Фото Івана Русєва
Автор п’єси – Олег Листопад
Присвячується Володимиру Борейку, захиснику живої природи
Дійові особи:
Рожеві фламінго, птахи неземної краси, вразливі і тендітні
Дельфіни, найрозумніші істоти Чорного моря
Пелікани, хом’яки, ховрахи, мартини, лиси, шакали, качки та інші тварини національного природного парку «Тузлівські лимани»
Марія Тудор, 45 років, мати 5 дітей, науковий співробітник національного природного парку
Андрій Мороз, 60+ років, інспектор парку, ветеран війни.
Матвієнко Сергій Сергійович, 55 років, полковник міліції у відставці, голова мисливського товариства, хам і браконьєр
Суддя міжрайонного суду (він або вона)
Марек Елас, 28 років, журналіст з Європи
Сцена перша
Міжрайонний суд
МАТВІЄНКО: Я вимагаю моральні збитки, десять мільйонів. І щоб цей парк закрили.
СУДДЯ: То що сталося?
МАТВІЄНКО: Ми гуляли з друзями. Підійшли, а цей малахольн…, е-е-е, ну, неадекватний Русєв і оця (показує на Марію). Ми пояснили, що тут наша територія, а вони – що парк і полювать не можна. А ми не полювали, просто були з рушницями. Ну і пес іще наш. А тоді Русєв… оступився і упав, а ця…
СУДДЯ: Відповідачка? Марія Тудор, наукова співробітниця національного природного парку «Тузлівські лимани»?
МАТВІЄНКО: Так, вона, Тудор. Я нахилився ееее… допомогти Русєву, а вона нанесла мені… Твердим тупим предметом. У мене увесь поперек. І-і-і… Ну, там… Ще нижче. Усе синє, ваша честь. Я можу показать.
СУДДЯ (виставляє руку, немов захищаючись): Боже збав. Ваша медична довідка є у справі. Займіть своє місце.
(до Марії) Відповідачка, що можете сказати по справі?
МАРІЯ: Боже яке кончене. Та він же бреше як дише.
СУДДЯ (стомлено): Будь ласка по суті.
МАРІЯ: Ми з Іваном Трифоновичем, ну, з Русєвим, шукали куди переселити ховрахів. І хом’яків ще, дві родини. Там степ за парком хочуть розорать, їм ні жить, ні їсти буде ніде.
МАТВІЄНКО: Кого? Ховрахів? Це сусліків чи шо? Знову шкідників розводять, то шакали від них в усі боки лізуть, то єноти, то лисиці, а тепер ще й сусліки…
СУДДЯ: (Матвієнку) Порядок у суді! (до Марії) Продовжуйте.
МАРІЯ: Чуємо: Пакх! Пакх! Пакх! Вітер на нас, порохом несе. Ми – туди. Прибігли — цей (киває на Матвієнка) із дружками по куріпкам шмаляють. Дружки у машину і втекли. А цей наглий, остався. Ми на нього вже протоколи складали, а толку. Суд три рази відпускав. Трифонович йому: територія парку, полювать не можна. А цей нас по мамі посила і дулі крутить. Трифонович: викликаю поліцію. А цей (показує на Матвієнка) телефон вибив і штовхнув. Трифонович упав, а цей його кулаками. Бачу — діло швах. Наплічник скинула і цьому врізала. Трохи…
СУДДЯ: Гммм. Трохи? Що ви там носите? Гантелі?
МАРІЯ: Еммм. Там книжка була, важка, я якраз на Новій пошті забрала.
СУДДЯ: Книжка???
МАРІЯ: Так, Конституція України.
СУДДЯ: Конституція? Шо за… Ось (бере зі столі у показує Марії та залу тоненьку брошурку, на якій написано «Конституція України»). Ось цим???
МАРІЯ: У мене подарункове видання, з літографіями Валерія Пузіка.
СУДДЯ: Пузіка? Це наш одеський Шевченко – художник-поет? Той шо лауреат якийсь і його ці Конституції усім Верховним суддям подарили? От шо за люди. Чого у екологів таке є, а у мене, заслуженого юриста, нема?
Добре, що далі?
МАРІЯ: По голові не била, тільки по плечам і по сраці, вибачте.
СУДДЯ: Так, для протоколу: «била по сідницям». Ви точно науковий співробітник?
МАРІЯ: Науковий. Співробітник. Співробітниця, так. Я місцева, у нас так усі говорять. А в цього упиря саме срака.
СУДДЯ: Роблю вам зауваження, не виражайтесь у моєму суді. Що далі?
МАРІЯ: Цей втік. Дзвоню в поліцію. Приїхали. Протокол, те-се. Ну, тобто, не хотіли спочатку ні їхати, ні протокол… Я їм фото скинула, ось (показує фото Русєва з розбитим носом, усього у крові). Тут якраз Андрій Мороз, наш інспектор парківський, прилетів, нас з Русєвим відвіз у лікарню. Обстежили, ось (показує якісь папери)
СУДДЯ: Читайте, у нас усе записується.
МАРІЯ: Русєв Іван Трифонович, стать чоловіча, вік 65 років. Огляд хірурга: «Забій грудної клітини, садно грудної клітини, перелам другого ребра справа, ЗЧМТ (закрита черепно-мозкова травма), струс головного мозку, перелом кісток носа. Травма кримінальна. Обмеження фізичної активності. Консультація отоларинголога, призначено обезболюючі. Лікарняний».
