Новела
Усі збіги – випадкові, усі персонажі – вигадані. Ну майже :). Текст написаний у 2018 на конкурс новел Газети по-українськи, що був присвячений впливу безвізу на наше життя
Невже? Невже відтепер не треба записуватися за сто років наперед, висиджувати, а то й вистоювати на ногах й у чадну київську спеку, й у дошкульний морозище довжелезні черги під посольствами та консульствами, заповнювати тупі анкети… А головне – відповідати на дурні запитання висушених тіток чи напудрених молодиків, які дивляться на тебе як на потенційну повію. Або, принаймні, як на мисливицю за статками вгодованого, випещеного, з усіх боків дотованого Євросоюзом фермера. Мабуть тітки-мумії та молодики з нещирими посмішками бояться віддати на поталу «агресивній молодиці з країни Східного партнерства» викоханого європейським інституціями зразкового сільгоспвиробника.
Хоча сам аграрний стовп ситостаросвітівського благополуччя якраз, може, тільки й мріє, що раптом впаде з пасторального неба поблизу його ферми моторна, м’язиста, фігуриста Галя, Іра, Валя, Анжела чи Лариса, вивчена на одночасно зразкову дружину і робітницю десь у Конотопі, Дружківці чи якійсь з числених Новомиколаївок. І зробить щасливими й самого фермера, і півсотні його корів, сотню голів різної птиці, і півдюжини мисливських собак і гордого, але приреченого жити на деревах через цю собачу зграю, кота. Чи зробить цей мукаюче-гавкучій хомут щасливою саму Галю-Іру, фермера при цьому навряд чи цікавить. Та – нехай тому фермеру біс, у Оксани зараз – своя радість, що бульбашкує і піниться у голові наче артемівський червоний брют.
Невже? Невже відтепер не треба кожного разу викручувати гарненький зелений камінчик з пірсингу у брові і паритися в перуці, аби прикрити чотири сережки у лівому і три у правому вухах? Невже не треба вдягати блузку з довгими рукавами – аби приховати виколоту Сергієм Степичем лісову гадюку, що обвиває ліву руку, й зграю кажанів, які злітають з правих передпліччя та плеча? Степич абикому тату не набиває, але вона – заслужила, хоча і не була ні з ним, ні з іншими там, де побував Сергій. Степич знає, що її справа теж буває дуже гаряча, і ліс він так само любить, як і вона.
«Лісова ватра»
— це так якось сама собою назвалася мережа, яку Ксанка сплела-створила-викохала разом з друзями і однодумцями за останні шість років. «Ватра» — це і офіційно зареєстровані енгеошки*, і клуби грибників-травників, і спортивні секції байдарочників, гірських та просто туристів, і неформальні групи сусідів-мікрорайонщиків… Плюс просто небайдужі – старі й молоді, домогосподарки й пенсіонери, офісні страждальці й вільні художники, дрібні підприємці і безробітні. Люди з усіх куточків України та й поза нею, люди яких задовбало бачити, як навколо їхніх домівок або улюблених місць святого разнарічного відпочинку замість увінчаних листям стовбурів, з якими з часом починаєш вітатися як з найріднішими друзями, залишаються світлі плями пеньків, тирса та дзвінка луна від твого розлюченого «Якого дідька»?
Спочатку «Ватра» покладалася на петиції в надії, що «зверхники» відірвуться від гонитви за черговим західним траншем і віддухопелять-відшмагають лісових генералів, або хоча би насварять чиновників від сокири пальчиком. А ті, злякавшись верховного гніву, вгамують лісопильний шторм і будуть рубати хоча би через дві сосни-смереки на третю, а не «голити» «Дружбою» вчисту, залишаючи лиш півсотметрову смугу від дороги, аби проїжджим лисини не кидалися у вічі.
Та відповіді на петиції чомусь приходили не з високих кабінетів, а від самих же винуватців лісорізки. На красивих бланках з дубовими віночками: «Перевірка ваших сигналів проведена, рубка у таких-то кварталах здійснена відповідно до…, згідно з… Порушень не виявлено, дякуємо за ваше звернення».
Оксана вже хотіла передати ведення нею ж створеною ФБ-сторінки «Ватри» комусь більш терплячому, а сама податися до екотажників – вбивати у вимічені на зруб стовбури здоровенні гвіздки аби убезпечити їх від пилки, ночами сипати пісок у бензобаки лісовозів, палити двигуни тракторів. Або хоча би різати шини прикрашених усе тими ж листочками та жолудями «Тойот» або інших позашляховиків представницького класу – ними замість заїжджених «УАЗиків усе частіше обзаводилися керівники лісгоспів.
Але тут у «Ватру» прийшли Ромич і Дмитрович.
Відрижки Системи
Це вони самі себе так жартома називали. Хоча за жартами прослизала гіркуща образа. Обидва працювали у Держлісі. І обох «контора» пережувала і викинула геть. Романа тому, що категорично відмовлявся вписувати у накладні першокласні колоди як низькосортні, годні лише на дрова. А Дмитра – за те, що попри неофіційний наказ по відомству «не віддавати екологам ні сотки», узгодив документи на створення національного природного парку «Холодний Яр». Чим одночасно зберіг сотні дубів, які пам’ятали ще селянських отаманів, і позбавив кількох хапуг у зелених мундирах можливості добряче заробити на дубовому паркеті.
