Донорська кров
Про донорство у нас згадують вкрай рідко – хіба що напередодні Дня донора. І то якось так… майже пошепки. Більшості пересічних людей взагалі байдуже – доки біда не зачепить їх особисто. Усе, про що говоритиму далі, не вважаю істиною в останній інстанції. Адже медики і чиновники мають своє бачення проблеми, а хворі, яким без донорської крові не вижити, – інше. Мої роздуми – точка зору донора з певним досвідом «життя у проблемі». І мовчати про це не дозволяє совість.
Донорська кров – «товар» специфічний, це не хліб і не побутова техніка, потребу в якій можна спрогнозувати достеменно; тут є свої особливості. Потреба у крові буває неплановою – при аваріях, техногенних катастрофах, природних катаклізмах. Зазвичай тоді потрібна так звана «цілісна» кров, а не її препарати; спрогнозувати, кров якої групи знадобиться, неможливо, але для порятунку життя допустимо використовувати кров з неточною відповідністю показникам (група, резус тощо); кровоздача одноразова і ці донори в подальшому не здають кров для цих же пацієнтів. Для таких надзвичайних ситуацій у державі потрібно мати певний «банк», сховище крові, із запасом крові пропорційно до кількості носіїв певної групи чи резусу серед населення (наскільки це реально в Україні – поговоримо далі). Буває, що кров’ю треба запастися планово – перед складними операціями, пологами; тоді кількість крові, група тощо відомі наперед. Як правило, про наявність крові дбають самі хворі та їхні родичі, залучаючи до донорства рідних, знайомих, колег або платних донорів. Але таку потребу теж можна вважати одноразовою і, загалом, більш-менш доступною пересічній українській родині.
Проте є окрема група людей, надзвичайно залежних від донорської крові, і ось для них складається катастрофічна ситуація. Йдеться про пацієнтів із онкологічними захворюваннями, зокрема кровотворної системи (лейкози тощо), переважно дітей. Таке лікування – тривале, іноді більше року, і безперервне (зволікати не можна), часом одній дитині потрібно більш як 50 переливань! І вимоги до донорів – набагато суворіші: це мають бути люди здорові, з хорошими венами, зі здоровою печінкою (наявність прихованих інфекцій, зокрема різних гепатитів, перевіряється високовартісними аналізами перед кожним здаванням крові). Група крові й резус донора мають збігатися з кров’ю дитини. Це – вимоги медичні.
У нинішній схемі здавання крові для онкохворих малеч є ще два „побажання”: донору краще бути «неодноразовим» для конкретної дитини (2–5 разів здавати повторно), а також бути готовим заради одного здавання крові витратити 2–3 рази по півдня (відпрошуючись із роботи виключно в робочий час!). При виникненні критичних ситуацій донор має покинути все і прийти на допомогу дитині, а потім дати організмові відновитись.
А тепер порахуйте: скільки серед ваших знайомих знайдеться таких?
Усереднена (як середня температура по лікарні – 36,6) потреба в донорській крові в Україні становить приблизно 10 донорів на тисячу населення (простіше кажучи, один донор на дві дев’ятиповерхівки з трьома під’їздами кожна). Є регіони, де донорів мало (4 на тисячу), а є – по 12 (Крим). Реально задовольняється близько 40–50 відсотків потреби в донорській крові. Зазначу, що й саме Мінохорони здоров’я характеризує це як «добровільно-примусове» донорство. Приміром, тато майбутньої дитини заздалегідь здає кров у пологовому будинку не з власної ініціативи. Так само як і родичі хворого, якому потрібна операція.
А ось до кого звернутися мамі онкохворого малюка, коли лікарі однозначно наказують: «На завтра мусите мати трьох перевірених донорів для вашої дитини, тому що від ліків до нуля впадуть усі аналізи! Не буде донорів – не почнемо (або не продовжимо) лікування!» А кожен згаяний день зводить шанси вижити нанівець… Додам, що після перевірки підходить один з трьох–п’яти.
