ЛІСОПОКРИТІЙ ТЕРИТОРІЇ СТЕПОВОЇ ТА ЛІСОСТЕПОВОЇ ЗОН УКРАЇНИ – ЗАПОВІДНИЙ СТАТУС

Вже давно стала зрозуміла необхідність радикального реформування Державного агентства лісових ресурсів, заради збереження залишків біорізноманіття в Україні. Пропонуємо одну із концепцій радикальних реформ лісового господарства, запропоновану біологами, екологами та лісознавцями – представниками Дніпропетровського відділення Всеукраїнської екологічної ліги.

Бурковський О.П., кореспондент газети «Лица»

Барановський Б. О., кандидат біологічних наук, провідний науковий співробітник НДІ біології, Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара (м. Дніпропетровськ)

Грицан Ю. І., доктор біологічних наук, професор, голова Дніпропетровської обласної організації ВЕЛ, Дніпропетровський державний аграрний університет (м. Дніпропетровськ)

Манюк В.В., кандидат біологічних наук, доцент, Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара (м. Дніпропетровськ)

Схоже, що реалії сучасного лісового господарства, які спостерігаються в Україні вже багато років, переповнюють чашу терпіння вітчизняних природоохоронців і підштовхують їх до більш рішучих дій. На початку 2012 р. в середовищі громадських екологічних організацій розпочалась бурхлива дискусія з приводу того, а чи потрібно взагалі таке лісове господарство в Україні? Все частіше лунають заклики взагалі скасувати Державне агентство лісових ресурсів (ДАЛР), та створити принципово нову систему, яка буде відповідати викликам часу.

Проблеми в лісовій сфері системні й тягнуться не одне десятиліття, особливо в лісостеповій і степовій зонах. Це пов’язано з тим, що завдання лісового господарства, які ставилися перед ним в ХІХ-ХХ столітті, ніяк не можуть відповідати жахливим екологічним реаліям ХХІ-го століття. Сама ідеологічна основа так званого «раціонального природокористування» є архаїзмом. Очевидно, що в даний час ліси та інші природні екосистеми, повинні, перш за все, формувати здорове природне середовище, а не бути об’єктами господарської діяльності. Але для цього вони мають знаходитись під суворою охороною.

Корумпованість лісової галузі і непрофесійність кадрового складу працівників досягла небувалих розмірів.
Тому на думку багатьох природоохоронців, ніхто так інтенсивно не чинить опір створенню нових заповідників і заказників, як лісгоспи. Ніхто так не заважає охороняти нашу фауну, як лісові відомства. Ніхто так не противиться занесенню до Червоної книги нових видів тварин і рослин як службовці-лісники, оскільки ДАЛРу підпорядковане мисливське господарство. Мабуть не дарма видатний російський зоолог, професор І. І. Пузанов ще на початку ХХ століття писав, що лісники є найголовнішими ворогами природи. До речі, в сусідній Польщі найбільш розквітаючою частиною Біловезької Пущі є саме та, яка належить до національного парку і куди лісники взагалі не мають доступу. В принципі, в цьому немає нічого дивного, адже найпростіший спосіб захисту природи це дотримання принципу «невтручання».

Заради освоєння бюджетних коштів ДАЛР проводить лісорозведення на екологічно сформованих ділянках степів (найбільш зникаючої екосистем країни), називаючи їх в своїх документах деградованими, еродованими і малопродуктивними землями. При цьому лісгоспи часто займаються справжнім рейдерством, захоплюючи під залісення території, на які не мають жодних документів. Факти самозахоплення земель це не надумана критика, це дані останнього звіту Державної фінінспекції щодо діяльності Держагентства лісоресурсів. Більше того, мали місце особливо цинічні випадки, коли лісгоспи знищували заповідні степові ділянки в Луганській і Запорізькій області. Залісення часто проводиться за допомогою інтродукованих видів дерев, наприклад, робінії псевдоакації (білої акації). Тим самим завдається величезна шкода степовому біорізноманіттю. Подібну діяльність можна порівняти з тим випадком, якби агропідприємства сіяли амброзію на полях.

