Текст створено в межах 3-го освітнього курсу Театру Ветеранів. КИЇВ.2026
Автор афіші – Олексій Єрмолін. Запис перформативного читання: https://youtu.be/p3K1QthK00s
Не ті, що були. Не такі, як здавались
Справжні володарі суходолу — слони. Живуть стадами, турбуються про хворих і немічних, захищають одне одного. Вагітність у слонів триває майже два роки, малюків оточують особливою турботою. Не бояться ні левів, ні тигрів, ні гієн. Бічними гілками еволюції слонів були мамонти та мастодонти.
ДІЙОВІ ОСОБИ:
2022-й:
ІГОР – вайлуватий, але швидкий, вдягнений у новенький мисливський костюм, адвокат 53 роки.
ЮРІЙ – спортивний, у темному зручному одязі, 56 років.
ВІКТОР в окулярах, худорлявий, у міському повсякденному одязі, 59 років.
ФІЛІН — командир взводу. Років під 50. Старший лейтенант. У польовій формі, яка збереглася у нього з часів АТО, але вже затісна для нинішніх габаритів.
СТАРШИЙ БРАТ ЮРІЯ (ЧОЛОВ’ЯГА).
ІВАНОВИЧ — чоловік років 50-ти, обвішаний різними прибамбасами («тактикульний пацан»).
МЕДІНСТРУКТОР(КА)
ДОЧКА ВІКТОРА – 31 рік
Початок двотисячних.
МАМА ВІКТОРА (АНТОНІНА ІВАНІВНА) – 63 роки
ВІКТОР – 41 рік
Початок 1990-х.
ВІН (ВІКТОР) — 31 рік
ВОНА (НАТАЛКА, ПЕРША ДРУЖИНА ВІКТОРА) – 30 років.
ЛІКАР
Кінець 1970-х
ВІКТОР – 16 років
МАМА ВІКТОРА – 38 років
Друга половина 1960-х
ВІЗНИК СТЕПАН — підтоптаний, але ще не геть старий.
ЗАВІДУВАЧ ДІЛЬНИЦІ ІВАН ПАВЛОВИЧ — кремезний, років сорока.
БРИГАДИРКА ПЕТРІВНА — близько тридцяти років.
ТОНЯ — ще не має тридцяти років.
ГРИША – чоловік Тоні, близько тридцяти років
СЦЕНА 1
Початок 1990-х. Біля пологового відділення стоять Він і Вона, до них підходить лікар. На стіні висить телефон-автомат з диском для набору номеру і проріззю для монет. Чути як десь неподалік співають птахи та голосно скрекочуть жаби.
ЛІКАР: У вашої дружини була сильна кровотеча. Треба переконатися, що плід живий. На УЗД черга на два тижні, ми стільки чекати не можемо.
ВІН: Що робити?
ЛІКАР: Можна провести тест на жабках. Якщо гормони вагітності ще виробляються, то є у сечі. Вколемо жабці. І дивимось, чи в нього виділяється сперма.
ВІН: У нього?
ЛІКАР: Так, треба тільки самці. Дружина вам розкаже де взяти.
ВІН: А якщо не усе добре?
ЛІКАР: Тоді зробимо операцію з видалення. Не переживайте, у нас хороші хірурги.
Лікар іде
ВОНА: У тебе «двушка» є?
ВІН (розгублено): Що?
ВОНА: Вітя, альо, прокинься. Монетка є? Дві копійки.
Він дістає монетку, протягує їй. Вона вкидає монетку і набирає номер.
ВОНА: Алло… Зоомагазин?.. У вас жабки є?.. Ні, звичайні… А коли будуть?
Вішає трубку, закушує губу.
ВОНА: Підеш зараз у парк. Сачок у Вадіка попроси.
ВІН: І хто з них самці? Вони ж усі однакові.
ВОНА: Радій, що весна і жаби женяться. Он, чуєш? Квакають самці. Це у них спів такий, самичок кличуть. І тоді видно, як у них надуваються резонатори.
ВІН: Резонатори?
ВОНА: Так, щоки з боків морди, такі бульки. Про всяк випадок злови штуки три.
ВІН: А потім що із жабками? Назад відпустимо?
ВОНА: Жаби? Яка різниця що потім?
Він дивиться їй у вічі. Потім кладе руки на її живіт.
ВІН: Дівчинка чи хлопчик?
ВОНА: Ну звідки ж я знаю.
ВІН: Я впевнений – буде дівчинка. Така русява, з блакитними очима…
ВОНА: Схожа на твою маму? Ну-ну…
ВІН (звертаючись до ненародженої ще дитини): Моя донечко, сонце моє. Живи! Татко усе зробить. Татко захистить…
ВОНА: Іди вже, захисник… Ну ти ж знав, що мені аборт не можна, ти ж знав!!!
ВІН: Наталко, ми ж хотіли…
ВОНА: ТИ хотів! А я хотіла аспірантуру і дисертацію! (розвертається і йде геть)
СЦЕНА 2
Початок двотисячних. Кімната у квартирі. Мама Віктора пакує валізу.
ВІКТОР: Таки їдеш…
МАМА ВІКТОРА: Ви чудово самі справляєтесь. Школа поруч, продльонка є. Як тобі нова робота?
ВІКТОР: Плюс до зарплати, мінус відрядження. А ти що будеш робити?
МАМА ВІКТОРА: Батько добудував дачу. Посаджу сад, квіти…
ВІКТОР: Через нас ти свою черешню так і не вивела…
МАМА ВІКТОРА: Зате у мене чудова онука. А наука – що ж… Зате Наталка твоя — вже доктор наук. Не об’являлась?
ВІКТОР: Прислала малій плюшевого зайця і швейцарський шоколад. І вона давно не моя.
МАМА ВІКТОРА: Я їй ніколи не пробачу. Ніколи. І близько її не підпускай, хоч як проситиме…
Так… Малій до лікаря у вівторок. Не пропускайте, і все буде добре.
Віктор обнімає маму
ВІКТОР: Мамулечька…
МАМА ВІКТОРА: Дозбираю валізу, проведеш до метро. На вокзал – не треба.
З малою я ще до школи попрощалась. Сльози у очах, але не заревла. Уся в бабу Тоню!
СЦЕНА 3
Початок 2022-го. Буфет Національного театру оперети в антракті. На столику – келихи з шампанським, бутерброди, кава. Біля столика стоять Віктор і його дочка.
ДОЧКА: Обожнюю їхню «Сільву».
ВІКТОР (під’южучи): Те саме ти казала про «Марусю Чурай».
ДОЧКА: Маруся мила, але труїти хлопця за начебто зраду – це вже якийсь крінж
ВІКТОР: Крінж?
ДОЧКА: От ти древній (сміється). Крінж – це щось дурне або безглузде. Ти на таке кажеш «позорняк». Зараз як Маруся ніхто не робить. Піде до суду, розлучення, поділ майна і отето всьо. Ще й кота поділять.
ВІКТОР: У нас з твоєю мамою майна не було. І кота не було. Зате була ти. І я радий, що ти залишилась зі мною.