СУДДЯ: Передайте секретарю. Що ще?
МАРІЯ: Консультація лікаря невідкладної допомоги (читає): «Рекомендовано стаціонарне лікування. Госпіталізація ургентна. Від госпіталізації відмовився, про наслідки попереджений. Оформлено відмову. Направлення на госпіталізацію в ОКЛ (обласну клінічну лікарню). Обмеження руху в грудній клітині. Напівліжковий режим. При болях – парацетамол 1000 мг 4 рази на добу. Німесіл 100 мг два рази на добу».
СУДДЯ: Ну і де ваш Русєв? Не бачу у залі.
МАРІЯ: Гіпертонічний криз.
СУДДЯ: А директорка ваша скажена де? Як її? Вихристюк?
МАРІЯ: У Києві, у міністерство на килим викликали. Цей (знову киває на Матвієнка) скаргу нашкрябав, пачкун…
В цей момент з кутка зали блимає фотоспалах
СУДДЯ: Це що таке? Хто дозволив? Ви хто?
МАРЕК: Марек Елас, журналіст, медіахолдинг «Європа – наш дім».
СУДДЯ: Добре. Але другий раз – треба дозволу питать. З Європи… (хитає головою).
(Марії) Бачу, ви підготувались. Пузік… Європа…
Оголошую перерву, суду треба детальніше ознайомитись… Ви будете повідомлені і все таке.
Усі встають. Суддя йде.
Сцена друга
Біля приміщення суду. Спека, курява. Марія говорить телефоном, Марек пританцьовує біля неї від нетерпіння – хоче щось спитати.
МАРІЯ: (в телефон). Відклали як завжди. Та ні, суддя рівно вів. Наш адвокат? Максим? Ну може вже буде на наступному засіданні. І Русєв оклигає. Ми їм покажем ще. І ти повернешся. Так, журналіст допоміг, він молодець (посміхається до Марека, натискає на відбій, ховає телефон).
Мареку, а ти звідки так українську добре знаєш?
МАРЕК: Бабуся була українкою. Її вивезли на роботи у Німеччину у Другу світову. Працювала у бауера на фермі, він у неї закохався, хоч і був одружений. Страшенно ризикували обоє. Довга історія.
МАРІЯ: Так ти українець?
МАРЕК: Ееее. У мене норвезький паспорт. Живу в Женеві. Працюю на французький медіахолдинг. Колишня дружина з Австрії. Вона зараз в Італії, син живе з нею. П’ять років хлопцю, дуже хочу його побачити, але вона не дає. От зароблю за цей репортаж грошей, найму хорошого адвоката, хай начувається.
Десь над їхніми головами з криками пролітає кілька мартинів.
МАРЕК: (піднімає голову) Які у цих чайок противні голоси. А такі на вид красиві, сріблясті такі…
МАРІЯ (дивиться на нього довго): Чайки? Ні, це – мартини!
МАРЕК: А тут усі їх так називають. І у Одесі я чув…
МАРІЯ: Чайки – це лугові птахи, з тонким таким дзьобом, і китечкою на голові. У нас у парку не водяться. А усе крикуче і нахабне зі шнобаками біля моря – це мартини.
МАРЕК: А оті великі?
МАРІЯ: Так. Це мартин великий.
МАРЕК: А оті із жовтими ногами?
МАРІЯ: Так, це мартин жовтоногий.
МАРЕК: І оті…
МАРІЯ: (перебиває його) Їх у нас в Україні 12 видів. Господи, Мареку… Ти точно науковий журналіст?
МАРЕК: Ну… Насправді я писав про культуру.
МАРІЯ: А-а… Виставки, музеї, театри?
МАРЕК. Ну хто таке читає? Про шоубіз. Інтерв’ю із суперзірками. Флоріаном Зільберейзеном, наприклад.
МАРІЯ: Це хто?
МАРЕК: Ну це з Німеччини, він як ваш Поплавський. З Костасом Мартакісом, цей з Греції. Ну він як ваш Віталік Козловський.
МАРІЯ: Всьо-всьо, я зрозуміла. Бо щас ти мені розкажеш про ваших вінників, потапів, каменських, оль полякових. А чому вирішив тематику поміняти? МАРЕК: Це довга розмова. Чому цей, Матвієнко, хом’ячків так не любить? У мене була парочка джунгариків. Такі милі. І чому ховрахи — шкідники? Це хто?
МАРІЯ: (сідає на сходах суду, показує Мареку на місце біля себе) Сідай. (Марек сідає, дістає диктофон і блокнот)
Джунгарики твої – це одомашнені хом’яки, у них є дикі родичі у Джунгарському Алатау. А у нас — звичайні хом’яки, вони утричі більші. І ховрах теж порівняно з джунгариками здоровило. Сімдесят років тому це були масові види. У нас на Одещині, та і скрізь по Півдню – Запоріжжя, Херсонщина, Миколаївська область, Донецька, Луганська, Крим. Ну й північніше. Тобто степ, лісостеп. Їдять вони і комах, і рослинки. На зиму запасають зерно. Їм байдуже, чи це вівсюг або пирій, чи пшениця. Якщо поле поруч – тягнуть звідти у нору. А люди ділитися не хотіли. Хоч ці поля у тих же ховрахів і забрали під оранку тисячу років тому.
