Цей бобер якось зайшов у Луцьк, довелося його ловити, щоб випустити у Стир.
Катастрофічно знижену в часи підкорення природи водність Полісся мала б відновити людина, однак за цю роботу взявся бобер
Два види бобрів — європейський та канадський — здавна поширені на території Євразії та Північної Америки. Однак увага людей до цих тварин, як показує історія, далеко не завжди йшла їм на користь. Бо гарна і міцна шкіра, смачне дієтичне м’ясо та бобровий струмінь — залоза з пахучою речовиною, що в цілителів різного гатунку вважається (чи є насправді — питання інше) ліками і молодильним засобом, — мала попит упродовж не одного століття. Тож угіддя, населені бобрами, мали неабияку цінність.
«…зъ людьми даними й бобровими гони»
Підтвердження цьому знаходимо вже у грамотах ХІV століття. Так, будівничий одного із семи архітектурних див України — волинський князь Любарт, готуючись до смерті, записав: «…я Любартъ Кгедеминовичъ, Луцький и Володимерський князь, хотєчи душу спасти, записав єсми й дав село своє Рожисче на віки вічні соборній церкві у Луцьку, зъ людьми даними й бобровими гони по Стиру…»
Як бачимо, поруч із «людьми даними» згадуються «гони». Це угіддя, де розводилися цінні тварини. У них, самі того не відаючи, хвостаті гризуни навряд чи чекали свого часу і честі бути спійманими спеціальними княжими слугами — бобровниками. А потім — перетворитися на статусну ознаку тих часів — боброву шапку чи шубу для самого князя, бояр чи інших багатих людей. Але промисел їх тривав упродовж століть…
Звичаєве право і традиції використання тваринного світу — в тому числі, звісно, й хвостатих будівельників гребель — узагальнив і на волинських землях на тривалий час зробив законом прийнятий у 1529 році, за Зи∂мунда І, Литовський статут. У ньому з’явився спеціальний розділ «Про лови, пущі, про бортне дерево, про озера, про боброві гони, про хмільники, про соколині гнізда». Згідно з ним, за браконьєрське полювання в чужих угіддях спійманий мав заплатити 24 рублі грошей. За дрібніші порушення винного теж нещадно били по гаманцю, а якщо він вбив звіра в пущі — не жахайтеся! — йому й взагалі призначалася смертна кара.
Заб’єш бобра — не матимеш добра
Проте вже на початку минулого століття над життям бобрів, яке ніколи не було безпечним, нависла 
смертельна небезпека. Безвладдя, біди громадянської війни та правовий нігілізм, що прийшов з ними, випустили браконьєрського джина із закоркованого глека. І вже у 1920-х саме існування бобрів як виду в СРСР було поставлене під загрозу.
— Зберегти цінного гризуна вдалося стараннями працівників Воронезького заповідника. А починаючи з другої половини ХХ століття почалося повернення його в угіддя, де він жив протягом минулих тисячоліть. Один із перших випусків у Волинській області лісівники провели у 1965 році. Тоді поблизу села Нові Червища у річку Стохід були випущені десять завезених із Білорусі бобрів, — розповів один із найавторитетніших мисливствознавців області Орест Король. — У рамках загальносоюзної програми акліматизації і реакліматизації диких тварин випускали їх і у Цуманських лісах. Охорона та багаті на корми угіддя зробили свою справу — нині чисельність цієї тварини в області обчислюється тисячами… Сприяло відродженню їхньої популяції і поширене на Поліссі повір’я: «Заб’єш бобра — не матимеш добра!»
Сифони у греблях
Нині ідеально пристосований до життя у воді і біля води гризун, що зустрічається практично повсюдно, уже навіть став певною проблемою. Вага його при метровій довжині тіла може сягати 30 і більше кілограмів. А це потребує не тільки чималої кількості кормів, якими слугують кора та камбій верб, тополь, осик, а й підняття водності тих угідь, які він обрав собі для поселення.
Як наслідок, на осушувальних каналах, яких в області є тисячі і тисячі кілометрів, то тут, то там з’являються споруджені із підручних матеріалів загати. Бобер — визначний майстер будівництва їх.
— Особливо полюбили ці гризуни польдерні системи. В нашому регіоні вони захищають від весняних повеней десятки і десятки населених пунктів. У земляних греблях роблять собі житла. Гніздові камери яких, до речі, можуть мати такі розміри, що дві людини вмістяться! А входи у них часто потаємно розташовуються із двох різних боків греблі… — каже відомий водник Юрій Бахмачук. — Настала повінь — і ці нори починають працювати як сифони. Потік води, що йде через них, звісно, починає руйнувати греблю… Тобто з’являється загроза підтоплення населених пунктів!
— Протягом останніх трьох років тільки у Любешівському управлінні водного господарства 250 разів змушені були ліквідовувати боброві загати та латати у греблях зроблені водою з вини гризунів пориви. На це пішло майже три тисячі мішків, використано півтонни пального, відволікалися люди… На аварійні роботи витрачено понад сорок тисяч гривень. А по області ці цифри в два з лишком рази більші! — не приховує тривоги в голосі начальник Волинського облводгоспу Ростислав Кравчук. — Марна робота насосних станцій, які часто змушені відкачувати воду із залитих з вини бобрів площ. Попрацює на такій добу 25-кіловатний насос — і, вважай, на тисячу гривень бюджетних коштів ми збідніли!..