ДОЧКА: Не починай. Я пам’ятаю як ви з бабусею зі мною няньчились поки я хворіла без кінця. І як мої вибрики у школі терпіли. Я вам за усе вдячна.
ВІКТОР: Ага, віддячила. Ми тебе у Львів відправили у юридичний вступати. А ти тихцем – у Академію мистецтв. І півроку нам не казала.
ДОЧКА (сміється): А шо ж ви хотіли? Водили мене вісім років на піаніно і малювання – і щоб я пішла у юристи?
ВІКТОР: Ми хотіли, щоб ти стала адвокатом.
ДОЧКА: ВИ хотіли. А я хотіла творити!
ВІКТОР: О-о-о. Десь я вже таке чув. Але заробляла би хоч нормально.
ДОЧКА: Тю. Пару халтур з Личаківського цвинтаря – і рік свободи.
Як тобі моя серія атошників-музикантів?
ВІКТОР: Мені подобається. І бабусі. Копія Сопілкаря у неї вдома на почесному місці. У тебе талант.
ДОЧКА: Пацанам, які були моделями, теж сподобалось. Це мені дорожче за усі премії. Вони, знаєш… Такі справжні. Я коли ескізи робила на Донбасі, просто у них закохалася.
ВІКТОР (сміється): Чоловіку тільки своєму не кажи. (допиває шампанське і користуючись келихом наче мікрофоном, підносить його до дочки) Газета «Обрії культури». Шановна скульпторко, які ваші творчі плани?
ДОЧКА: О боже… (сміється) Невже журналісти такі тупі питання іще задають? Хочу зробити театральну серію. Герої вистав у образах акторів. У Опереті — Проню Прокопівну з «Двох зайців», Беатріче з «Труфальдіно» і Жанну д’Арк з «Білої ворони».
ВІКТОР: Так, сильні персонажі. От тільки Проню жаль. Вона щиро хотіла кохання, а цей гад підло обманув. Але та хоч помстилася. А от Жанна д’Арк… Не жіноче це діло, воювати. Я не сексист, але…
ДОЧКА: Усі ви не сексисти. А як до діла… Вона має таке ж право захищати все їй дороге. Якщо треба – зі зброєю. Отак кинути усе – і піти.
ВІКТОР: І загинути.
ДОЧКА: Через зраду. Але є кращі приклади – ну хоч княгиня Ольга.
ВІКТОР: Так, костріки палити ти любила (сміється).
СЦЕНА 4
Київська Окружна дорога. Лютий 2022-го. Час від часу чути гуркіт або важкий гул, звук легкових авто. Бійці у цивільному обладнують позиції. Хтось носить і складає мішки, хтось насипає в них пісок тощо. На передньому плані працює група з трьох бійців..
До них накульгуючи підходить чолов’яга, зупиняється за кілька метрів, піднімає руку, махає нею у повітрі. Юрій нарешті помічає його.
ЮРІЙ (товаришам): Я на хвилинку.
Підходить до чолов’яги.
ЧОЛОВ’ЯГА: Юра, якого хєра!!!
ЮРІЙ (спочатку нічого не відповідаючи дивиться убік, потім дістає якийсь конверт з кишені): Передай Оксані. Тут довіреність на мої карточки, депозити, квартиру. Не тягніть з від’їздом. Повернешся і відразу…
ЧОЛОВ’ЯГА (беручи конверт): Коли ти встиг?
ЮРІЙ: Учора. Нотаріус навіть грошей не взяв.
ЧОЛОВ’ЯГА: Вас постріляють як кроликів. Вони на Житомирській трасі.
ЮРІЙ (рівним голосом) Бог не видасть, свиня не з’їсть.
ЧОЛОВ’ЯГА: Кіна надивився? Здай «весло» і валимо. Наша сім’я вже…
ЮРІЙ (перебиваючи): Ти тоді пішов. І Сергій. А я не пішов. І вісім років себе питав: «Чому»?
ЧОЛОВ’ЯГА: Совість замучила?
ЮРІЙ: Іди, мене хлопці чекають.
Повертається і починає йти.
ЧОЛОВ’ЯГА: Юро, таблетки…
ЮРІЙ (обертається): Що???
ЧОЛОВ’ЯГА: Ти свої таблетки від спини забув (протягує Юрію коробочку).
ЮРІЙ: Чорт… (бере коробочку і таки йде — до інших бійців).
Чолов’яга хвилину ще стоїть опустивши плечі, потім накульгуючи іде геть.
ЮРІЙ (до Ігоря, який зав’язав щойно горловину мішка з піском і приміряється як його краще узяти): Давай удвох, берись за той край.
ІГОР (беручись за куточки мішка): Шо за тіп?
ЮРІЙ: Брат. Старший.
ВІКТОР (поправляє раніше складені мішки): От сюди кладіть, акуратніше тільки.
Підходить Філін.
ФІЛІН: Так, хлопці, ваш сектор стрільби. Ось звідси на те дерево, а з цього боку – по той край дороги. Лівіше-правіше – попадете по своїм. Все ясно?
Бійці кивають головами.
ФІЛІН: Перевіримо. До бою!
Бійці дивляться на Філіна, один на одного, тоді штовхаючись займають позиції за мішками.
ФІЛІН: (штовхає ногою Ігоря, який лежить зліва) Що бачиш!
Щоб роздивитися що попереду, Ігор припіднімається над мішками.
ФІЛІН: Ти «двісті». (штовхає Віктора) Що бачиш?
Віктор визирає над мішками
ФІЛІН: Двісті!
Тим часом Юрій встигає якось розсунути мішки, щоб можна було спостерігати не піднімаючись.
ФІЛІН: (штовхає Юрія): Що бачиш?
ЮРІЙ: Чисто, орієнтир вправо бачу, зліва – затуляє дерево. Дуб здається. Чи тополя. Хе-Зе.
ФІЛІН: Так. Позицію переобладнали, дерево спиляли. Вночі.
ВІКТОР: Як спиляли? Це ж мій сквер, я там сам садив… Ми тут завжди…
ЮРІЙ: Чому вночі?
ФІЛІН: Ой, як діти, чесне слово. Коли вони прорвуться, тебе на тому ж дереві і підвісять. А якщо не прорвуться, то нас «зелені» з комунальниками тойво.
Так… Підари будуть заходити звідти. Першими — «мішки», танки тобто. І ми (робить паузу, уважно дивиться на бійців).
ІГОР: І ми відкриваємо вогонь.
ФІЛІН: (крекче, мовби прочищаючи горло). Ні хріна, ми їх пропускаємо. Бо за ними підуть «коробочки». І ми…
ІГОР: Що за «коробочки»?
ФІЛІН: Мля… Бетери і беемпехи.
ІГОР: А, ясно. І ми відкриваємо вогонь.
ФІЛІН (зітхає): Теж пропускаємо! Їм наші автомати до одного місця. А от коли поїдуть КАМАЗи або УРАЛи…
Бійці мовчать, щоб знову не сісти у калюжу.
ФІЛІН: От тоді їбаште. І відходьте у двори до наших машин на точку збору, деталі буду знати потім.
ІГОР: А коктейлі Молотова у танки коли кидать?