У совєцькому союзі взагалі визнали цих тварин ворогами народу і оголосили їм війну. Дід розказував, як це робилося після Другої світової. Тягне коняка полем діжку з водою, школярі ідуть поруч. Бачать дірку в землі — виливають туди відро води і хапають ошалілого власника нори під голову — щоб не вкусив. Зубки у них гостренькі, по собі знаю. І відразу ховраха по голові – хрясь. За хвостик або шкурку давали кілька копійок або записували трудодні. Знаєш, що таке трудодні? Ні? Ну так, ти ж про культуру…
МАРЕК: Школярі? Боже… Хіба можна, щоб діти?..
МАРІЯ: У совєцькому союзі — запросто. Людей за п’ять колосків з колгоспного поля при Сталіні розстрілювали… А ховрах на зиму кілограма два зерна запасає… Нищили мільйонами. Є офіційна статистика. Це кого за шкурками порахували. А скільки втопилися у залитих норах. Ще мільйони отруїли хімікатами. І досі труять, хоч ДДТ і заборонили. Знаєш, що таке ДДТ? Ну да, ти ж по культурі…
Врешті-решт вони опинилися у Червоній книзі. У Західній Європі спохопились, витрачають мільйони євро на порятунок. Результати не дуже, бо степи порозорювали геть.
МАРЕК: Так он же у вас скільки степу.
МАРІЯ: Скільки? Було пів України за козаків. Зараз — 3-4 відсотки. Та й то у заповідниках чи нацпарках. Ховрахам ще пасовища підходять, але й їх теж розорали – у 1990-х худоби по селам різко поменшало. Яку залишилась, почали випасати уздовж річок. Ховрахи туди подалися. Але раз на 10–15 років стається велика повінь й вони усі тонуть. От чому в Іспанії чи Португалії бичків-корів розводить вигідно, а у нас ні? Чому не вигідне вівчарство??? Немає куди діти вовну? У Молдові вівці є. І ховрахи є. А у нас…
МАРЕК: А джунг… Еее… Хом’яки. Теж позникали?
МАРІЯ: Ці гнучкіші. Пристосувались до полів і городів. Але коли замість фермерів прийшли агрохолдинги – знову засумували. Хом’якам добре де маленькі городи, клаптики, вузенькі смужки, коли люди вирощують більше для себе. Там усього багато і різного: буряк, кукурудза, картопля. А агрохолдинг – це монокультура, десятки га ріпаку, поле за полем соняшника або сої. Рік у рік. Хом’яку сідає на монодієту, чахне, у нього авітаміноз, біда з обміном речовин.
МАРЕК: О! І моя колишня теж як муха сонна була, коли на дієті сиділа! Навіть кохатись не хотіла. Ненавиджу ці усі новомодні штуки.
МАРІЯ: Бачу тебе аж навиворіт вивертає. Твоя правда. Гарний шмат м’яса – ото діло. Хом’яки, до речі, як уполюють мишу, жука, личинку, коника – їдять аж бігом. Але основне у них зерно, фрукти, зелень. Якось весною бачила як хом’як смакує кульбабою. Такий милий…
Але зараз поля великі, прибирають їх швидко. І відразу переорюють. Або ще гірше – стерню палять. Тваринки в момент опиняються на відкритому місці — і без захисту, і без їжі.
МАРЕК: А домовиться із селянами можна? Хай де хом’яки – залишають трохи нескошеного, незібраного.
МАРІЯ: Є такі програми у вас у Європі, фермерам доплачують. Помагає, якщо чесно, так собі. Але у нас і цього нема. Тому – тільки переселити. Це з головою треба робити. Якщо просто привезли, випустили, і «привіт-прощавай», то багато гине. Купа охочих з’їсти хом’яка. Птахи хижі — балобан, пугач. Обидва червонокнижні, до речі.
МАРЕК: Ха, червонокнижні їдять червонокнижних.
МАРІЯ: Таке життя. Лисиці їх ще ловлять, тхори, собаки єнотовидні, шакали. Від цих ставимо електроогорожу, ну, електропастуха. Але найкраще охороняти вживу, зробити постійне стеження. Тільки де людей набрати – навіть якщо волонтери, їх треба годувати, довозити, десь розмістити табір.
Люди пишуть у Центр порятунку хом’яків: у нас завівся на городі, прийдіть заберіть. Вони їдуть, ставлять живоловку. І переселяють у балки, до лісосмуг. Ми допомагаємо хороше місце знайти.
МАРЕК: А чому Матвієнка весь час відпускають?
МАРІЯ: Тому що мафія.
МАРЕК: Коза Ностра?
МАРІЯ: Брако Ностра. Браконьєрська. У кожного великого начальника — рушниця за тисячі баксів, джип, катер. Відгороджують шматок лісу біля озера, будують віллу, завішують стіни рогами, опудалами. Начальник поліції, прокурор, голова державної адміністрації, хтось із суддів впливових. Або начальник податкової, пара ділків, депутатів райради. Збираються там, бухають, дівки, сауна. Ганяють на джипах полями, стріляють з-під фар. Фермери скаржаться на потраву, але марно. Загонні полювання, з вишок.
