Зернотермінал чи Шевченко

Пристрасті по-канівськи

Гаряче літо цього року доповнилось у Каневі не менш гарячими дебатами навколо проекту компанії «Нібулон». Але єдиний результат громадських слухань влітку 2010 року – це розкол місцевої громади на дві половини.

Перші громадські слухання у червні щодо будівництва терміналу на березі Дніпра сказали тверде «ні» інвестору. Мотиви – канівська громада вже по саму зав’язку «сита» екологічними проблемами від двох попередніх інвесторів – групи «Миронівський хлібопродукт» (завод торгової марки «Наша ряба») та групи «Верес» (завод «Укршампіньйон»).

Однак і місяця не минуло, як нова ініціативна група організувала в липні другі громадські слухання щодо пропозицій «Нібулону», де люди одностайно сказали протилежне, –  будівництву бути. «Артпідготовка» до цих слухань, стиль та форма їх проведення  нагадує найкращі зразки радянських часів та чорного піару українських політичних виборів.  Спочатку місцева та обласна преси надали слово виключно прихильникам «Нібулону» – серія публікацій розвіювала всі аргументи опонентів будівництва, чітко лобіюючи основний месидж піаркампанії: «Нібулон» – це прогрес та розвиток». А хто заперечує? Тільки до чого тут канівська ситуація? Самі слухання відбулися в стилі відвертого цькування «інакодумців» та «одобрямсу» за домашніми заготовками. Відголоски цих слухань ще довго збурювали в місті пристрасті навколо питання будівництва, а також  поведінки окремих сторін.

А «Нібулон», не гаючи часу, почав тиснути на міську раду та мера міста, вимагаючи прийняти остаточне рішення. Треба віддати належне вже колишньому на сьогодні мерові В. В. Коломійцю. Витримати цей тиск як ззовні, так і всередині міста було непросто. І на початку вересня остаточне «ні» сказала чергова сесія Канівської  міської ради. За нею надійшов лист – підтвердження від обласної адміністрації про підтримку заборони щодо будівництва терміналу.

Здавалося б історії кінець. Громада таки відстояла свої права та свій власний вибір. Однак ця історія цікава та повчальна не тільки з точки зору відстоювання громадських прав, вона показовий приклад у багатьох інших аспектах розвитку відносин «громада – інвестор». І, крім того, немає остаточної певності, що вона не матиме продовження.  Тому тут варто розібратись детальніше.

Початкові позиції сторін

Суть конфлікту інтересів – на поверхні, і вона не складна. Лідер вітчизняної зернопереробки, слідуючи своїй стратегії покриття території України перевантажувальними терміналами через кожну певну кількість кілометрів, вибирає місто Канів для чергового терміналу. Канів цілком підходить як стратегічний актив компанії. На відміну від степових терміналів, у Каневі є Дніпро – транспортна артерія, звідки зерно Київщини та Черкащини може потрапляти прямо в Чорне море і далі – на експорт. Отже міст, який зв’язує лівий та правий береги Дніпра, готовий фарватер, підведені комунікації (зокрема залізниця), дешева та кваліфікована місцева робоча сила. До того ж, давно покинутий саме в «тому» потрібному місці проммайданчик, за який неважко домовитись із його власниками. Все просто класно – бери й будуй.

З іншого боку, цей проммайданчик входить в охоронну територію Канівського природного заповідника. Заборону будь-якого промислового будівництва підкріплено двома указами колишніх президентів України. Місто Т.Г. Шевченка є символом та духовною скарбницею українства, тому промисловий термінал та потоки барж майже навпроти Тарасової гори можуть сподобатись хіба що любителям авангардних сцен, але не добропорядному українцю, який шанує традиції. Крім того, місто роками «налаштовується» на розвиток туризму як пріоритетного напрямку.

Отже, одна сторона інтересів

1. Вітчизняний промисловий гігант, очолюваний паном О.О. Вадатурським – одним з найбільш шанованих і заслужених господарників України. Вадатурський за свої досягнення 2007 року отримав звання Героя України, а 2008-го став лауреатом Державної премії України в галузі архітектури. Варто зазначити, що проекти будівництва терміналів на всій території України, відновлення річкового флоту сягають багатьох сотень мільйонів доларів та є предметом гордості як самої компанії, так і багатьох її прихильників на різних рівнях, включно з державними. Нинішня влада активно підтримує «Нібулон» в його амбітних проектах і ставить за приклад іншим великим промисловим групам. І це правильно, але до чого тут заповідний Канів?

2. Корпоративні власники закинутої промзони – Дніпробуд та інші. Їм вигідно швидше та за пристойну ціну продати своє нікому не потрібне майно та землю.