ФІЛІН (набирає повітря у легені по максимуму, аж роздувається, карбує не підвищуючи голосу): Ні-ка-да! (тихенько ричить не відкриваючи рота). Хлопці, «молотов» спрацює, коли можна його можна докинути. Краще з укриття. А тут нас зріжуть з кулеметів нараз…
ІГОР: Так нашо ж ми їх півдня колотили? Якесь кидалово просто. За пляшками та пінопластом усі смітники облазили, бензин з баків смоктали. Я футболку запасну на гноти порізав…
ФІЛІН: Емммм. (посміюючись)… Ну зробили, то й добре. І з «молотовим» не так страшно стало, правда?
ЮРІЙ: Тобто, у нас жодної «труби»?
ФІЛІН: Був NLAW*, віддав нашим на Жулянський міст. Вони перші будуть зустрічати.
ЮРІЙ: Ясно…
ІГОР: Генштаб у Телеграмі пише: коктейль Молотова – ефективна зброя../
ФІЛІН: Ну якщо Генштаб… Пеньок бачиш? (Ігор киває). Ото – танк. Пали!
Ігор підбігає до ящика з пляшками, витягає одну з них, дістає сірники щоб підпалити, сірники розсипаються
ЮРІЙ: Ігорю, лови! (кидає запальничку)
Ігор підбирає запальничку, закидає автомат за спину, ставить пляшку, чиркає запальничкою…
ФІЛІН: Харе! Танка вже нема. Полетів далі по шосе. А ти отам двісті… (хитає головою). Як діти, мля… (починає відходити, але знову повертається). Позивні собі придумали! Тільки без Шаманів і Лєших. У нас їх і так до хріна.
ВІКТОР: А які ще є? Ну щоб не той…
ФІЛІН (дістає листочок, відставляє руку якнайдалі від обличчя)
ЮРІЙ: Шо, Філіне? Очі пташку вже підводять?
ФІЛІН: Очі нормальні, руки коротенькі. (читає) Макс, Кобра, Художник, Ганс, Поляк, Мажор, Іванич, Борман, Фарт, Монах, Байкер, Маляр, Механік, Британець…
А по «коктейлям». Ну, заблокуємо дорогу хіба. Але не зараз, бо наші — туди, цивіли — звідти…
ІГОР: О! Цивільні! У нас тут… Хто не їде – щось дарує: нате, хлопці, ви ж нас захищаєте. Печеньки… І ще… Пацани, товар ліцом! Бійці підходять до купи коробок і мішків, дістають і показують Філіну.
ЮРІЙ: Засіб для чищення унітазів не треба? Тут цілий ящик.
ФІЛІН: Дідько!
ІГОР: БілИзна. Трухани з МАRVEL і Суперменом. Червоні!
ФІЛІН: Та в дупу ту картинку, труси діло необхідне. Коли всрався, буде не до прання. Одяг чисті – і погнав.
ІГОР: Розміри 36-38.
ФІЛІН: Отжеж. У мого сина такі, а він у сьомому класі. Може більші є?
ІГОР: Осьо!!! (дістає і показує стрінги великого розміру)
ФІЛІН: Машу вать! А хоч щось корисне є? Рукавиці робочі? Пацани окопи копають, руки у водянках…
ЮРІЙ: Є якраз. (передає почату упаковку робочих рукавиць Філіну).
ФІЛІН: Норм! А їдло — у битовку, там їмо. Волонтери ковбаси підігнали, візьміть собі. На самих печеньках здохнете.
Філін іде.
ІГОР: Хууууу (видихає). Руки вже просто відпадають. І на ногах весь день. За автоматом п’ять годин, сука, в черзі. І де? На Іподромі, панове присяжні, де навіть тоталізатор стільки народу не збирав. Я в суді так не стояв, хоча були приговорчики ого-го… А на Оболоні, кажуть, взагалі з ночі займали.
Мальборнемо, співучасники?..
ВІКТОР: Не курю. Астма.
ІГОР: Я буду вбік видихать.
ЮРІЙ: А якщо приступ? (уважно дивиться на Віктора).
ВІКТОР: У мене інгалятор, зараз хороші роблять. Пацани, а який сьогодні день?
ІГОР: Шабат, колего. А шо?
ВІКТОР: Чорт. Мамі забув подзвонить.
ІГОР: Щасливчик, я свою три роки тому поховав.
ЮРІЙ: А моя давно померла… Виходить, старий, у нас одна мама на трьох. Ну, передавай їй привіт. Ігорьоня, потім покуриш. Давай мішки перекладемо, як Філін сказав.
ІГОР: Ок, тільки в кущики відійду.
Ігор і Юрій ідуть переобладнувати позицію
Віктор відходить трохи убік, знаходить потрібний номер, натискає виклик.
ВІКТОР (ніжно, лагідно, по-доброму щиро посміхаючись): Мамулєчька, привіт-привіт. Як ти?.. Чого не дзвонив? Та замотався трохи… У мене усе добре… Так, так, я у Києві… Ні-ні, тут безпечно… А ти новини не дивись, сама ж казала, що в телевізорі усі брешуть. Ну звичайно ж наші їм наваляють, ти ж чула президента… Я? Ну що ти, я застарий вже для війська, я людина суто цивільна… Так, так. І тебе. Бувай, маю бігти.
Натискає на відбій, робить великі очі, повільно видихає, мотає головою.
ЮРІЙ (який усе чув): Ти шо, мамі не сказав?
ВІКТОР: Ееее. Їй дуже багато років. Дуже. Вона сильна і все таке. Сибірячка. Я там і народився — батько на нафтопромислах працював на Півночі. Але ж вік…
ІГОР: Так ти у нас кацап?
ВІКТОР: Но-но, у нас — по тату, я українець! А ти сам?
ІГОР (важно): Я — корінний киянин, пра-прадід у міській управі засідав.
ЮРІЙ: Ого… А моя мама — з Рівненщини. Казала про себе «Я — бандерівка». Згоріла від раку буквально за пару місяців… Я її ні про що так і не розпитав. Усе потім, потім… Вітя, а ви як в Україні опинились?
ВІКТОР: На Півночі сніг три чверті року, ні молока, ні фруктів, я хворіти почав. Довелося нас з мамою евакуювати. А батько залишився ще на рік, відробляти.
До них підбігає Іванович.
ІВАНОВИЧ: Усе кИдайти і по машинам, хто з ким їхав?
ІГОР: Ми на моїй.
ІВАНОВИЧ: Йідте за мною, інструкції на місці.
СЦЕНА 5
Десь на Великій Васильківський у Києві, вже темно, вечір того ж дня. На узбіччі підсвічений великий рекламний щит, зібраний із довгих смужок, які мають синхронно повертатися, показуючи кілька змінних плакатів. З противним бряжчанням щит намагається поміняти картинку, але йому ніяк не вдається.
Ті ж бійці, до них підходять Філін та Іванович, Іванович тягне «кравчучку».
ЮРІЙ: Філін, чого аврал? Усе кинули, бігом-бігом.
ФІЛІН: Думав в казочку потрапив? Це військо, мля. Від бульбашів три Іла фіагачать. Сімдесятшостих.
ЮРІЙ: Десант?! На Гостомелі у них не вийшло, вирішили з іншого боку зайти?