Ті, кому за сорок, пам’ятають, як виїзні бригади медиків приїжджали в навчальні й академічні інститути, на заводи й фабрики, у військові частини. Кому траплялось бувати на станціях переливання крові, згадає – там стояли й сиділи в черзі здорові й енергійні чоловіки й жінки, трохи збуджені від власної сміливості подарувати свою кров іншій людині. Доброзичливість лікарів і медсестер, шанобливе ставлення до донорства, так само як і увага з боку держави (безкоштовний ситний обід, вихідний, додатковий день до відпустки, а також схвалення начальства) робили свою справу. Крові загалом вистачало.
Що маємо тепер? Для початку спробуйте-но відпроситися з роботи. Шеф, найімовірніше, цілком резонно поцікавиться: «А чого це ти в оплачуваний мною час десь тиняєшся-донорствуєш казна для чого?» Друзі (і далекі, і найближчі), а також колеги принаймні не зрозуміють: «Воно тобі треба – чужих дітей рятувати? Понароджували тут… А ти гляди, ще заразишся!» А щодо надання відгулів або днів до відпустки – як ви це собі уявляєте у приватній компанії? Адже хтось має працювати за відсутнього. Раніше донорство ставилося в «плюс» колективу, керівників таких підприємств заохочували, а стандартне «усі побігли – і я побіг» йшло на користь справі.
А нині держава просто вражає абсолютною байдужістю, безсоромно волаючи звідусіль на станціях переливання крові: невідремонтовані приміщення, пожовклі, до дірок запрані багаторазові бахіли, халати, простирадла, багатостраждальна апаратура… Неймовірно низькі зарплати кваліфікованих співробітників середньо-пенсійного віку. І зовсім немає черг на здавання крові в Центральній столичній станції переливання крові на вулиці Максима Берлинського. Хіба що майбутній тато, платний донор та „кров’яний маклер” сахаються одне одного в безпросвітно безконечних коридорах. Нові цифрові „кровоаналізатори” і „кровосепаратори” побачиш тільки у відомчих медзакладах (звісно, не фабрично-заводських, та й де вони, ті заводи), їх вряди-годи дарують олігархи в окремі центральні медзаклади – ті, куди полюбляють завітати політики й кандидати в президенти – «попіаритись» перед виборами. Регулярними є перебої з бюджетними проплатами за «сети» – так називаються витратні матеріали для сепарування крові. І хто за таких злиднів піклуватиметься про „поголів’я” донорів? Тому коли заходиш до відділення переливання крові і бачиш чергу – серце тішиться: мами знайшли донорів!
Але… персонал цьому не радий. Навіть офіційно забезпеченість донорською кров’ю в нас близько половини потреби, і зокрема тому, що бракує всього. Не вистачає: апаратури для відбору компонентів крові, по областях не було і немає, у центральних клініках – старіє, працює на знос; витратних матеріалів (сетів) – через нерегулярність бюджетного фінансування; грошей на оплату кваліфікованого персоналу, починаючи від медсестер. Зарплата мізерна, постійна плинність кадрів. Кожна наступна медсестра, що бере кров з тонких вен (у дітей, у жінок), знову має „практикуватися” на донорах і дітях, щоб не було синців. Тестів для перевірки якості крові («бюджетні» тести не завжди помічають гепатити, тому за рахунок батьків донорів «доперевіряють» у комерційних лабораторіях).
„Систем” для переливання крові, які мами за свої гроші купують ящиками в Харкові.
Безлічі нібито дрібних витрат, починаючи з рукавичок…
До печінок допікає архаїчна система обліку донорів у столиці. 2010 року, коли комп’ютер не зустрінеш хіба що посеред ставка, картки донорів (бланки з пожовклого паперу) заповнюються ручкою під копіювальний папір!!! Кожного візиту донор і реєстратор записують ту саму інформацію (ПІБ, адреса реєстрації, місце роботи, посада, телефон, група крові, коли здавав кров востаннє), далі – телефонний дзвінок на «центральну» на Берлинського, де „живе” єдина комп’ютерна база даних.