І просто так тиняються де хочуть і стріляють у все підряд. Вони тварин вбивають не заради м’яса. Заради розваги, похизуватись. Адреналін їм, сука, нема куди дівать. І так у кожному районі, області. Справи на полюванні свої вирішують, одне одного покривають. У Верховній Раді закон готують: дозволити полювать коли хочеш, де хочеш, на кого хочеш. Півсотні депутатів підписались. Із чотирьохсот! Разом з головою Екологічного комітету. Стріляти їм кортить! А на передову слабо? Ненавиджу! Дограються!
МАРЕК: І нічого не можна зробити?
МАРІЯ: Час від часу когось ловлять, це попадає у ЗМІ. Тоді скандал, можуть зняти з посади, навіть посадити. Ненадовго.
Марія помічає, що Марек мимоволі задивився на її бюст
Мареку, агов! Ти куди дивишся!?
МАРЕК: Марія, ти така красива… Давай увечері підемо у клуб. Вип’ємо, потанцюємо.
МАРІЯ: Клуб? У нашому райцентрі? (рже як коняка). Там танці були років тридцять тому. Зараз тільки урочисті зібрання. А випить… Завтра поїдемо на кордон, я візьму півторачку домашнього. Одеське чорне, не пробував?
МАРЕК: Урочистості? У нас у мерії або у церкві. Я про нічний клуб.
МАРІЯ: Тобі скільки років?
МАРЕК: Двадцять вісім.
МАРІЯ: Он дівчата морозиво сьорбають біля ларька, на тебе поглядають, іди знайомся.
МАРЕК: Я шукаю справжню жінку.
МАРІЯ: (встає, обтрушується). Ще один. Господи. Так, виїзд завтра о шостій ранку від контори, не запізнюйся. Познайомлю тебе з Андрієм Морозом, ти ж хотів про дельфінів? Андрій дуже крутий, будь-з-ким працювати не буде (іде).
Марек із обожнюванням дивиться їй услід, тоді махає рукою до невидимих за сценою дівчат і прямує до них.
Сцена третя.
Марек і Андрій Мороз ідуть берегом моря.
МАРЕК: О, мартин жовтоногий.
АНДРІЙ: Точно. Бачу ти тямиш.
МАРЕК: Я швидко вчуся.
АНДРІЙ: Навіщо тобі усе це? Кажуть ти про шоубіз пишеш – зірки естради, тиражі, слава.
МАРЕК: Мені двадцять вісім, я досі позаштатний кореспондент маленького сайту.
АНДРІЙ: Тобто «Європа наш дім»?..
МАРЕК: Просто звучна назва. Хочу зробити щось справжнє.
АНДРІЙ: Суперрепортаж?
МАРЕК: І не один. У мене план. Проб’юсь у BBC, Deutsche Welle, Monde, Reuters. Отримаю «Кращий науковий журналіст року». Переможу у «Журналісти про клімат». Далі — премія за транскордонне розслідування довкілля – тебе візьму у співавтори, згоден?
АНДРІЙ: (ошелешений таким напором) Нуууу…
МАРЕК: Тоді подамся на комунікатора у WWF – Фонд дикої природи, той що лого з ведмедиком, знаєш? Виплачу кредит за будинок, малого — у приватну школу. Дружина повернеться.
АНДРІЙ: Кредит? В українському ВВФ зарплати непогані, але будинок на них точно не купиш.
МАРЕК: У вас маленький офіс. Пара програм, без своїх коштів. Я хочу у штаб-квартиру, у Швейцарії. Клуб «1001» — Ротшильди, Рокфеллери, королівські доми Європи, найбагатші люди з Близького Сходу. 5 мільйонів працівників і добровольців по всьому світу, відділення у 130 країнах, мільярдний бюджет.
АНДРІЙ: Ого. З нами поділишся? Нам на центр перетримки дельфінів треба усього пару мільйонів. Тисяч 500 на вольєри і бонові загородження, ще стільки ж на ветеринарний блок. Ну і обладнання, зарплати.
МАРЕК: Е-е-е-е. Так, звичайно. Якщо мій план спрацює… А ти тут давно?
АНДРІЙ: Три роки. До повномасштабки викладав хімію у київському ліцеї. І ще вів гурток юних екологів, позакласний. У екологічному русі активнічав. Цікаве було життя…
До останнього не вірив, що росія зважиться. Перший день провалявся на дивані, без кінця читав новини. А тоді Рєзніков – міністр оборони наш – покликав добровольців просто зараз отримати зброю і стати бійцями Територіальної оборони, треба тільки паспорт показати. 25-го лютого я помився зранку, чисте вдягнув, і – на Іподром, там одна з точок видачі була. Чотири години у черзі стояв, уявляєш? Стільки було бажаючих. Отримав свій АК-74 і – понеслась. Але мені вже було майже 60, граничний вік для служби. Штаб викликає: давай, до побачення. Я – рапорт: так і так, віджимаюсь 20 разів, кроси бігаю, мушку на автоматі бачу. Хочу залишитись із побратимами.
Комбат спочатку рапорт підписав, а тоді порвав.
МАРЕК: ???
АНДРІЙ: Я йому вбити лося не дав. Нас на відновлення вивели. Поруч – ліс. Він облаштував там мисливські вишки. Хлопці зі взводу забезпечення робили. З матеріалів, які на бліндажі мали піти. І солонець іще – ставиться стовпчик, у ньому — шматок солі кам’яної. Звірі приходять по сіль, мисливці на вишці сидять і їх убивають. Як у тирі.
