Archives

A sample text widget

Etiam pulvinar consectetur dolor sed malesuada. Ut convallis euismod dolor nec pretium. Nunc ut tristique massa.

Nam sodales mi vitae dolor ullamcorper et vulputate enim accumsan. Morbi orci magna, tincidunt vitae molestie nec, molestie at mi. Nulla nulla lorem, suscipit in posuere in, interdum non magna.

Мастодонти, мамонти, слони. П’єса Олега Листопада

Текст створено в межах 3-го освітнього курсу Театру Ветеранів. КИЇВ.2026

Автор афіші – Олексій Єрмолін. Запис перформативного читання: https://youtu.be/p3K1QthK00s

Не ті, що були. Не такі, як здавались

Справжні володарі суходолу — слони. Живуть стадами, турбуються про хворих і немічних, захищають одне одного. Вагітність у слонів триває майже два роки, малюків оточують особливою турботою. Не бояться ні левів, ні тигрів, ні гієн. Бічними гілками еволюції слонів були мамонти та мастодонти.

ДІЙОВІ ОСОБИ:

2022-й:

ІГОР – вайлуватий, але швидкий, вдягнений у новенький мисливський костюм, адвокат 53 роки.

ЮРІЙ – спортивний, у темному зручному одязі, 56 років.

ВІКТОР  в окулярах, худорлявий, у міському повсякденному одязі, 59 років.

ФІЛІН — командир взводу. Років під 50. Старший лейтенант. У польовій формі, яка збереглася у нього з часів АТО, але вже затісна для нинішніх габаритів.

СТАРШИЙ БРАТ ЮРІЯ (ЧОЛОВ’ЯГА).

ІВАНОВИЧ — чоловік років 50-ти,  обвішаний різними прибамбасами («тактикульний пацан»).

МЕДІНСТРУКТОР(КА)

ДОЧКА ВІКТОРА – 31 рік

Початок двотисячних.

МАМА ВІКТОРА (АНТОНІНА ІВАНІВНА) – 63 роки

ВІКТОР – 41 рік

Початок 1990-х.

ВІН (ВІКТОР) — 31 рік

ВОНА (НАТАЛКА, ПЕРША ДРУЖИНА ВІКТОРА) – 30 років.

ЛІКАР

Кінець 1970-х

ВІКТОР – 16 років

МАМА ВІКТОРА – 38 років

Друга половина 1960-х

ВІЗНИК СТЕПАН — підтоптаний, але ще не геть старий.

ЗАВІДУВАЧ ДІЛЬНИЦІ ІВАН ПАВЛОВИЧ — кремезний, років сорока.

БРИГАДИРКА ПЕТРІВНА — близько тридцяти років.

ТОНЯ — ще не має тридцяти років.

ГРИША – чоловік Тоні, близько тридцяти років

СЦЕНА 1

Початок 1990-х. Біля пологового відділення стоять Він і Вона, до них підходить лікар. На стіні висить телефон-автомат з диском для набору номеру і проріззю для монет. Чути як десь неподалік співають птахи та голосно скрекочуть жаби.

ЛІКАР: У вашої дружини була сильна кровотеча. Треба переконатися, що плід живий. На УЗД черга на два тижні, ми стільки чекати не можемо.

ВІН: Що робити?

ЛІКАР: Можна провести тест на жабках. Якщо гормони вагітності ще виробляються, то є у сечі. Вколемо жабці. І дивимось, чи в нього виділяється сперма.

ВІН: У нього?

ЛІКАР: Так, треба тільки самці. Дружина вам розкаже де взяти.

ВІН: А якщо не усе добре?

ЛІКАР: Тоді зробимо операцію з видалення. Не переживайте, у нас хороші хірурги.

Лікар іде

ВОНА: У тебе «двушка» є?

ВІН (розгублено): Що?

ВОНА: Вітя, альо, прокинься. Монетка є? Дві копійки.

Він дістає монетку, протягує їй. Вона вкидає монетку і набирає номер.

ВОНА: Алло… Зоомагазин?.. У вас жабки є?.. Ні, звичайні… А коли будуть?

Вішає трубку, закушує губу.

ВОНА: Підеш зараз у парк. Сачок у Вадіка попроси.

ВІН: І хто з них самці? Вони ж усі однакові.

ВОНА: Радій, що весна і жаби женяться. Он, чуєш? Квакають самці. Це у них спів такий, самичок кличуть. І тоді видно, як у них надуваються резонатори.

ВІН: Резонатори?

ВОНА: Так, щоки з боків морди, такі бульки. Про всяк випадок злови штуки три.

ВІН: А потім що із жабками? Назад відпустимо?

ВОНА: Жаби? Яка різниця що потім?

Він дивиться їй у вічі. Потім кладе руки на її живіт.

ВІН: Дівчинка чи хлопчик?

ВОНА: Ну звідки ж я знаю.

ВІН: Я впевнений – буде дівчинка. Така русява, з блакитними очима…

ВОНА: Схожа на твою маму? Ну-ну…

ВІН (звертаючись до ненародженої ще дитини): Моя донечко, сонце моє. Живи! Татко усе зробить. Татко захистить…

ВОНА: Іди вже, захисник… Ну ти ж знав, що мені аборт не можна, ти ж знав!!!

ВІН: Наталко, ми ж хотіли…

ВОНА: ТИ хотів! А я хотіла аспірантуру і дисертацію! (розвертається і йде геть)

 

СЦЕНА 2

Початок двотисячних. Кімната у квартирі. Мама Віктора пакує валізу.

ВІКТОР: Таки їдеш…

МАМА ВІКТОРА: Ви чудово самі справляєтесь. Школа поруч, продльонка є. Як тобі нова робота?

ВІКТОР: Плюс до зарплати, мінус відрядження. А ти що будеш робити?

МАМА ВІКТОРА: Батько добудував дачу. Посаджу сад, квіти…

ВІКТОР: Через нас ти свою черешню так і не вивела…

МАМА ВІКТОРА: Зате у мене чудова онука. А наука – що ж… Зате Наталка твоя — вже доктор наук. Не об’являлась?

ВІКТОР: Прислала малій плюшевого зайця і швейцарський шоколад. І вона давно не моя.

МАМА ВІКТОРА: Я їй ніколи не пробачу. Ніколи. І близько її не підпускай, хоч як проситиме…

Так… Малій до лікаря у вівторок. Не пропускайте, і все буде добре.

Віктор обнімає маму

ВІКТОР: Мамулечька…

МАМА ВІКТОРА: Дозбираю валізу, проведеш до метро. На вокзал – не треба.

З малою я ще до школи попрощалась. Сльози у очах, але не заревла. Уся в бабу Тоню!

 

СЦЕНА 3

Початок 2022-го. Буфет Національного театру оперети в антракті. На столику – келихи з шампанським, бутерброди, кава. Біля столика стоять Віктор і його дочка.

ДОЧКА: Обожнюю їхню «Сільву».

ВІКТОР (під’южучи): Те саме ти казала про «Марусю Чурай».

ДОЧКА: Маруся мила, але труїти хлопця за начебто зраду – це вже якийсь крінж

ВІКТОР: Крінж?

