Куца оправа

Чи здатна нинішня влада виконувати власні укази?

Якщо Шевченківський Національний заповідник («Могила Шевченка») – це діамант Середнього Придніпров’я, то суміжний з ним Канівський природний заповідник – гідна оправа цього діаманту. От тільки при уважному погляді на карту стає зрозумілим, що оправа ця якась куца.
Площа Канівського природного – якихось дві тисячі гектарів. Зрозуміло, що цього замало, щоб зберегти дніпровські краєвиди. Тому спеціалісти давно пропонують збільшити його площу. А для того, щоб гармонійніше поєднати охорону природної та культурної спадщини з туризмом та традиційною господарською діяльністю – підняти ранг цього заповідника: звернутися до ЮНЕСКО з клопотання надати йому статус «біосферний».

Цю ідею не раз озвучували з різних трибун вчені та громадськість. Та тільки слухати їх ніхто не хоче. І навіть указ президента, яким вимагається розширити територію Канівського заповідника, чиновники на низах виконувати не поспішають.

Вчені пропонували розширити заповідник на 12 тисяч гектарів. Та зробити це попри президентське же доручення та кілька доручень Кабміну, виявилося непросто. По-перше, тому, що нинішня «висока» влада проводила й проводить недолугу земельну та приватизаційну політику. Поки говорили та балакали про заповідання, аж – гоп: частина ділянок уже встигла знайти собі власників. Отож довелося відмовитись від усіх вже розпайованих чи запланованих під розпаювання земель, від усіх територій, які так чи інакше можуть стати предметом довгих та безплідних спорів.

По-друге, так і не вдалося переконати ниніщніх землекористувачів у доцільності передачі заповіднику майже 5 тисяч гектарів чудового Михайлівського лісу. Лісівники, які зараз тут господарюють, вважають, що лише тутешні продуктивні сосняки можуть врятувати лісгосп від нинішньої кризи. Цієї позиції тримається усе керівництво Держкомлісгоспу – починаючи від найвищого. Що ж, ініціатори розширення заповідника згодилися про сосняки розмову не вести, лише просять віддати під крило Канівського природного поросле вільшаником болото (це лише 1200 гектарів). Бо якщо вільшаники вирубати, то порушиться гідрологічний режим місцевості (і хто зна, що буде і з рештою лісу). Але й болото віддавати державний лісгосп державному ж заповіднику не хоче. Попри те, що держава у особі президента та уряду просить це зробити. Дивина! Президентський указ Держкомлісгоспу – не указ!
Відверто слабенько працюють і районні держадміністрації, які теж не поспішають виконувати президентські укази, хоча саме президент їх на ці посади поставив. Є, правда, виняток – голова Золотонішської РДА Валерій Буркацький. Попрацюв він та його команда як належить – і ось усі узгоджені належним чином документи лежать у папці, чекають подальшого схвалення.

Тут, правда, знову заковика: за даними з надійних столичних джерел документи і на Золотонішські, й, узагалі, на усі три з гаком тисячі га, які з величезним клопотом вдалося підготувати до передачі під державне заповідне крило, лежать зараз мертвим вантажем у Черкаській облдержадміністрації. Дивна якась позиція і цієї державної ланки. Нарад обласні чиновники провели чимало. Але що з того проку? Он на Харківщині: губернатор без усяких нарад дав прочухана кому треба – і створення Слобожанського національного парку стало просуватися просто космічними темпами.

А на Черкащині знов-таки президентом поставлені на сторожі інтересів держави керманичі області, за великим рахунком лише дивляться зі сторони на те, як виконання президентського указу успішно провалюється. Й обласним природоохоронцям мало би бути соромно за таку «ніяку» роботу. Та щось слів каяття у своїй некомпетентності чи безпорадності (а може, відвертому саботажі?) не чути з черкаських берегів. І це при тому, що за заповідними показниками в загальноукраїнському змаганні Черкащина відверто пасе задніх.

Може, пора міняти «начхальство» на тих, хто здатен зробити Черкащину лідером у заповідній справі?

Від редакції: ми плануємо тримати питання збереження природи шевченкового краю на контролі й будема і надалі інформувати читачів про перебіг подій на Черкащині

Олег Листопад
«Селянська правда», №80, 9 липня 2009