Друга половина 1960-х. Село за п’ять кілометрів від райцентру. Доріжка, садові лавки, білені бордюри, квітник з пишними квітами, вишні. Контора з табличкою «Сортовиробувальна дільниця». Веранда з дерев’яними лавами уздовж стін. На одній сидить візник Степан, біля нього — завідувач дільниці Іван Павлович у білій сорочці з краваткою і бригадирка Петрівна у синьому робочому халаті. На Степанові попри спеку — темні піджак, сорочка, штани, картуз з ґудзичком на маківці. Узутий у кирзові чоботи.СТЕПАН: А я вам не розказував, як від вовків втікав? Ні?
ЗАВІДУВАЧ (перезираючись із Петрівною, тихо посміюючись): Ні-ні, розкажи.
-
-
«Мастодонти, мамонти, слони» 1
-
-
«Мастодонти, мамонти, слони» 2
-
-
«Мастодонти, мамонти, слони» 3
-
-
«Мастодонти, мамонти, слони» 4
СТЕПАН: Ну це десь після війни було. Вовків розвелося — страх. Я, значить, санями їздив на кар’єри рибалить. У нас же під селом риби нема, самі жаби. Наловив купу окунів, от-т-таких-от (показує з півруки). Вже вечоріє, зима ж, дні короткі. А воно клює і клює. Ну таки я той, зібрався, покидав усе у сани і — додому. А вже й ніч, місяць такий — ого-го, світить як оцей от ліхтар (показує на ліхтарний стовп біля входу). Ну оце я собі їду, кобила трюхика, аж тут з отого ліска — ну, знаєте, у яру — як завиє вовчисько, як завиє. А тоді ще один, і ще… Кобила головою трусонула, та як вшпарить! А сірі — вже на дорозі, за нами летять. Я — напрямки через ставок. Та на лід! Та по льоду! Вискакуємо на інший берег, вилітаємо на гору…
Степанову оповідку перериває поява Тоні. Вона виходить з дверей контори, тримаючи якийсь гросбух. Збирається щось сказати Івану Павловичу, але той робить їй знак почекати і звертається до Степана.
ІВАН ПАВЛОВИЧ: Так шо там далі?
СТЕПАН: А на чому мене перебили? (дивиться осудливо на Тоню).
СТЕПАН (звівши брови): е-е-е-е (чухає потилицю, намагаючись пригадати, про що ж він розповідав, але пам’ять його підводить, змішуючи дві різні байки). Ага, ага. Вилітаємо ми на гору… А соняшники цвітуууууть.
Мрійливо проводить рукою мовби показуючи ті шикарні соняшники.
Петрівна й Іван Павлович заходяться від сміху, Тоня теж посміхається.
ТОНЯ: Що, Степане, знову забрехався? Про соняшники було позавчора, тоді ви від диких шершнів тікали. До речі, а домашні бувають?
Степан крякає, махає рукою
СТЕПАН: Піду кобилку у конюшню поставлю.
Буркочучи щось собі під ніс і постукуючи об долоню лівої руки батіжком виходить. За сценою він гукає: «Вйо, холєра, вйо». Чути звук брички, яка від’їжджає і стукіт копит.
– – – – – –
Перше перформативне читання п’єси відбулася в
Театр Ветеранів 25 липня в ході третього Фестивалю перших п’єс. Фото – ТрО-Медіа
ВІЗНИК СТЕПАН — Василь Кисіль, актор театру і кіно
ЗАВІДУВАЧ ДІЛЬНИЦІ ІВАН ПАВЛОВИЧ — Володимир Дрібнич, актор театру і кіно
БРИГАДИРКА ПЕТРІВНА — Олена Ларіна, кіноакторка серіалів «Тиха Нава», «Скажені сусіди-3», «Табун» та ін.
ТОНЯ — Елеонора Кравченко, акторка театру і кіно, режисерка
Режисер читання – Василь Рибальченко
Автор – Олег Листопад
Логлайн п’єси: Троє київських добровольців добряче за п’ятдесят — журналіст, інженер і адвокат — стають на захист міста у лютому 2022-го, і крізь їхні жарти, сварки та спогади про матерів, дітей і радянські квартири проступає питання: що значить «правильний» вибір? Чи вимирає щось в українцях — чи навпаки, вперше проростає.
Leave a Reply