ДОЧКА: От ти древній (сміється). Крінж – це щось дурне або безглузде. Ти на таке кажеш «позорняк». Зараз як Маруся  ніхто не робить. Піде до суду, розлучення, поділ майна і отето всьо. Ще й кота поділять.

ВІКТОР: У нас з твоєю мамою майна не було. І кота не було. Зате була ти. І я радий, що ти залишилась зі мною.

ДОЧКА: Не починай. Я пам’ятаю як ви з бабусею зі мною няньчились поки я хворіла без кінця. І як мої вибрики у школі терпіли. Я вам за усе вдячна.

ВІКТОР: Ага, віддячила. Ми тебе у Львів відправили у юридичний вступати. А ти тихцем – у Академію мистецтв. І півроку нам не казала.

ДОЧКА (сміється): А шо ж ви хотіли? Водили мене вісім років на піаніно і малювання – і щоб я пішла у юристи?

ВІКТОР: Ми хотіли, щоб ти стала адвокатом.

ДОЧКА: ВИ хотіли. А я хотіла творити!

ВІКТОР: О-о-о. Десь я вже таке чув. Але заробляла би хоч нормально.

ДОЧКА: Тю. Пару халтур з Личаківського цвинтаря – і рік свободи.

Як тобі моя серія атошників-музикантів?

ВІКТОР: Мені подобається. І бабусі. Копія Сопілкаря у неї вдома на почесному місці. У тебе талант.

ДОЧКА: Пацанам, які були моделями, теж сподобалось. Це мені дорожче за усі премії. Вони, знаєш… Такі справжні. Я коли ескізи робила на Донбасі, просто у них закохалася.

ВІКТОР (сміється): Чоловіку тільки своєму не кажи. (допиває шампанське і користуючись келихом наче мікрофоном, підносить його до дочки) Газета «Обрії культури». Шановна скульпторко, які ваші творчі плани?

ДОЧКА: О боже… (сміється) Невже журналісти такі тупі питання  іще задають? Хочу зробити театральну серію. Герої вистав у образах акторів. У Опереті — Проню Прокопівну з «Двох зайців», Беатріче з «Труфальдіно» і Жанну д’Арк з «Білої ворони».

ВІКТОР: Так, сильні персонажі. От тільки Проню жаль. Вона щиро хотіла кохання, а цей гад підло обманув. Але та хоч помстилася. А от Жанна д’Арк… Не жіноче це діло, воювати. Я не сексист, але…

ДОЧКА: Усі ви не сексисти. А як до діла… Вона має таке ж право захищати все їй дороге. Якщо треба – зі зброєю. Отак кинути усе – і піти.

ВІКТОР: І загинути.

ДОЧКА: Через зраду. Але є кращі приклади – ну хоч княгиня Ольга.

ВІКТОР: Так, костріки палити ти любила (сміється).

 

СЦЕНА 4

Київська Окружна дорога. Лютий 2022-го. Час від часу чути гуркіт або важкий гул, звук легкових авто. Бійці у цивільному обладнують позиції. Хтось носить і складає мішки, хтось насипає в них пісок тощо. На передньому плані працює група з трьох бійців..

До них накульгуючи підходить чолов’яга, зупиняється за кілька метрів, піднімає руку, махає нею у повітрі. Юрій нарешті помічає його.

ЮРІЙ (товаришам):  Я на хвилинку.

Підходить до чолов’яги.

ЧОЛОВ’ЯГА: Юра, якого хєра!!!

ЮРІЙ (спочатку нічого не відповідаючи дивиться убік, потім дістає якийсь конверт з кишені):  Передай Оксані. Тут довіреність на мої карточки, депозити, квартиру. Не тягніть з від’їздом. Повернешся і відразу…

ЧОЛОВ’ЯГА (беручи конверт):  Коли ти встиг?

ЮРІЙ: Учора. Нотаріус навіть грошей не взяв.

ЧОЛОВ’ЯГА:  Вас постріляють як кроликів. Вони на Житомирській трасі.

ЮРІЙ (рівним голосом) Бог не видасть, свиня не з’їсть.

ЧОЛОВ’ЯГА: Кіна надивився? Здай «весло» і валимо. Наша сім’я вже…

ЮРІЙ (перебиваючи): Ти тоді пішов. І Сергій. А я не пішов. І вісім років себе питав: «Чому»?

ЧОЛОВ’ЯГА: Совість замучила?

ЮРІЙ: Іди, мене хлопці чекають.

Повертається і починає йти.

ЧОЛОВ’ЯГА: Юро, таблетки…

ЮРІЙ (обертається): Що???

ЧОЛОВ’ЯГА: Ти свої таблетки від спини забув (протягує Юрію коробочку).

ЮРІЙ: Чорт… (бере коробочку і таки йде — до інших бійців).

Чолов’яга хвилину ще стоїть опустивши плечі, потім накульгуючи іде геть.

ЮРІЙ (до Ігоря, який зав’язав щойно горловину мішка з піском і приміряється як його краще узяти):  Давай удвох, берись за той край.

ІГОР (беручись за куточки мішка):  Шо за тіп?

ЮРІЙ: Брат. Старший.

ВІКТОР (поправляє раніше складені мішки): От сюди кладіть, акуратніше тільки.

Підходить Філін.

ФІЛІН: Так, хлопці, ваш сектор стрільби. Ось звідси на те дерево, а з цього боку – по той край дороги. Лівіше-правіше – попадете по своїм. Все ясно?

Бійці кивають головами.

ФІЛІН: Перевіримо. До бою!

Бійці дивляться на Філіна, один на одного, тоді штовхаючись займають позиції за мішками.

ФІЛІН: (штовхає ногою Ігоря, який лежить зліва) Що бачиш!

Щоб роздивитися що попереду, Ігор припіднімається над мішками.

ФІЛІН: Ти «двісті». (штовхає Віктора) Що бачиш?

Віктор визирає над мішками

ФІЛІН: Двісті!

Тим     часом   Юрій   встигає   якось   розсунути   мішки,   щоб можна було спостерігати не піднімаючись.

ФІЛІН: (штовхає Юрія): Що бачиш?

ЮРІЙ: Чисто, орієнтир вправо бачу, зліва – затуляє дерево. Дуб здається. Чи тополя. Хе-Зе.

ФІЛІН: Так. Позицію переобладнали, дерево спиляли. Вночі.

ВІКТОР: Як спиляли? Це ж мій сквер, я там сам садив… Ми тут завжди…

ЮРІЙ: Чому вночі?

ФІЛІН: Ой, як діти, чесне слово. Коли вони прорвуться, тебе на тому ж дереві і підвісять. А якщо не прорвуться, то нас «зелені» з комунальниками тойво.

Так… Підари будуть заходити звідти. Першими — «мішки», танки тобто. І ми (робить паузу, уважно дивиться на бійців).

ІГОР: І ми відкриваємо вогонь.

ФІЛІН: (крекче, мовби прочищаючи горло). Ні хріна, ми їх пропускаємо. Бо за ними підуть «коробочки». І ми…

ІГОР: Що за «коробочки»?

ФІЛІН: Мля… Бетери і беемпехи.

ІГОР: А, ясно. І ми відкриваємо вогонь.

ФІЛІН (зітхає): Теж пропускаємо! Їм наші автомати до одного місця. А от коли поїдуть КАМАЗи або УРАЛи…

Бійці мовчать, щоб знову не сісти у калюжу.

