Нащадки лейтенанта Шмідта

Як нам заздрять ті, хто щороку долає сотні й тисячі важких кілометрів, щоб приїхати відпочити до моря. Та дарма, бо «чоботар без чобіт» – біль­шість жителів району не завжди має час та можливість поїхати до моря, щоб вдихнути свіжого повітря та пірнути у солоні хвилі.

Але цього літа ми таки знайшли кілька годин, щоб повезти дітей скупатися. Куди їхати питання не виникало – звісно ж, на Жебріянську косу. Але цього року дорога до моря була для нас довгою і з «сюрпризом». І бездоріжжя тут ні до чого.

Біля паркану насосної станції притулився будино­чок із загрозливим поперед­женням «Стій!». Стали, бо як же їхати, якщо те, що мало б бути дорогою, перегородже­но шлагбаумом! Чоловік у формі (дуже схожій на мілі­цейську) вимагає сплатити кошти за в’їзд. Цікавлюся: на якій підставі і кого (яку служ­бу) представляє чолов’яга. «Підстава» висіла зовсім по­руч. А чоловік у формі пові­домив, що він… з Міжнарод­ного комітету захисту прав людини (те саме свідчила нашивка на його сорочці). Он воно як! Напев­не, в такий спосіб (збираючи подать) цей «захисник» реалізовує моє пра­во на відпочинок – промайнуло в голові.

Якщо вірити тому папірцю, що висів на дверях будиночку, всю косу (15 кіломет­рів) віддали в оренду підприємцю (кажуть, що з Дніпропетровської області) для: прибирання пляжу, дотримання санітарного та еколо­гічного благополуччя піщаної коси, надання послуг та створення спри­ятливих комунальних умов для від­почивальників. І за виконання цих «послуг» жителі Татарбунарсько­го і Кілійського районів мають спла­тити 4 гривні, а інші по 10 гривень з особи. Начебто 4 гривні небага­то, але з машини виходить 16–20 гривень, а сусіди з Арциза заплатили 50 (!) гривень з машини. І що цікаво – платять за НЕОТРИМАНІ послуги! А ось із пільговими категоріями громадян «збирачі податі» взагалі плуталися і щоразу казали те, що вважали за потрібне, тобто, виходячи з конкретної ситуації. Далі – ще цікавіше. Жодних підтверджувальних документів про оплату люди НЕ ОТРИМУВАЛИ! Я попросила чек і мені видали… шматочок папірця, видертого із шкільного зошита, де зазначена сума і дата (як виявило­ся, потрібно платити за кожен день перебування). До речі, на зворотному шляху у мене вимагали повернути «чек». Все це було дуже схоже на лохотрон, що влаштували славнозвісні нащадки лей­тенанта Шмідта, які знають тисячу способів «законного» отримання коштів з легковір­них громадян.

Проїхали злощасний КПП. Їдемо, шукаємо заїзд, де припаркувати автівку. Місця немає, як і немає жодної автостоянки (це перша послуга, за яку мож­на було б сплатити). Проїхали далі, якось притулилися. Пе­ресип між дамбою та пляжем у воді – йти треба через болото, несучи на собі дітей та речі і продиратися крізь оче­рет. Ніяких тимчасових переходів, ні нормальної розчищеної доріжки не було, зате було сміття, яке на­чебто прибирають. На пляжі висо­чить збитий з необробленої дошки так званий туалет, а точніше, об’єкт забруднення довкілля. Встановле­ний на піщаному пагорбі, напев­не, щоб можна було ямку викопати глибшу (цікаво, чи узгоджували в Татарбунарській районній СЕС такий своєрідний «біо-туалет»?). Поруч з відхожим місцем закопана невели­ка місткість для сміття, яка вже зранку була повна. Неподалік – паке­ти зі сміттям (його збирають раз на тиждень!). Оце, напевне, на думку орендаря, і є «санітарне та екологіч­не благополуччя піщаної коси». Так, неглибокі його знання про поняття «сані­тарія» і «благополуччя».

На березі відпочивальників багато. Усі їдуть зі своїм крамом – парасоль­ками, надувними матрацами, шез­лонгами, наметами і навіть човнами (хоча все це все має бути на пляжі і надаватися у користування за невеликі гроші). Також має завозитися питна вода, продукти і вивозитися нечистоти (це ті послуги, за які мож­на отримувати кошти).

Деякі відпочивальники, любителі екс­триму, на човнах запливали досить далеко і змагалися у стрибках у воду, при цьому, на березі – жодно­го рятувальника! Якщо вже орендар (Татарбунарська РДА) визначив, що це є пляж і зона відпочинку, то там ОБОВ’ЯЗКОВО має бути рятувальна служба!

Кажуть, що «нове – це добре за­буте старе». Але ж це не нове! Ми добре пам’ятаємо, як в такий спосіб в районі «піднялося» декілька осіб, їм вистачило коштів навіть у Київ перебратися після одного лише се­зону! Можливо, тепер щось змінило­ся? Так, – збільшилася ціна за в’їзд і нині кошти беруть навіть за проїзд по дамбі.

Що ж відбувається? Чому Татар­бунарська РДА, в особі її голови Ко­жухаренко Н.Г., надала піщану косу (виходить, що з дамбою?) в оренду підприємцеві з іншої області, адже податки він сплачує за місцем реєст­рації? Не зрозуміло, чому так бага­то було розмов щодо відновлення районного курортоуправління та створення при ньому комунальної служби, що мала б організувати ро­боту та надавати послуги? І головне, невже у райдержадміністрації забу­ли (а може, і не знали), що природні ресурси належать народу України (без визначення місця проживання) і ми ними користуємося безкоштов­но, а платити можемо лише за ПОСЛУГИ, які ОТРИМУЄМО.

Дуже хотілося б отримати комен­тар з цього приводу прокурора району, начальника міліції, головно­го лікаря районної СЕС, а також від­повідь голови Татарбунарської РДА.

Ірина ВИХРИСТЮК,

м. Татарбунари Одеської області

«Селянська правда», №118, 8 жовтня 2010