3. Деякі місцеві депутати, активісти та підприємці, які не проти отримати свої дивіденди від входження великої компанії в регіон.

Інша сторона інтересів

1. Громадяни міста, які потерпають від екологічних наслідків діяльності вже двох місцевих промислових лідерів національного масштабу – «Укршампіньйона» та «Нашої ряби». Поява третього промислового об’єкта в їхньому розумінні навряд чи поліпшила б екологічну ситуацію.

2. Культурологічні та природоохоронні установи, які дбають про гармонійний та екологічний розвиток навколо двох головних установ – Шевченківського музею та Канівського природного заповідника. Завважте, обох – з національним статусом.

3. Всі прихильники, установи та підприємці туристичного розвитку регіону, – для них поява промислового об’єкта є очевидною загрозою.

4. Чимало культурних діячів та депутатів всеукраїнського масштабу, для яких місто Шевченка багато значить – як зі справжніх щирих почуттів, так і з кон’юнктурних політичних міркувань.

З такого розкладу видно, що:

а) противників будівництва є значно більше – колишні працівники Дніпробуду та десяток активістів, готових «віддатися» будь-якому інвестору, не можуть представляти 26-тисячне місто та всеукраїнську громаду на таких слуханнях. Що частково й підтвердили нинішні результати;

б) потенціал «Нібулону» величезний – за правильної постановки питань, такий інвестор може бути справді бажаним гостем в будь-якому місті;

в) отже, дискусія мала б іти в площині «яким чином входження великого інвестора відповідає інтересам розвитку міста та району».

Насправді, цього не відбулося – хід дискусії звівся до банальних та неадекватних звинувачень одних на адресу інших, не з’ясувавши до кінця всі «за» і «проти».

Хід дискусії та аргументи сторін

Від самого початку дискусія йшла переважно в «екологічній» та «законодавчій» площинах. Екологічна тема, порушена опонентами будівництва, підняла аргументи та контраргументи стосовно алергії, відходів, шуму, інших видів забруднень і, зрештою, зовнішнього вигляду терміналу.

Законодавча тема апелювала до попередніх та нинішніх законів та розпоряджень щодо можливості будівництва саме в цьому місці.

Однак постановки питання у вказаному вище контексті – «яким чином та наскільки… відповідає інтересам міста», де-факто, не було. Тому що не можна вважати створення 120 робочих місць та абсолютно незрозумілі в кількісному та якісному виразі наміри інвестора щодо соціального та інших розвитків – відповіддю на це запитання.

Таким чином, супротивники будівництва, педалюючи «екологічну» тему, значно полегшили вироблення контраргументації менеджерам «Нібулону». Ясно, що це було зроблено несвідомо, – радше, через недостатню поінформованість та сумний досвід з «шампіньйонами та курми».

Насправді, екологічність виробництва, сучасність, відповідність сучасним нормам ландшафтному дизайну тощо у вітчизняного лідера не викликає сумнівів у спеціалістів. Дискусія в цій площині після двох слухань була доволі вичерпною.

Тим часом, екологічні  та соціальні питання – це частина дискусії. В канівському контексті важливо зазначити й інші чинники.

Стратегічний план розвитку Канева від 2005 року саме туризм визначає як пріоритет №1. Цей напрямок, підтверджений планами до 2015 року, ключовий і для районної адміністрації. Водночас, майже нічого за ці роки в місті не зроблено в цьому напрямку, що ставить під сумнів декларовані пріоритети.  Проте звучить це постійно і тему почала реанімувати новостворена Туристична асоціація Канівщини.

Культурологічні та природоохоронні аспекти розвитку регіону важливі для десятків місцевих організацій, а також урядових та неурядових організацій всеукраїнського масштабу. Для останніх це пов’язано, передовсім, з фігурою Т.Г. Шевченка – символом української духовності.

Ці та інші чинники розвитку міста зовсім не було взято до уваги інвестором. Крім загальних слів та туманних обіцянок, нічого конкретного не прозвучало, а наполегливе бажання будувати термінал майже навпроти Тарасової гори тільки провокувало нові хвилі обурення.

Справжні питання – поза кадром

Однак,  критикуючи інвестора за ігнорування інтересів громади, потрібно подивитись, а чи змогла сама громада чітко та детально визначити свої власні пріоритети розвитку. З «Нібулоном» практично все ясно. Справді, класна компанія, гордість України. Справді, могли б інвестувати в розвиток міста. Але куди та в який? Скільки? Куди та як планує йти саме місто? Яка перспектива, які пріоритети, який власний стратегічний план дій?

Це важливі питання і те, що громада їх не зуміла поставити в повному обсязі, а інвестор на деякі вже поставлені й не думав відповідати, дуже показово.