ФІЛІН: От тоді їбаште. І відходьте у двори до наших машин на точку збору, деталі буду знати потім.

ІГОР: А коктейлі Молотова у танки коли кидать?

ФІЛІН (набирає повітря у легені по максимуму, аж роздувається, карбує не підвищуючи голосу): Ні-ка-да! (тихенько ричить не відкриваючи рота). Хлопці, «молотов» спрацює, коли можна його можна докинути. Краще з укриття. А тут нас зріжуть з кулеметів нараз…

ІГОР: Так нашо ж ми їх півдня колотили? Якесь кидалово просто. За пляшками та пінопластом усі смітники облазили, бензин з баків смоктали. Я футболку запасну на гноти порізав…

ФІЛІН: Емммм. (посміюючись)… Ну зробили, то й добре. І з «молотовим» не так страшно стало, правда?

ЮРІЙ: Тобто, у нас жодної «труби»?

ФІЛІН: Був NLAW*, віддав нашим на Жулянський міст. Вони перші будуть зустрічати.

ЮРІЙ: Ясно…

ІГОР: Генштаб у Телеграмі пише: коктейль Молотова – ефективна зброя../

ФІЛІН: Ну якщо Генштаб… Пеньок бачиш? (Ігор киває). Ото – танк. Пали!

Ігор підбігає до ящика з пляшками, витягає одну з них, дістає сірники щоб підпалити, сірники розсипаються

ЮРІЙ: Ігорю, лови! (кидає запальничку)

Ігор підбирає запальничку, закидає автомат за спину, ставить пляшку, чиркає запальничкою…

ФІЛІН: Харе! Танка вже нема. Полетів далі по шосе. А ти отам двісті… (хитає головою). Як діти, мля… (починає відходити, але знову повертається). Позивні собі придумали! Тільки без Шаманів і Лєших. У нас їх і так до хріна.

ВІКТОР: А які ще є? Ну щоб не той…

ФІЛІН (дістає листочок, відставляє руку якнайдалі від обличчя)

ЮРІЙ: Шо, Філіне? Очі пташку вже підводять?

ФІЛІН: Очі нормальні, руки коротенькі. (читає) Макс, Кобра, Художник, Ганс, Поляк, Мажор, Іванич, Борман, Фарт, Монах, Байкер, Маляр, Механік, Британець…

А по «коктейлям». Ну, заблокуємо дорогу хіба. Але не зараз, бо наші — туди, цивіли — звідти…

ІГОР: О! Цивільні! У нас тут… Хто не їде – щось дарує: нате, хлопці, ви ж нас захищаєте. Печеньки… І ще… Пацани, товар ліцом! Бійці підходять до купи коробок і мішків, дістають і показують Філіну.

ЮРІЙ: Засіб для чищення унітазів не треба? Тут цілий ящик.

ФІЛІН: Дідько!

ІГОР: БілИзна. Трухани з МАRVEL і Суперменом. Червоні!

ФІЛІН: Та в дупу ту картинку, труси діло необхідне. Коли всрався, буде не до прання. Одяг чисті – і погнав.

ІГОР: Розміри 36-38.

ФІЛІН: Отжеж. У мого сина такі, а він у сьомому класі. Може більші є?

ІГОР: Осьо!!! (дістає і показує стрінги великого розміру)

ФІЛІН: Машу вать! А хоч щось корисне є? Рукавиці робочі? Пацани окопи копають, руки у водянках…

ЮРІЙ: Є якраз. (передає почату упаковку робочих рукавиць Філіну).

ФІЛІН: Норм! А їдло — у битовку, там їмо. Волонтери ковбаси підігнали, візьміть собі. На самих печеньках здохнете.

Філін іде.

ІГОР: Хууууу (видихає). Руки вже просто відпадають. І на ногах весь день. За автоматом п’ять годин, сука, в черзі. І де? На Іподромі, панове присяжні, де навіть тоталізатор стільки народу не збирав. Я в суді так не стояв, хоча були приговорчики ого-го… А на Оболоні, кажуть, взагалі з ночі займали.

Мальборнемо, співучасники?..

ВІКТОР: Не курю. Астма.

ІГОР: Я буду вбік видихать.

ЮРІЙ: А якщо приступ? (уважно дивиться на Віктора).

ВІКТОР: У мене інгалятор, зараз хороші роблять. Пацани, а який сьогодні день?

ІГОР: Шабат, колего. А шо?

ВІКТОР: Чорт. Мамі забув подзвонить.

ІГОР: Щасливчик, я свою три роки тому поховав.

ЮРІЙ: А моя давно померла… Виходить, старий, у нас одна мама на трьох. Ну, передавай їй привіт. Ігорьоня, потім покуриш. Давай мішки перекладемо, як Філін сказав.

ІГОР: Ок, тільки в кущики відійду.

Ігор і Юрій ідуть переобладнувати позицію

Віктор відходить трохи убік, знаходить потрібний номер, натискає виклик.

ВІКТОР (ніжно, лагідно, по-доброму щиро посміхаючись):  Мамулєчька, привіт-привіт. Як ти?.. Чого не дзвонив? Та замотався трохи… У мене усе добре… Так, так, я у Києві… Ні-ні, тут безпечно… А ти новини не дивись, сама ж казала, що в телевізорі усі брешуть. Ну звичайно ж наші їм наваляють, ти ж чула президента… Я? Ну що ти, я застарий вже для війська, я людина суто цивільна… Так, так. І тебе. Бувай, маю бігти.

Натискає на відбій, робить великі очі, повільно видихає, мотає головою.

ЮРІЙ (який усе чув): Ти шо, мамі не сказав?

ВІКТОР: Ееее. Їй дуже багато років. Дуже. Вона сильна і все таке. Сибірячка. Я там і народився — батько на нафтопромислах працював на Півночі. Але ж вік…

ІГОР: Так ти у нас кацап?

ВІКТОР: Но-но, у нас — по тату, я українець! А ти сам?

ІГОР (важно): Я — корінний киянин, пра-прадід у міській управі засідав.

ЮРІЙ: Ого… А моя мама — з Рівненщини. Казала про себе «Я — бандерівка». Згоріла від раку буквально за пару місяців… Я її ні про що так і не розпитав. Усе потім, потім… Вітя, а ви як в Україні опинились?

ВІКТОР: На Півночі сніг три чверті року, ні молока, ні фруктів, я хворіти почав. Довелося нас з мамою евакуювати. А батько залишився ще на рік, відробляти.

До них підбігає Іванович.

ІВАНОВИЧ:  Усе кИдайти і по машинам, хто з ким їхав?

ІГОР:  Ми на моїй.

ІВАНОВИЧ:  Йідте за мною, інструкції на місці.

 

СЦЕНА 5

Десь на Великій Васильківський у Києві, вже темно, вечір того ж дня. На узбіччі підсвічений великий рекламний щит, зібраний із довгих смужок, які мають синхронно повертатися, показуючи кілька змінних плакатів. З противним бряжчанням щит намагається поміняти картинку, але йому ніяк не вдається.

Ті ж бійці, до них підходять Філін та Іванович, Іванович тягне «кравчучку».

