Фото Івана Русєва Автор п’єси – Олег Листопад
Присвячується Володимиру Борейку
Дійові особи:
Рожеві фламінго, птахи неземної краси, вразливі і тендітні
Дельфіни, найрозумніші істоти Чорного моря
Пелікани, хом’яки, ховрахи, мартини, лиси, шакали, качки та інші тварини національного природного парку «Тузлівські лимани»
МАРІЯ ТУДОР, 45 років, мати 5 дітей, науковий співробітник національного природного парку
АНДРІЙ МОРОЗ, 60+ років, інспектор парку, ветеран війни.
МАТВІЄНКО СЕРГІЙ СЕРГІЙОВИЧ, 55 років, полковник міліції у відставці, голова районного мисливського товариства, хам і браконьєр
СУДДЯ МІЖРАЙОННОГО СУДУ (він або вона)
МАРЕК САЛЕ, 28 років, журналіст з Європи
Сцена перша
Міжрайонний суд. Присутні: Суддя, Матвієнко, Марія, Марек.
МАТВІЄНКО: Вимагаю моральні збитки, десять мільйонів. І щоб цей парк закрили.
СУДДЯ: То що сталося?
МАТВІЄНКО: Ми гуляли з друзями. Підійшли цей малахольн…, е-е-е, ну, неадекватний Русєв, і оця (показує на Марію). Ми пояснили, що тут наша територія, а вони – що парк і полювать не можна. А ми не полювали, просто були з рушницями. І пес іще наш. А тоді Русєв… оступився і упав, а ця…
СУДДЯ: Відповідачка? Марія Тудор, наукова співробітниця національного природного парку «Тузлівські лимани»?
МАТВІЄНКО: Так, вона, Тудор. Я нахилився ееее… допомогти Русєву, а вона нанесла мені… Твердим тупим предметом. У мене увесь поперек. І-і-і… Ну, там… Ще нижче. Усе синє, ваша честь. Я можу показать.
СУДДЯ (виставляє руку, немов захищаючись): Боже збав. Ваша медична довідка є у справі. Займіть своє місце.
(до Марії) Відповідачка, що можете сказати по справі?
МАРІЯ: Боже яке кончене. Та він же бреше як дише.
СУДДЯ (стомлено): Будь ласка по суті.
МАРІЯ: Ми із Трифоновичем, ну, з Русєвим тобто, шукали куди переселити ховрахів. Там степ за парком хочуть розорать, їм ні жить, ні їсти буде ніде.
МАТВІЄНКО: Кого? Ховрахів? Це сусліків чи шо? Знову шкідників розводять, то шакали від них в усі боки лізуть, то єноти, то лисиці, а тепер ще й сусліки… Сказ, чума свиняча, курей крадуть…
СУДДЯ: (Матвієнку) Порядок у суді! (до Марії) Продовжуйте.
МАРІЯ: Чуємо: Пакх! Пакх! Пакх! Вітер на нас, порохом несе. Ми – туди. Дорогою Андрію Морозу подзвонила.
СУДДЯ: Мороз — ваш інспектор?
МАРІЯ: Так.
СУДДЯ: Далі.
МАРІЯ: Прибігли — цей (киває на Матвієнка) із дружками по куріпкам шмаляють. Ми на нього вже протоколи складали, а толку. Суд три рази відпускав. Трифонович йому: територія парку, полювать не можна. А цей нас матом і сміється. Трифонович: викликаю поліцію. А цей (показує на Матвієнка) телефон вибив і штовхнув. Трифонович упав, а цей його кулаками. Я наплічник з себе – хоп. І цьому врізала. Трохи…
СУДДЯ: Гммм. Трохи? Що ви там носите? Гантелі?
МАРІЯ: Еммм. Там книжка була, важка, я якраз на Новій пошті забрала.
СУДДЯ: Книжка???
МАРІЯ: Так, Конституція України.
СУДДЯ: Конституція? Шо за… Ось (бере зі столі у показує Марії та залу тоненьку брошурку, на якій написано «Конституція України»). Ось цим???
МАРІЯ: У мене подарункове видання, з літографіями Валерія Пузіка.
СУДДЯ: Пузіка? Це наш одеський Шевченко – художник-поет? Той шо лауреат чогось? От шо за люди. Чого у екологів таке є, а у мене, заслуженого юриста, нема?
Добре, що далі?
МАРІЯ: По голові не била, тільки по плечам і по сраці, вибачте.
СУДДЯ: Так, для протоколу: «била по сідницям». Ви як науковий співробітник не заперечуєте?
МАРІЯ: Я кандидат наук. Біологічних. А в цього упиря саме срака. Я місцева, у нас так усі говорять.
СУДДЯ: Даю вам зауваження, не виражайтесь у моєму суді. А що інші?