Чиновник поки що спить!..
Починають з’являтися претензії до п’ятитисячного поголів’я волинських бобрів й у лісівників. У низьких місцях через нічну діяльність хвостатих гідротехніків уже заболочені сотні і сотні гектарів лісу. Постояло дерево рік у воді чи підтопленим — і, вважай, вже його немає! Та взяти стиглу деревину, провести інші роботи в багатьох місцях, як, наприклад, поблизу Чортового болота на території Цуманського держлісгоспу, нині не так просто. Бо в окремих місцях під лісовими дорогами якщо не нори, то високий рівень води в кюветах, що не спадає і влітку. От і грузнуть, рвуть двигуни навіть потужні автомобілі і трактори…
— Те, що в області є надлишкова кількість цих симпатичних тварин, без сумніву, — розділяє заклопотаність волинських водників перший заступник начальника екологічної інспекції в області Олександр Ткачук, який має великий стаж як лісівничої, так і природоохоронної роботи. — За рахунок цього в багатьох місцях фактично відбувається зміна усталених екологічних систем. Звичайно, дикі тварини мають право на життя. Але і люди при цьому не повинні страждати. І вибір при цій дилемі, звичайно, слід робити на користь людей! Тому ми змушуємо і лісівників, і обласну організацію Товариства мисливців та рибалок брати ліміти на добування цих тварин. І організовувати ліцензійний промисел їх. Але тут є чимало моментів, які слід було б врегулювати на загальнодержавному рівні…
Як розповів Юрій Бахмачук, таке регулювання вже зроблено у сусідній Білорусі. У президентському указі чітко розписано, хто і що має робити, аби зменшити негативні наслідки від нічної роботи бобрів, зокрема й те, хто має забезпечити зниження чисельності, переробку тушок, хутра, бобрового струменя…
У нас, як це часто буває, замість конкретних дій з виправлення проблемної ситуації — лише балаканина. Що триває, до речі, вже не один рік.
Тим часом вже починають доходити звістки, що місцеві умільці без комплексів освоїли рецептуру закатки бобрового м’яса в півлітрові банки. А заодно — і контрабандного переправлення бобрових шкір у згадану вище Білорусь. Там, говорять, вони йдуть по тридцять доларів…
А що ж наша держава, яка власне своїми охоронними заходами й забезпечила зростання бобрового населення до межі, за якою його слід уже регулювати? Чи матиме вона з нього свій законний зиск? Склалося враження, що спеціально уповноважені чиновники, поки браконьєр мостить біля чергової нори свої пастки, поки що сплять… Або не хочуть помічати «гризунової» проблеми, яка дедалі більше висмоктує бюджетні гроші…
Та попри це пускати регулювання чисельності цінних гризунів на самоплив не можна. Бо, як показує наша українська практика, міри ми часто не знаємо. І може трапитися так, що незабаром знову доведеться звертатися до фахівців Воронезького заповідника — за парою бобрів на розплід.
ДУМКА ФАХІВЦЯ
«Часто на цих тварин списують невміння господарювати»
Володимир БОРЕЙКО,
директор Київського еколого-культурного центру:
— Бобри не змінюють ландшафтів Волині та інших регіонів — вони їх відновлюють. Катастрофічно знижену в часи «підкорення природи» водність Полісся мала б відновити людина, але не зробила цього. Слава Богу, що за цю роботу взявся бобер. Бо з огляду на зміни клімату, які насуваються, найбільшою цінністю для України стане вода.
Волинь, Полісся забезпечують водність наших рік, водність Дніпра. Осушувати ці регіони шляхом розорення бобрових дамб і добування бобрових шкур означає недодати воду Півдню і Сходу України. Тому витрати, про які говорять водники і лісівники, — цілком виправдані. Треба тільки відшкодувати їх з державного бюджету.
Про бобрів говорять і в інших областях — наприклад, на Київщині звинувачують у створенні загрози для дороги, яка сполучає Варшавську і Житомирську траси. Один з «експертів», які коментували цю ситуацію, договорився до того, що списав на цих тварин зникнення риби. Але ж бобри рибу не їдять! Додам, що часто на бобрів списують невміння господарювати, виправдовують власні лінощі і некомпетентність.
Якщо вже справді греблі бобрам докучають, то досить протягнути через них металеву трубу і вода зійде. Такий метод активно використовують у Польщі. Природним регулювальником кількості бобра є вовк. У нас же вовків повсюдно повибивали, от і вилазить це нам боком.
У чому погоджуюсь з моїм давнім другом Валерієм Мельником, так це в тому, що треба жорсткіше боротися з браконьєрством, яке в нашій країні на відміну від сусідньої Білорусі просто зашкалює.
Валерій Мельник http://www.ukurier.gov.ua/uk/articles/syurprizi-vid-hvostatogo-gidrotehnika/
Leave a Reply