Від Сяну до Дону
Волошка Талієва
Цих зелених і блакитних плям на карті Донеччини небагато. Але тим більша цінність. «У Донецькій області, яка займає лише 4,4% площі держави, проживає 10% населення та зо¬середжено 23% промислового потенціалу України. На нашу територію припадає надзвичай¬но високе антропогенне і техногенне навантаження та інтенсивне використання природних ресурсів, що не могло не позначитись на якості довкілля і стані природи», – заявляють в один голос голова Донецької обласної ради А.М. Близнюк та голова Донецької обласної державної адміністрації В.І. Логвиненко.
Знищення дикої природи заради промислового чи сільськогосподарського освоєння земель на Донеччині досягло критичного рівня, різко скоротилася площа природних середовищ існування представників рослинного і тваринного світу, змінився їх кількісний і видовий склад – визнають керівники Донеччини. Тому для цього краю надзвичайно важливим є збереження та відтворення при¬родних комплексів. Найкраще ж, як відомо, жива природа зберігається у заказниках, національних парках та в інших установах природно-заповідного фонду.
Здавалося б, де на порізаній кар’єрами, поточеній отворами шахт та заваленій відпрацьованою породою території області знайти ще живі клаптики життя? А от же – знайшли. Тут функціонують три відділення Українського степового заповідника, створено перший на сході України національний природний парк, розгалужену мережу регіональних ландшафтних парків тощо. Придивімося до цих природних скарбів пильніше.
ЗЕЛЕНИМ ПО БІЛОМУ
Саме цими кольорами скористалася природа, гаптуючи краєвиди вже згаданого національного природного парку «Святі Гори». Білі крейдяні гори правого високого берега Сіверського Дінця колись було вкрито заростями рідкісної крейдяної сосни, яка нині збереглася лише де-не-де – зрубали всю геть наші предки, підгодовуючи свою ненаситну жадібність. Тепер тут ростуть інші дерева або ж просто висвічують пролисини. На одній з білих скель зведено Святогорський монастир, але про нього й так багато писали, краще сказати кілька слів про величний шестисотлітній дуб, який зберігся на лівобережній заплавній рівнині Дінця як пам’ятник, знову ж, могутнім тутешнім лісам. Висота цього красеня – майже тридцять метрів, обхват – більш як два. На жаль, на сьогодні це найстаріше дерево краю (якщо помиляюсь – дайте знати). На жаль, бо ще не так давно, півтора-два сторіччя тому тут росли дуби по шість метрів у обхваті й сосни – по чотири. А років п’ятсот тому навіть ведмеді водилися. Тепер усе це – історія. Ба, зникають навіть річки: за останні 350 років зникло майже два десятки річок, які впадали у Сіверський Дінець. Тому-то він тепер таки тихоплинний, доволі мілкий, вода у спекотне літо цвіте.
Коли кілька тижнів тому разом з колегами ми з гарячої металевої палуби катера оглядали береги річки, то бачили, як багато відпочивальників він приваблює. Тіштеся, люди, відпочивайте, дякуйте національному парку, який багато робить для збереження цих залишків краси. Одних лише пожеж доводиться службі парку гасити десятками щотижня, а буває – і щодня. Тому нагадую: будьте обережні з вогнем. Ну, і не смітіть, звичайно ж…
БІЛИМ ПО ЗЕЛЕНОМУ ТА СИНЬОМУ
скам’яніла араукарія
А ці кольори – з регіонального ландшафтного парку «Клебан-Бик». Основна його ділянка розташована на берегах водосховища на річці Бичок. Навести тут лад – ой як непросто, бо користувачів цієї території забагато. І енергетики, які спуски води на належній їм греблі не хочуть узгоджувати з інтересами охорони природи, і рибогосподарське підприємство, яке теж свої правила хоче встановити, і мисливці – ну, з ними хоч вдалося домовитися про спільний облік тутешньої фауни. Одне слово, господарюй, парку, зі зв’язаними руками.
Через неузгодженість господарської та природоохоронної політики дзеркало водосховища значно зменшилося. Щоправда, птахам водно-болотним це тільки на користь – більше мілин, більше місць для годування. Стоять цілими рядами малі білі чаплі на блакитному плесі біля зеленого очерету, красуються: милуйтеся нами, та близько не підходьте.
Дивовижа тутешня – скам’янілі дерева араукарії, їм по 200–250 мільйонів років. Особливо їх багато на ділянці РЛП «Клебан-Бик». Точніше, було багато – десятки тисяч. Тепер залишилося менш як дві сотні, решта прикрашає «круті» дачки. Навіть найбільший, шестиметровий стовбур намагалися вкрасти – серед білого дня. Підігнали вантажівку, підйомним краном в неї скам’янілий стовбур завантажили. Мало не побили місцевого вчителя-краєзнавця, який намагався зупинити варварство. Добре, що заступилися учні та односельці. Міліція, яку викликали селяни, змусила крутелика покласти дерево на місце, але воно при цьому розбилося на три шматки. Кримінальну справу так до кінця ніхто і не довів, що ж дивуватися, що інші, дрібніші крадіжки скам’янілих дерев залишилися непокараними.