МАРІЯ: Дружки цього (киває на Матвієнка) заскочили у свою машину. Тут якраз Мороз прискочив, перегородив їм дорогу «Нивою» своєю. Дружки з переляку — задній хід, просто на нас. Марек – це журналіст, був з Андрієм. Про нас пише для французького сайту. Марек всунувся у машину до них – вийнять ключі. Вони його — за коси, пальці в обличчя. Марек – «Очі, очі, курва мать». Андрій з боку пасажира – двостволку: «Постріляю! Глуши мотор!». Вони злякались і зупинились. Марек ключі із запалювання тоді – хоп! І випав на спину. Лице в крові (Марія шумно видихає, переводить подих).
СУДДЯ (з цікавістю, мимоволі захоплений емоційною розповіддю Марії): Далі, що далі?
МАРІЯ: Ну і все. Матвієнко під шумок втік. Приїхала поліція. Протокол, те-се. Спочатку не хотіли — ні їхати, ні протокол… Я їм фото скинула (показує фото Русєва з розбитим носом, усього у крові). Ми усе попідписували. Марек у лікарню відмовився. А Русєва відвезли. Обстежили, ось (показує якісь папери).
СУДДЯ: Читайте, у нас усе записується.
МАРІЯ: Русєв Іван Трифонович, 65 років. Огляд хірурга: «Забій грудної клітини, перелом другого ребра справа, закрита черепно-мозкова травма, струс головного мозку, перелом кісток носа. Травма кримінальна. Ліжковий режим. Парацетамол 1000 мг 4 рази на добу. Німесіл 100 мг двічі. Лікарняний. Від госпіталізації відмовився, про наслідки попереджений».
СУДДЯ: Передайте секретарю. Ну і де ваш Русєв? Не бачу у залі. Мав уже оклигать.
МАРІЯ: Гіпертонічний криз. Лікарів не послухав, добігався.
СУДДЯ: А Мороз?
МАРІЯ: Морську міну знов на берег викинуло, він із саперами.
СУДДЯ: Це така на Ланжероні жінку і двох дітей розірвала?
МАРІЯ: Така.
СУДДЯ: А директорка ваша скажена де? Як її? Вихристюк?
МАРІЯ: У Києві, у міністерство викликали. Цей (знову киває на Матвієнка) скаргу нашкрябав…
Журналіст є, ось (показує на Марека).
СУДДЯ: Журналіст?
МАРЕК (встає): Марек Сале, Ваше честе. Медіахолдинг «Європа – наш дім».
СУДДЯ: Нє-нє, на сьогодні досить.
Оголошую перерву, суду треба ознайомитись… Ви будете повідомлені і все таке.
Усі встають. Суддя йде.
Сцена друга
Біля приміщення суду. Спека, курява. Марія говорить телефоном, Марек пританцьовує біля неї від нетерпіння – хоче щось спитати.
МАРІЯ: (в телефон). Ага, відклали. Та ні, суддя рівно вів. Наш адвокат? Максим? Ну може вже буде на наступному засіданні. І Русєв оклигає. Ми їм покажемо. І ти повернешся. Андрій? — Красавчик просто. Так, журналіст теж молодець. Морда у подряпинах досі, але… (посміхається до Марека, натискає на відбій, ховає телефон).
Мареку, а ти звідки мову знаєш?
МАРЕК: Від бабусі. Її вивезли на роботи у Німеччину у Другу світову. Була в бауера на фермі, він у неї закохався. Страшенно ризикували обоє. Її могли стратить. Довга історія.
МАРІЯ: Так ти українець?
МАРЕК: Ееее. У мене норвезький паспорт. Живу в Женеві. Працюю на французів. Дружина з Австрії. Колишня… Вона зараз в Італії, син з нею. П’ять років хлопцю, дуже хочу побачити. Вона не дає. Каже я невдаха. А тут сама подзвонила, прочитала мій репортаж про бійку. Сама!
Дякую тобі за фото. Боже, як у мене тоді ноги трусились, ну вже після того як…
МАРІЯ: Це нормально, це адреналін. Ти справді крутий. І як журналіст, і як боєць. Я теж твій репортаж читала.
МАРЕК: О, ти знаєш французьку?
МАРІЯ: «ЛюсЯ льон тре. Жан воли пасе» (сміється). Кинула у перекладач.
Десь над їхніми головами з криками пролітає кілька мартинів.
МАРЕК: (піднімає голову) Які у цих чайок противні голоси. А такі на вид красиві, сріблясті такі…
МАРІЯ (дивиться на нього довго): Чайки? Ні, це – мартини!
МАРЕК: А в Одесі усі кажуть «чайки»…
МАРІЯ: Чайки – це лугові птахи, з тонким таким дзьобом, і китечкою на голові. Тут не водяться. А усе крикуче і нахабне зі шнобаками біля моря – це мартини.
МАРЕК: А оті великі?
МАРІЯ: Так. Це мартин великий.
МАРЕК: А оті із жовтими ногами?
МАРІЯ: Так, це мартин жовтоногий.
МАРЕК: І оті…
МАРІЯ: (перебиває його) Їх у нас в Україні 12 видів. Господи, Мареку… Ти точно науковий журналіст?
МАРЕК: Ну… Насправді я писав про культуру.
МАРІЯ: А-а… Виставки, музеї, театри?
МАРЕК. Це для еліти. А ми — про шоубіз. Інтерв’ю із суперзірками. Флоріаном Зільберейзеном, наприклад.
