Обіцяти – не мішки тягати або Чим зігріємось завтра?

Фото Олега Листопада

Разом із холодами відійшли у минуле й квоктання прем’єрки про необхідність шукати реальну альтернативу газу, який Україна купує у північного сусіда. А стільки було примовлянь-заклинань: і нові, енергозаощадливі технології у промисловості треба запроваджувати, і інші види палива та енергії треба шукати. Постанову навіть відповідну ухвалили. От тільки будь-яка постанова повинна мати чіткі орієнтири, чіткі терміни виконання, механізми реалізації, фінансування тощо. Інакше, буде з цією постановою теж саме, що і з багатьма іншими, подібними. Бо пісеньки про необхідність енергозбереження тощо ми чуємо уже багато років, але результатів – пшик.

А у нас таки є газ!

У чому ж справа? Може, в Україні немає ні ідей такого роду оригінальних, ні прикладів гідних наслідування. Та ні, є. На донецькій шахті ім. Засядько на 80% забезпечують себе електроенергією за рахунок власної електростанції. Працює електростанція на газі. Тільки не на російському, а на вітчизняному, понад те – на місцевому. Звідки на Донбасі, спитаєте, родовища газу? Родовищ як таких немає. Але просто неміряно – шахтного метану, який сьогодні найчастіше просто згоряє в факелах.

До речі, якби не відома аварія, через яку довелося на шахті затопити два із чотирьох робочих горизонтів, то електроенергії одержували б стільки, що планували її продавати. У цей проект підприємство (шахта – в оренді) вклало майже 800 млн. гривень. Половину цієї суми усе одно треба було витратити на дегазацію. А от другу половину вклали саме в електрогенеруюче обладнання. Очікувана окупність проекту – три роки, але чомусь на інших шахтах впроваджувати подібні нововведення не поспішають. Не думаю, що справа лише у менталітеті власників, які не поспішають вкладати величезні кошти. Проблема – у відсутності довіри до держави. Ану раптом ви витратите майже мільярд гривень, а держава – гоп! – і заборонить виробляти електроенергію на приватних (хоча й сертифікованих) електростанціях. Або ухвалить накладати на такі виробництва чималенькі податки. Хоча мало би бути навпаки: зумів знайти альтернативу російському газу – отримай пільги, преференції, А то й премію за зменшення парникового ефекту. Адже той шахтний газ, що просто викидається у атмосферу, цей самий парниковий ефект повилює (та той, що згорає задурно у факелах, теж ситуацію не покращує). Давно ходять розмови про спеціальний закон, який би стимулював використання шахтного газу, але, мабуть, газотрейдерам це настільки невигідно, що ми ще десятиліттями будемо купувати газ у Росії, маючи під ногами свої поклади.

І ще маленька деталька: увесь автопарк шахти ім. Засядько заправляється зрідженим газом, отриманим на власній компресорній установці. (До інших складових виробничого процесу на цій шахті у екологістів є чимало претензій, зокрема щодо розташування та управління відвалами, які наповзають на водоохоронну зону найближчої річки, але зараз ми не про це).

Підкиньте вугіллячка

Металургійні магнати, які сьогодні скаржаться на падіння попиту на метал та, відповідно, падіння доходів й інші кризові неприємності, ще рік тому отримували фантастичні наддоходи, які подекуди сягали 300%. При цьому з цих коштів практично нічого ні на «на екологію», ні на переозброєння практично нічого не виділялося. Винятоком може бути хіба що завод «Донсталь» (я довго розпитував персонал підприємтсва, хто ж є його власником на сьогодні, вле крім туманного «якісь іноземзі з близького сходу не добився нічого). Згідно звітів на Донсталі за останні чотири роки вклали в поліпшення екологічної обстановки більше 100 млн. гривень. Не знаю, наскільки власники при цьому думали про здоров’я донетчан, але одержати сертифікати ISO-9001 (відповідність процесу виробництва міжнародним стандартам) і ISO 14001 (екологічний сертифікат) це дозволило. Що, у свою чергу, робить продукцію більш конкурентоспроможної на міжнародному ринку і дозволяє успішніше «стояти» в кризу.

