НПП Тузлівські лимани. Фото Івана Русєва
У 1991 році площа природно-заповідного фонду України (ПЗФ) становила близько 1,9 мільйона гектарів — 3,2% від загальної площі країни. Зараз маємо майже 7% заповідної території. Очевидний прогрес. Хоча якщо дивитися на виконання планів розвитку заповідної справи, то усе не так і красиво. Відповідно до Європейської програми збереження біологічного різноманіття, Україна до 2030 року має збільшити площу природно-заповідного фонду з 6,7% від загальної площі країни до 30%. Тобто на сьогодні в Україні створено лише 1/5 необхідного показника. А згідно з Державною стратегією сталого розвитку, до 2030 року Україна має досягти показника 15%.
І проблема не лише із особливо охоронюваними територіями. Загалом нині в Україні одна з найгірших ситуацій з охороною довкілля за усі 34 роки.
Причин цьому щонайменше дві. Перша – російська агресія. На сьогодні збитки довкіллю України від розв’язаної росією війни складають понад 108 млрд доларів. За даними ексзаступниці Міндовкілля Вікторії Киреєвої більше 1 млн га природно-заповідного фонду під окупацією або в зоні бойових дій. 900 об’єктів ПЗФ постраждало, 80 об’єктів втрачено. Війна щільно «накрила» понад 2 мільйона гектарів наших лісів – вони постраждали через пожежі, обстріли, замінування. Це одна п’ята лісового фонду країни.
Друга причина – низький професійний рівень керівництва країни, відсутність у ключових державних менеджерів як спеціальних, так базових природничих знань (хоча винятки за ці 34 роки були). Попри все, набуття Україною незалежності було і є важливим кроком для збереження довкілля. Тому що при КПРС ключовою ідеологемою було «Ми не можемо чекати милостей від природи, взяти їх у неї – ось наша задача» ((Іван Мічурін це говорив про вирощування нових сортів садових культур, але більшовики це використали геть по-іншому). Природу треба було підкорювати і удосконалювати. Зараз усе частіше звучать європейські та загальноцивілізаційні лозунги, ми декларуємо цінності ЄС, у т.ч. і щодо захисту довкілля. Та сталінські рецидиви раз по раз таки трапляються. І ми досі вихаркуємо установку на «підкорення» природи, зокрема, її впарюють (хай і не в чистому виді) усім студентам лісотехнічних спеціальностей, аграріям майбутнім тощо. Сьогодні ця установка проросла у Програмі дій уряду-2025 та у ліквідації цим урядом Міністерства захисту довкілля з передачею його функцій Мінекономіки.
Також варто зазначити, що й жоден з українських президентів не був достатньо сильним захисником довкілля. Усі позитивні зміни відбулися завдяки постійній і наполегливій роботи відчайдушних екологістів, природоохоронців, притомних науковців. Які час від часу на додачу проникали у органи виконавчої та законодавчої влади – і саме тоді вдавалося якнайбільше просунутися у справі захисту довкілля. Так, наприклад, було із законом Про охорону пралісів, який попри шалений спротив лісогубів усіх мастей було ухвалено у 2017 році спільними зусиллями громадськості, групи парламентарів, науковців та медійників.
Важливу роль грали і грають інституції, зокрема, Міністерство захисту довкілля. Деякі з міністрів та їхні команди варті доброго слова, як от Роман Абрамовський, Остап Семерак, Іван Заяць (так само він гарно себе показав на посаді заступника голови комiтету ВР з екополiтики, зокрема, допоміг зупинити антигуманне весняне полювання на перелітних птахів (див розділ «Ведмеді та гуси щиро вдячні» у книзі «За все живе і зелене»). Назву тут і Юрія Костенка, хоча за ним (втім, як і за іншими) багато гріхів, зокрема, лобіювання будівництва Одеського нафтотерміналу. Але міністерство при Костенку було сильним, потужним, дієвим. Одним з перших незалежних екоміністрів був Юрій Щербак. Знайдеться і тут чимало людей, які вважають його роль на цій посаді видатною, але я не стану до них приєднуватися. Так само не буду і критикувати, зокрема, з огляду на ту роботу, яку Юрій Миколайович робить зараз, захищаючи у своєму вельми поважному віці інтереси України в ці важкі для нас часи російської агресії.
Якщо зайти з іншого кінця – хто був най-най ворогом і нищителем довкілля, то тут, як вже сказано вище, першою є росія, про знищене нею починаючи з 2014, а особливо з 2022 написано вже чимало. А за друге місце змагаються Віктор Янукович і його команда та нинішня монобільшість і Володимир Зеленський.