МАРІЯ: Це хто?
МАРЕК: Це з Німеччини, він як ваш Поплавський.
МАРІЯ: Зрозуміла.
МАРЕК: Чому цей, Матвієнко, ховрахів так не любить? У мене була парочка щуриків. Вони схожі, тільки з хвостами. Очки вночі червоним світяться. Такі милі. Чому ховрахи — шкідники? Редактор хоче подробиць — перегляди зашкалюють. Колеги, як же я їх люблю, заздрять.
МАРІЯ: (сідає на сходах суду, показує Мареку на місце біля себе) Сідай. (Марек сідає, дістає диктофон і блокнот)
Ховрахи ще сімдесят років тому були масовим видом. У нас на Одещині, та і скрізь по Півдню – Запоріжжя, Херсонщина, Миколаївська область, Донецька, Луганська, Крим. Ну й північніше. Тобто степ, лісостеп.
На зиму вони запасають зерно. Їм байдуже: пирій чи пшениця. Якщо нива поруч – тягнуть звідти у нору. А люди ділитися не хочуть. Хоч ці поля колись у ховрахів і забрали під оранку тисячу років тому.
У совєцькому союзі їх оголосили ворогами народу. Дід розказував як це було після Другої світової. Тягне коняка полем віз, на ньому – діжка. Школярі ідуть поруч. Бачать дірку в землі — виливають туди відро води і хапають ошалілого власника нори під голову — щоб не вкусив. Зубки у них гостренькі, по собі знаю. І відразу ховрашка по голові – хрясь. За хвостик або шкурку давали кілька копійок. А це вже пара зошитів чи олівців. А за 25 шкурок записували трудодень. Знаєш, що таке трудодні? Ні? Ну так, ти ж про культуру…
МАРЕК: Школярі? О Майн Готт!
МАРІЯ: При Сталіні за п’ять колосків з колгоспного поля людей розстрілювали… А ховрах на зиму кілограма два зерна запасає… Нищили мільйонами. Є офіційні звіти. Це кого за шкурками врахували. А скільки втопилися – ну, хто з нори не виліз. Ще мільйони отруїли хімікатами. І досі труять, хоч ДДТ і заборонили. Знаєш, що таке ДДТ? Ну да, ти ж по культурі…
Зараз ховрахи у Червоній книзі. У Європі спохопились, тратять мільйони на порятунок. Результати не дуже, бо степи порозорювали.
МАРЕК: Так он же у вас скільки степу.
МАРІЯ: Скільки? Це за козаків було пів України. Зараз — 3-4 відсотки. Та й то у заповідниках чи нацпарках. Ховрахам ще пасовища підходять, але у 1990-х худоби по селам різко поменшало і їх теж розорали. Залишки корів стали випасать на лузі біля річки. Ховрахи – і собі туди. Але раз на 10–15 років стається велика повінь і вони усі тонуть. От чому в Іспанії бичків розводить вигідно, а у нас ні? Чому не вигідне вівчарство??? Немає куди діти вовну? У Молдові вівці є. І ховрахи є. А у нас…
МАРЕК: А домовиться із селянами? Хай де хом’яки – не орють.
МАРІЯ: У Європі, фермерам доплачують за таке. Помагає так собі. Але у нас і цього нема. Тому – тільки переселити. Але — з головою! Якщо просто привезли, випустили, і «привіт-прощавай» — багато гине. Купа охочих з’їсти ховраха. Птахи хижі — балобан, пугач. Обидва червонокнижні, до речі.
МАРЕК: Ха, червонокнижні їдять червонокнижних.
МАРІЯ: Ще лисиці, тхори, шакали. Тому риємо їм штучні нори. Навколо – дроти. Пускаємо ток – від акумулятора або сонячної панелі.
Але краще охороняти вживу, постійне стеження. Тільки де людей набрати. Ну і годувати їх треба, довозити, табір поставити.
МАРЕК: А чому Матвієнка весь час відпускають?
МАРІЯ: Тому що мафія.
МАРЕК: Коза Ностра?
МАРІЯ: Брако Ностра. Браконьєрська. У кожного начальника — рушниця за тищі баксів, джип, катер. Відгороджують шмат лісу біля озера, будують віллу, завішують стіни рогами. Начальник поліції, прокурор, голова державної адміністрації, хтось із суддів впливових. Або начальник податкової, пара ділків, депутатів райради. Збираються там, бухають, дівки, сауна. Ганяють полями, стріляють з-під фар. Толочать посіви. Фермери скаржаться, але марно.
Загонні полювання, з вишок. І просто так тиняються де хочуть і стріляють все підряд. Не заради м’яса. Заради розваги, похизуватись. Адреналін їм, сука, нема куди дівать. І так у кожному районі, області. Справи там свої вирішують, одне одного покривають. У Верховній Раді закон готують: полювать коли хочеш, де хочеш, на кого хочеш. Півсотні депутатів підписались. Із чотирьохсот!
МАРЕК: І нічого не можна зробити?
МАРІЯ: Бува когось ловлять на браконьєрстві, це попадає у ЗМІ. Тоді скандал, можуть звільнити, навіть посадити. Ненадовго.
