Хто доведе до ладу криниці Татарбунар?

Одне слово «криниця» – і в уяві постає доглянута криниця з прозо­рою, холодною, смачною, цілющою водою. А ще мені згадується уривок з поеми Антона Михайлевського «Франкова криниця»:

Запахло житом.

Прокричала птиця.

Здалося, що не був отут сто літ.

Він оглянувсь…

Засипана криниця

Під голубими вікнами стоїть…

…………………….

Пекла образа.

У очах рябіло.

Ридали роки рокотом ріки.

Хотілось крикнуть:

«Що ви наробили,

Мої на зло нездатні земляки?»

Навіщо ви засипали криницю?

Була у ній, як люстерко, вода.

У ній навік відбились наші лиця.

Дивилась в неї мама молода.

Воді тій важко дихать під землею.

Вона не бачить місяця і зір.

І не без мене, а уже без неї

Осиротів наш небагатий двір.

З появою водопроводу криниці у нашому містечку Тарарбунари відійшли на другий план, але ставлення до криничної води в людей не змінилось, про що свідчить пос­тійний забір води з криниці Бого­любова на вулиці Суворова і з кри­ниці Корецьких на вулиці Миру.

Виникло запитання – скільки кри­ниць громадського користування взагалі у місті і яка їх доля? Резуль­татом такої цікавості громадської організації «Відрод­ження» стало розпорядження голо­ви міськради від 12 жовтня 2009 року про створення робочої комісії з розробки та реалізації заходів з поліпшення екологічного стану водних об’єктів міста (криниць та річки Фонтанка).

Під час обстежен­ня криниць у листопаді 2009 року та при опитуванні жителів Татар­бунар ми встановили, що криниці й досі  використовуються для питних та господарсько-побутових потреб постійно (випоювання худоби, птиці; для поливу) або сезонно (виноробство, квашення, закрутки, варять холодець). Під час перебоїв з водою (аварійних ситуацій) кри­ниці часто залишаються єдиним джерелом водопостачання. Отже, навіть за наявності в оселі водо­воду, про криниці потрібно дбати, бо вони є природним резервуаром на випадок надзвичайних ситуацій: коли немає або забруднена водо­провідна вода, та протипожежних заходів. Крім того, переважій біль­шості наших криниць більш як 100 років! Отже, вони вже є іс­торичними пам’ятками місцевого значення і впору їм надавати охо­ронного статусу.

На засіданні виконавчого комі­тету Татарбунарської міської ради було озвучено попередні результати спостережень та пропозиції. Ми констатували, що 100% громадських криниць не від­повідають санітарним вимогам (Сан­ПіН) щодо їх облаштування; є явні ознаки деградації (змен­шення водності та забруднення), пов’язані із по­рушеннями гідрологічного режиму річок Кагач, Фонтанка та іншими техногенними чинниками.

Погіршення якості і зменшення кількості води – наслідок замулен­ня криниць; більшість криниць не чистили останні півстоліття!

На даному етапі ми можемо ран­жувати криниці, виходячи лише з візуальних обстежень, на 4 основні групи:

1.Облаштовані зовні і є умови для забору води.

2. Не облаштовані, але ними ко­ристуються регулярно.

3. Не облаштовані і не викорис­товуються через замулення та засмічення (у цьому випадку люди готові долучитися до відновлення джерела).

4. Криниці, які є об’єктом підви­щеної небезпеки; їх потрібно відно­вити, або ж закрити (ні в якому разі не засипати).

Криниці на території міста Татар­бунари – не лише резервуар при­родної води, а й наша історична спадщина. Всі криниці громадського ко­ристування, розташовані на тери­торії Татарбунарської міської ради, слід узяти на баланс (вимоги законодавства), а в комунальній службі хтось має відповідати за криниці. Треба створити реєстр колодязів і картувати їх та розробити довгостроковий план заходів (згідно з санітарними ви­могами), затвердити його і, головне – впроваджувати крок за кроком. Населення інформувати про те, в якому стані вода у криницях (цього, до речі, вимагає законодавство!), про санітарні вимоги щодо їх облаштування та утримання, про причини, що нега­тивно впливають на якість води.

Криниці – символ українського села. Доглянуті та естетично офор­млені, вони можуть стати окрасою наших садиб і вулиць. Право на життя мають і сухі криниці, їх пот­рібно зберігати, а не руйнувати. Ці об’єкти привабливі для туристів та гостей з міст. Задумайтесь над цим, погляньте на звичні для вас крини­ці іншими очима – скільки праці, любові було вкладено в них – це наша спільна історична та природ­на спадщина.

Людмила АЛЄКСЄЄНКО,  м. Татарбунари Одеської області.

«Селянська правда», №60, 26 травня 2010