Одне слово «криниця» – і в уяві постає доглянута криниця з прозорою, холодною, смачною, цілющою водою. А ще мені згадується уривок з поеми Антона Михайлевського «Франкова криниця»:
Запахло житом.
Прокричала птиця.
Здалося, що не був отут сто літ.
Він оглянувсь…
Засипана криниця
Під голубими вікнами стоїть…
…………………….
Пекла образа.
У очах рябіло.
Ридали роки рокотом ріки.
Хотілось крикнуть:
«Що ви наробили,
Мої на зло нездатні земляки?»
Навіщо ви засипали криницю?
Була у ній, як люстерко, вода.
У ній навік відбились наші лиця.
Дивилась в неї мама молода.
Воді тій важко дихать під землею.
Вона не бачить місяця і зір.
І не без мене, а уже без неї
Осиротів наш небагатий двір.
З появою водопроводу криниці у нашому містечку Тарарбунари відійшли на другий план, але ставлення до криничної води в людей не змінилось, про що свідчить постійний забір води з криниці Боголюбова на вулиці Суворова і з криниці Корецьких на вулиці Миру.
Виникло запитання – скільки криниць громадського користування взагалі у місті і яка їх доля? Результатом такої цікавості громадської організації «Відродження» стало розпорядження голови міськради від 12 жовтня 2009 року про створення робочої комісії з розробки та реалізації заходів з поліпшення екологічного стану водних об’єктів міста (криниць та річки Фонтанка).
Під час обстеження криниць у листопаді 2009 року та при опитуванні жителів Татарбунар ми встановили, що криниці й досі використовуються для питних та господарсько-побутових потреб постійно (випоювання худоби, птиці; для поливу) або сезонно (виноробство, квашення, закрутки, варять холодець). Під час перебоїв з водою (аварійних ситуацій) криниці часто залишаються єдиним джерелом водопостачання. Отже, навіть за наявності в оселі водоводу, про криниці потрібно дбати, бо вони є природним резервуаром на випадок надзвичайних ситуацій: коли немає або забруднена водопровідна вода, та протипожежних заходів. Крім того, переважій більшості наших криниць більш як 100 років! Отже, вони вже є історичними пам’ятками місцевого значення і впору їм надавати охоронного статусу.
На засіданні виконавчого комітету Татарбунарської міської ради було озвучено попередні результати спостережень та пропозиції. Ми констатували, що 100% громадських криниць не відповідають санітарним вимогам (СанПіН) щодо їх облаштування; є явні ознаки деградації (зменшення водності та забруднення), пов’язані із порушеннями гідрологічного режиму річок Кагач, Фонтанка та іншими техногенними чинниками.
Погіршення якості і зменшення кількості води – наслідок замулення криниць; більшість криниць не чистили останні півстоліття!
На даному етапі ми можемо ранжувати криниці, виходячи лише з візуальних обстежень, на 4 основні групи:
1.Облаштовані зовні і є умови для забору води.
2. Не облаштовані, але ними користуються регулярно.
3. Не облаштовані і не використовуються через замулення та засмічення (у цьому випадку люди готові долучитися до відновлення джерела).
4. Криниці, які є об’єктом підвищеної небезпеки; їх потрібно відновити, або ж закрити (ні в якому разі не засипати).
Криниці на території міста Татарбунари – не лише резервуар природної води, а й наша історична спадщина. Всі криниці громадського користування, розташовані на території Татарбунарської міської ради, слід узяти на баланс (вимоги законодавства), а в комунальній службі хтось має відповідати за криниці. Треба створити реєстр колодязів і картувати їх та розробити довгостроковий план заходів (згідно з санітарними вимогами), затвердити його і, головне – впроваджувати крок за кроком. Населення інформувати про те, в якому стані вода у криницях (цього, до речі, вимагає законодавство!), про санітарні вимоги щодо їх облаштування та утримання, про причини, що негативно впливають на якість води.
Криниці – символ українського села. Доглянуті та естетично оформлені, вони можуть стати окрасою наших садиб і вулиць. Право на життя мають і сухі криниці, їх потрібно зберігати, а не руйнувати. Ці об’єкти привабливі для туристів та гостей з міст. Задумайтесь над цим, погляньте на звичні для вас криниці іншими очима – скільки праці, любові було вкладено в них – це наша спільна історична та природна спадщина.
Людмила АЛЄКСЄЄНКО, м. Татарбунари Одеської області.
«Селянська правда», №60, 26 травня 2010
Leave a Reply