Марія помічає, що Марек мимоволі задивився на її бюст
Мареку, агов! Ти куди дивишся!?
МАРЕК: Марія, ти така красива… Ти билась як амазонка. Давай увечері підемо у клуб. Вип’ємо, потанцюємо.
МАРІЯ: Клуб? У нашому райцентрі? (рже як коняка). Там танці були років тридцять тому. Зараз тільки урочисті зібрання. А випить… Завтра поїдемо на кордон, я візьму півторачку домашнього. Одеське чорне, не пробував?
МАРЕК: Урочистості? У нас у мерії або у церкві. Я про нічний клуб.
МАРІЯ: Тобі скільки років?
МАРЕК: Двадцять вісім.
МАРІЯ: Он дівчата морозиво сьорбають біля ларька, на тебе поглядають, іди знайомся.
МАРЕК: Я шукаю справжню жінку.
МАРІЯ: (встає, обтрушується). Ще один. Господи. Так, виїзд завтра о шостій ранку від контори, не запізнюйся. Підете з Морозом на пересип, по дельфінів.
Андрій каже ти крутий, це дорогого варте.
МАРЕК: Чому він такий похмурий?
МАРІЯ: У нього родина загинула поки служив. Ракета російська в квартиру влетіла.
МАРЕК: Боже…
МАРІЯ: Та да… (Зітхає і йде).
Марек із обожнюванням дивиться їй услід, тоді махає рукою до невидимих за сценою дівчат і прямує до них.
Сцена третя.
Марек і Андрій Мороз ідуть берегом моря.
МАРЕК: О, мартин жовтоногий.
АНДРІЙ: Точно. Бачу ти тямиш.
МАРЕК: Я швидко вчуся.
АНДРІЙ: Навіщо тобі усе це? Кажуть ти про шоубіз пишеш – зірки естради, тиражі, слава.
МАРЕК: Мені двадцять вісім, я досі позаштатний кореспондент маленького сайту.
АНДРІЙ: Тобто «Європа наш дім»?..
МАРЕК: Просто звучна назва. Хочу зробити щось справжнє. Як ви тут.
АНДРІЙ: Суперрепортаж?
МАРЕК: Проб’юсь у BBC, Deutsche Welle, Monde, Reuters. Отримаю «Кращий науковий журналіст року». Переможу у «Журналісти про клімат». Премія за транскордонне розслідування довкілля – тебе візьму у співавтори, згоден?
АНДРІЙ: (ошелешений таким напором) Нуууу…
МАРЕК: Тоді подамся у WWF – Фонд дикої природи, той що лого з ведмедиком, знаєш? Виплачу кредит за будинок, малого — у приватну школу. Дружина повернеться.
АНДРІЙ: Кредит? В українському ВВФ зарплати непогані, але будинок на них точно не купиш.
МАРЕК: У вас маленький офіс. Пара програм, без своїх коштів. Я хочу у штаб-квартиру, у Швейцарії. Клуб «1001» — Ротшильди, Рокфеллери, королівські доми Європи, найбагатші люди з Близького Сходу. 5 мільйонів працівників і добровольців по всьому світу, відділення у 130 країнах, мільярдний бюджет.
АНДРІЙ: Ого. З нами поділишся? Нам на центр перетримки дельфінів треба усього пару мільйонів. Тисяч 500 на вольєри і бонові загородження, ще стільки ж на ветеринарний блок. Ну і обладнання, зарплати.
МАРЕК: Е-е-е-е. Так, звичайно. Якщо мій план спрацює… Ти тут давно?
АНДРІЙ: Два роки. До повномасштабки викладав хімію у київському ліцеї. І вів гурток юних екологів. Ми такі експедиції робили – в Карпати, на Полісся. Ех…
До останнього не вірив, що росія зважиться. Перший день провалявся на дивані, без кінця гортав новини. А тоді читаю Рєзнікова – це міністр оборони тоді: отримай зброю зараз! Захистимо Київ! Покажи паспорт – і все. 25-го лютого я помився зранку, чисте вдягнув, і – на Іподром, де точка видачі. Чотири години у черзі. Море людей. Отримав свій АК-74 і – понеслась. Де тільки не були. Час летить… Аж тут – гоп! — мої 60, граничний вік для служби. Штаб викликає: давай, до побачення. Як – до побачення? – Тут моя родина. Я — рапорт: віджимаюсь 20 разів, ноги носять, мушку бачу. Хочу залишитись із побратимами.
Комбат спочатку рапорт підписав. А тоді порвав.
МАРЕК: ???
АНДРІЙ: Я йому вбити лося не дав. Нас на відновлення вивели. Поруч – ліс. Він там поставив мисливські вишки. Хлопці зі взводу забезпечення робили. З колод, які на бліндажі. І солонець іще – ставиться стовпчик, у ньому — уламок солі кам’яної. Звірі приходять по сіль, мисливці на вишці сидять і їх убивають. Як у тирі.
До солонця почав лось приходити. Я дізнався, поїхав туди із сокирою і усе порубав. Якраз перед тим він штабних із бригади на полювання покликав.
