Останні записи

Експеримент закінчено. Забудьте?

“Та добре вигострить лопату, та й заходиться вже копать. Прокляту дамбу…” — так чується Шевченкове слово на сучасній Татарбунарщині. Де життя чверть століття тому поділилося на дві частини: до і після Дамби…

Дамба до раю? – Дамба до пекла!

Лиман Сасик на заході Одеської області займав площу понад 20 тисяч гектарів (майже четверта частина території сучасного Києва). Тут було майже все: навколо — родюча земля, у воді — півсотні видів риб (ой, якою смачнющою була виловлена у Сасиці кефаль), на дні — цілющі грязі. Та й повітря з водою лікарі беззастережно відносили до лікувальних факторів. Коли Бессарабія була ще румунською, сюди залюбки приїздили на лікування та оздоровлення члени королівської родини. За радянських часів працювала грязелікарня та цілорічний дитячий санаторій. Вода Сасика цілила краще за чудодійні мазі та бальзами.

Але ті, хто вирішив перетворити Сасик на прісноводне озеро, лікувалися й відпочивали в інших місцях. Тому вирок лиману підписали твердою рукою. Сасик перетворився на накопичувач дунайської води. Для цього від Дунаю протягнули 14-кілометровий канал. А навколо озера побудували Татарбунарську зрошувальну систему. Запліднена дунайською водою земля мала родити небувалі врожаї. Натомість у неї стався жахливий напад алергії — вода у Сасику попри багаторазові промивання (весь обсяг водойми викачували у море й наповнювали водою з Дунаю з десяток разів) залишилася солоною. Земля бралася соляним панциром, врожаї різко впали. Шматок українських чорноземів зберігається у паризькому Музеї унікальних явищ природи. А шматок засоленої татарбунарської землі – у музеї Одеського університету. Як свідчення того, що може зробити з дивом нерозумна голова.

Пам’ятниками дурості стоять заіржавілі конструкції різних станцій підкачки, перекачки та їм подібні. Конструкцій на них дедалі меншає. Злі язики подейкують, що натомість у деяких керівників місцевого водгоспу з’являються дачі на чорноморському узбережжі (гей, прокурорські, це й натяк для вас). Але ціна і дач і металобрухту — просто копійки порівняно з тими сумами, які у переносному та буквальному розумінні слова вилетіли в трубу — подібну до тих, що качала воду з лиману у море. Навіть поверхові підрахунки свідчать, що на будівництво каналу та зрошувальної системи була витрачена сума еквівалентна 25(!) мільйонам доларів США!

Зашморг із водоростей

Поки у високих кабінетах буйним цвітом цвіло невігластво та зверхність у ставленні до свого народу, у Сасику зацвіла вода. Органіка, що стікала з обпльованих поливальними машинами ланів, органіка, яку ніс Дунай — найбрудніша річка Європи, органіка, яку вимивали з нових берегів хвилі нового озера — стала поживою для армій синьо-зелених водоростей. Зелена смердюча каша не тільки перестала лікувати рани — вона їх просто загноювала. Токсичні речовини, що виділяють водорості, стали провокаторами масових хвороб та смертей. П’ять років тому тележурналістка Ольга Герасим’юк показала всій країні півгодинний фільм про Сасик. Реакції влади на сльози мешканців навколосасицьких сіл — нуль! Сьогодні переглядаємо запис разом із головою громадської організації “Відродження”, консультантом Герасим’юк у тодішніх зйомках Іриною Вихристюк. “Ось ця жінка вже померла, — коментує Ірина. — У цієї помер чоловік, а в цієї – син…”

Люди вбили лиман. Дух лиману образився, і почав мститися — убивати людей. Не тих, хто підписував йому вирок, а тих, до кого дотягнувся. Мститься навіть мертвим людям. Поглумився над останками, що покоїлися на старому козацькому цвинтарі. Найдавніше там лежать козаки, які втекли свого часу від імператорського гніву, коли Катерина зруйнувала Січ. Останній їхній сон порушило новостворене озеро, рівень якого вищий за рівень лиману. Вода затопила пляжі і на 150 метрів далі відсунула свої береги. Біля с. Глибокого вона дісталася до цвинтаря і почала вимивати кісточки далеких пращурів.

Місцевий облводгосп довго відмахувався від скарг щодо нищення цвинтаря, але врешті-решт “рєшил вопрос”. Під урвистий берег навезли землі та каміння і влаштували так звану захисну смугу. Просто на тих кістках та хрестах, що вже впали у брудну сасицьку воду. Тепер хвилі не добивають до урвистого берега, їхню справу успішно довершує вітер.

Труйка “під пиво”

Не погано поласувати пивцем із шматочком прив’яленої рибки. Та тільки не тією, що ловлять сасицькі рибалки. Сасицьку тараню краще запивати не пивом, а – горілкою. А то й нерозведеним спиртом — для дезінфекції. Ідеальний же варіант – залити її формаліном та поставити на поличку ветеринарного музею. Бо сасицька риба – швидше об’єкт для наукових досліджень паразитологів, аніж кулінарів. Результати досліджень іхтіофауни Сасика, зокрема, проведених вченими Інституту експериментальної та клінічної медицини УААН, свідчать про перевищення вмісту свинцю та міді в м’язах промислових видів риб у 1,3 раза, а свинцю в м’яких тканинах раків – у 6,8 раза. Окрім безпосереднього токсичного впливу на організм важкі метали (ртуть, кобальт тощо) спричиняють небезпечні віддалені біологічні наслідки (мутагенні, ембріотоксичні тощо).