Віддамо належне – тут про донора зібрано всю інформацію аж до «недопусків» до здавання (якщо підвели аналізи). Але наскільки швидше і простіше було б реєструвати донорів і узагальнити інформацію з допомогою комп’ютерів. До речі, знайти у такій паперовій базі потенційних донорів за екстреної ситуації практично неможливо…
Взагалі-то, збір докладної інформації про донора й неодмінна умова мати паспорт із реєстрацією потрібні, щоб у разі виявлення певних хвороб повідомити його про це, а також не брати в нього кров надалі. Тому в деяких відділеннях, порушуючи закон і полегшуючи життя собі (але не дітям!), відмовляються брати кров у іногородніх. Ну, а іноземці до здавання крові просто не допускаються: де ж ти його, басурмана, потім знайдеш?
Про гроші. Виявляється, держава оплачує донорство. Зовсім нещодавно одна «доза» у 450 мл коштувала 13 грн; подейкують, що нині за неї нібито «дають» близько 80–100. Але, будучи добровільним безкоштовним донором, поняття не маю – а де ж каса, наприклад, в Охматдиті. Чув й інше: адресне здавання крові не підлягає оплаті, оскільки в таких випадках донор – родич або друг – здає кров своїм близьким (навіщо ж державі витрачатися!). Гарантований талончик на харчування я теж віддаю мамам – хай краще візьме дитині пакет соку.
Продавати свою кров я не маю наміру із простої причини: «Даром одержали – даром віддавайте» (Мф. 10,8). Ділитися кров’ю – почесний привілей кожного, у якого є така можливість (аж ніяк не обов’язок!). Багато хто не може стати донором і щиро жалкує про це. Проте дехто пропонує свою кров за гроші – «з рук у руки», за розповідями мам – від 200 до 500–800 грн. У будь-якому разі, саме здавання крові відбувається у медзакладі, для якого мотивація донора невідома. Від себе додам: хтось, щоб вижити, здає макулатуру, хтось – метал, хтось – кров. Ось тільки якої якості і чи безпечна вона, отримана від такого «соціально вразливого» донора?
Ми звикли думати, що життя – це гроші, за які можна купити все. Доки не зіткнемося з ситуацією, коли гроші є, а крові – немає. Раз-удруге можна «мобілізувати» друзів, родичів, співробітників, однокласників… А якщо група крові рідкісна, якщо крові потрібно багато і протягом кількох місяців? І ви живете не в Києві, де можуть приготувати на сепараторі тромбоконцентрат або еритромасу, а наприклад, у Полтаві, де немає сепаратора? Або у вас немає 20 тисяч грн/місяць для перевірки донорів на гепатит?
З мого досвіду: навіть для нетранспортабельного хворого шукатимете місце в лікарні міста, де є сепаратор, і везтимете туди з ризиком «втратити» у дорозі. Родичі (якщо вони є) благатимуть, молитимуть, «ловитимуть» донорів на перехрестях, в універмагах, військових частинах, а хворому переливатимуть малосумісну кров, бо інакше просто вмре. Не буде часу на якісну перевірку у приватній лабораторії, тому у 80 відсотках випадків хворий підхопить гепатит С, а на додачу ще якийсь рідкісний гепатит, вже після одного – п’яти переливань. А якщо час не підганятиме, готуйте 20 тис. грн на перевірку донорів щомісяця (це додатково до витрат на інші ліки, які також коштують від 10 до 40 тисяч на місяць). Донори, які й хотіли б здати кров повторно, матимуть неприємності на роботі, і, попросивши пробачення, відмовлятимуть або, кривлячи душею, казатимуть про відрядження або хвороби… Наслідок: ризик померти від того, що немає потрібної крові вчасно або, підчепивши заразу, припинити лікування й померти від раку – різко зростає.
А тепер про те, що заважає пересічній людині стати донором. Стереотип перший: мені занесуть інфекцію. Мама моєї дружини – лікар, я – донор уже чотири роки. Досі не вірить у безпеку донорства, незважаючи на докладні роз’яснення про одноразовість 250-доларового сету для відбору крові. За 30 здавань крові мене десятки разів перевіряли у приватних лабораторіях на всілякі зарази – чистий. Так сконструйований прилад, що можна заразити хворого, але не донора.