За один день усі документи на звільнення зробили, так мене позбутись хотіли.
Русєв коли дізнався, подзвонив: приїжджай, є місце інспектора.
МАРЕК: Давно його знаєш?
АНДРІЙ: Вчились разом, я учнів привозив у екотабір. Волонтерив для парку. Тепер тут мій дім.
МАРЕК: А дельфінами давно займаєшся?
АНДРІЙ: Це Русєв займається, а я так, допомагаю.
МАРЕК: Що це смердить? Он звідти…
Марек і Андрій підходять ближе
АНДРІЙ: Афаліна. Мабуть вранці викинуло. Мертва вже днів п’ять. Бачиш темні плями на шкірі? Це мазут.
МАРЕК: Звідки?
АНДРІЙ: Важко сказати. Він розтікається на десятки кілометрів. Такі величезні плями, масна плівка. У грудні 2025-го у Керченській протоці розвалились два російські нелегальні танкери. Стався витік, десятки тон. Через два тижні допливло до Одеси. На кордоні з парком зібрали півтонни, а скільки залишилось на дні?
Ще паливо з підбитих Росією цивільних кораблів. Вони ідуть у Одесу за зерном, а Росія по ним — дронами. Більше двохсот суден за чотири роки! Дельфін підіймається на поверхню, щоб ковтнуть повітря, а вдихає випари нафти. А тоді він знову пірнає і…
Знаєш що таке ехолокація? (Марек мотає головою) Дельфіни посилають звукові імпульси й слухають відлуння. Вони так «бачать». Сонари російських підводних човнів випалюють внутрішнє вухо дельфіна. Він сліпне, втрачає орієнтацію, не може полювати і гине від голоду.
І на додачу… Там (махає рукою у бік моря) плаває понад 400 морських мін. Коли така вибухає, дельфін отримує гідроудар. Це добиває його навігацію. Він б’ється об підводні скелі, а хвилі виносять його сюди.
МАРЕК: Скільки їх уже?..
АНДРІЙ: За останні півроку у парку знайшли півсотні. Викидає і на інші береги – Одещина, Херсонщина, Миколаївська область, окупований Крим. росія, Румунія, Болгарія, Туреччина, Грузія. Русєв каже, що загинули десятки тисяч. Академіки з Києва обережніші, говорять про сотні. Але теж у паніці і б’ють в набат. Знаходимо лише тих, кого прибило до берега. Більшість просто йде на дно. Війна ховає свої жертви.
Коли бачу загиблого дельфіна, який ще й полежав вже на сонці.. Тіло, що розпадається на шматки. Оголені хребет, ребра, череп. Довгі щелепи як посмертна посмішка…
А ще вчора вони грались біля берега. Виходиш човном у море, — кружляють навколо, свистять, дражняться: дивись які ми вправні. А ти ніколи у морі своїм не станеш.
Усе це б’є відразу в мозок, якоюсь стовимірною картиною. І піднімається в мені така хвиля ненависті, така лють…
Потрібна холодна голова. Усе чітко і грамотно фіксувати, бути точними у звітах, у статтях. Як прокурори.
Дельфіни не вміють кричати так, щоб люди почули. Тому за них маємо говорити ми.
Сцена 4.
На кордоні «Амазонія» національного природного парку «Тузлівські лимани». Марек і Марія сидять під навісом на лавах, вкопаних навколо так само вкопаного довгого стола і п’ють вино.
МАРЕК: Марія, у тебе є бойфренд?
МАРІЯ: (рже як коняка). Мареку, мені 45, у мене п’ятеро дітей, я тричі була одружена, який бойфренд?
МАРЕК: Ти це кажеш, щоб мене… як це? — відшити.
МАРІЯ: Я кажу правду.
МАРЕК: А де тоді діти?
МАРІЯ: В екотаборі, на іншому кордоні парку. А коли школа, а мені треба чергувати або на довгий виїзд, вони у когось із моїх свекрух. Нагодовані, доглянуті, у безпеці.
МАРЕК: Свекрух?
МАРІЯ: Це матері моїх чоловіків. Вони мене обожнюють.
МАРЕК: О, вони не люблять своїх синів?
МАРІЯ: Люблять, вони ж матері. Усі матері люблять своїх дітей.
МАРЕК: А чому…
МАРІЯ: Хочеш простих відповідей? Мареку, це життя. Люди закохуються, байдужіють, розходяться. Хтось все життя разом – однім затишно, інші – мучаються, але не наважуються розійтись. Я мирно з усіма розставалась. Бачив би ти нас усіх на День батька.
Ну що ти на мене так дивишся (сміється). Як там у вас кажуть: «Life is not all cakes and ale»?
МАРЕК: Ну таке як твоє швидше “Life is not a bed of roses”.
МАРІЯ: Усе не те. (наспівує): «Життя красиве, коли кольорове, значить получилося, дякувати Богу…». Це Скрябін, але ти мабуть такого не знаєш. І зразу скажу, бо усі питають: ні про що не шкодую.