Риба Сасика заражена різноманітними паразитами. Особливо небезпечні збудники нематодозних інвазій. Нематоди, порівняно з представниками інших класів гельмінтів, найстійкіші до впливу факторів зовнішнього середовища. Не можна виключати можливості зараження ними й людей. Якби Сасик залишався солоним, цього б не сталося.

До опріснення у Сасику водилися 52 види риб. На початку 1980-х їх налічувалося лише 45. На це не дуже зважали, бо виловлювали риби майже стільки ж, як і раніше. Але згодом вилов знизився удвічі, а останнім часом становить четверту частину колишніх уловів. Кількість видів дедалі меншає. Не допомагає навіть штучне зариблення. А ще — риба в сьогоднішньому Сасику майже не нереститься!!!

Татарбунарська молодь навіть не знає, що таке кефалі та глоси. А свого часу лиман називали пологовим будинком Чорного моря. І падіння виловів у самому морі — також наслідок убивства лиману. Зараз для збільшення чисельності популяцій кефалевих і камбалових риб планується побудувати “рибовідтворювальні комплекси й риборозплідники загальною потужністю до 300 млн. штук молоді на рік”. Знову вимагатимуть бюджетних коштів на те, з чим природа легко справляється сама. Треба лише повернути озеро на лиман.

Сам п’ю, сам гуляю, сам даю, сам витрачаю…

Але тоді він стане частиною моря і його долею розпоряджатимуться центральні органи державної влади. А поки що він — озеро місцевого значення. І його долю вирішують місцеві органи влади. Зокрема голова облводгоспу Бузіян. Без участі якого не отримати ні дозволу, ні ліцензії як на вилов риби, так і на інші види природокористування на озері. А ще пан Бузіян — голова постійної екологічної комісії Одеської облради. Комісія фактично керує обласним екологічним фондом. Вимальовується ось така схема: фонд (читай — Бузіян) виділяє кошти на боротьбу з наслідками сасицького лиха (часто – вигаданими або висмоктаними з пальця), а виконавцем робіт стає… облводгосп (усе той же – Бузіян)!

Саме про ці заходи чиновники облводгоспу та й інші держслужбовці – тими ж навіть словами — відписуються від татарбунарців, які хочуть повернути собі право жити не у зоні екологічного лиха, а на курорті.

Бузіян та йому подібні ніби й не помічають, що розв’язання проблеми – саме у роздамбуванні Сасику. Натомість воліють “боротися з негативними наслідками”. Та й цю “боротьбу” ведуть просто ганебно. Приклад — чищення русла річки Кагильник. Замулення поновилося… уже через рік! Наразі Кагильник та його сестра Сарата мали б підживлювати Сасик якісною прісною водою. Та через сасицьку дамбу рівень води озера піднявся й підпер гирло річок. А їхні русла спрямили, аби отримати додаткові сільгоспугіддя. Витрачено величезні кошти, але… Природа все одно не дає змоги вирощувати тут що-небудь. А замість прекрасної заплави – убогий ландшафт. Бракоробство бузіянів доводиться виправляти іншим людям.

Василь Іванов та його брат свій земельний пай отримали саме у річищі Кагильника. Чиновники при цьому порушили купу законів. Спроби зайнятися сільським господарством виявилися безрезультатними. Тоді Іванов відродив шмат заплави Кагильника за свої кошти, гігантські для нього особисто, але не непідйомні для держави. Лопатою перекидав стільки землі — куди тому екскаватору. І довів: природа швидко відновлює свою красу. Зараз до господарства Іванова любителі порибалити їдуть навіть з Одеси (майже три години автом). Якби до природного стану повернути всю заплаву, то мешканці навколишніх сіл отримали б реальний шанс заробити на дедалі популярнішому “зеленому” туризмі. Для Сасика це також означало б суттєвий крок до відновлення. Але — повернімося у вихідну точку — спочатку треба розібрати дамбу!

Олег Листопад, «Столиця», 19 серпня 2005

Питання на засипку:

1. Яким чином Ви, шановний читачу, пропонуєте вирішити проблему озера Сасик?
2. Як подолати спротив бюрократичної машини й змусити чиновників допомогти людиям?
3. А у якому стані Ваше озеро? Річка? Ставок? Що треба зробити для їх порятунку?
4. Що робить Ваша місцева влада для забезпечення чистоти водойм у вашій місцевості?

Додаткові матеріали (розміщені на блозі раніше – див.):

1. Резонанс після публікації статті “Експеримент закінчено. Забудьте”
2. “Сучасна епізоотична ситуація та стан іхтіофауни озера Сасик, прогнозування змін за умов відновлення гідрологічного режиму”. Євтушенко А. В. на інші.
3. Короткий звіт-довідка про результати обстеження екологічної ситуації у прибережній зоні водосховища Сасик (18-23 жовтня 1998 р. за завданням керівництва Ради з вивчення продуктивних сил України Національної Академії наук України)
4. Звіт Українського науково-дослідного інституту екологічних проблем (УкрНДІЕП), 2004 р
А) Вступ
Б) Розділ 2. Оцінка соціальних, економічних та екологічних
наслідків
В) Висновки до розділу 3. Аналіз природних та антропогенних чинників, які впливають на гідрологічний режим оз. Сасик.
Г) Розділ 5. Оцінка сучасного екологічного стану водойми та факторів, що його обумовлюють
5. УДК 504.4.06:556.52 Сучасний екологічний стан водосховища Сасик О.Г. Васенко, М.Л. Лунгу.Український науково-дослідний інститут екологічних проблем, м. Харків.

Leave a Reply