ФІЛІН: Де нам на голови їх скинуть — хезе, але через нас – прямо на урядовий. Будьте уважні, не проєбіть. Поділіть сектори спостереження. І ще одне: хто засне на посту – розкумарю прикладом!
ЮРІЙ: Сука, це ж специ, еліта, їх все життя вчили воювати. А у нас добре якщо п’ятеро зі взводу мають якийсь досвід. Та ще й у магазинах самі трасери. На якому пострілі «калаш» заклинить? Хто так нас запакував на Іподромі?
ФІЛІН: Не суть. ПСкі** я дістав, Іванович, роздай… Заміните. Тільки не скопом, хтось щоб дивився. Добре?
Іванович дістає з «кравчучки» і роздає патрони.
ІГОР: Ну ти красава…
ФІЛІН: Старий воїн – мудрий воїн. А взагалі, війна – то теж життя. Тільки, сука, таке бува швидке… Хто там туди? (махає рукою уздовж проспекту)
ЮРІЙ: Мент, Бабак і Рижий.
ФІЛІН: А ваші позивні де? Я ж казав. Йтиму назад, щоб були.
Філін й Іванович ідуть.
ВІКТОР (щулиться): У мене спина мокра після мішків.
Ігор лізе у свій об’ємний наплічник, дістає звідти теплу жилетку.
ІГОР: Вдягай. Прямо на куртку, в неї двох як ти впихнуть можна. І давай патрони поміняємо. Юро, потім ти?
ЮРІЙ: Добре.
ВІКТОР (вдягаючи жилетку): Дякую. Так що з позивними? Ігорю, ти ж адвокат?
ІГОР: Так, Ваша честь.
ВІКТОР: Як позивний підходить?
ІГОР: Не заперечую, Ваша честь.
(йому защемлює палець)
ІГОР: Ай!
ВІКТОР: (Ігорю) Виймать треба отак іншим патроном, вони тоді клац-клац-клац. (показує, вони продовжують міняти патрони у магазинах Ігоря)
ВІКТОР: (Юрію) Юро, а ти? Ну, про позивний.
ЮРІЙ: По професії? Щоб я був Інженером? Якось тупо.
ВІКТОР: Тоді… Ти киянин чи понаїхавші?
ЮРІЙ: Друге.
ВІКТОР: Ну як і я. А звідки?
ЮРІЙ: Є таке містечко на Луганщині — Щастя. У нас там до чотирнадцятого дім був. Сад. Квітники. Досі сниться…
ВІКТОР (мовби пробуючи на смак): Щастя… Красиво. Будеш Щастям! (Ігорю): Коли магазин набиваєш, отак пальцем уперед, до упора, дивись щоб не перекосився.
ЮРІЙ (знизує плечима): Ну нехай.
ВІКТОР: А я буду — Райтер. Як усе закінчиться, книжку напишу.
ЮРІЙ: Еммм. Райтер? Ну, Британець наш розбереться ху із ху. Але Мент — навряд. Давай щось легше, га? Казкар? Байкар? Ні, не звучить. О! Дід Панас! Пам’ятаєш? — «На добраніч, діти». Була така передача на телебаченні сто років тому.
ВІКТОР (сміється): Це той, що колись обмовився і сказав «Отака хуйня малята»? Ха! Підходить!
ВІКТОР (Юрію): Юро, ми все, твоя черга.
Юрій стає на коліна біля килимка з патронами і перезаряджає свої магазини.
ІГОР: Як же спати хочеться. Діду, розкажи казку якусь, не хочу важкі тілесні прикладом заробить. (дивиться на рекламний щит, який продовжує рипіти) Як же ця залізяка задовбала!
Підіймає і кидає у щит грудку землі. Пластини з ляскотом повертаються. На плакаті — реклама ресторану з підписом: «Смачно як у мами!».
Усі обертаються на цей звук.
ІГОР: О, про маму розкажи, як свекруха з нею? Мирову уклали? Як їй взагалі Україна?
ВІКТОР: Всяке бувало. Каже: «В Україні після Півночі — рай просто». Досі згадує як пахнув білий налив, що біля сараю ріс. Роботу, правда, ледве знайшла, годину пішки добиратись. Ну влітку ще можна вєліком.
СЦЕНА 6
Друга половина 1960-х. Село за п’ять кілометрів від райцентру. Доріжка, садові лавки, білені бордюри, квітник з пишними квітами, вишні. Контора з табличкою «Сортовиробувальна дільниця». Веранда з дерев’яними лавами уздовж стін. На одній сидить візник Степан, біля нього — завідувач дільниці Іван Павлович у білій сорочці з краваткою і бригадирка Петрівна у синьому робочому халаті. На Степанові попри спеку — темні піджак, сорочка, штани, картуз з ґудзичком на маківці. Узутий у кирзові чоботи.
СТЕПАН: А я вам не розказував, як від вовків втікав? Ні?
ЗАВІДУВАЧ (перезираючись із Петрівною, тихо посміюючись): Ні-ні, розкажи.
СТЕПАН: Ну це десь після війни було. Вовків розвелося — страх. Я, значить, санями їздив на кар’єри рибалить. У нас же під селом риби нема, самі жаби. Наловив купу окунів, от-т-таких-от (показує з півруки). Вже вечоріє, зима ж, дні короткі. А воно клює і клює. Ну таки я той, зібрався, покидав усе у сани і — додому. А вже й ніч, місяць такий — ого-го, світить як оцей от ліхтар (показує на ліхтарний стовп біля входу). Ну оце я собі їду, кобила трюхика, аж тут з отого ліска — ну, знаєте, у яру — як завиє вовчисько, як завиє. А тоді ще один, і ще… Кобила головою трусонула, та як вшпарить! А сірі — вже на дорозі, за нами летять. Я — напрямки через ставок. Та на лід! Та по льоду! Вискакуємо на інший берег, вилітаємо на гору…
Степанову оповідку перериває поява Тоні. Вона виходить з дверей контори, тримаючи якийсь гросбух. Збирається щось сказати Івану Павловичу, але той робить їй знак почекати і звертається до Степана.
ІВАН ПАВЛОВИЧ: Так шо там далі?
СТЕПАН: А на чому мене перебили? (дивиться осудливо на Тоню).
ІВАН ПАВЛОВИЧ: Вилітаєте ви на гору…
СТЕПАН (звівши брови): е-е-е-е (чухає потилицю, намагаючись пригадати, про що ж він розповідав, але пам’ять його підводить, змішуючи дві різні байки). Ага, ага. Вилітаємо ми на гору… А соняшники цвітуууууть.
Мрійливо проводить рукою мовби показуючи ті шикарні соняшники.
Петрівна й Іван Павлович заходяться від сміху, Тоня теж посміхається.
ТОНЯ: Що, Степане, знову забрехався? Про соняшники було позавчора, тоді ви від диких шершнів тікали. До речі, а домашні бувають?
Степан крякає, махає рукою
СТЕПАН: Піду кобилку у конюшню поставлю.
Буркочучи щось собі під ніс і постукуючи об долоню лівої руки батіжком виходить. За сценою він гукає: «Вйо, холєра, вйо». Чути звук брички, яка від’їжджає і стукіт копит.