МАРЕК: (піднімає склянку з вином) Ну, за кохання! У тебе ж зараз нікого немає?
МАРІЯ: Дитино, охолонь.
МАРЕК: Ти любиш старших чоловіків? Я бачив я ти дивишся на Андрія.
МАРІЯ: Гарний чолов’яга, надійний. І дупця у нього (клацає пальцями). Але для мене застарий. Та й не відтанув ще.
Давай краще за перемогу. Поки ми росію не розвалимо, життя нікому на цій планеті не буде. Уночі вони знову ракетами по порту смалили. Розгрохали цистерни зі соняшниковою олією, яка на експорт мала йти. Волонтери зранку по берегу птахів збирають.
МАРЕК: Поранених?
МАРІЯ: Забруднених. Олія розтікається морем. Птахи сідають на воду, олія потрапляє на пір’я, воно злипається. Все, ні злетіти, ні зігрітись. Птах помирає від холоду і голоду.
МАРЕК: Від холоду? Літо ж надворі…
МАРІЯ: Вночі не так і жарко, особливо на воді. У птахів робоча температура тіла – 40-45 градусів. Обмін речовин – шалений. Попробуй так крилами помахати. Тримати температуру допомагають пух і пір’я. Коли вони злипаються від олії або нафти, птах стає ніби голий.
МАРЕК: О, пух, точно. У мене є пуховик, класна штука, легка і теплюща. А птахів теж у хімчистку треба здавати чи як?
МАРІЯ: Здурів? Ми їх миємо. Береш якийсь засіб для миття посуду і… Дуже акуратно… Щіточку — м’якеньку, щоб стрижні не поламати. І вода. Ні гаряча, ні холодна. Потім піну мильну змити, разів десять-п’ятнадцять. Знову сушка, ніжно, пір’їнки не спалити. Як усе вийде, пташка сама почистить і змастить пір’я.
МАРЕК: В смислі змастить? Їх же тільки від олії відмили.
МАРІЯ: Це інший жир, з куприкової залози. Вони так дзьобом цей жир по пір’їнкам – вжжжжик, вжжжжик (витягує губи наче дзьоб і поводить головою наче птах). Так пір’я відштовхує воду і тримає тепло. І тоді — випускаємо на волю. Але багато застуджується і тойво (сумно розводить руками).
МАРЕК: Ти сама як пташка, Маріє. У тебе такий красивий дзьоб. Ну, тобто, губи. Можна я тебе поцілую.
МАРІЯ: (рже як коняка) Такого компліменту мені ще ніхто не говорив. Ну цілуй вже. Хоча ні, тут як на вітрині, а у колег є біноклі. Пішли у будиночок, вино прихопи.
Ідуть
Сцена 5.
Сховок для спостереження за птахами на березі лиману, Марек і Андрій через щілину дивляться у біноклі, кожен на свій сектор і роблять записи у щоденниках.
АНДРІЙ: Мареку, дихай в інший бік, від твого перегару на моєму біноклі лінзи запотівають. Що пили?
МАРЕК: Одеське чорне. Потім «Лідію». Потім не знаю. У тебе є аспірин?
АНДРІЙ: У мене є кращі ліки (дістає армійську флягу).
Марек бере флягу, нюхає, кривиться, запитально дивиться на Андрія
МАРЕК: Я не можу…
АНДРІЙ: Давай-давай.
Марек зітхає і робить пару великих ковтків, кривиться
МАРЕК: Мені треба відлити, я зараз повернусь.
АНДРІЙ: Куди! Стояти! Усіх птахів розлякаєш. Он пляшка пластикова.
МАРЕК: Я не можу!
АНДРІЙ: Посидів би у бліндажі під обстрілами пару тижнів, зміг би.
Марек відходить у куток, чути як струмінь відлунуює у пластик.
МАРЕК: А якщо треба “number two”???
АНДРІЙ: Там кульки для сміття, показити як користуватись?
МАРЕК: Ні-ні. А як же туристи?
АНДРІЙ: Це мій скрадок, особистий. Для туристів є спостережна вишка з біотуалетами. Тільки там і половини того, що тут не побачиш. Що у твоєму секторі?
МАРЕК: Пелікани. Усі рожеві крім одного. Цей з такою гривкою. О, о, крила розправив. Метра три розмах мабуть.
АНДРІЙ: Пощастило. Це пелікан кучерявий. Рожеві у нас уже звичні. Іди сюди я тобі ще одне диво покажу.
Марек підходить до Андрія і дивиться у бінокль у його сектор спостереження.
МАРЕК: Та це ж… Які вони граційні.
АНДРІЙ: Я дуже мріяв, щоб вони тут з’явилося. Бо – нечесно. Солоні водойми у нас є, а їх – нема. В Іспанії є, в Туреччині є, у Франції є. І от я у 2020-му, тільки приїхав, Русєв мені показує фото. Йухууу! Спочатку одного помітили, потім ще. Я тоді: «Це якийсь знак!».
