Ліси Покутських Карпат треба захистити найвищим заповідним статусом
(авторська версія. Редакційну читайте на сайті газети: “Повені зупиняться перед деревами”
З туману вийшла ватага опришків. Тьмяно зблиснули руків’я застромлених за череси пістолів та леза нагострених топірців-барток. Старший насупив брови: «Що ви робите у нашому лісі? Рубати? Не дамо!».
Я помотав головою і видіння зникло. Але і туман, і величний буковий праліс, і гірське озеро, в якому мешкають схожі на мініатюрних драконів тритончики, залишилися. Тут, на заповідному Корматурському хребті національного природного парку «Гуцульщина» на диво органічно співіснують легенди і наука. І поки комусь за потонулими у хмарі, яка саме зачепилася за вершинку гори, товстелезними стовбурами дерев ввижаються народні месники, вчені за допомогою бет-кодерів (фіксатори ультразвуків) вираховують скільки саме видів кажанів (кожен вид цих тваринок «пищить» на своїй частоті) живе у тутешніх дуплах і печерах. Або вивчають, за яких умов краще відновлюються реліктові тиси чи поважні королі карпатського лісу – буки.
Скільки скосила «Дружба»
Останнім часом усе частіше у різних аудиторіях, зокрема — від урядовців нової хвилі, лунає питання: «А для чого нам національний парк»? Як видно зі вступу до статті, серед завдань НПП «Гуцульщина» є як збереження кажанів та інших рідкісних видів тварин, так і охорона культурної та історичної спадщини, зокрема, пам’яті про Олексу Довбуша та інших народних отаманів. Але найвідчутнішим поштовхом до створення у Косівському районі Івано-Франківської області національного природного парку стали усе ж (давайте будемо чесними перед самими собою) не гуманітарні мотиви, а потужні повені, зокрема та, що буянила у 1998 у сусідньому Закарпатті. Міжвідомча комісія, яка досліджувала тоді причини лиха, визнала, що однією з вагомих причин стало варварське вирубування лісів. Тож багаторічні заклики вчених та громадськості про взяття під охорону косівських лісів у 2002 році таки знайшли відгук в Указі президента про створення національного природного парку на схилах Покутських Карпат.
Землі лісового фонду (43,4 тисяч га.) у Косівському районі – це десь половина його території (90,3 тисяч га). До створення парку на більшій частині (майже 24 тис га) цього фонду газдував Кутський держлісгосп, а на решті – комунальне підприємство Райагроліс. На перший погляд, лісу рубали дуже скромно. Щороку рубки головного користування (це коли на відведеній ділянці зрізують усе підряд) у Кутському лісгоспі здійснювалися лише на 70 гектарах. Тобто утворювалися лисини загальним розміром десь понад сто футбольних полів. Даних про рубки у Райагролісі наразі знайти не вдалося, але порівняння державних та комунальних (колишніх колгоспних) господарств завжди показувало більші масштаби зведення лісу у останніх.
«Скромно» — це дійсно лише на перший погляд. Крім рубок головного користування у нашому лісівництві існує ще понад десять видів інших, зокрема, суцільні санітарні рубки, які теж залишають після себе голі схили. Та навіть якщо загальна сума усіх «витинанок» порослих лісом гір видасться «прийнятною», «науково обґрунтованою» чи «у межах розрахункової лісосіки» згадаймо, що крім офіційних цифр є ще браконьєрські. Я й сам побачив минулого літа чимало пнів без належного офіційного маркування (а отже – від спиляних незаконно дерев), виявлених природоохоронними інспекторами на території Кутського лісгоспу.
Тож облишимо жонглювання цифрами і просто поглянемо на косівські ліси уважним оком. Зверху, через розміщену на квадрокоптері камеру. Як це зробив автор фільму «Хто знищує наші ліси» Валерій Ловчиновський. Об’єктив показує, що наче велетенська коса пройшлася горами. Очищені нею від дерев «галявини» місцями більші за залишки, «чубчики», які, оточуючи лісосіки, маскує їх від стороннього ока з боку доріг чи просік.
До речі, попри термін «рубки», ліс давно вже не рубають, а пиляють. За кордоном – за допомогою сучасних машин-харвестерів, у нас – усе ще бензопилами, часто – допотопними «Дружбами» ще радянського виробництва. Назва «Дружба» було дано на честь трьохсотріччя «возз’єднання» України з Росією, яке у СРСР відзначали в 1954 році.
Мертві бджоли не гудуть
Інша важлива роль парку – рекреаційна. Простіше кажучи, добре збережені природа та культура краю приваблюють сюди бажаючих відновити своє фізичне та психічне здоров’я, набратися нових вражень та сил. Чим краще функціонує парк, тим більше наших співгромадян та іноземців їде до Пістиня, Кут, Шешор та інших сіл, міст та містечок. А відтак, тим більше можливостей заробити у власників «зелених» садиб, форельних господарств, колоритних кав’ярень та ресторанів. Тим кращий виторг в майстрів з Космача чи Яворова які виставляють свої вишиванки, ліжники, різьблення та іншу чарівність на знаменитому Косівському базарі. Колектив «Гуцульщини» чудово розуміє важливість своєї роботи й викладається «на всі сто». Крім безпосередньої роботи з охорони карпатської природи, шукають можливості це збережене показати відвідувачам. Продумали, промаркували та обладнали півтора десятки туристичних маршрутів. Створили оригінальний Маєток Святого Миколая і зробили його найвпізнаванішим брендом Франківщини (читайте детальніше «Миру і маленьку ляльку» ). Музей та наукові лабораторії парку – улюблене місце для проведення вільного часу місцевою дітворою, та й дорослі тут ходять, відкривши рота.