ТОНЯ (до Івана Павловича): Журнал по черешнях шукаю, дані по урожайності внести.
ІВАН ПАВЛОВИЧ: На столі у мене, я записи по «Валерію Чкалову» і «Мелітопольській ранній» дивився. Але це вже завтра, дівчата, завтра. А зараз, будь ласочка, занесіть он ті ящики порожні у бригадирську, під замок. Бо ви такі добрі, трясця. Робочих відпустили?
ПЕТРІВНА: Відпустили (зітхає).
ІВАН ПАВЛОВИЧ: Отож. Ну, я додому. До завтра.
Іде геть.
Тоня відкладає гросбух і вони разом з Петрівною починають носити дерев’яні фруктові ящики.
ПЕТРІВНА: Ти, Тоню, тут скільки? Років три? Так ловко по-нашому вже шпариш. А була кацапка-кацапкою.
ТОНЯ: Було. (сміється) Перші тижні як приїхала, свекруха, баба Віра наша, кличе: «Доню, візьми драбину, залізь на горище і зніми борошно». Я вклякла серед двору: Що за драбина? Яке таке борошно? Куди лізти?
Хитає головою, згадуючи.
ПЕТРІВНА: Ти додому?
ТОНЯ: Ага. Треба вишні обірвати, баба Віра зранку загадала.
ПЕТРІВНА: Шо там твій Гриша?
ТОНЯ: Його у область забрати хочуть, квартиру дають. Він упирається, а я — так хоч завтра.
ПЕТРІВНА: Тобі ж доведеться сюди щодня за двадцять кілометрів. Або рейсовими, або попутками…
ТОНЯ: Тут у хаті пічка, вугілля. Як палить починаємо — малий задихається, у лікарню раз по раз. А там — парове опалення, лікарі кажуть точно буде краще… Ну а їздити – це ж не вічно. Наберу матеріал, напишу дисертацію… Створю свій сорт. Або й кілька.
– – – – –
ІГОР: Цікаво, аллле… Щось завідомо неправдивими попахує. Якийсь Остап Вишня.
ЮРІЙ: Ага, мені теж радянські фільми нагадало. Що, так усе і було?
ВІКТОР: Ну звичайно ж ні. Це мама так любить згадувати, про хороше. Насправді Іван Павлович пішов не додому, а до Степана на конюшню. І вони там нарізалися самогону. Степан потім свою жінку городами ганяв. А Івана Павловича його половина тягнула напівживого через усе село. Сорочка ота біла — у кізяках, обісцяний. На другий день він на роботу, звісно, не вийшов.
ІГОР: Це ж класно, коли хазяїна нема.
ВІКТОР: Угу. Тільки він через це мамі не сказав, що буде обробка саду хімікатами. Вона пішла брати зразки і травонулася, блювала потім кілька днів.
ЮРІЙ: Оце хардкор! А Петрівна що, теж не знала?
ВІКТОР: Знала, але не сказала. Не любила вона маму. Бо сама хотіла на агронома податися, але у неї тільки технікум. А тут мама. І б’є тузом: хоч і заочний, але — інститут.
ІГОР: І що мама? Так їм усе і спустила? Я би їх затягав по судам. Платили би моральні як миленькі.
ЮРІЙ: А я би закоротив десь так щоб усе згоріло.
ВІКТОР: Які ви сміливі. Мого діда забрали у тридцять сьомому. Досі не знаємо чому. Був простим робітником у порту. Тоді люди весь час оглядалися. Але так, мама помстилася. Поклала у піврічний звіт шматочок ковбаси.
ІГОР: Тю, помста. Жирна пляма на сторінці?
ВІКТОР: Видно, що ти городський. На запах ковбаси прийшли миші. І перетворили звіт на труху. А друкували тоді усе на друкарській машинці. Механічній. Петрівна із Павловичем ділили ставку машиністки тихенько на двох. І їм довелося клацати цей звіт по новій. Одним пальцем, бо десятьма вони не вміли.
ЮРІЙ: А квартиру вам дали?
ВІКТОР: Так.
СЦЕНА 7
Тоня і Гриша оглядають нову квартиру в типовій панельній п’ятиповерховій хрущовці, яку Гриші дали, щоб переманити на роботу в обласний центр.
ТОНЯ: Боже, нашо ти таку велику брав? П’ятдесят три квадратних метри загальної площі! Балкон, кухня шість метрів, коридор…чик. Три кімнати. Що ми у них поставимо? Брав би двокімнатну.
ГРИША: Ну у нас же дітей двоє, хлопчик і дівчинка — нам положено. А на меблі — заробимо.
ТОНЯ (зітхає): Заробимо — на твої стодесять інженера і мої сто агронома.
ГРИША: Ну я сам тоді зроблю, ти ж знаєш. Інструментів тільки докуплю. Я такий рубаночок у «Юному Техніку» бачив: отут змінні леза, а тут отак гвинт фіксує. На балконі – верстачок вмонтую. Там — стінну шафу, тут — книжкову. А ліжко — ну, з батькової хати заберемо. Паркет покладу.
ТОНЯ: І шпалери ці бридотні обдеремо, де вони тільки такий колір знайшли.
ГРИША: А тут я буду ставити фотозбільшувач. Вікна завішу, отут — червоний ліхтар. Сядемо з тобою і надрукуємо усі-усі плівки, які я напроявляв. Весільні наші — кума просила… І пізніші…
І старі фото перезніму, ті що у мами у альбомі, ну, знаєш, із застібкою. Де батько у формі військовій, де ми у старій хаті. Потім на Сахаліні.
ТОНЯ: І чого вас туди понесло. В Україні так же гарно…
ГРИША: Ніяк більше з колгоспу звільнитись не можна було, а мама хворіла сильно. Ну і… Або на шахти, або на виселки, де людей геть нема.
ТОНЯ: Ти такий у мене майстер. І каменяр, і штукатур, і маляр, і тесля, і мебляр. Та ще й і фотомайстер. Як ти це робиш?
ГРИША: Ну, отак плівку закладаєш зверху, тоді вибираєш кадр.
ТОНЯ: Мммм. А як ти знаєш скільки світла давати? У тебе ж хронометра немає?
ГРИША: Отак рахуєш за кожну секунду: двадцять один, двадцять два, двадцять три… Тоді фотопапірчик — у проявник. І стежиш. І з’являються люди, звірі, дерева, машини, вулиці. Якесь чарівництво, як у казках. Я фотографію саме за це люблю…
Гасне світло, включається червоний фотоліхтар.
Під повторення оцих «двадцять один, двадцять два, двадцять три…» на екран проєктуються спочатку негативи, а потім і власне сімейні фото.
- – – – – – – – – – – – –
ЮРІЙ: Так ви щасливчики, совєцька влада вам локацію засетапила.
ВІКТОР: Ага… Панелька, швидкобуд, здача — кінець кварталу. Кутки криві, лінолеум пухирями, у вікнах — щілини з палець. Вони з роботи приходили о сьомій вечора, перевдягались — і ще одна зміна. Усі вихідні, усі свята. Поки це на житло стало схожим. Але мама загадує тільки хороше.