А ще тут навчилися обходитися знов-таки без російського газу! Точніше – без газу узагалі (не рахуючи тих обсягів, які потрібні для запуску деяких технологічних етапів виробництва). Основний нагрів печей відбувається за допомогою вугільно-пилової суміші. Слава Богу, вугілля на Донбасі ще не скінчилося! Знову ж таки довелося витратитись на впровадження нової технології.

Як ви й здогадуєтесь, жодних серйозних спонукань та заохочень з боку держави до того, щоб за зразком «Донсталі» інші металугрійні підприємства переходили на подібні технології, знов-таки немає.

(Як людина, що побувала на підприємтсві, мушу й тут додати ложку дьогтю: від отриманих сертифікатів щось не помітно, щоб у цехах стало легше дихати. І після прогулянки біля мартенів у горлі дерло так, що не допомогло ні споглядання розташованих на території заводу церкви, ні знайомство з тутешнім живим куточком та прудиком з лебедями.)

А солома – краще!

Е-е-е, скажете ви, так то ж – Донбас, їм можна економити й альтернативити, а що можна «альтернативити» у селі, де небудь на Вінничині? Виявляється, ще й як можна. Пару років тому мені довелося побувати у Вахнівській середній школі. Тут немає покладів газу, та й те ж вугілля для опалювання школи доводилося завозити здалеку. Тепер у цьому потреба відпала. Завдяки встановленню тут теплогенератора, який працює на потужних місцевих запасах соломи, у школі стало тепло та затишно. Потрібним за санітарними нормами 18 градусів за старої котельні, що працювала на вугіллі, досягти було неможливо. Вартість соломи, що спалюється за добу ушестеро дешевша за вугілля. У докризові часи установка коштувала 196 тисяч, гроші надійшли з бюджету Липовецького району. Але ще врахуйте, що замість чотирьох кочегарів з установкою справляється один оператор та поразуйте зменшення кількості вчительських лікарняних і пропущених дітьми через хвороби уроків.

Жаль, звичайно, що через скорочення поголів’я худоби солома тут стала непотрібною, але хоч так вона приноситеме користь. Втім, якщо тваринництво раптом відродиться, можна побудувати установку іншого типу – біогазову. Така працює, наприклад, у Одеській області. Є приклади роботи й інших видів енерго- та теплоустановок тощо. Але «масового вильоту» (чи виплоду, чи вилуплювання, чи…) ні «солом’яних» ні біогазових установок ні інших установок – не спостерігається. Знову робимо висновок: хіба воно нашим зайнятому сварками із політичними конкурентами урядовцям треба? Так що треба або самим ставити на даху свій вітряк, або – міняти уряд!

Поки верстався номер

Слава тобі, Господи, є таки розумні голови у Верховній Раді. Буквально на днях – 21 травня цього року – наш парламент ухвалив два закони. Один – «Про газ (метан) вугільних родовищ», а другий – «Про внесення змін до деяких законів України щодо сприяння виробництву та використанню біологічних видів палива». (До речі, перший пролежав у Верховній Раді з грудня 2007-го, а другий – з літа 2008-го. Чекали поки смажений економічно-кризовий півень клюне чи що?). Закон «Про газ», зоокрема, містить і розділ «Стимулювання діяльності з геологічного вивчення, видобування та використання газу (метану) вугільних родовищ» – себто ті речі, про які ми писали, пропагуючи досвід шахти ім. Засядька. А другий – стосується і тої соломи, про яку йшлося у другій нашій історії. У законі про біопаливо, правда, усе більше про біоетанол говориться, себто про спирт, хоч і технічний. Але як паливо – він теж штука корисна (ще раз підкреслюю – як паливо!).

Так що справа, знову ж, тепер за урядом, на який покладається виконання цих розумних законів. От тільки, боюся, що урядове болото наш український візок не проїде – застрягне намертво, як це не раз уже бувало.
Олег Листопад