І тут у 21-му в Туреччині: бац! Екокатастрофа! Висохло найбільше солоне озеро. Бо розібрали воду на полив. А їх там гніздилося десятки тисяч. Пташенята загинули, дорослі розлетілись. Кілька десятків – до нас. Сподобалось, у 22-му знову прилетіли. Але вже була війна. Російський флот іще борзий був. Крутився якраз напроти парку. Вибухи, вибухи, вибухи. Птахи злякалися, пометалися туди-сюди і полетіли геть. Я служив тоді, Іван відео прислав.
У 23-му наші острів Зміїний відбили, крейсер «Москва» російський перевели у підводний флот. Він мільярд доларів коштував, уявляєш? Купа гармат, ракетних установок, гучно від них було… Менші судна подалі відігнали. Стало біля нас тихіше.
От тоді ці пташки у Тузлах і загніздились уперше.
МАРЕК: А чому вони рожеві? Їдять червону рибу?
АНДРІЙ: Рибу – ні, ніяку. Хіба дрібну можуть ковтнути, але… Їдять дрібних рачків — артемій. Цідять воду, рачки залишаються у дзьобі. Ковть! Мотиля люблять. Це личинки комарів-товкунів, червоненькі такі, гарна наживка, рибалки кажуть «мотиль». В лиманах виплоджуються десятками тон. Ну і водорості. Усе це містить бета-каротин, він червоний через великий вміст заліза. Отак. Через їжу. А народжуються сірими.
Через колір і назва. Латинською «флама» — полум’я.
МАРЕК: У вас тут просто фламінгоферма.
АНДРІЙ: Боюся, що вони полетять і не повернуться. Дуже чутливі до стресу. Одразу як з’явилися, близько підпускали, до 150 метрів. Зараз за кілометр нервувати починають. І ще дрони. Тут рух як на авіатрасі — розвідувальні в обидві сторони, російські бойові до нас. Фламінго, коли чують бжжжжжж… — це коли розвідувальний. Або уууууу… — такий низький, монотонний, коли щось велике, типа «Шахеда». Одразу злітають, якщо на гніздах — покидають їх.
І тут зразу – хоп! — мартини. Їм дрони пофіг. Зжирають яйця, пташенят. Минулого року 400 кладок ось так зникли на моїх очах.
Я плакав просто. У 23-24 ще врятувалося трохи молодих, ми їх кільцювали. Полетіли зимувати в Туреччину, Болгарію, Італію. Наші, яких ми виростили в Україні. Завдяки кільцям точно знаємо. Фламінго – наш діамант парковий. Точніше, рубін. Ми про них стільки знаємо. Крім як вберегти від війни.
МАРЕК: А так щоб «бабах-бабах» буває у самому парку? Чи дрони далі летять?
АНДРІЙ: Підемо знов на пересип, уламки сам побачиш. Та і на власні очі як збивають може. Частина дронів проривається. Нещодавно було 25 прильотів у сусіднє село.
Але найгірше – морські міни.
МАРЕК: Марія на суді згадувала…
АНДРІЙ: Зриваються з якоря, хвилі викидають на берег. Викликаємо флотських саперів, спеціальний підрозділ. Приїжджають, обстежують. Тоді нам: «Підриваємо, відходьте на 2 кілометри». Якось я з-за бархана бачив такий вибух. Фламінго просто казяться. Довго не повертаються, у мартинів тоді просто оргія. Якщо цього року ще хоча би одна міна припливе – все, хана колонії.
МАРЕК: А не можна їх відтягнути в море і десь подалі підірвати?
АНДРІЙ: Ти вже як Марія. У неї це ідея-фікс. Кожен раз питає у саперів, чи можуть буксирнуть за дальню косу і вже там знешкодить. А вони їй щоразу: якщо вже міна на березі — точно ні. Вона тоді: «а якщо її у ще морі вичислить»?
МАРЕК: Ну от! Класна ідея!
АНДРІЙ: Дурна ідея. Для гальваноударної міни, це така, з «рогами», треба всього кілька кілограмів натиску. Навіть якщо підпливти на гумовому човні – у нас є такий, нам Фонд заповідної справи дав. Покажу якось, він у боксі на березі. Якщо мотор вчасно не заглушити, або якщо хвиля кине на ці «роги»…
МАРЕК: Знаю-знаю: на шматочки…
АНДРІЙ: Ну навіть ти акуратно до неї причалив. Ще треба закріпити трос за металеве таке вушко, причому має пощастити щоб воно зверху було. А далі – буксировка, це взагалі… Забудь, одним словом!
МАРЕК: Боже, як птичок жалко, такі красиві і без пташенят залишаться
АНДРІЙ: Так, щось я від цих розмов зголоднів. Давай перекусимо, у мене бутерброди, чай у термосі.
МАРЕК: Е-е-е-е. Я цими руками за… За пляшку тримався.
АНДРІЙ: Вологі серветки на поличці. А я поки їжу дістану.
Сцена 6.
На кордоні «Амазонія» національного природного парку «Тузлівські лимани». Андрій і Марек переглядають свої записи і фото на ноутбуках.
МАРЕК: Розкажи щось цікаве про фламінго. Редактор знову тисне, мої дописи тримають хвилю.
АНДРІЙ: (здивовано) Я ж тобі учора цілий день… Про колір, про харчування, про поведінку.