Отже, в сухому залишку маємо Потужного інвестора, який насправді не дуже переймається інтересами громади, більше апелюючи до традиційних відпрацьованих в інших регіонах технологій піару та спрощених аргументів типу «ось вам комп’ютерний клас і будьте щасливі».

Громаду, яка не спроможна чітко та ясно донести до інвестора свої пріоритети розвитку. Яка, зрештою, навіть не зуміла об’єднатись перед натиском сили. Показове в цьому плані голосування на сесії міської ради у вересні, де опоненти будівництва перемогли з відривом лише в два голоси. Ніякого об’єднання в місті не відбулося – існуючих партій, громадських організацій, ініціативних груп тощо.

Дискусію «громада – інвестор», радше подібну до розмови глухого з сліпим: кожна сторона говорила про своє, але разом апелюючи більше до минулого та до маніпуляцій, ніж до майбутнього та до адекватних аргументів.

Про майбутнє ж – в контексті очікувань та інтересів,– майже нічого не сказано.

Але чи міг бути «Нібулон» справді тим вибором, який міг би забезпечити громадянам та місту їхнє гідне, здорове та забезпечене майбутнє? Очевидно, що за такої позиції громади – радше «ні», ніж «так».

Адже сумнівно, що громада, яка не здатна чітко відповісти на складні запитання власного майбутнього, здатна вести рівні переговори з інвестором, який не соромиться відвертих маніпуляцій.

Тож мали рацію опоненти будівництва? Таки перемогли? І в чому саме? Я не знаю. В даному разі все схоже більше на певний збіг обставин. Або на фінал казки про жабку, яка не втонула у молоці, бо збила з нього рятівний острівець у вигляді грудки масла.

Поки канівці «тримали удар», у серпні–вересні увагу на Канів звернув сам президент країни. Відкриття оновленого музею Т. Г. Шевченка в серпні, включення міста до списку рекомендованих для відвідування на Євро-2012, заяви з Черкас про інтенсивний розвиток туристичної інфраструктури потягли за собою цілий ланцюжок відповідних ухвал згори. За цих умов жоден із чиновників не ризикнув би дати «зелене світло» промисловому інвестору. Надто дивно та ризиковано.

Честь і хвала тим канівцям, окремим партіям та групам людей, які відстоювали як уміли свої щирі переконання щодо добробуту та розвитку свого міста. Принагідно зазначимо, що для всієї канівської громади ніколи не варто забувати, що місто справді є символом для тисяч українців цілого світу. Це велика честь, але й відповідальність.

Підсумовуючи…

Вважається, що так званий «баланс інтересів зацікавлених сторін» як у бізнесі, так і в суспільних проектах неодмінна запорука успішних змін та стабільного розвитку. Часто цей баланс плутають з компромісами на зразок «і вівці цілі, і вовки ситі».

Насправді ж цей баланс не має нічого спільного з ситуацією, коли обидві чи більше сторін жертвують інтересами і частково втрачають. Навпаки, через розуміння протилежної сторони, бажання йти назустріч, при цьому гідно відстоюючи власні інтереси, сторони виходять на новий рівень відносин, нове розуміння ситуації та, часто, на  нові перспективи. Така ситуація називається «виграв-виграв» (виграють обидві сторони), тоді як компроміс – це «програв-програв» (обидві програють).

Для отримання обопільної вигоди потрібно, принаймні, вчитися будувати рівні відносини, вести чесний та відкритий діалог. Чітко розуміючи при цьому власні інтереси та пріоритети. У великих інвестиційних проектах саме так і має бути. Надто вже великі ставки.

Канівська історія 2010 року вчить, що вигравати разом ми ще не вміємо. Особливо, коли немає поваги до громади, а громада бачить стан речей однобоко. Тест на зрілість ще не пройдено.

Поки що виграємо поодинці. Або програємо разом. Сьогодні маятник хитнувся в бік прихильників «зеленого» розвитку. Але що буде завтра: спроба реваншу?

На останніх місцевих виборах у Каневі перемогли люди, які влітку підтримували «Нібулон». Перемогли з мінімальною перевагою, з подвійним перерахунком голосів, численними позовами до суду тощо. Хоча, як вважають місцеві експерти, новий мер В. В. Ніколенко міг би перемогти набагато простіше та з більшим відривом, якби явно не підтримав улітку цей проект будівництва.

Сама ж компанія «Нібулон» продовжує свій героїчний марш Україною, здаючи один за одним нові термінали та постійно зближуючись із владними структурами на всіх рівнях.

А так звана «громада» тішиться думкою про свою «перемогу». З навпіл розколотою громадською думкою, дірками в бюджеті та надіями на нових інвесторів. Отак і живемо.

Володимир КРИВОНІС,

м. Канів Черкаської області

«Селянська правда», №3, 11 січня 2011