Чорнобильська трагедія

Бідність страшніша за радіацію

Жителям територій, що постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС, злидні нині псують життя більше, ніж радіація. Такий висновок я зробив для себе після чотириденного спілкування з провідними експертами МАГАТЕ, ВООЗ, ЮНІСЕФ та інших поважних міжнародних організацій, які зібралися під прапором ООН спеціально для спілкування із журналістами у підмосковному містечку Єршово, неподалік знаменитої Дубни – міста, де розроблялися ідеї радянської ядерної енергетики.

ПОГОЛОВНИЙ ЩОРІЧНИЙ «РЕНТГЕН»

Одразу уточню: у цій статті йтиметься не про зону відчуження, а про ті місцевості, де люди, попри отримання статусу постраждалих від аварії, залишилися жити і працювати. Нині, через 24 роки після найбільшої у світі ядерної катастрофи, на так званих «чорнобильських територіях» у трьох країнах (Україна, Росія, Білорусь) проживає близько 5 млн осіб. Уже до початку 1990-х років унаслідок природних процесів самоочищення й проведених захисних заходів на більшості слабко- і середньозабруднених територіях радіаційна обстановка суттєво поліпшилася. Сьогодні в більшості цих населених пунктів додаткове опромінення жителів від чорнобильських радіонуклідів не перевищує 1 мілізіверта (мЗв)* на рік. Таку ж приблизно дозу ми отримуємо від флюорографії, зробленої старим «радянським» рентген-апаратом. Ось іще одна цифра для орієнтування: середній природний радіаційний фон у світі становить 2 мЗв.

Але подекуди на «чорнобильських» територіях ситуація гірша. Нині, за офіційними даними, додаткове опромінення понад 1 мЗв отримують жителі близько 200 населених пунктів Білорусі (Гомельська й Могильовська області), 400 – Росії (Брянська область) і 100 –  України (Житомирська й Рівненська області). У цих селах і містечках живуть 2% мешканців чорнобильських територій.

Через підвищений рівень радіації тут особливо актуальне застосування в особистих підсобних господарствах типових прийомів інтенсивного сільськогосподарського виробництва: вапнування ґрунтів, внесення мінеральних добрив, застосування сорбентів у тваринництві тощо. Адже вони не лише підвищують продуктивність, а й знижують вміст радіоактивного цезію у тваринницькій продукції (молоці й м’ясі).

*(мілізіверт (мЗв) – похідна від одиниці вимірювання еквівалентної та ефективної дози іонізуючого опромінення – зіверт (Зв)

ЇСТИ МОЖНА, АЛЕ НЕ СКРІЗЬ

Названі захисні заходи можуть застосовуватися (і в багатьох місцях ще «за Союзу» застосовувались) також під час реабілітації територій, виведених з господарського використання. Завдяки їм уже через 2–3 роки після аварії на більшості забруднених територій вироблена в суспільному секторі сільськогосподарська продукція стала відповідати дочорнобильським санітарним нормам.

Але ще тривалий час до цього факту ставилися обережно, як і до будь-яких даних про Чорнобиль. Воно й не дивно. Після того, як жахливу інформацію про аварію від людей довго й ретельно приховували, запевняючи, що все гаразд, вони перестали вірити будь-якому позитиву, натомість охоче поширюючи будь-які найнеймовірніші чутки про тварин-мутантів із «зони», про повторні вибухи реактора, про руйнування саркофагу тощо. Зважаючи на такий резонанс, інформація про радіаційний стан та все, пов’язане з ним, одразу стала справою не науковою, а політичною. І залишається такою й дотепер.

Який же рівень забруднення нині? До Чорнобильської катастрофи щільність забруднення території цезієм-137 (137Cs) за рахунок глобальних радіоактивних випадань після випробувань ядерної зброї в атмосфері становила 2–4 кБк/м2 або ж близько 0,1 кюрі (Кі) на кв. км (1бекерель (Бк) – це активність такого зразка, в якому за одну секунду відбувається один акт розпаду. Частіше використовують іншу одиницю активності – кюрі (Кі): 1 Кі = 3,7•10¹º Бк.). Після аварії на ЧАЕС радіоактивно забрудненими вважалися території зі щільністю забруднення за 137Cs понад 37 кБк/м2 (1 Кі на кв. км). Площа радіоактивно забруднених територій різних країн 1986 року становила: Російська Федерація – 60 тис. км2, Білорусь – 46 тис. км2, Україна – 38 тис. км2, Швеція – 23 тис. км2, Фінляндія – 19 тис. км2, Австрія – 11 тис. км2 і т.д.  На даний час активність 137Cs зменшилася в 1,7 раза за рахунок радіоактивного розпаду, що привело до значного зменшення площ радіоактивно забруднених територій.