МАРЕК: Це для ботанів. А мені треба для широкого читача. Щось душевне. Легенду якусь, про кохання там, може вони удачу приносять. Тіпа якщо знайти перо і вставить кудись, то щось хороше станеться.
АНДРІЙ: Куди вставить?
МАРЕК: У рамку. Куди ж іще? І на стіночку, гарно ж буде?
АНДРІЙ: Легенду? Колись у Бесарабії був страшний голод. І тоді прилетіли великі білі птахи, величезна зграя. Стали відщипувати від себе шматочки м’яса і годувати ними людських дітей. І від цього у птахів ішла кров, пір’я стало червоним та рожевим. З того часу колір нагадує про той подвиг, а люди шанують птахів як рятівників.
МАРЕК: Щось тут кінці не сходяться. Це натяк на Голодомор? Так у Бесарабії ж не було. Я читав перед тим, як до вас їхати.
АНДРІЙ: Ну, у 1930-х не було. А після Другої світової, коли радянська влада прийшла, усе зерно у селян вигребли. У 1946-47-му в деяких селах половина народу вимерла. Дистрофія, випадки канібалізму.
МАРЕК: І фламінго тут тоді не було, ти ж сам розповідав учора.
АНДРІЙ: Не було. Але ти ж хотів легенду. Це дівчинка одна придумала, школярка. Їм спочатку у школі про Голодомор розказали, а потім вона про фламінго начиталася. Спостерігала за ними в екотаборі. Ну і от. Це Марії дочка, до речі.
МАРЕК: Ну ви, екологи, й вигадливі.
АНДРІЙ: Якось така казка врятувала сотні тисяч птахів.
МАРЕК: Легенда про легенду?
АНДРІЙ: У нас з 1996-го по 2004-й було весняне полювання на птахів – качок, гусей, тетеруків. Уяви: летиш ти на рідне озеро пташенят виводити, а по тобі – канонада із рушниць. Гуси, до речі, вже розпаровані летять, і якщо когось із пари підстрелять, то другий так і помирає самотнім, у них це вибір на все життя. За ці вісім років у нас від 730 тисяч гусей лишилося менше третини.
Екологи написали проєкт закону щоб цю дикість заборонити, занесли в парламент. Ждем-ждем – тиша! Закрутили акцію – «Весна без пострілу». Назву, до речі, я придумав. Пікети, статті, круглі столи – нема результату. Тут приходять малюнки – ми конкурс для дітей ще робили. І як бонус – казочка. Боги перетворили дітей депутатів на птахів. Мисливці не знали, де просто пташка, а де – дитина. І тільки коли постріл був смертельним, ставало видно хто упав на землю – птах чи дитина. Ми це усе – в Екокомітет парламентський. Депутати розчулились і полювання таке заборонили. А потім взагалі Володя Борейко – був такий крутий еколог – зробив проєкт закону «Про гуманне ставлення до тварин». Довго ми його пробивали – і мисливці упирались, і лісники, і норкоферми, і навіть медінститути – там досліди на тваринах роблять. Але закон є і працює. Не досконало, але – працює.
В будиночок кордону вривається Марія
МАРІЯ: (Андрію) Викликай саперів, пливе, ще десь півгодини і буде на березі.
АНДРІЙ: Ключ. Дай ключ від човна, у мене там мобільний. (Мареку, тихо) Не випускай її!
Марія риється в кишенях і дає Андрію ключ.
МАРІЯ: (бурчить) Дурбецало, нашо було там залишати.
Андрій виходить з будиночку кордону, замикає Марію і Марека всередині і біжить до сарайчика з човном.
МАРІЯ: (коли почула клацання замка, який закрив Андрій) Якої холери…
МАРЕК: Щоб ти не наробила дурниць, твоя ідея буксирувати міну – дурна дурня!!!
МАРІЯ: Моя???
Чути як запрацював мотор човна і потроху почав віддалятися від берега
МАРІЯ: Гад! Гад!!! Це його ідея!!! Його! Я ж казала, казала… Мареку, я ж не дурепа, у мене діти! Які міни? Це він звихнувся на цих фламінго, вони йому про сім’ю нагадують… (намагається вибити двері, але у неї нічого не виходить)
МАРЕК: (тихо сміється) Купив. Купив мене, старий чорт. (підходить до Марії, обнімає її, підводить до стільця біля столу) Сідай. Не наздоженемо вже. Або він нас відкриє, або сапери.
МАРІЯ: Ти вмієш молитися, Мареку?
МАРЕК: Ні
МАРІЯ: (до ікони Святого Миколая, яка висить у кутку) Допоможи, ти ж знаєш, він хороший, він роботящий. Він усім допомагає. Будь ласочка. (плаче)
МАРЕК: Якщо повернеться, я наб’ю йому морду. Або нап’юсь.
МАРІЯ: (утираючи сльози, зміцнілим голосом). Можна паралельно. Я приєднаюсь. Тільки не «якщо», а «коли». Він мусить! Мусить!
А потім я зізнаюсь, що кохаю його…
Кінець…
Leave a Reply