Віктор Янукович, Микола Азаров (тодішній Прем’єр-Міністр), депутати від Партії регіонів та їхні союзники завдали страшної шкоди захисту довкілля в рамках так званої «адміністративної реформи», коли були закриті районні та міжрайонні екологічні інспекції, обласні управління Мінприроди тощо. Це було зроблено законом «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації повноважень органів виконавчої влади у сфері екології та природних ресурсів, у тому числі на місцевому рівні». Групі екологістів вдалося відстояти Червону книгу, яку теж хотіли знівелювати, залишити за лісниками і екоінспекторами право складати протоколи на браконьєрів. Але домогтися головного – захистити обласні управління Мінприроди від закриття – ми виявилися не в силах.
Ну а про любов Януковича до полювання, у т.ч. на червонокнижні види, про захоплення ним Дніпровсько-Тетерівського лісомисливського господарства під власний фактично мисливський уділ «Сухолуччя» хто тільки не писав.
Були й масштабніші проєкти знищення довкілля, зокрема, підписання секретних фактично угод про видобуток сланцевого газу. Транснаціональним корпораціям за певну мзду планувалося дозволити чхати на українське природоохоронне законодавство і на мешканців тих сіл і містечок, де планувався видобуток.
Нинішня влада теж відзначилася нищенням природоохоронних інституцій. Так у 2019 вона ліквідувала Мінприроди, приєднавши його до Міненерго. Відразу почалися проблеми, захист довкілля почав просідати, посипалися скарги як з різних регіонів України, так і з-за кордону. Міністерство вдалося відновити. Спочатку після відновлення воно доволі непогано працювало, але потім Романа Абрамовського змусили піти з посади, а новий очільник Руслан Стрілець більше робив вигляд що працює, ніж дійсно турбувався про природу. Пані ж Світлана Гринчук, яка очолювала Міндовкілля останні 10 місяців взагалі крім красивих фото мало що спродукувала.
Тим не менше базові функції Міндовкілля виконувало, деякі важливі ініціативи вдавалося просувати. Дуже непогано міністерство (за підтримки екоНУО, міжнародних організацій, деяких депутатів) пройшло скринінг у екофсері для вступу до ЄС.
Тож у разі зміни влади і адекватних міністра, заступників та профільного парламентського комітету була надія прискорити проведення потрібних реформ та зміцнити позиції природоохорони в цілому. Але не так сталося, як гадалося. Міндовкілля знову ліквідували, приєднавши до міністерства-монстра (Мінекономіки, МінАПП, Міндовкілля).
Днями відбулася зустріч міністра економ/агро/екології Олексія Соболєва і його заступників з екологічною громадськістю. Екоактивістам знову, вже вкотре, доводиться просвіщати чиновників, пояснювати важливі екологічні принципи, роботи потрібні акценти, брати на себе частину роботи державних органів.
Окремо додам, що триває руйнування системи державного екологічного контролю. Під приводом військового стану перевірки бізнесу обмежені, а обіцяна реформа екоконтролю (там хороші пропозиції) так і не настала. Детальніше про частину цієї історії можна почитати тут.
Так само досі не реалізована ідея створення окремої Агенції заповідної справи, про яку стільки говорила нинішня влада.
Як росла кількість національних природних парків (після природних та біосферних заповідників — найцінніші заповідні території, які до того ж мають штат науковців, охорону, відділи рекреації) можна побачити на графіку (детальніша табличка з інформацією про парки – у Вікі).
Але трактування його – це окрема історія. Якщо вам здасться, що створення «Подільських Товтр» — це перемога з перемог, пригадайте, що з 261 316 га у власності парку (територія з вилученням у попереднього землекористувача) перебуває аж… 4,5 тис. га. Якщо хочете побачити ефективність міністрів у справі створення НПП, то спробуйте накласти на графік інформацію про роки керівництва Міндовкіллям/Мінприроди (як тільки не називали це нещасне міністерство) з цієї таблиці у Вікі. Але там не буде інформації про те, скажімо, що документи на створення НПП «Дніпровсько-Тетерівський» (так-так, колишнє «Сухолуччя» Януковича) двічі були схвалені Кабміном і подані на підпис президенту. Це зробили свого часу Остап Семерак та Роман Абрамовський у співпраці з громадськістю, науковцями та Департаментом заповідної справи міністерства. Але обидва рази любителі пополювати у цих угіддях обрубували цю ініціативу. І ні Петро Порошенко, ні Володимир Зеленський укази про створення такого цінного парку не підписали.
До речі експерти Української природоохоронної групи вважають, що минулий 2024 рік був найгіршим за останні 10 років щодо створення нових заповідних територій: https://uncg.org.ua/stvorennya-novyh-zapovidnyh-terytorij-2024/
Якщо ви накладете на графік періоди президентства, то видасться, що Віктор Ющенко був палким прихильником створення парків. Але є деталь: він підписав купу указів вже після того, як стало відомо, що вибори він програв 😊. Не було і немає у нас президента, який розуміє важливість заповідної справи і дійсно хоче із нинішніх 7% заповідності досягнути обіцяних Європі 30%. Але це також окрема історія.
Олег Листопад
Leave a Reply