До їхнього солонця почав лось приходити. Я дізнався, поїхав туди із сокирою і усе порубав. Якраз перед тим, як він штабних із бригади на полювання запросив. За один день усі документи на звільнення зробили, так мене позбутись хотіли.
МАРЕК: А чому у Київ не повернувся?
АНДРІЙ: Я саме пакувався, з пацанами прощався. Сусідка дзвонить. Був прильот, якраз у нашу квартиру. Мої усі були вдома… Так що…
МАРЕК: Боже, співчуваю.
АНДРІЙ: Русєв коли дізнався, подзвонив мені: приїжджай, є місце інспектора. Ну я як усе у Києві завершив, подався сюди. Могилу своїм тут облаштував, на місцевому цвинтарі.
МАРЕК: Русєва давно знаєш?
АНДРІЙ: Вчились разом, я у парк учнів привозив у екотабір. Волонтерив. Давно ці лимани люблю, а тепер тут взагалі мій дім.
МАРЕК: А дельфінами давно займаєшся?
АНДРІЙ: Це Русєв займається, а я так, допомагаю. Вони такі гарні…
МАРЕК: Що це смердить? Он звідти…
Марек і Андрій підходять ближе
АНДРІЙ: Афаліна. Мабуть вранці викинуло. Мертва вже днів п’ять. Бачиш темні плями на шкірі? Це мазут.
МАРЕК: Звідки?
АНДРІЙ: Важко сказати. Він розтікається на десятки кілометрів і дрейфує по всьому морю. Такі величезні плями, масна плівка. У грудні 2025-го у Керченській протоці розвалились навпіл два російських танкери. Витекло десятки тонн мазуту. Через два тижні допливло до Одеси. На кордоні з парком зібрали півтонни, а скільки залишилось на дні? Є ще паливо з підбитих кораблів. Вони ідуть у Одесу за зерном, а Росія лупить по ним дронами. Більше двохсот суден за чотири роки! Дельфін підіймається на поверхню, щоб ковтнуть повітря, а вдихає випари нафти. А тоді він знову пірнає і…
Знаєш що таке ехолокація? (Марек мотає головою Дельфіни посилають звукові імпульси й слухають відлуння. Вони так «бачать». Сонари російських підводних човнів випалюють внутрішнє вухо дельфіна. Він сліпне, втрачає орієнтацію, не може полювати і гине від голоду.
І на додачу… Там (махає рукою у бік моря) плаває понад 400 морських мін. Коли вона вибухає, дельфін отримує гідроудар. Це добиває його навігацію. Він б’ється об підводні скелі, а хвилі виносять його сюди.
МАРЕК: Скільки їх уже?..
АНДРІЙ: За останні півроку у парку знайшли півсотні. Викидає і на інші береги – Одещина, Херсонщина, Миколаївська область, окупований Крим. росія, Румунія, Болгарія, Туреччина, Грузія. Русєв каже, що загинули десятки тисяч. Академіки з Києва обережно кажуть – сотні. Але теж у паніці і б’ють в набат. Ми бачимо лише тих, кого прибило до берега. Більшість просто йде на дно. Війна ховає свої жертви.
Коли бачу загиблого дельфіна, який ще й полежав вже на сонці.. Тіло, що розпадається на шматки. Оголені хребет, ребра, череп. Довгі щелепи як посмертна посмішка. А ще вчора вони грались за якусь сотню метрів від берега. Виходиш човном у море, навколо – їхні мокрі спини. Кружляють, свистять, дражняться: дивись які ми вправні. А ти ніколи у морі своїм не станеш.
Усе це б’є відразу в мозок, якоюсь стовимірною картиною. І піднімається в мені така хвиля ненависті, така лють. Але потрібна холодна голова. Усе чітко і грамотно фіксувати, бути точними у звітах, у статтях. Як прокурори.
Дельфіни не вміють кричати так, щоб люди почули. Тому за них маємо говорити ми.
Сцена 4.
На кордоні «Амазонія» національного природного парку «Тузлівські лимани». Марек і Марія сидять під навісом на лавах, вкопаних навколо так само вкопаного довгого стола і п’ють вино.
МАРЕК: Марія, у тебе є бойфренд?
МАРІЯ: (рже як коняка). Мареку, мені 45, у мене п’ятеро дітей, я тричі була одружена, який бойфренд?
МАРЕК: Ти це кажеш, щоб мене… як це? — відшити.
МАРІЯ: Я кажу правду.
МАРЕК: А де тоді діти?
МАРІЯ: В екотаборі, на іншому кордоні парку. А коли школа, а мені треба чергувати або на довгий виїзд, вони у когось із моїх свекрух. Нагодовані, доглянуті, у безпеці.
МАРЕК: Свекрух?
МАРІЯ: Це матері моїх чоловіків. Вони мене обожнюють.
МАРЕК: О, вони не люблять своїх синів?
МАРІЯ: Люблять, вони ж матері. Усі матері люблять своїх дітей.
МАРЕК: А чому…
МАРІЯ: Хочеш простих відповідей? Мареку, це життя. Люди закохуються, байдужіють, розходяться. Хтось все життя разом – однім затишно, інші – мучаються, але не наважуються розійтись. Я мирно з усіма розставалась. Бачив би ти нас усіх на День батька.
Ну що ти на мене так дивишся (сміється). Як там у вас кажуть: «Life is not all cakes and ale»?