ЮРІЙ: Філін, чого аврал? Усе кинули, бігом-бігом.

ФІЛІН: Думав в казочку потрапив? Це військо, мля. Від бульбашів три Іла фіагачать. Сімдесятшостих.

ЮРІЙ: Десант?! На Гостомелі у них не вийшло, вирішили з іншого боку зайти?

ФІЛІН: Де нам на голови їх скинуть — хезе, але через нас – прямо на урядовий. Будьте уважні, не проєбіть. Поділіть сектори спостереження. І ще одне: хто засне на посту – розкумарю прикладом!

ЮРІЙ: Сука, це ж специ, еліта, їх все життя вчили воювати. А у нас добре якщо п’ятеро зі взводу мають якийсь досвід. Та ще й у магазинах самі трасери. На якому пострілі «калаш» заклинить? Хто так нас запакував на Іподромі?

ФІЛІН: Не суть. ПСкі** я дістав, Іванович, роздай… Заміните. Тільки не скопом, хтось щоб дивився. Добре?

Іванович дістає з «кравчучки» і роздає патрони.

ІГОР: Ну ти красава…

ФІЛІН: Старий воїн – мудрий воїн. А взагалі, війна – то теж життя. Тільки, сука, таке бува швидке… Хто там туди? (махає рукою уздовж проспекту)

ЮРІЙ: Мент, Бабак і Рижий.

ФІЛІН: А ваші позивні де? Я ж казав. Йтиму назад, щоб були.

Філін й Іванович ідуть.

ВІКТОР (щулиться): У мене спина мокра після мішків.

Ігор лізе у свій об’ємний наплічник, дістає звідти теплу жилетку.

ІГОР:  Вдягай. Прямо на куртку, в неї двох як ти впихнуть можна. І давай патрони поміняємо. Юро, потім ти?

ЮРІЙ: Добре.

ВІКТОР (вдягаючи жилетку):  Дякую. Так що з позивними? Ігорю, ти ж адвокат?

ІГОР: Так, Ваша честь.

ВІКТОР: Як позивний підходить?

ІГОР: Не заперечую, Ваша честь.

(йому защемлює палець)

ІГОР: Ай!

ВІКТОР: (Ігорю) Виймать треба отак іншим патроном, вони тоді клац-клац-клац. (показує, вони продовжують міняти патрони у магазинах Ігоря)

ВІКТОР: (Юрію) Юро, а ти? Ну, про позивний.

ЮРІЙ: По професії? Щоб я був Інженером? Якось тупо.

ВІКТОР: Тоді… Ти киянин чи понаїхавші?

ЮРІЙ: Друге.

ВІКТОР: Ну як і я. А звідки?

ЮРІЙ: Є таке містечко на Луганщині — Щастя. У нас там до чотирнадцятого дім був. Сад. Квітники. Досі сниться…

ВІКТОР (мовби пробуючи на смак): Щастя… Красиво. Будеш Щастям! (Ігорю): Коли магазин набиваєш, отак пальцем уперед, до упора, дивись щоб не перекосився.

ЮРІЙ (знизує плечима): Ну нехай.

ВІКТОР: А я буду — Райтер. Як усе закінчиться, книжку напишу.

ЮРІЙ: Еммм. Райтер? Ну, Британець наш розбереться ху із ху. Але Мент — навряд. Давай щось легше, га? Казкар? Байкар? Ні, не звучить. О! Дід Панас! Пам’ятаєш? — «На добраніч, діти». Була така передача на телебаченні сто років тому.

ВІКТОР (сміється): Це той, що колись обмовився і сказав «Отака хуйня малята»? Ха! Підходить!

ВІКТОР (Юрію): Юро, ми все, твоя черга.

Юрій стає на коліна біля килимка з патронами і перезаряджає свої магазини.

ІГОР: Як же спати хочеться. Діду, розкажи казку якусь, не хочу важкі тілесні прикладом заробить. (дивиться на рекламний щит, який продовжує рипіти) Як же ця залізяка задовбала!

Підіймає і кидає у щит грудку землі. Пластини з ляскотом повертаються. На плакаті — реклама ресторану з підписом: «Смачно як у мами!».

Усі обертаються на цей звук.

ІГОР: О, про маму розкажи, як свекруха з нею? Мирову уклали? Як їй взагалі Україна?

ВІКТОР: Всяке бувало. Каже: «В Україні після Півночі — рай просто». Досі згадує як пахнув білий налив, що біля сараю ріс. Роботу, правда, ледве знайшла, годину пішки добиратись. Ну влітку ще можна вєліком.

 

СЦЕНА 6

Друга половина 1960-х. Село за п’ять кілометрів від райцентру. Доріжка, садові лавки, білені бордюри, квітник з пишними квітами, вишні. Контора з табличкою «Сортовиробувальна дільниця». Веранда з дерев’яними лавами уздовж стін. На одній сидить візник Степан, біля нього — завідувач дільниці Іван Павлович у білій сорочці з краваткою і бригадирка Петрівна у синьому робочому халаті. На Степанові попри спеку — темні піджак, сорочка, штани, картуз з ґудзичком на маківці. Узутий у кирзові чоботи.

СТЕПАН: А я вам не розказував, як від вовків втікав? Ні?

ЗАВІДУВАЧ (перезираючись із Петрівною, тихо посміюючись): Ні-ні, розкажи.

СТЕПАН: Ну це десь після війни було. Вовків розвелося — страх. Я, значить, санями їздив на кар’єри рибалить. У нас же під селом риби нема, самі жаби. Наловив купу окунів, от-т-таких-от (показує з півруки). Вже вечоріє, зима ж, дні короткі. А воно клює і клює. Ну таки я той, зібрався, покидав усе у сани і — додому. А вже й ніч, місяць такий — ого-го, світить як оцей от ліхтар (показує на ліхтарний стовп біля входу). Ну оце я собі їду, кобила трюхика, аж тут з отого ліска — ну, знаєте, у яру — як завиє вовчисько, як завиє. А тоді ще один, і ще… Кобила головою трусонула, та як вшпарить! А сірі — вже на дорозі, за нами летять. Я — напрямки через ставок. Та на лід! Та по льоду! Вискакуємо на інший берег, вилітаємо на гору…

Степанову оповідку перериває поява Тоні. Вона виходить з дверей контори, тримаючи якийсь гросбух. Збирається щось сказати Івану Павловичу, але той робить їй знак почекати і звертається до Степана.

ІВАН ПАВЛОВИЧ:  Так шо там далі?

СТЕПАН:  А на чому мене перебили? (дивиться осудливо на Тоню).

ІВАН ПАВЛОВИЧ:  Вилітаєте ви на гору…

СТЕПАН (звівши брови): е-е-е-е (чухає потилицю, намагаючись пригадати, про що ж він розповідав, але пам’ять його підводить, змішуючи дві різні байки). Ага, ага. Вилітаємо ми на гору… А соняшники цвітуууууть.

Мрійливо проводить рукою мовби показуючи ті шикарні соняшники.

Петрівна й Іван Павлович заходяться від сміху, Тоня теж посміхається.

ТОНЯ:  Що, Степане, знову забрехався? Про соняшники було позавчора, тоді ви від диких шершнів тікали. До речі, а домашні бувають?