Прожектор знову висвітлює бійців. Вони стоять в ночі, щуляться від холоду. Ігор, відвернувшись від вітру, дивиться у смартфон.
ІГОР: О, скоро погріємось.
ВІКТОР: Шо там?
ІГОР: Генштаб пише, що один Іл збили, а решта викинули десант у Василькові. Там зараз бої повним ходом. Але це вже без нас.
ЮРІЙ: Точно, он Іванович біжить.
ВІКТОР (заглядає Ігорю у телефон): Ого які ніжки. Ігорюня, а хто це тобі нюдсики шле? Теж Генштаб. А ще є?
ІГОР: Ордер маєш? Ні? – До побачення.
ВІКТОР: Це суспільний інтерес! Ми ж переживаємо, щоб ти не кавкнув як до діла дійде, старичок. (штурхає Ігоря жартівливо у бік).
ІГОР: Старичок? Ти як ті тридцятирічні. Усе у них вже пропало й усьому кінець. Та у нашому віці життя тільки починається.
ЮРІЙ: Гей, Казанови, краще подумайте, де ночувати будемо. У битовці на усіх місця не вистачить.
ІГОР: Зараз вас дожену. Тільки в кущики відійду.
СЦЕНА 8
Початок травня-2022. Галявина на Лисій Горі. Тут проходить заняття з тактичної медицини. Бійці вдягнені хто у що: чорна фліска, «британка», «бундес», потертий мультикам, «дубок», якісь мисливські-охоронські куртки/штани.. Одним словом видно: хто що дістав/купив/прислали волонтери.
ІНСТРУКТОР(КА) З ТАКМЕДУ: Тепер критичні кровотечі. Якщо пошкоджена велика судина, людина стікає кров’ю за 2-3 хвилини***. У вас пів хвилини накласти турнікет****. Іди сюди (підкликає Ігоря). Отак і отак (показує на ньому). Крутимо вороток до упора.
ІГОР: Вай, боляче.
ІНСТРУКТОРКА (не зважаючи на Ігоря): Перевіряємо пульс, щоб не було. Отут отак і на липучку (показує). Засікаємо час, проводимо евакуацію. Узяли по турнікету, пробуємо самостійно накласти на руку. Спочатку повільно.
До групи підходить Іванович.
ІВАНОВИЧ: Обід готовий.
ІНСТРУКТОРКА: На сьогодні усе, завтра продовжимо.
Разом з Івановичем ідуть у бік кухні.
Віктор продовжує возитись з турнікетом. До нього підходять товариші.
ІГОР (Віктору): Не виходить? Давай допоможу.
ВІКТОР: У нас же на Окружній цього не було. А якби когось… Дві-три хвилини, блять…
ІГОР: Тебе тільки зараз вкурвило?.. А під Мощуном мандражу не було?
ВІКТОР: Ну посиділи три дні у другій лінії, ну прилетіло по нам пару мін. І там медики сусідні були. От «запорожців» шкода. Казали їм у тому будинку не ночувати…
ЮРІЙ: Пару мін? А нічого, що «Дастер» Ігорька як решето?
ІГОР: «Дастер» залатаємо. Ви про Бузковий гай чули?
ВІКТОР: У Центральному ботсаду? Я щовесни ходжу, краса неймовірна!
ЮРІЙ: – Ботсад? Краса? Ні, блять, це у Херсоні. Там першого березня був бій. Такі ж як ми пацани, таке ж ТрО. Зі стрілкотнею і отими пляшками — проти бетерів і танків. Вони усі там залишились лежати, ті суки навіть поховати їх не давали!
ВІКТОР: Я чув, це подвиг. Зараз підписи збирають, треба 25 тисяч, щоб президент їм Героїв України дав.
ЮРІЙ: Підписи? Сука… А як не зберуть ці 25 тисяч, тоді що? Тоді не герої? Що за хуйня? Що взагалі за хуйня з цими званнями? Чому одним – Золоту зірку, квартиру, виплати пожиттєві, а іншім — ні? Підбив десять танків – герой, а дев’ять – ще ні? А якщо не встиг, ну просто не встиг нічого. Якщо як наш Ромашка. Якщо відразу – міна у окоп і на шматки? Може він би десять подвигів зробив. Двадцять, сто!!! Але просто не встиг, бо війна – рулетка? Я ж не проти, щоб рідні тих, тих і тих – бо у нас же мертвих героїв більше – жили як люди. Але чим ці родичі кращі за ромашкових? Чим? Не таке у них горе? Їм не треба житло? Дітей учити? Старих доглядать???
ВІКТОР: Чого ти завівся. Звільнимо Херсон, зробимо там меморіал хороший…
ЮРІЙ: А тим, іншим, що зробимо?
ВІКТОР: Яким іншим?
ЮРІЙ: Тим, хто проєбав міст підірвати. Затупив, не подумав, не встиг. Похєр що саме. Хтось пройобує, а тоді комусь треба робити подвиг. Ставати героєм. Добре, якщо живим. Я не хочу бути героєм!
ІГОР: Та охолоньте обидва. Я ніколи не підписую. Це ж висяк. Ідіть їсти, бо знову без супчика залишимось.
ВІКТОР: А ти?
ІГОР: Дожену. Тільки в кущики відійду.
Підходять до польової кухні, отримують їжу, сідають їсти.
ВІКТОР: Треба протриматися ще два-три тижні і буде мир.
ІГОР: З чого ти взяв?
ВІКТОР. Арестович пише. Тямущий чувак, я за ним давно стежу. Офіцер Генштабу, як Віктор Суворов. Читали «Акваріум»?
ЮРІЙ: Вітя, а ти точно журналіст? Ти про шо писав?
ВІКТОР: Про культуру.
ЮРІЙ: А-а… Виставки, музеї, театри?
ВІКТОР. Ну хто таке читає? Про шоубіз. Інтерв’ю із суперзірками. Поплавський, Віталік Козловський, Павло Зібров, Тарас Тополя — ну той шо «Антитіла», знаєте?
ІГОР: «Антитіла» зараз у 130-му баті парамедиками. Красавчики.
Підходить Іванович, сідає поруч їсти.
ЮРІЙ: Іваничу, що у нас після обіду?
ІВАНОВИЧ: Саперна справа, Бджола проводит. Завтра знову такмед, тоди двійки-четвирки. Післязавтра — стрільби, патрони завезли.
ІГОР: А броніки, каски? Обіцяли, хто на бойові їде, тим дадуть.
ІВАНОВИЧ: Все буде. Форма теж. Китайська якас. Берци тільки сорок третій — сорок четвертий.
ВІКТОР: Бляха, я у чім поїду? Пацани у «Мілітарці» на Вокзальній були позавчора — голяк.
ЮРІЙ: А шо по зброї? Щось добавлять?
ІВАНОВИЧ: Дадут гранатометникив. Три РПГ. І обидви «пекача» нам підут.
ІГОР: Обидва? По штату ж ПеКаЕмів на бат має бути штук сорок.
ІВАНОВИЧ: Хе. По штату… Он «Максими» видали. По два на роту. І «Дегтярьови». Хочеш?