Рівні забруднення на різних територіях із самого початку були дуже різні. Різні вони й сьогодні. Є так звані «цезієві плями» – місця з відносно високими рівнями забруднення (там випали радіоактивні дощі). Райони з рівнем забруднення від 37 до 185 кБк/м2 (1–5 Кі на кв.км) вважаються слабко забрудненими. Райони із забрудненням вище 555 кБк/м2 (15 Кі на кв.км) відносять до сильно забруднених, саме з них у Білорусі й Україні відселили жителів. У Росії людей відселили із зони відчуження з рівнями забруднення  території 137Cs понад 1480 кБк/м2 (40 Кі на кв. км). Нині за щільності забруднення території 555 кБк/м2 (15 Кі на кв.км) доза зовнішнього опромінення сільського населення від 137Cs приблизно дорівнює дозам зовнішнього опромінення від природних джерел (космічне випромінювання й природні радіонукліди).

Важливо також знати, що рівень забруднення ґрунту не відображає всієї картини. Наприклад, з багатих глиною й органічними речовинами ґрунтів у рослини переходить менше радіоактивного цезію, ніж з малородючих. Далі працює ланцюжок переносу радіонуклідів “рослини – тварини – люди”.  Саме отримана усіма шляхами (зокрема й із їжею) доза, а не забруднення ґрунту, визначає ступінь небезпеки для здоров’я. Приміром, забруднення 137Cs чорноземів на півдні Київської області досягає 555 кБк/м2 (15 Кі на кв. км), тобто вона в 2–10 разів вища у порівнянні з торфовищами Рівненської області. У той же час рівні забруднення молока й, відповідно, дози внутрішнього опромінення населення на півдні Київської області в сотні разів менші, ніж на півночі Рівненської області.

Діючі нині у Білорусі, Росії й Україні гігієнічні норми вмісту радіонуклідів у харчових продуктах і питній воді є найнижчими (себто – найсуворішими) у світі (наприклад, для молока – вчетверо, а для хліба більш ніж удесятеро нижчі у порівнянні з вимогами Європейського Союзу). Враховуючи це та зниження рівня радіації через природні процеси, з початку 2000-х років навіть у найбільш забруднених районах контроль харчової й сировинної продукції проводиться на підставі санітарних норм, встановлених до аварії. Проте у деяких (менш ніж  100) населених пунктах Білорусі й України все ще зберігається перевищення допустимого вмісту радіонуклідів у молоці й м’ясі великої рогатої худоби. І саме на них зазвичай звертають увагу, коли сьогодні говорять про наслідки Чорнобиля.

ДАЙТЕ, НЕ МИНАЙТЕ…

Застосування в потрібних обсягах уже названих контрзаходів у сільськогосподарському виробництві дає змогу сьогодні практично на всій території, окрім зони відчуження, одержувати сільськогосподарську продукцію, що відповідає гігієнічним нормам. Але «мати змогу» ще не означає «отримати». Обсяги застосування таких контрзаходів в Україні вкрай недостатні й удесятеро менші, ніж у Білорусі. Це – дуже прикро, бо на бідних органікою ґрунтах – а такими є переважна більшість «чорнобильських» ґрунтів – і просто високого врожаю не отримаєш, а якщо він ще й не відповідатиме стандартам радіаційної безпеки… Наша держава продовжує вслід за СРСР, який вкрав у поліщуків їхнє здоров’я та спокій, обкрадати «чорнобильських» селян, залишаючи їх без коштів, необхідних для відновлення нормальних функцій місцевого сільського господарства. Левова частка тих коштів, які в Україні все ж виділяються «на Чорнобиль», йде на різного роду пільги та виплати, розпорошуючись серед як тих, хто справді їх повинен отримувати і реально потребує, так і тих, хто радіації і не «нюхав». Тоді, як у сусідній Білорусі «чорнобильські» кошти (під особистим контролем президента) витрачаються на розвиток інфраструктури постраждалих регіонів, на будівництво доріг, лікарень, закладів соціального призначення, що в свою чергу дає змогу піднімати у цих місцях економіку, у нас ці гроші зникають безслідно, як вода з решета. Ось доволі показова таблиця. Аналізуючи її, порівнюючи Україну та Білорусь, не забувайте, що у Білорусі живе вчетверо менше (9,5 млн) людей, ніж у нас.

Житло й соціальні об’єкти, побудовані в рамках чорнобильських програм, 1986–2000 рр.

(Джерело: Чорнобильський форум)

І так доволі бідні поліські села зубожіють з року в рік, оскільки після аварії тутешні агропідприємства розвалилися, а для відновлення сільгоспвиробництва потрібні кошти, які й для чорноземних районів тепер не так просто знайти. Рівень радіації зменшився, але бідність душить поліщуків, і саме вона нині змушує їх шукати щастя поза межами рідних сіл, селищ і містечок. Це добре видно з наступної таблички.