МАРЕК: Ну таке як твоє швидше “Life is not a bed of roses”.
МАРІЯ: Усе не те. (наспівує): «Життя красиве, коли кольорове, значить получилося, дякувати Богу…». Це Скрябін, але ти мабуть такого не знаєш. І зразу скажу, бо усі питають: ні про що не шкодую.
МАРЕК: (піднімає склянку з вином) Ну, за кохання! У тебе ж зараз нікого немає?
МАРІЯ: Дитино, охолонь.
МАРЕК: Ти любиш старших чоловіків? Я бачив я ти дивишся на Андрія.
МАРІЯ: Гарний чолов’яга, надійний. І дупця у нього (клацає пальцями). Але для мене застарий. Та й не відтанув ще.
Давай краще за перемогу. Поки ми росію не розвалимо, життя нікому на цій планеті не буде. Уночі вони знову ракетами по порту смалили. Розгрохали цистерни зі соняшниковою олією, яка на експорт мала йти. Волонтери зранку по берегу птахів збирають.
МАРЕК: Поранених?
МАРІЯ: Ні, забруднених. Олія розтікається морем. Водоплавні птахи сідають на воду, олія потрапляє на пір’я, воно злипається. Птах не може ні злетіти, ні зігрітись. І помирає від холоду і голоду.
МАРЕК: Від холоду? Так літо ж надворі…
МАРІЯ: Вночі не так і жарко, особливо на воді. У птахів робоча температура тіла – 40-45 градусів. Обмін речовин – шалений. Попробуй ти так крилами помахати. Тримати температуру допомагають пух і пір’я. Коли вони злипаються від олії або від нафти, птах стає ніби голий.
МАРЕК: О, пух, точно. У мене є пуховик, класна штука, легка і теплюща. А птахів теж у хімчистку треба здавати чи як?
МАРІЯ: Здурів? Ми їх миємо. Береш якийсь засіб для миття посуду і… Дуже акуратно треба, щіточку м’якеньку, щоб стрижні не поламати. І щоб вода була ні гаряча, ні холодна. Потім треба усю піну мильну змити, разів десять-п’ятнадцять. Знову сушка, ніжно, щоб пір’їнки не спалити. Якщо усе вийде, пташка починає сама чистити і змащувати пір’я.
МАРЕК: В смислі змащувати? Їх же тільки від олії відмили.
МАРІЯ: Це інший жир, з куприкової залози їхньої. Вони так дзьобом цей жир по пір’їнкам – вжжжжик, вжжжжик (витягує губи наче дзьоб і поводить головою наче птах). Так пір’я відштовхує воду і утримує тепло. І тоді вже пташку можна випускати на волю. Але багато застуджується і тойво (сумно розводить руками).
МАРЕК: Ти сама як пташка, Маріє. У тебе такий красивий дзьоб. Ну, тобто, губи. Можна я тебе поцілую.
МАРІЯ: (рже як коняка) Такого компліменту мені ще ніхто не говорив. Ну цілуй вже. Хоча ні, тут як на вітрині, а у колег є біноклі. Пішли у будиночок, вино прихопи.
Ідуть
Сцена 5.
Сховок для спостереження за птахами на березі лиману, Марек і Андрій через щілину дивляться у біноклі, кожен на свій сектор і роблять записи у щоденниках.
АНДРІЙ: Мареку, дихай в інший бік, від твого перегару на моєму біноклі лінзи запотівають. Що пили?
МАРЕК: Одеське чорне. Потім «Лідію». Потім не знаю. У тебе є аспірин?
АНДРІЙ: У мене є кращі ліки (дістає армійську флягу).
Марек бере флягу, нюхає, кривиться, запитально дивиться на Андрія
МАРЕК: Я не можу…
АНДРІЙ: Давай-давай.
Марек зітхає і робить пару великих ковтків, кривиться
МАРЕК: Мені треба відлити, я зараз повернусь.
АНДРІЙ: Куди! Стояти! Усіх птахів розлякаєш. Он пляшка пластикова.
МАРЕК: Я не можу!
АНДРІЙ: Посидів би у бліндажі під обстрілами пару тижнів, зміг би аж бігом.
Марек відходить у куток, чути як струмінь відлунуює у пластик.
МАРЕК: А якщо треба “number two”???
АНДРІЙ: Там кульки для сміття, показити як користуватись?
МАРЕК: Ні-ні. Але як же туристи?
АНДРІЙ: Це мій скрадок, особистий. А для туристів є спостережна вишка з біотуалетами. Тільки там і половини того, що тут не побачиш. Що у твоєму секторі?
МАРЕК: Пелікани. Усі рожеві крім одного. Цей з такою гривкою. О, о, крила розправив. Метра три розмах мабуть.
АНДРІЙ: Пощастило. Це пелікан кучерявий. Рожеві у нас уже звичні. Іди сюди я тобі ще одне диво покажу.
Марек підходить до Андрія і дивиться у бінокль у його сектор спостереження.
МАРЕК: Та це ж… Які вони граційні.
АНДРІЙ: Я дуже мріяв, щоб вони тут з’явилося. Бо – нечесно. Солоні водойми у нас є, а їх – нема. В Іспанії є, в Туреччині є, у Франції є. І от я у 2020-му, тільки приїхав, Русєв мені показує фото. Йухууу! Спочатку одного помітили, потім ще. Я тоді: «Це якийсь знак!».