ІГОР: Ну це вже цирк!
ЮРІЙ: Що по транспорту? Знов на своїх?
ІВАНОВИЧ: Не, комбриг заборонив. Бо видно, що колона. Бригада дає бус.
ЮРІЙ: Який бус? Здуріли?
ІВАНОВИЧ: Мене питаєш? Так, бус. «Неоплан», «гармошку». А речі і БК веземо нашим «ЗІЛом».
Бійці у ахуї дивляться на Івановича.
ІГОР: Боже, якого милого я на це підписався.
ІВАНОВИЧ: Ну забери рапорт. Їдуть добровольци. Ми ж Те-Ре-О, воюємо тільки вдома. От закон поміняють — тоді питать не будуть. Всіх піднімут — і вйо, поїхали. А зараз тільки по зведеній роті від кожного бату.
ВІКТОР: Так куди ми?
ІВАНОВИЧ: Ну сказав же комбат: Донбас. А там якійс бригади придадут. Може піхотний, може десантний. Або танкістам.
ЮРІЙ: Накатаємося…
ВІКТОР: Я на Новий рік загадав більше двіжу, нових друзів, новому навчитись, мандрувати Україною. Усе збулося, пацани! Правду кажуть: обережно з бажаннями, вони можуть здійснитись.
ІГОР: Це точно: і двіж, і мандри, і навички. Нові клієнти, нові справи. Ну хоч друзями ти задоволений?
ВІКТОР: Таких як ви у мене ніколи не було. Ви, ви просто…
ІГОР: Ну слава богу. (до Івановича) Івановичу, а назад коли?
ІВАНОВИЧ: Ідемо на місяць, чим ти слухав. Друга зведена нас замінить. Я тоди може до дочки на випускний встигну. Якшо він буде…
ІГОР: Мда, тут посвяткуєш. Ми після випускного світанок зустрічати на Володимирську гірку поїхали. А зараз — комендантська година.
ЮРІЙ: Аби не тривога. Мої як доростуть, може вже тривог не буде.
ВІКТОР: А моя вже доросла. Але мені постійно дзвонить, радиться. Вона скульпторка у мене, дуже талановита. Скоро виставка персональна, уявляєте. Запрошувала мене… У неї сторінка з роботами у Інстаграмі.
ІГОР: Вживу краще.
ЮРІЙ: Так зараз усе в Інтернеті, це тільки мамонти як ми вживу хочуть.
ВІКТОР: Мастодонти. Ми – мастодонти, бо вони були безволосі, а мамонти – усі у шерсті.
ІГОР: Ну це хто як. Он Іванович – так він точно мамонт, йому термуху можна не вдягати. Да, Івановичу?
ІВАНОВИЧ: Хе! Я на свій випускний упивси й впав спати за школою в кущи. Нич холодна, а мени ничого.
ВІКТОР: А мене до випускного мама навчила вальс танцювати. З табуреткою. Я не розказував?
ІГОР (підсміюючись): Про це ще ні. Давай, Діду, жгі, у нас ще хвилин двадцять до кінця засідання.
СЦЕНА 9
Кінець 1970-х. У кімнаті Тоня і її старший син, худенький шатен, на пів голови вищий за матір, учень випускного класу. У ньому хоч і не відразу, упізнається Віктор.
ТОНЯ: Так, костюм є. Сорочка є — і виточки на спині як ти просив я зробила. Туфлі… Туфлі тьотя Ліда вже відклала, хороші, болгарські, шкіряні. Треба заїхати викупити. Краватка…
СИН: Нє-нє, я таке не хочу, це зав’язувати, воно плутається.
ТОНЯ: Краватка на резинках, з гачочками. Застібається на раз-два (вдягає йому краватку). А може хочеш «метелика»? Такий класний, у горошок…
СИН: Фу, бєєєєє, (морщить носа).
ТОНЯ (усміхається): Ну добре, добре…
СИН: Мам, навчи мене вальс танцювати (закушує губу).
ТОНЯ: А-а… Вальс. О, кого ж ти хочеш запросити? Ну добре, добре, не кажи. Ставай, будемо вчитися. Гммм (прочищає горло)… Кавалер підходить до дами, ввічливим нахилом голови запрошує до танцю.
Віктор повторює за Тонею відповідний жест.
ТОНЯ: Таааак, дама робить кнікс… ой, зараз же ніхто їх не робить. Так, дама теж відповідає поважним нахилом голови. Кладе кавалеру руку на плече. А кавалер кладе долоню дамі на спину, так наче трохи обнімає, але саме трохи. А другі руки… Ну, вони тримаються за руки, так.
ТОНЯ: Кавалер веде, але давай я перший раз поведу, щоб ти зрозумів. Так, крок вперед, назад з поворотом, крок вперед. Ще разок… Тепер давай під раз-два-три.
Роблять кілька па, Тоня рахує: раз-два-три, раз-два-три.
ТОНЯ: Так, тепер ти веди. І-і-і-і раз-два-три.
Син старається, у нього виходить то краще, то гірше.
ТОНЯ: Ну, молодець, дуже добре для першого разу. Так ти вирішив, що після вальсу робити будеш?
СИН: Поїдемо сонце зустрічати.
ТОНЯ: Дурника не включай, добре? Усе ще у Київ збираєшся їхати поступати?
СИН: Так.
ТОНЯ: А як не пройдеш? Там же конкурс серйозний. Може у нас спробуєш?
СИН: Ні, хочу в Київ. Як не вступлю, на завод піду, попрацюю до армії, відслужу два роки і знову поступатиму. Для стажників свій конкурс і бал прохідний нижче.
ТОНЯ: Сина, яка в сраку армія? Який завод з твоїм здоров’ям… Ой… Так, я на кухню, вечерю готувати. А ти займайся далі. На вихідні поїдемо на дачу, треба батьку допомогти.
СИН: Як займайся? Сам?
ТОНЯ: Візьми табуретку. Не жартую. І музику включи собі.
Тоня йде, син ставить на програвач пластинку, звучить вальс. Бере табуретку і — раз-два-три, раз-два-три…
– – – – –
ІВАНОВИЧ дивиться на годинник, потім встає на ноги і дивиться кудись за сцену.
ІВАНОВИЧ: Так, байци, харош валяцця, Бджола он вже рукою маше. Пішли учицця.
Бійці піднімаються, обтрушують коліна і лікті, беруть в руки зброю.
ІГОР (Віктору): Так ти поступив?
ВІКТОР: Та де, такий був конкурс.
ІГОР: І що?
ВІКТОР: Усе за схемою: завод, строчка. А от тоді вже поступив.
ЮРІЙ: Ну ти затятий…
ВІКТОР: Є таке, за що і получаю.
ЮРІЙ: Ти нашій мамі дзвонив? Сьогодні ж субота.
ВІКТОР: Так, ще зранку, у неї все добре.
СЦЕНА 10
Вхід у поліклініку центрального госпіталя у Києві, про що свідчить табличка*****.
Збоку стоять Юрій і Ігор, обидва у цивільному. У руках – папочки з документами, Ігор спирається на палицю.
ІГОР: Тобі кого ще пройти?