Степан крякає, махає рукою

СТЕПАН:  Піду кобилку у конюшню поставлю.

Буркочучи щось собі під ніс і постукуючи об долоню лівої руки батіжком виходить. За сценою він гукає: «Вйо, холєра, вйо». Чути звук брички, яка від’їжджає і стукіт копит.

ТОНЯ (до Івана Павловича): Журнал по черешнях шукаю, дані по урожайності внести.

ІВАН ПАВЛОВИЧ:  На столі у мене, я записи по «Валерію Чкалову» і «Мелітопольській ранній» дивився. Але це вже завтра, дівчата, завтра. А зараз, будь ласочка, занесіть он ті ящики порожні у бригадирську, під замок. Бо ви такі добрі, трясця. Робочих відпустили?

ПЕТРІВНА:  Відпустили (зітхає).

ІВАН ПАВЛОВИЧ:  Отож. Ну, я додому. До завтра.

Іде геть.

Тоня відкладає гросбух і вони разом з Петрівною починають носити дерев’яні фруктові ящики.

ПЕТРІВНА:  Ти, Тоню, тут скільки? Років три? Так ловко по-нашому вже шпариш. А була кацапка-кацапкою.

ТОНЯ: Було. (сміється) Перші тижні як приїхала, свекруха, баба Віра наша, кличе: «Доню, візьми драбину, залізь на горище і зніми борошно». Я вклякла серед двору: Що за драбина? Яке таке борошно? Куди лізти?

Хитає головою, згадуючи.

ПЕТРІВНА:  Ти додому?

ТОНЯ:  Ага. Треба вишні обірвати, баба Віра зранку загадала.

ПЕТРІВНА:  Шо там твій Гриша?

ТОНЯ:  Його у область забрати хочуть, квартиру дають. Він упирається, а я — так хоч завтра.

ПЕТРІВНА: Тобі ж доведеться сюди щодня за двадцять кілометрів. Або рейсовими, або попутками…

ТОНЯ: Тут у хаті пічка, вугілля. Як палить починаємо — малий задихається, у лікарню раз по раз. А там — парове опалення, лікарі кажуть точно буде краще… Ну а їздити – це ж не вічно. Наберу матеріал, напишу дисертацію… Створю свій сорт. Або й кілька.

– – – – –

ІГОР:  Цікаво, аллле… Щось завідомо неправдивими попахує. Якийсь Остап Вишня.

ЮРІЙ:  Ага, мені теж радянські фільми нагадало. Що, так усе і було?

ВІКТОР: Ну звичайно ж ні. Це мама так любить згадувати, про хороше. Насправді Іван Павлович пішов не додому, а до Степана на конюшню. І вони там нарізалися самогону. Степан потім свою жінку городами ганяв. А Івана Павловича його половина тягнула напівживого через усе село. Сорочка ота біла — у кізяках, обісцяний. На другий день він на роботу, звісно, не вийшов.

ІГОР:  Це ж класно, коли хазяїна нема.

ВІКТОР:  Угу. Тільки він через це мамі не сказав, що буде обробка саду хімікатами. Вона пішла брати зразки і травонулася, блювала потім кілька днів.

ЮРІЙ:  Оце хардкор! А Петрівна що, теж не знала?

ВІКТОР: Знала, але не сказала. Не любила вона маму. Бо сама хотіла на агронома податися, але у неї тільки технікум. А тут мама. І б’є тузом: хоч і заочний, але — інститут.

ІГОР: І що мама? Так їм усе і спустила? Я би їх затягав по судам. Платили би моральні як миленькі.

ЮРІЙ: А я би закоротив десь так щоб усе згоріло.

ВІКТОР: Які ви сміливі. Мого діда забрали у тридцять сьомому. Досі не знаємо чому. Був простим робітником у порту. Тоді люди весь час оглядалися. Але так, мама помстилася. Поклала у піврічний звіт шматочок ковбаси.

ІГОР: Тю, помста. Жирна пляма на сторінці?

ВІКТОР: Видно, що ти городський. На запах ковбаси прийшли миші. І перетворили звіт на труху. А друкували тоді усе на друкарській машинці. Механічній. Петрівна із Павловичем ділили ставку машиністки тихенько на двох. І їм довелося клацати цей звіт по новій. Одним пальцем, бо десятьма вони не вміли.

ЮРІЙ: А квартиру вам дали?

ВІКТОР: Так.

 

СЦЕНА 7

Тоня і Гриша оглядають нову квартиру в типовій панельній п’ятиповерховій хрущовці, яку Гриші дали, щоб переманити на роботу в обласний центр.

ТОНЯ: Боже, нашо ти таку велику брав? П’ятдесят три квадратних метри загальної площі! Балкон, кухня шість метрів, коридор…чик. Три кімнати. Що ми у них поставимо? Брав би двокімнатну.

ГРИША: Ну у нас же дітей двоє, хлопчик і дівчинка — нам положено. А на меблі — заробимо.

ТОНЯ (зітхає): Заробимо — на твої стодесять інженера і мої сто агронома.

ГРИША: Ну я сам тоді зроблю, ти ж знаєш. Інструментів тільки докуплю. Я такий рубаночок у «Юному Техніку» бачив: отут змінні леза, а тут отак гвинт фіксує. На балконі – верстачок вмонтую. Там — стінну шафу, тут — книжкову. А ліжко — ну, з батькової хати заберемо. Паркет покладу.

ТОНЯ: І шпалери ці бридотні обдеремо, де вони тільки такий колір знайшли.

ГРИША: А тут я буду ставити фотозбільшувач. Вікна завішу, отут — червоний ліхтар. Сядемо з тобою і надрукуємо усі-усі плівки, які я напроявляв. Весільні наші — кума просила… І пізніші…

І старі фото перезніму, ті що у мами у альбомі, ну, знаєш, із застібкою. Де батько у формі військовій, де ми у старій хаті. Потім на Сахаліні.

ТОНЯ:  І чого вас туди понесло. В Україні так же гарно…

ГРИША:  Ніяк більше з колгоспу звільнитись не можна було, а мама хворіла сильно. Ну і… Або на шахти, або на виселки, де людей геть нема.

ТОНЯ:  Ти такий у мене майстер. І каменяр, і штукатур, і маляр, і тесля, і мебляр. Та ще й і фотомайстер. Як ти це робиш?

ГРИША: Ну, отак плівку закладаєш зверху, тоді вибираєш кадр.

ТОНЯ:  Мммм. А як ти знаєш скільки світла давати? У тебе ж хронометра немає?

ГРИША:  Отак рахуєш за кожну секунду: двадцять один, двадцять два, двадцять три… Тоді фотопапірчик — у проявник. І стежиш. І з’являються люди, звірі, дерева, машини, вулиці. Якесь чарівництво, як у казках. Я фотографію саме за це люблю…

Гасне світло, включається червоний фотоліхтар.

Під повторення оцих «двадцять один, двадцять два, двадцять три…» на екран проєктуються спочатку негативи, а потім і власне сімейні фото.

  • – – – – – – – – – – – –

ЮРІЙ: Так ви щасливчики, совєцька влада вам локацію засетапила.