Хлопці були дуже злі на Систему і дуже добре розбиралися у хащах лісових законів та правил. Складені за їхньої участі «цидулки» з точним описом де, що і чому порушено «Ватра» стала слати не так високо, але прицільно — у екоінспекцію, поліцію та прокуратуру. І якщо у районі чи області ще, бувало, намагалися ватрівські папери покласти під сукно, то в Києві такі листи вітали, притьмом гнали за вказаними ватрівцями координатами своїх місцевих підлеглих і залюбки потім звітували про виявлені відомствами негаразди, складені адмінпротоколи, нараховані багатотисячні збитки та відкриті кримінальні справи.
Зелена школа
Дмитро з Романом хлопці моторні, та однаково скрізь доїхати не встигали Тож якось після чергової невдалої спроби роздвоїтися запропонували навчити основам лісової грамоти усіх бажаючих. Принаймні, відрізняти незаконну рубку від легальної – щоб не підіймати зайвий лемент і не губити авторитет фальшивими тривогами. Учнів набрали швидко. Вчили розуміти написи на стовпчиках, тавра на деревах, цифри на колодах, розбиратися у накладних та лісорубних квитках. Згодом додали уроки з безпеки — погроз вистачало. Та й драпки вже не раз доводилося рятуватися від підпоєних власниками пилорам місцевих селян. За викладання безпеки узявся знайомий полковник поліції у відставці.
«Ватру» усе частіше стали запрошувати на ефіри та коментувати «всьопропальні» статті. В мало не кожній області вже були осередки і їхні активісти просили провести виїзну школу. Тут би і розгорнутися як слід, але… Але на голому ентузіазмі далеко не поскачеш. І на квитки туди-сюди, і на хоч якісь добові, і на оренду під офіс убитої однокімнатки на Нивках, навіть на пачку паперу та марки з конвертами треба були гроші. У домогосподарок та пенсіонерів гріх було й просити, а дрібний бізнес хоч і помагав як міг, але ж у нього і прибутки як він сам. Добре хоч, що долучалися наші заробітчани, точніше — вже емігранти. Ті, хто допрацювався до крутих крісел у офісах тамтешніх компаній, пробився до керівних посад у лабораторіях, постійного викладання в університетах. Подекуди їх було так багато, що вже гуртувалися в товариства або клуби. Краківські львів’яни створили клуб «Дві ратуші», засідання якого проводили не тільки з нагоди урочистостей, а й заради спілкування з цікавими співвітчизниками, які могли грамотно розповісти і прокоментувати українські реалії.
Квитки до раю
На одні з таких дебатів – аби почути що ж там з рідними Карпатами та узагалі з лісом – спеціально запросили Оксану, оплативши їй зі скарбниці клубу квитки. Послухали, подивилися фото та відео, поохкали, зібрали симпатичну суму на підтримку «Ватри» і потихеньку розійшлися. А до Оксани підійшов непримітний чолов’яга, який представився членом наглядової ради «Лісів Європи». Похвалив виступ, захопливо відгукнувся про ватрівські подвиги, спитав, чи знають в Україні про організацію, яку він представляє. Ксанка покивала – знаємо. «Чудово. Ми були би раді бачити «Ватру» як представника нашої поважної організації в Україні. Пара наших національних відділень хочуть узяти участь у збереженні українських Карпат. Згодом може й про інші проекти поговоримо». Залишив візитку, бланки для вступу і пішов.
Оксана вчепилася у ці бланки, як у перепустку в рай. Про ЛЄ вона дійсно чула, знала, що до них дослухаються і уряди, і комісії Євросоюзу. А ще ЛЄ була організація багата, жертвувати на збереження зелених легень було у Європі і почесно, і престижно. І ось тепер є шанс, що частина цих щедрот піде на порятунок милих ксанчиному серцю українських буків, вільх чи ялиць.
Я люблю вас, бюрократи…
Через два місяці приїхала пара експертів з плямистими рюкзаками. Дмитро звозив їх на Буковину, Роман – на Рівненщину, на місця найгарячіших розслідувань, проведених за участі «Ватри». Ще через місяць приїхало двоє інших, вже з портфелями. Ці з міста не виїжджали, клацали в кафе готелю на клавіатурах ноутбуків. Задавали купу питань – і про «Ватру», і про ситуацію з лісами, і про Держліс, профільні міністерства, інспекції. Потім попросили організувати з цими відомствами зустрічі, на яких теж клацали на ноутах, переглядалися і кивали.
А ще через рік візитів, експертів, паперів і перемовин «Ватра» отримала перший грант від ЛЄ. Це були скромні три тисячі євро від чеського відділення на дослідження стану лісових резерватів, створених одним із чеських ботаніків на Закарпатті ще до Другої Світової.
Дослідили. Звітували. Отримали нові пропозиції – і від чехів, і від ще двох національних організацій. Згодом – і від центрального офісу ЛЄ.
Для просування проектів та ідей треба було усе частіше перетинати кордон. І усе частіше це доручали саме Оксані. Перемовини за її участі проходили зазвичай успішно – завдяки її шарму, щирій посмішці та знанню теми й кількох, зокрема й східноєвропейських, мов (хто б міг подумати, що воно колись знадобиться – після закінчення Могилянки увесь цей філологічний мотлох довгий час припадав пилом у ксанчиній голові).
Оксані такий движ подобався. От тільки ці візові знущання… Але тепер… Ксанка глянула на щойно отриманий блакитний біометричний паспорт. Тепер – і собою бути можна, і лісу краще допомогти.
І – йо-хо!!! Є привід зробити нове тату! От тільки треба гар-нень-ко по-ду-ма-ти що набити. І — де саме…
*NGO – non governmental organizations — неурядові (громадські) організації
Leave a Reply