ЮРІЙ: Сьогодні встигну тільки психолога.
ІГОР: Ніяк не можу до травматолога попасти. Вже другий ранок приходжу, записуюсь – і не попадаю.
Вони не помічають, як до них підходить Віктор. Він зупиняється у них за спинами, завмирає.
ВІКТОР: (тихо, раптом охриплим голосом) Пацани… (Ігор і Юрій, захоплені розмовою, не чують).
ВІКТОР: (голосніше): Па-ца-ни!!!
Ігор і Юрій обертаються, не вірячи своїм очам.
ІГОР (кидається обіймати, але пригальмовує у останній момент): Вітя, брат! Тебе можна обійняти? Тебе куди? Що ти тут робиш?
ВІКТОР: Можна, обіймай, босяче!
(Обіймаються, тримають довго одне одного у обіймах. У Віктора на очі набігають сльози).
ЮРІЙ: Ігорьоня, дай і я його пожмакаю. (Дивиться хвилину Віктору в очі, тоді обіймає правою рукою, ліву і далі притискає до тулуба).
ВІКТОР: Я знав, що застану, мені начмед сказала. Шо ви, ану коліться. Як граблІ ваші?
ЮРІЙ: У мене наскрізне, це (показує палицю) більше для понту. А Ігорьку уламком шмат біцепса вирвало.
(Віктор переводить погляд на Ігоря, той винувато знизує плечима).
ІГОР: Кажуть, відновиться. Майже.
ЮРІЙ: Ти шо? Де пропадав? Чого не дзвонив???
ВІКТОР (відводить погляд убік): Та я теж лікувався. Як вас тоді вивіз, мене на еспешку поставили, на фланзі, ну там де тихо. І я на четвертий день… Від недосипу мабуть… Бачу – атака. Три кабани – білий, синій, червоний. Зразу зрозумів – кацапи. Маскуються, суки. Давай по них навалювать. Увесь БК вишмаляв. Наші подумали – прорив, прискакали. Я їм про кабанів, вони мене вивезли. Психолог батальйонний зразу до начмеда: відправляй на госпіталь. Я там відпочив трохи, таблеточки пропив. Усе в нормі. Тепер… Тільки плачу часто. Ви не дивуйтесь…
ІГОР: Не переймайся, це ж війна. Усі плачуть…
ВІКТОР: Ви на новому ППД вже були?
ІГОР: Були. Срака сракою. Новий комбат не хазяїн ні разу. Якби не Філін, був би вабщє бардак.
ВІКТОР: А шо Філін?
ІГОР: Так він зараз замкомбата. По бою.
ВІКТОР: О, це добре.
ЮРІЙ: Але ми усе одно переводимось. У мене знайомий у новому полку, зараз формується. Їм на РЕБ треба людина, якраз для мене місце. А Ігоря на полкового юриста беруть. (злегка штовхає Ігоря у здорове плече. Той ніяково знизує плечима). З автоматом він усе одно зараз не дружить, з одною рукою. А так буде у нас маладой офіцер. З перспективою росту – там посада майорська.
ІГОР (Віктору): Давай з нами. Там на склад зброї людина треба.
ВІКТОР: Ні пацани. Я Івановичу дзвонив. Поповнення не дають. Ще як ви підете… У нашому баті залишусь. Кажуть, скоро на Харківщину. Люди дуже треба.
Я весь час думаю…
ЮРІЙ: Про що?
ВІКТОР: Пам’ятаєш, ми тоді на Лисій горі мамонтів згадували.
ІГОР: І мастодонтів. Що ми усі такі древні.
ВІКТОР: Насправді це не про старих. Це про українців взагалі. Ми усі – мамонти і мастодонти. Таких більше немає у світі. Вони там у європах на нас дивляться і дивуються: чому ми не вимерли. А ми таки не вимерли. Але щось у нас всередині відмирає, хіба ні?
ЮРІЙ: Гарно сказав… Тільки ми – не мастодонти. Не мамонти. Ми – слони. Слони завжди захищають своїх, слабших. Ні левів, ні гієн не бояться.
ІГОР: Що ми тут взагалі робимо? У нас 170 років і п’ять вищих освіт на трьох.
ЮРІЙ: Не задавай дурних питань. А інші що тут роблять? Он Мент, йому двадцять, освіта – Школа міліції. Тягне лямку як усі. А міг сидіти у патрульці під мостом і у носі колупатись.
ІГОР: Під яким мостом?
ЮРІЙ: Та будь-яким. Ніколи не бачив? Вони тіпа на чергуванні, а на ділі заженуть десь машину у тихе місце і або сплять, або у телефонах сидять. Патрулюють, сука…
ІГОР: Ну, кожен сам обирає – бути слоном чи шакалом.
ВІКТОР: Якби зараз час відмотати. На тоді, на початок двадцять другого. Ви би пішли?
(Ігор і Юрій мовчать якийсь час)
ІГОР: А ти?
ВІКТОР: Я перший спитав.
ЮРІЙ: Як діти. Ти сам знаєш.
ВІКТОР: Я вже нічого не знаю.
ІГОР: Ну і дурак. Але я тебе люблю.
Дзвонить телефон Віктора.
ІГОР: Це наша мама? Ти шо, забув подзвонити? Бери трубку бігом.
ВІКТОР (дивиться на екран): Ні, це доця, сонечко моє. (натискає на кнопку, випадково ставить на голосний, повертається спиною до сцени, ми не чуємо його відповіді, тільки голос дочки).
ДОЧКА ВІКТОРА: Татусечька, привіт-привіт… Як ти?.. Чого не дзвонила? Та замоталася трохи… У мене усе добре… Так, так, я у Львові… Ні-ні, тут безпечно. Це ж об’єкт Всесвітньої спадщини, вони не посміють… Я? Ну що ти, я ж дівчінка, я ж художник, я людина суто цивільна… Так, так. І тебе. Бувай, маю бігти.
Примітки:
* NLAW — шведсько-британський протитанковий комплекс малої дальності. Це ручний одноразовий протитанковий засіб, ракета якого має інерційну систему наведення. Має дальність стрільби до 800 м, вага — 12,5 кг. Час для активації системи й відкриття вогню становить 2-3 с. https://uk.wikipedia.org/wiki/NLAW
** Патрони ПС (зі звичайною кулею) — основний тип набоїв зі сталевим осердям, призначений для ураження відкритої живої сили та техніки.
*** Критична кровотеча — це масивна, життєво небезпечна втрата крові (артеріальної або венозної) з пошкоджених судин, яка може призвести до смерті людини за 2-3 хвилини. Вона вимагає негайної зупинки, найчастіше за допомогою турнікета на кінцівках або прямого тиску.
**** Накладання турнікета — екстрена зупинка масивної кровотечі, що вимагає швидкості (до 30-45 секунд). Турнікет накладають «високо і туго» (максимально високо на кінцівку) або на 5-7 см вище рани, фіксують затяжним стержнем (воротом) до зупинки кровотечі та зникнення пульсу, обов’язково вказуючи час накладання.
***** Національний військово-медичний клінічний центр «Головний військовий клінічний госпіталь» (НВМКЦ «ГВКГ»),
Leave a Reply