Добре, що степ тутешній поки що не придумали як вкрасти. Знатні тут степи пахнуть чебрецем, навесні квітують сон-травою та іншими весняними ніжностями. А які степи в іншому РЛП – «Донецький кряж» – просто очей не відірвати. Недарма тут планується створення спочатку національного природного парку, а згодом – біосферного заповідника.
СІРИМ ПО СИВОМУ
бізони у РЛП Донецький кряж
Ви бачили коли-небудь волів, якими чумаки возили сіль з Криму? Ні, не в мультику про козаків, а справжніх, живих? Якщо ні, то збирайте таких же охочих і замовляйте екскурсію у «Донецький кряж». Тут, на експериментальній ділянці, випасається ціла череда племінних тварин породи «українська сіра». А ще тут можна побачити американських бізонів – родичів уже на сьогодні вимерлих наших степових турів, благородних оленів, коней Пржевальського.
Втім це – для любителів екзотики, а знавці матимуть величезне задоволення від побачення зі степовими раритетами: саме тут росте і унікальна волошка Талієва, і кілька видів ковили (усіх їх занесено до Червоної книги). Сивий від ковили степ – одна з візитних карток Донецького кряжу.
БІЛИМ ПО СИНЬОМУ
Синій – це, звичайно ж, море. І що з того, що воно мілке і ледь солоне. Зате азовські білі (колір черепашок, які не дають морю померти від бруду) коси – улюблене місце гніздування сотень тисяч птахів. Після відвідин регіонального ландшафтного парку «Меотида» я твердо переконаний: тільки завдяки самовідданій праці співробітників цієї заповідної установи зберігся цей пташиний рай.
Роздивляючись у бінокль з борту нещодавно придбаного парком катера хмари птахів, серед яких і червонокнижний чорноголовий реготун, і чайки, і крачки, і велетенський незграбний пелікан, подумав про те, що любителі птахів з багатих і цивілізованих країн чимало б заплатили за таке видовище. Але комерція – не основне завдання таких парків. Їх найважливіша функція – берегти і птахів, і самі коси, і водних тварин у прибережній зоні. Бо не буде бодай мінімуму природи збережено – полетить нестійка рівновага природних процесів шкереберть, заплачемо ми гіркими, а то й кривавими сльозами, та пізно буде. Схоже, на Донеччині це розуміють.
Але невеличку ложку дьогтю усе ж до цієї донецької заповідної діжки меду маю додати (щоб не дрімали тамтешні природоохоронці). Ще далеко не усі цінні ділянки природи захищено законом. Так, уже три роки лежать в Держуправлінні охорони природи наукові обґрунтування створення заказників на шістьох степових ділянках. Ці документи безкоштовно підготувала громадська організація «Київський еколого-культурний центр». Є в області й інші заповідні резерви.
Ну, а що вже критикувати, то варто сказати кілька слів і про профільне міністерство. Не один із донецьких природолюбів скаржився мені, що від них з Києва вимагають самим знаходити собі «на прокорм». Дивна, дорогі міністеріуми, позиція. Як піти цим шляхом, то далі треба буде вимагати від міліції того ж? І далеко ми зайдемо, як дядько з пістолетом й у формі почне сам собі заробляти на шмат хліба з салом?
Втім, завершити хочу все-таки на мажорній ноті. Сьогодні мережа природно-заповідних територій – більш як 3% від загальної площі області, причому за останні 12 років її збільшено вчетверо. Може, не так і багато (по Україні в середньому цей показник підбирається до 5%), але при цьому 85% площі природно-заповідного фонду області охороняють служби спеціальної державної охорони. І ось цей показник – набагато вищий за середньоукраїнський.
Обсяги фінансування ще з часів, коли губернатором області працював Віктор Янукович, на виконання заходів зі збереження природно-заповідного фонду на Донеччині щороку збільшуються. Насамперед – за рахунок коштів обласного фонду охорони навколишнього при¬родного середовища, який, як відомо, наповнюється за рахунок штрафів, платежів за понаднормові викиди тощо.
«Час вимагає від нас подальших дій, – вважають губернатор та голова облради, – вдосконалювати управління територіями та об’єктами природно-заповідного фонду, з допомогою еколого-освітніх та економічних важелів забезпечувати збереження цінних природних ландшафтів, розвивати інфраструктуру установ природно-заповідного фонду.
Зрозуміло, що процес розширення та збереження природно-заповідного фонду області потребує об’єднання зусиль органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, природо¬охоронних органів та громадськості. І переконувати в цьому нікого не потрібно. Нині від кожно-го з нас залежить ступінь суспільної відповідальності за природу, а відтак і за майбутнє життя».
Олег ЛИСТОПАД
«Селянська правда». 24 липня 2009
На фото автора: шматок скам’янілої араукарії, бізони в РЛП «Донецький кряж», волшка Талієва, пташиний рай у РЛП «Меотида»
Leave a Reply