Другий стереотип – і без мене якось утрясеться. Немає квитків, але всі їдуть; немає квартир, але всі десь живуть; не вистачає грошей, але якось переб’юся; немає місць на цвинтарі, але ж на вулиці не ховають… Так і тут. Кого хвилюють чужі діти, коли й своїм не можеш дати ради? Ти що, найрозумніший? Що ти із цього матимеш? А нічого, я став донором не для того, щоб «мати».
Стереотип третій – втрачене здоров’я. Але медики переконані – здавати кров корисно. Колись лікували п’явками, кровопусканням.
І нарешті, вічний стереотип «моя хата скраю». Ще недавно ми були жалісливіші, людяніші. Були готові підтримати іншого, а то й урятувати. Тепер у центрі свідомості – користь для себе, власна вигода. Мовляв, «Болівару двох не винести». З телевізорів, обкладинок журналів, з Інтернету чуємо лише одне: «роби все для себе, улюбленого, тому що ти цього гідний», і чим гарніший, багатший, щасливіший, чим вище твоє становище у суспільстві – тим гідніший. А ті, що добралися вершин політики – то вони вже най-найгідніші. І де на цих «сходинках до успіху» місце для донорства? Адже від нього СОБІ, рідному – самі збитки…
Ми звично лаємо Захід, а тим часом там здавати кров – престижно! Бодай раз на рік, якщо немає протипоказань. І цього, виявляється, досить, щоб зняти проблему. У нас – хіба що за добровільно-примусовою схемою. Зокрема тому, що інформації про донорство не побачиш ніде. ЗМІ відмовляються друкувати звернення-прохання до донорів, бюджет станцій переливання крові вкрай убогий, і саме з нього вони мають ще й «вести роз’яснювальну роботу», хоча б друкувати плакати-заклики, звернені до потенційних донорів!
Донорство (не добровільно-примусове) виживає в Україні лише завдяки зусиллям ентузіастів. Погодьтеся, їм непросто бути «не такими, як усі», але саме вони допомагають змінити суспільну думку. Що більша поінформованість громадян, то більша їхня внутрішня готовність стати донором. На відміну від Заходу, у нас ніхто не вкладатиме гроші у підвищення престижності донорства. Вигідніше рекламувати «пиво нашої батьківщини» тощо. Звідки після того пива візьмуться планові «10 на 1000» донори? Хоча держава мала б бути зацікавлена у зростанні їх числа – міцних, непитущих, некурців, які уважно ставляться до свого здоров’я, мають «правильні» світоглядні орієнтири. Тільки де вона, та підтримка держави? Не кажу про гроші, про пільги – мені важливіше, щоб за мною прийшли інші, щоб зламалися стереотипи, а люди, які безкорисливо рятують чужі життя, не були «білими воронами».
Ми забуваємо Божу заповідь творити добро, коли ніхто не знає про наші благородні справи, не розраховуючи на вдячність. Моє ж переконання – донорство стає маленькою сходинкою до самого себе, коли ти робиш щось здатне підлікувати твою хвору душу. Донором варто стати «для себе», не для «самовираження» перед іншими, а щоб не було соромно ввечері перед сном перед самим собою: «Десь помирає дитина, яку могла врятувати моя кров».
А нагорода – несподіваний телефонний дзвінок чи люди, що випадково зустрілися на вулиці, які щиро радіють тобі: «Ви нас не пам’ятаєте? Ви моїй дитині здавали кров! Спасибі!». І заради таких зустрічей, таких телефонних дзвінків, заради голосів дітей – варто здавати ще й ще.
Михайло СТАТКЕВИЧ,
донор 1(+), м. Київ
P.S. Маючи певний досвід донорства, охоче дам пораду тим, хто лише хоче стати донором, підкажу, кому з хворих дітей нині потрібна ваша кров. Якщо у біді ваша дитина – теж звертайтеся, ми сформували базу даних про донорів-добровольців, вам неодмінно допоможуть! Мій телефон – 067-568-79-02.
«Селянська правда», №82, 15 липня 2010
Leave a Reply