ВІКТОР: Ага… Панелька, швидкобуд, здача — кінець кварталу. Кутки криві, лінолеум пухирями, у вікнах — щілини з палець. Вони з роботи приходили о сьомій вечора, перевдягались — і ще одна зміна. Усі вихідні, усі свята. Поки це на житло стало схожим. Але мама загадує тільки хороше.

Прожектор знову висвітлює бійців. Вони стоять в ночі, щуляться від холоду. Ігор, відвернувшись від вітру, дивиться у смартфон.

ІГОР: О, скоро погріємось.

ВІКТОР: Шо там?

ІГОР: Генштаб пише, що один Іл збили, а решта викинули десант у Василькові. Там зараз бої повним ходом. Але це вже без нас.

ЮРІЙ: Точно, он Іванович біжить.

ВІКТОР (заглядає Ігорю у телефон): Ого які ніжки. Ігорюня, а хто це тобі нюдсики шле? Теж Генштаб. А ще є?

ІГОР: Ордер маєш? Ні? – До побачення.

ВІКТОР: Це суспільний інтерес! Ми ж переживаємо, щоб ти не кавкнув як до діла дійде, старичок. (штурхає Ігоря жартівливо у бік).

ІГОР: Старичок? Ти як ті тридцятирічні. Усе у них вже пропало й усьому кінець. Та у нашому віці життя тільки починається.

ЮРІЙ: Гей, Казанови, краще подумайте, де ночувати будемо. У битовці на усіх місця не вистачить.

ІГОР: Зараз вас дожену. Тільки в кущики відійду.

 

СЦЕНА 8

Початок травня-2022. Галявина на Лисій Горі. Тут проходить заняття з тактичної медицини. Бійці вдягнені хто у що: чорна фліска, «британка», «бундес», потертий мультикам, «дубок», якісь мисливські-охоронські куртки/штани.. Одним словом видно: хто що дістав/купив/прислали волонтери.

ІНСТРУКТОР(КА) З ТАКМЕДУ:  Тепер критичні кровотечі. Якщо пошкоджена велика судина, людина стікає кров’ю за 2-3 хвилини***. У вас  пів хвилини накласти турнікет****. Іди сюди (підкликає Ігоря). Отак і отак (показує на ньому). Крутимо вороток до упора.

ІГОР: Вай, боляче.

ІНСТРУКТОРКА (не зважаючи на Ігоря): Перевіряємо пульс, щоб не було. Отут отак і на липучку (показує). Засікаємо час, проводимо евакуацію. Узяли по турнікету, пробуємо самостійно накласти на руку. Спочатку повільно.

До групи підходить Іванович.

ІВАНОВИЧ:  Обід готовий.

ІНСТРУКТОРКА: На сьогодні усе, завтра продовжимо.

Разом з Івановичем ідуть у бік кухні.

Віктор продовжує возитись з турнікетом. До нього підходять товариші.

ІГОР (Віктору): Не виходить? Давай допоможу.

ВІКТОР:  У нас же на Окружній цього не було. А якби когось… Дві-три хвилини, блять…

ІГОР: Тебе тільки зараз вкурвило?.. А під Мощуном мандражу не було?

ВІКТОР: Ну посиділи три дні у другій лінії, ну прилетіло по нам пару мін. І там медики сусідні були. От «запорожців» шкода. Казали їм у тому будинку не ночувати…

ЮРІЙ: Пару мін? А нічого, що «Дастер» Ігорька як решето?

ІГОР: «Дастер» залатаємо. Ви про Бузковий гай чули?

ВІКТОР: У Центральному ботсаду? Я щовесни ходжу, краса неймовірна!

ЮРІЙ: – Ботсад? Краса? Ні, блять, це у Херсоні. Там першого березня був бій. Такі ж як ми пацани, таке ж ТрО. Зі стрілкотнею і отими пляшками — проти бетерів і танків. Вони усі там залишились лежати, ті суки навіть поховати їх не давали!

ВІКТОР:  Я чув, це подвиг. Зараз підписи збирають, треба 25 тисяч, щоб президент їм Героїв України дав.

ЮРІЙ:  Підписи? Сука… А як не зберуть ці 25 тисяч, тоді що? Тоді не герої? Що за хуйня? Що взагалі за хуйня з цими званнями? Чому одним – Золоту зірку, квартиру, виплати пожиттєві, а іншім — ні? Підбив десять танків – герой, а дев’ять – ще ні? А якщо не встиг, ну просто не встиг нічого. Якщо як наш Ромашка. Якщо відразу – міна у окоп і на шматки? Може він би десять подвигів зробив. Двадцять, сто!!! Але просто не встиг, бо війна – рулетка? Я ж не проти, щоб рідні тих, тих і тих – бо у нас же мертвих героїв більше – жили як люди. Але чим ці родичі кращі за ромашкових? Чим? Не таке у них горе? Їм не треба житло? Дітей учити? Старих доглядать???

ВІКТОР: Чого ти завівся. Звільнимо Херсон, зробимо там меморіал хороший…

ЮРІЙ: А тим, іншим, що зробимо?

ВІКТОР:  Яким іншим?

ЮРІЙ: Тим, хто проєбав міст підірвати. Затупив, не подумав, не встиг. Похєр що саме. Хтось пройобує, а тоді комусь треба робити подвиг. Ставати героєм. Добре, якщо живим. Я не хочу бути героєм!

ІГОР: Та охолоньте обидва. Я ніколи не підписую. Це ж висяк. Ідіть їсти, бо знову без супчика залишимось.

ВІКТОР: А ти?

ІГОР: Дожену. Тільки в кущики відійду.

Підходять до польової кухні, отримують їжу, сідають їсти.

ВІКТОР: Треба протриматися ще два-три тижні і буде мир.

ІГОР: З чого ти взяв?

ВІКТОР. Арестович пише. Тямущий чувак, я за ним давно стежу. Офіцер Генштабу, як Віктор Суворов. Читали «Акваріум»?

ЮРІЙ: Вітя, а ти точно журналіст? Ти про шо писав?

ВІКТОР: Про культуру.

ЮРІЙ: А-а… Виставки, музеї, театри?

ВІКТОР. Ну хто таке читає? Про шоубіз. Інтерв’ю із суперзірками. Поплавський, Віталік Козловський, Павло Зібров, Тарас Тополя — ну той шо «Антитіла», знаєте?

ІГОР: «Антитіла» зараз у 130-му баті парамедиками. Красавчики.

Підходить Іванович, сідає поруч їсти.

ЮРІЙ:  Іваничу, що у нас після обіду?

ІВАНОВИЧ:  Саперна справа, Бджола проводит. Завтра знову такмед, тоди двійки-четвирки. Післязавтра — стрільби, патрони завезли.

ІГОР:  А броніки, каски? Обіцяли, хто на бойові їде, тим дадуть.

ІВАНОВИЧ:  Все буде. Форма теж. Китайська якас. Берци тільки сорок третій — сорок четвертий.

ВІКТОР:  Бляха, я у чім поїду? Пацани у «Мілітарці» на Вокзальній були позавчора — голяк.

ЮРІЙ:  А шо по зброї? Щось добавлять?

ІВАНОВИЧ:  Дадут гранатометникив. Три РПГ. І обидви «пекача» нам підут.

ІГОР: Обидва? По штату ж ПеКаЕмів на бат має бути штук сорок.