Зробили би й ще більше, але… Замість посилювати охорону природно-науково-дослідних відділень чи створювати нові атракції для туристів, співробітники годинами просиджують на засіданнях усіляких «робочих груп» та у судах. Бажаючі відщипнути у парка сотку-другу, а то й гектар чи навіть сотню гектарів, не переводяться з перших днів його створення («Святий Миколай просить захисту»). Тож відбиватися від них доводиться і переконуючи місцеву та обласну владу на численних нарадах, а найзатятіших рейдерів – залучаючи Феміду.
«Ми готові співпрацювати з громадами у пошуку компромісів якщо йдеться про необхідність вирішення таких болючих питань як земельні ділянки, на які є документи права власності чи проектно-кошторисна документація, наприклад, на новий цвинтар чи сміттєзвалище. Або щодо ділянок, на яких ще з позаминулого століття живуть селяни, — говорить в.о. директора «Гуцульщини» Юрій Стефурак. – Але про те, щоб віддати державні ліси під забудову, під чиїсь дачі – про це і мови бути не може, закон такого не дозволяє. Та й будь-яка зміна меж парку можлива лише через Указ Президента».
корені ЖИВИХ дерев тримають схили, захищаючи від зсувів
Чимало любителів поживитися заповідними землями закидають, що у парку немає Акта на землю. Та відсутність Акту не означає, що державна заповідна установа не захищена. Закон говорить, що поки не виготовлені відповідні документи на землю та межі не винесені в натуру, це усе одно територія національного природного парку (НПП), а керуватися тим часом треба Проектом створення парку та документами про передачу лісів від лісгоспів. Що таких документів досить, аби підтвердити законність власності держави на заповідні землі, показав, наприклад, нещодавно обласний адміністративний суд, який визнав незаконним включення однією з сільрад до проекту свого генерального плану 605 гектарів землі парку.
Але позицію держави усе одно треба посилити, а саме — допомогти «Гуцульщині» усе ж внести відомості про землі парку до Державного земельного кадастру та Реєстру прав. І тут дуже потрібна підтримка, зокрема, Мінприроди та ОДА. Через відсутність правовстановлюючої документації на землю страждає не тільки парк, але і район загалом, адже чимало інвестиційних проектів, які колектив «Гуцульщини» від самої появи парку намагався запровадити — створення скайсцену «Гуцульське село», організація еколого-освітнього та візит-центрів, центру відтворення гуцульської породи коней і гіпотерапії, будівництво музею етнографії і природи, на який, до речі, парк вже виготовив проектну документацію, розбудова туристично-мистецького комплексу «Маєток Святого Миколая», а також багато інших задумів – не вдалося реалізувати саме через відсутність документів на землю.
На тобі, небоже…
Створення парку, головна мета якого на відміну від лісгоспів не отримання ділової деревини, а збереження довкілля, мало зупинити облисіння гір та покращити захист від стихій. Так з першого погляду і сталося: за весь час існування парку (15 років) суцільні рубки не перевищили 30 гектарів. Але це дані лише по тій території, яку парк отримав у повне своє управління. Повноправним господарем природоохоронці є лише на четвертині території «Гуцульщини» (7,6 тисяч га). Решта хоча й отримала особливий статус, залишилася в управлінні лісгоспу та Райагролісу. Які хоча і мали б узгоджувати ведення рубок з науково-технічною радою парку, та зазвичай цього не роблять. Махати сокирою (чи то пак, бензопилою) на цих 3/4 частинах продовжили з тим же завзяттям. Придатних для промислової лісозаготівлі ділянок ставало усе менше і менше.
Врешті – решт дійшло до того, що саме Держлісагенство України звернулося до Мінприроди з пропозицією передати повністю – із землями, технікою і фондом зарплати — в НПП «Гуцульщина» весь Кутський держлісгосп. Про що свідчить переписка за 2009-2010 роки.
Парк погодився прийняти усе це під своє крило — щоб не дати донищити ще вцілілі лісові ділянки. Рішення узгодили і Кабмін, і Мінприроди, і Держлісгосп, і облОДА. Та чи то через амбіції (як же – це ж стане менше підлеглих) чи то через небажання втратити одну з годівничок, яка приносить дохід від необлікованих рубок, ідею передачі лісгоспу у повне підпорядкування парку зарубали (яке символічне слово!) керівники обласного управління лісового господарства.
Тож рубки у Кутському лісгоспі й надалі тривають. Але біда навіть не у самому цьому факті – у господарській зоні парку теж ведеться лісове господарство. А у тому, що у лісгоспі користуються недружніми до природи технологіями та методами рубок.
Те, що не вдалося зробити сім років тому, треба зробити зараз – підготувати проект Указу президента та передати усі ліси Кутського лісгоспу — «з вилученням» — до парку. Це забезпечить надійну охорону вбраних у зелене гірських схилів. А відновлені з роками ліси будуть усе краще і краще убезпечувати людей та майно від повеней.
А поки готується Указ – закріпити права НПП «Гуцульщина» як державної установи на ті землі, які вже надано парку у постійне користування.
Бо як не узятися дружно помогати парку, то не буде де сховатися ні майбутнім опришкам, ні нащадкам воїнів УПА. Хоча анекдот про необхідність збереження лісів та річок як інвентаря для винищення москалів зараз актуальний як ніколи.
Олег ЛИСТОПАД,
«Урядовий кур’єр» , 19 травня 2017
Зараз з туману вийдуть опришгки. А з іншого боку – вояки УПА
Leave a Reply