І тут у 21-му в Туреччині: бац! Екокатастрофа! Висохло найбільше солоне озеро. Бо розібрали усю воду на полив. А їх там гніздилося десятки тисяч. Пташенята загинули, а дорослі розлетілись шукати новий дім. Кілька десятків – до нас. Мабуть, сподобалось, бо у 22-му знову прилетіли. Але вже була війна. Російський флот іще борзий тоді був. Крутився якраз напроти наших берегів. Вибухи, вибухи, вибухи. Птахи злякалися, пометалися туди-сюди й полетіли геть. Я сам не бачив, служив тоді, але Іван мені відео прислав.
У 23-му наші острів Зміїний відбили, крейсер «Москва» російський перевели у підводний флот. Він мільярд доларів коштував, уявляєш? Купа гармат, ракетних установок, гучно від них було… Менші судна подалі відігнали. Стало біля нас тихіше.
От тоді ці пташки у Тузлах і загніздились уперше.
МАРЕК: А чому вони рожеві? Їдять червону рибу?
АНДРІЙ: Рибу – ні, ніяку. Хіба дрібну можуть ковтнути, але… Їдять в основному дрібних рачків — артемій. Цідять воду, рачки залишаються у дзьобі. Ковть! Мотиля люблять. Це личинки комарів-товкунів, червоненькі такі, гарна наживка, до речі. В лиманах виплоджуються десятками тонн. Ну і водорості різні. Усе це містить бета-каротин, він червоний через великий вміст заліза. Отак. Через їжу. А народжуються ці пташки сірими.
Через колір і назва. Латинською «флама» — полум’я.
МАРЕК: У вас тут просто фламінгоферма.
АНДРІЙ: Я боюся, що вони від нас полетять і не повернуться. Дуже чутливі до стресу. Одразу як з’явилися, близько підпускали, до 150 метрів. Зараз за кілометр нервувати починають. І ще дрони. Тут рух як на авіатрасі — розвідувальні в обидві сторони, російські бойові в наш бік. Фламінго, коли чують бжжжжжж… — це коли розвідувальний. Або уууууу… — такий низький, монотонний звук, коли щось велике, типа «Шахеда». Одразу злітають, якщо на гніздах — покидають їх.
І тут зразу – хоп! — прилітають мартини. Їм дрони пофіг. Зжирають яйця, пташенят. Минулого року 400 кладок ось так зникли на моїх очах.
Я плакав просто. У 23-24 ще врятувалося трохи молодих, ми їх кільцювали. Полетіли зимували в Туреччину, Болгарію, Італію. Наші, яких ми виростили в Україні. Завдяки кільцям ми це точно знаємо. Фламінго — родзинка нашого парку. Ми про них стільки знаємо. Крім як їх вберегти від війни.
МАРЕК: А так щоб «бабах»? У парку теж буває чи дрони далі летять?
АНДРІЙ: Коли обходжу пересип – це смужка суші, яка відділяє лимани від моря, постійно уламки дронів знаходжу. Та і на власні очі як їх збивають бачив. Частина проривається. Нещодавно було 25 прильотів у село поруч з нами.
Але найгірше – морські міни.
МАРЕК: Ті, що калічать дельфінів?
АНДРІЙ: Вони з часом зриваються зі свого якоря і дрейфують. Коли прибиває до берега, викликаємо флотських саперів. Приїжджають, обстежують. Тоді нам: «Підриваємо, відходьте на 2 кілометри». Якось я з-за бархана спостерігав за таким вибухом. Фламінго дуже погано реагують. Довго не повертаються, у мартинів тоді просто оргія. Якщо цього року ще хоча би одна міна припливе – все, хана колонії.
МАРЕК: А не можна їх відбуксирувати і десь подалі від колонії підірвати?
АНДРІЙ: Ти вже як Марія. У неї це ідея-фікс. Кожен раз питає у саперів, чи можуть відтягнути міну за дальню косу і вже там знешкодити. А вони їй щоразу кажуть, що коли на берег викинуло, вже точно ні. Вона тоді: «а якщо її у ще морі вичислить»?
МАРЕК: Ну от! Класна ідея!
АНДРІЙ: Дурна ідея. Для гальваноударної міни, це така, з «рогами», потрібно всього кілька кілограмів натиску. Навіть якщо підпливати до неї на гумовому човні – у нас є такий, нам Фонд заповідної справи подарував. Покажу якось, він у боксі на березі, недалеко від будиночка, де ти вчора був. Якщо мотор вчасно не заглушити, або якщо хвиля кине на ці «роги»…
Ну навіть ти акуратно до неї причалив. Ще треба закріпити трос за металеве таке вушко, причому має пощастити щоб воно зверху було. А далі – буксировка, це ще небезпечніше. Забудь, одним словом!
МАРЕК: Боже, як птичок жалко, такі красиві і без пташенят залишаться
АНДРІЙ: Так, щось я від цих розмов проголодався. Давай перекусимо, у мене є бутерброди, чай у термосі.
МАРЕК: Е-е-е-е. Я цими руками за… За пляшку тримався.
АНДРІЙ: Вологі серветки на поличці. А я поки їжу дістану.
Сцена 6.
На кордоні «Амазонія» національного природного парку «Тузлівські лимани». Андрій і Марек переглядають свої записи і фото на ноутбуках.
МАРЕК: Розкажи щось цікаве про фламінго.