ІВАНОВИЧ: Хе. По штату… Он «Максими» видали. По два на роту. І «Дегтярьови». Хочеш?

ІГОР: Ну це вже цирк!

ЮРІЙ:  Що по транспорту? Знов на своїх?

ІВАНОВИЧ:  Не, комбриг заборонив. Бо видно, що колона. Бригада дає бус.

ЮРІЙ:  Який бус? Здуріли?

ІВАНОВИЧ:  Мене питаєш? Так, бус. «Неоплан», «гармошку». А речі і БК веземо нашим «ЗІЛом».

Бійці у ахуї дивляться на Івановича.

ІГОР:  Боже, якого милого я на це підписався.

ІВАНОВИЧ:  Ну забери рапорт. Їдуть добровольци. Ми ж Те-Ре-О, воюємо тільки вдома. От закон поміняють — тоді питать не будуть. Всіх піднімут — і вйо, поїхали. А зараз тільки по зведеній роті від кожного бату.

ВІКТОР:  Так куди ми?

ІВАНОВИЧ:  Ну сказав же комбат: Донбас. А там якійс бригади придадут. Може піхотний, може десантний. Або танкістам.

ЮРІЙ:  Накатаємося…

ВІКТОР: Я на Новий рік загадав більше двіжу, нових друзів, новому навчитись, мандрувати Україною. Усе збулося, пацани! Правду кажуть: обережно з бажаннями, вони можуть здійснитись.

ІГОР: Це точно: і двіж, і мандри, і навички. Нові клієнти, нові справи. Ну хоч друзями ти задоволений?

ВІКТОР: Таких як ви у мене ніколи не було. Ви, ви просто…

ІГОР: Ну слава богу. (до Івановича) Івановичу, а назад коли?

ІВАНОВИЧ:  Ідемо на місяць, чим ти слухав. Друга зведена нас замінить. Я тоди може до дочки на випускний встигну. Якшо він буде…

ІГОР:  Мда, тут посвяткуєш. Ми після випускного світанок зустрічати на Володимирську гірку поїхали. А зараз — комендантська година.

ЮРІЙ:  Аби не тривога. Мої як доростуть, може вже тривог не буде.

ВІКТОР:  А моя вже доросла. Але мені постійно дзвонить, радиться. Вона скульпторка у мене, дуже талановита. Скоро виставка персональна, уявляєте. Запрошувала мене… У неї сторінка з роботами у Інстаграмі.

ІГОР: Вживу краще.

ЮРІЙ:  Так зараз усе в Інтернеті, це тільки мамонти як ми вживу хочуть.

ВІКТОР: Мастодонти. Ми – мастодонти, бо вони були безволосі, а мамонти – усі у шерсті.

ІГОР: Ну це хто як. Он Іванович – так він точно мамонт, йому термуху можна не вдягати. Да, Івановичу?

ІВАНОВИЧ:  Хе! Я на свій випускний упивси й впав спати за школою в кущи. Нич холодна, а мени ничого.

ВІКТОР: А мене до випускного мама навчила вальс танцювати. З табуреткою. Я не розказував?

ІГОР (підсміюючись):  Про це ще ні. Давай, Діду, жгі, у нас ще хвилин двадцять до кінця засідання.

 

СЦЕНА 9

Кінець 1970-х. У кімнаті Тоня і її старший син, худенький шатен, на пів голови вищий за матір, учень випускного класу. У ньому хоч і не відразу, упізнається Віктор.

ТОНЯ: Так, костюм є. Сорочка є — і виточки на спині як ти просив я зробила. Туфлі… Туфлі тьотя Ліда вже відклала, хороші, болгарські, шкіряні. Треба заїхати викупити. Краватка…

СИН: Нє-нє, я таке не хочу, це зав’язувати, воно плутається.

ТОНЯ: Краватка на резинках, з гачочками. Застібається на раз-два (вдягає йому краватку). А може хочеш «метелика»? Такий класний, у горошок…

СИН: Фу, бєєєєє, (морщить носа).

ТОНЯ (усміхається): Ну добре, добре…

СИН: Мам, навчи мене вальс танцювати (закушує губу).

ТОНЯ: А-а… Вальс. О, кого ж ти хочеш запросити? Ну добре, добре, не кажи. Ставай, будемо вчитися. Гммм (прочищає горло)… Кавалер підходить до дами, ввічливим нахилом голови запрошує до танцю.

Віктор повторює за Тонею відповідний жест.

ТОНЯ: Таааак, дама робить кнікс… ой, зараз же ніхто їх не робить. Так, дама теж відповідає поважним нахилом голови. Кладе кавалеру руку на плече. А кавалер кладе долоню дамі на спину, так наче трохи обнімає, але саме трохи. А другі руки… Ну, вони тримаються за руки, так.

ТОНЯ: Кавалер веде, але давай я перший раз поведу, щоб ти зрозумів. Так, крок вперед, назад з поворотом, крок вперед. Ще разок… Тепер давай під раз-два-три.

Роблять кілька па, Тоня рахує: раз-два-три, раз-два-три.

ТОНЯ: Так, тепер ти веди. І-і-і-і раз-два-три.

Син старається, у нього виходить то краще, то гірше.

ТОНЯ: Ну, молодець, дуже добре для першого разу. Так ти вирішив, що після вальсу робити будеш?

СИН: Поїдемо сонце зустрічати.

ТОНЯ: Дурника не включай, добре? Усе ще у Київ збираєшся їхати поступати?

СИН: Так.

ТОНЯ: А як не пройдеш? Там же конкурс серйозний. Може у нас спробуєш?

СИН: Ні, хочу в Київ. Як не вступлю, на завод піду, попрацюю до армії, відслужу два роки і знову поступатиму. Для стажників свій конкурс і бал прохідний нижче.

ТОНЯ: Сина, яка в сраку армія? Який завод з твоїм здоров’ям… Ой… Так, я на кухню, вечерю готувати. А ти займайся далі. На вихідні поїдемо на дачу, треба батьку допомогти.

СИН: Як займайся? Сам?

ТОНЯ: Візьми табуретку. Не жартую. І музику включи собі.

Тоня йде, син ставить на програвач пластинку, звучить вальс. Бере табуретку і — раз-два-три, раз-два-три…

– – – – –

ІВАНОВИЧ дивиться на годинник, потім встає на ноги і дивиться кудись за сцену.

ІВАНОВИЧ:  Так, байци, харош валяцця, Бджола он вже рукою маше. Пішли учицця.

Бійці піднімаються, обтрушують коліна і лікті, беруть в руки зброю.

ІГОР (Віктору):  Так ти поступив?

ВІКТОР:  Та де, такий був конкурс.

ІГОР:  І що?

ВІКТОР:  Усе за схемою: завод, строчка. А от тоді вже поступив.

ЮРІЙ:  Ну ти затятий…

ВІКТОР:  Є таке, за що і получаю.

ЮРІЙ:  Ти нашій мамі дзвонив? Сьогодні ж субота.

ВІКТОР:  Так, ще зранку, у неї все добре.

 

СЦЕНА 10

Вхід у поліклініку центрального госпіталя у Києві, про що свідчить табличка*****.

Збоку стоять Юрій і Ігор, обидва у цивільному. У руках – папочки з документами, Ігор спирається на палицю.