Рівні бідності в Україні 2006 року, регіональне порівняння для територій зі статусом постраждалих від Чорнобильської катастрофи (%)

(Джерело: Розрахунки проведені співробітниками Інституту демографії й соціальних досліджень НАН України за даними  дослідження умов життя домогосподарств 2006 року.)

А тут ще й дари природи, які традиційно підтримували добробут поліських домогосподарств та міцно вкоренилися у раціоні селян, теж часто-густо стали небезпечними і нерідко залишаються такими й досі. Варто звертати увагу на дикорослі гриби і ягоди, а також озерну рибу й м’ясо диких тварин, які можуть бути забрудненими радіоактивним цезієм. У тій же Рівненській області (за 300 км від ЧАЕС) вміст цезію-137 у грибах може до 100 разів перевищувати гігієнічні норми.

На найбільш забруднених територіях обмеження на споживання в їжу озерної риби й лісових ресурсів збережуться ще кілька десятиліть. Утім, знову ж таки, тут є дві крайності. Дехто зовсім не вживає нічого «з лісу» чи «з озера», хоча для багатьох місцевостей це вже не актуально, а інші, навпаки, махнули рукою на усі перестороги і їдять усе підряд. Між тим, варто ті ж сушені гриби прополоскати перед приготуванням у воді, як їх радіаційна небезпечність зменшується в десятки разів.

Звичайно, ідеально було б усе знайдене у лісі перевірити дозиметром. Тепер вони є у продажу. Та коштує такий прилад майже тисячу гривень, а це для поліського селянина – чималі гроші. Їхати по нього треба у місто, шукати, знати, де продається. Хто й коли цим буде займатися? Хіба що найзавзятіший занесе щось до ветлабораторії на найближчому базарі – там є (принаймні має бути) відповідний прилад.

ПОРАХУЄМО, ПОСУМУЄМО?

Очевидно, що економічні втрати, пов’язані з аварією на Чорнобильській АЕС, були і є величезними. Але якими саме? Прямі збитки, для вирахування яких відомі вихідні дані (виробничі фонди, інші матеріальні цінності, зокрема майно населення), можна оцінити достатньо об’єктивно, хоча слід брати до уваги цінові диспропорції, характерні для планової економіки. Так, лише прямі збитки тільки в зоні відчуження і тільки на території України оцінюються в 1,385 млрд дол. США. Економічні втрати СРСР через аварію на Чорнобильській АЕС і витрати із усіх джерел до початку 1990-х років сягнули за різними оцінками від 10⁶ млрд до 12,6⁷ млрд дол. США.

Прямі й непрямі збитки внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС в Україні (млрд дол. США)

a Включаючи втрати розміром 5,732 мільярда доларів США в 1986–1991 рр. (коли Україна входила в СРСР), і 7,357 мільярда доларів США в 1992–2005 рр. (після отримання Україною незалежності).

(Джерело: 20 років Чорнобильської катастрофи. Погляд у майбутнє. Національна доповідь України. Київ, вид. «Атика», стор. 112-113).

Загальні збитки мають включати витрати центральних органів влади, спрямовані на відшкодування наслідків катастрофи, такі витрати й сьогодні становлять значну частку національних бюджетів. У Республіці Білорусь щорічні витрати на чорнобильські програми становили від 17 до 5% республіканського бюджету, ці витрати за 20 років після аварії оцінюються в 17 млрд дол. США. Цікаво, знову ж таки, порівняти ці цифри з українськими.

Витрати державного бюджету України на чорнобильські програми в 2004 і 2008 роках (у мільйонах дол. США) ^a

^a Розрахунковий курс 1 $ США = 5,00 грн.

Постраждалі райони України відзначені не тільки печаткою бідності. Тут ще й швидше, ніж в інших регіонах, населення старіє. Частка дітей у загальній чисельності населення постраждалих районів може скоротитися з 17,4% 2007 року до 15% 2015-го року, а частка працездатного населення до 2015 року може скоротитися до 27–28%. На сьогодні експерти та міжнародні організації пропонують чимало рецептів відродження нормального життя на «чорнобильських» територіях. Але впровадження їх залежить не від закордонних радників і донорів, а від рідної держави. Чи знайде вона (читай – чиновники) для цього час та кошти? А  як знайде, то коли? До 25-ї річниці? До 50-ї? Сотої? Тільки хто із тих, хто пережив аварію, до цієї дати доживе…

Олег ЛИСТОПАД

«Селяньска правда», №47, 23 квітня 2010