АНДРІЙ: (здивовано) Я ж тобі учора цілий день… Про колір, про харчування, про поведінку.
МАРЕК: Це для ботанів. А мені треба для широкого читача. Щось душевне. Легенду якусь, про кохання там, може вони удачу приносять. Тіпа там якщо знайти перо і вставить кудись, то шось там хороше станеться.
АНДРІЙ: Куди вставить?
МАРЕК: У рамку. Куди ж іще? І на стіночку, гарно ж буде?
АНДРІЙ: Легенду? Колись у Бесарабії був страшний голод. І тоді прилетіли великі білі птахи, величезна зграя. Стали відщипувати від себе шматочки м’яса і годувати ними людських дітей. І від цього у птахів ішла кров, пір’я стало червоним та рожевим. З того часу колір став нагадуванням про той подвиг, а люди шанують цих птахів як рятівників.
МАРЕК: Щось тут кінці не сходяться. Це натяк на Голодомор? Так у Бесарабії ж не було. Я читав перед тим, як до вас їхати.
АНДРІЙ: Ну, у 1930-х не було. А після Другої світової, коли радянська влада прийшла, усе зерно у селян вигребли. У 1946-47-му в деяких селах половина народу вимерла. Дистрофія, випадки канібалізму.
МАРЕК: І фламінго тут тоді не було, ти ж сам розповідав учора.
АНДРІЙ: Не було. Але ти ж хотів легенду. Це дівчинка одна придумала, школярка. Їм спочатку у школі про Голодомор розказали, а потім вона про фламінго начиталася. Спостерігала за ними в коли в екотаборі. Ну і от. Це Марії дочка, до речі.
МАРЕК: Ну ви, екологи, й вигадливі.
АНДРІЙ: Якось така казка врятувала сотні тисяч птахів.
МАРЕК: Легенда про легенду?
АНДРІЙ: У нас з 1996-го по 2004-й було весняне полювання на птахів – качок, гусей, тетеруків. Уяви: летиш ти на рідне озеро пташенят виводити, а по тобі – канонада із дупельтівок. Гуси, до речі, вже розпаровані летять, і якщо когось із пари підстрелять, то другий так і помирає самотнім, у них це вибір на все життя. За ці вісім років у нас із 730 тисяч гусей залишилося трохи більше 200 тисяч.
Екологи написали проєкт закону щоб цю дикість заборонити. Знайшли нормальних депутатів, зареєстрували у парламенті. Ждем-ждем, а він не рухається. Тоді закрутили круту акцію – «Весна без пострілу». Назву, до речі, я придумав. Пікети, статті, круглі столи – нема результату. Тут приходять малюнки – ми конкурс для дітей ще робили. І як бонус – казочка. Боги перетворили дітей депутатів на птахів. Мисливці не знали, де просто пташка, а де – дитина. І тільки коли постріл був смертельним, ставало видно хто упав на землю – птах чи дитина. Ми це усе – в Екокомітет парламентський. Мисливці своїх ходоків засилали, але казочка і малюнки перемогли. А потім взагалі Володя Борейко – був такий крутий еколог – зробив проєкт закону «Про гуманне ставлення до тварин». Теж довелося усім гуртом екологам навалитись, довго бодались – і мисливці упирались, і лісники, і норкоферми, і навіть медінститути – там досліди на тваринах роблять. Але закон є і працює. Не досконало, але – працює.
В будиночок кордону вривається Марія
МАРІЯ: (Андрію) Викликай саперів, пливе, ще десь півгодини і буде на березі.
АНДРІЙ: Ключ. Дай ключ від човна, у мене там мобільний. (Мареку, тихо) Не випускай її!
Марія риється в кишенях і дає Андрію ключ.
МАРІЯ: (бурчить) Дурбецало, нашо було там залишати.
Андрій виходить з будиночку кордону, замикає Марію і Марека всередині і біжить до сарайчика з човном.
МАРІЯ: (коли почула клацання замка, який закрив Андрій) Якої холери…
МАРЕК: Щоб ти не наробила дурниць, твоя ідея буксирувати міну – дурна дурня!!!
МАРІЯ: Моя???
Чути як запрацював мотор човна і потроху почав віддалятися від берега
МАРІЯ: Гад! Гад!!! Це його ідея!!! Його! Я ж казала, казала… Мареку, я ж не дурепа, у мене діти! Які міни? Це він звихнувся на цих фламінго, вони йому про сім’ю нагадують… (намагається вибити двері, але у неї нічого не виходить)
МАРЕК: (тихо сміється) Купив. Купив мене, старий чорт. (підходить до Марії, обнімає її, підводить до стільця біля столу) Сідай. Не наздоженемо вже. Або він нас відкриє, або сапери.
МАРІЯ: Ти вмієш молитися, Мареку?
МАРЕК: Ні
МАРІЯ: (до ікони Святого Миколая, яка висить у кутку) Допоможи, ти ж знаєш, він хороший, він роботящий. Він усім допомагає. Будь ласочка. (плаче)
МАРЕК: Якщо повернеться, я наб’ю йому морду. Або нап’юсь.
МАРІЯ: (утираючи сльози, зміцнілим голосом). Можна паралельно. Я приєднаюсь. Тільки не «якщо», а «коли». Він мусить! Мусить!
А потім я зізнаюсь, що кохаю його…
Кінець…
Leave a Reply