ІГОР: Тобі кого ще пройти?

ЮРІЙ: Сьогодні встигну тільки психолога.

ІГОР: Ніяк не можу до травматолога попасти. Вже другий ранок приходжу, записуюсь – і не попадаю.

Вони не помічають, як до них підходить Віктор. Він зупиняється у них за спинами, завмирає.

ВІКТОР: (тихо, раптом охриплим голосом) Пацани… (Ігор і Юрій, захоплені розмовою, не чують).

ВІКТОР: (голосніше): Па-ца-ни!!!

Ігор і Юрій обертаються, не вірячи своїм очам.

ІГОР (кидається обіймати, але пригальмовує у останній момент): Вітя, брат! Тебе можна обійняти? Тебе куди? Що ти тут робиш?

ВІКТОР: Можна, обіймай, босяче!

(Обіймаються, тримають довго одне одного у обіймах. У Віктора на очі набігають сльози).

ЮРІЙ: Ігорьоня, дай і я його пожмакаю. (Дивиться хвилину Віктору в очі, тоді обіймає правою рукою, ліву і далі притискає до тулуба).

ВІКТОР: Я знав, що застану, мені начмед сказала. Шо ви, ану коліться. Як граблІ ваші?

ЮРІЙ: У мене наскрізне, це (показує палицю) більше для понту. А Ігорьку уламком шмат біцепса вирвало.

(Віктор переводить погляд на Ігоря, той винувато знизує плечима).

ІГОР: Кажуть, відновиться. Майже.

ЮРІЙ: Ти шо? Де пропадав? Чого не дзвонив???

ВІКТОР (відводить погляд убік):  Та я теж лікувався. Як вас тоді вивіз, мене на еспешку поставили, на фланзі, ну там де тихо. І я на четвертий день… Від недосипу мабуть… Бачу – атака. Три кабани – білий, синій, червоний. Зразу зрозумів – кацапи. Маскуються, суки. Давай по них навалювать. Увесь БК вишмаляв. Наші подумали – прорив, прискакали. Я їм про кабанів, вони мене вивезли. Психолог батальйонний зразу до начмеда: відправляй на госпіталь. Я там відпочив трохи, таблеточки пропив. Усе в нормі. Тепер… Тільки плачу часто. Ви не дивуйтесь…

ІГОР: Не переймайся, це ж війна. Усі плачуть…

ВІКТОР: Ви на новому ППД вже були?

ІГОР: Були. Срака сракою. Новий комбат не хазяїн ні разу. Якби не Філін, був би вабщє бардак.

ВІКТОР: А шо Філін?

ІГОР: Так він зараз замкомбата. По бою.

ВІКТОР: О, це добре.

ЮРІЙ: Але ми усе одно переводимось. У мене знайомий у новому полку, зараз формується. Їм на РЕБ треба людина, якраз для мене місце. А Ігоря на полкового юриста беруть. (злегка штовхає Ігоря у здорове плече. Той ніяково знизує плечима). З автоматом він усе одно зараз не дружить, з одною рукою. А так буде у нас маладой офіцер. З перспективою росту – там посада майорська.

ІГОР (Віктору): Давай з нами. Там на склад зброї людина треба.

ВІКТОР: Ні пацани. Я Івановичу дзвонив. Поповнення не дають. Ще як ви підете… У нашому баті залишусь. Кажуть, скоро на Харківщину. Люди дуже треба.

Я весь час думаю…

ЮРІЙ: Про що?

ВІКТОР: Пам’ятаєш, ми тоді на Лисій горі мамонтів згадували.

ІГОР: І мастодонтів. Що ми усі такі древні.

ВІКТОР: Насправді це не про старих. Це про українців взагалі. Ми усі – мамонти і мастодонти. Таких більше немає у світі. Вони там у європах на нас дивляться і дивуються: чому ми не вимерли. А ми таки не вимерли. Але щось у нас всередині відмирає, хіба ні?

ЮРІЙ: Гарно сказав… Тільки ми – не мастодонти. Не мамонти. Ми – слони. Слони завжди захищають своїх, слабших. Ні левів, ні гієн не бояться.

ІГОР: Що ми тут взагалі робимо? У нас 170 років і п’ять вищих освіт на трьох.

ЮРІЙ: Не задавай дурних питань. А інші що тут роблять? Он Мент, йому двадцять, освіта – Школа міліції. Тягне лямку як усі. А міг сидіти у патрульці під мостом і у носі колупатись.

ІГОР: Під яким мостом?

ЮРІЙ: Та будь-яким. Ніколи не бачив? Вони тіпа на чергуванні, а на ділі заженуть десь машину у тихе місце і або сплять, або у телефонах сидять. Патрулюють, сука…

ІГОР: Ну, кожен сам обирає – бути слоном чи шакалом.

ВІКТОР: Якби зараз час відмотати. На тоді, на початок двадцять другого. Ви би пішли?

(Ігор і Юрій мовчать якийсь час)

ІГОР:  А ти?

ВІКТОР:  Я перший спитав.

ЮРІЙ: Як діти. Ти сам знаєш.

ВІКТОР: Я вже нічого не знаю.

ІГОР: Ну і дурак. Але я тебе люблю.

Дзвонить телефон Віктора.

ІГОР: Це наша мама? Ти шо, забув подзвонити? Бери трубку бігом.

ВІКТОР (дивиться на екран): Ні, це доця, сонечко моє. (натискає на кнопку, випадково ставить на голосний, повертається спиною до сцени, ми не чуємо його відповіді, тільки голос дочки).

ДОЧКА ВІКТОРА:  Татусечька, привіт-привіт… Як ти?.. Чого не дзвонила? Та замоталася трохи… У мене усе добре… Так, так, я у Львові… Ні-ні, тут безпечно. Це ж об’єкт Всесвітньої спадщини, вони не посміють… Я? Ну що ти, я ж дівчінка, я ж художник, я людина суто цивільна… Так, так. І тебе. Бувай, маю бігти.

Примітки:

* NLAW — шведсько-британський протитанковий комплекс малої дальності. Це ручний одноразовий протитанковий засіб, ракета якого має інерційну систему наведення. Має дальність стрільби до 800 м, вага — 12,5 кг. Час для активації системи й відкриття вогню становить 2-3 с. https://uk.wikipedia.org/wiki/NLAW

** Патрони ПС (зі звичайною кулею) — основний тип набоїв зі сталевим осердям, призначений для ураження відкритої живої сили та техніки.

*** Критична кровотеча — це масивна, життєво небезпечна втрата крові (артеріальної або венозної) з пошкоджених судин, яка може призвести до смерті людини за 2-3 хвилини. Вона вимагає негайної зупинки, найчастіше за допомогою турнікета на кінцівках або прямого тиску.

**** Накладання турнікета — екстрена зупинка масивної кровотечі, що вимагає швидкості (до 30-45 секунд). Турнікет накладають «високо і туго» (максимально високо на кінцівку) або на 5-7 см вище рани, фіксують затяжним стержнем (воротом) до зупинки кровотечі та зникнення пульсу, обов’язково вказуючи час накладання.

***** Національний військово-медичний клінічний центр «Головний військовий клінічний госпіталь» (НВМКЦ «ГВКГ»),

 

Leave a Reply