Лісгоспи, не керуються прийнятими в Україні типологіями лісів О. Л. Бельгарда (1950, 1971) й П. С. Погребняка, 1955, 1968) і тому ліси створюються в непридатних для лісорозведення умовах. На місці природних лісів в кращому випадку насаджують монокультури дерев, фактично перетворюючи ліс на агроценоз. Повноцінне відновлення лісів на місці вирубок не спостерігається.

Внаслідок цього знищується лісове біорізноманіття, а монокультура веде до масового розвитку фітофагів і хвороб, що вимагає хімічних обробок та інших агротехнічних заходів.

Інформація про антиекологічну діяльність ДАЛР вже поширюється серед європейських вчених і екологів. На їхні заклики припинити порушення Бернської конвенції, підконтрольний ДАЛР Український науково-дослідний інститут лісового господарства та агролісомеліорації (УкрНДІЛГА) пише такі відповіді, які шокують вчених зі «старої» Європи та смішать екологів з країн колишнього соцтабору. Тому не дивно, що документальний фільм українського еколога В. Ловчиновського: «Куди поїхав ліс? Він був ще вчора!», в якому висвітлюється корумпованість харківських лісників, вже згадують у наукових європейських журналах.

Згідно до офіційної статистики ліси займають 15,5% території України. Це майже в 2 рази нижче середньоєвропейського показника – 27%. У той же час, незалежні експерти називають більш скромну цифру лісистості, в межах 11%.

До того ж більшості лісів Лісостепової та Степової зон України за складом, якістю деревостану та загальним рівнем біорізноманіття не відповідає поняттю ліс.

Очевидно, що в такій ситуації промислова розробка останніх природних і напівприродних лісів є екологічним абсурдом. Тому в таких лісах повинні бути припинені будь-які рубки, в тому числі так звані санітарні. Крім того, з Лісового кодексу слід вилучити право надання лісів в довгострокове користування, оскільки ліс є загальнонародним надбанням і в нинішніх екологічних реаліях повинен виконувати насамперед екологічну та рекреаційну функцію.

У зв’язку з усім вищезазначеним, вітчизняні екологи пропонують провести кардинальну реформу лісового відомства і екологізацію земельного законодавства на засадах збалансованого розвитку. На нашу думку на місці ДАЛР необхідно створити іншу структуру з іншими завданнями діяльності і жорстким підбором кадрів за професійним рівнем. Тим більше в Україні щорічно готується достатньо кадрів, але вони не можуть знайти роботу за профілем – що один приклад марної втрати державних коштів.

В управлінському плані пропонується піти іншим шляхом – 2/3 нинішнього лісового фонду, представленого в першу чергу природними і напівприродних лісами, має бути передано до Департаменту заповідної справи Міністерства екології та природних ресурсів, або варто організувати окремий департамент з охорони лісів при Мінекології. На базі цих територій створюватимуться нові заповідники, національні та ландшафтні парки. Отже, кажучи простіше, всі природні ліси, які займають біля 10 % території держави, мають перейти до ПЗФ. Таким кроком можна буде відразу досягти середньоєвропейського показника площ природоохоронних територій. Інша частина лісового фонду передається у відомство Міністерства аграрної політики та продовольства, в якому створюється Департамент лісостепового господарства та консервації земель. Це відомство буде займатися лісівництвом, в тому числі промисловим, створенням лісосмуг та доглядом за ними. Окрім того, цей департамент повинен буде займатися залуженням еродованих орних земель в Степовій зоні України для створення дешевих кормових угідь у вигляді пасовищ і сінокосів. Всі роботи пов’язані з залісненням та залуженням еродованої ріллі повинні проводитися виключно у відповідності до природно-кліматичного зонування території країни. Це означає, що основна маса нових лісів повинна буде з’явитися в найбільш придатних для їх зростання регіонах, тобто в Поліссі та Карпатах, що буде відповідати як екологічним, так і економічним потребам країни. У той же час, основні роботи із залуження та створення довгострокових кормових угідь мають проводитися в степових регіонах країни. Такий підхід буде більшою мірою відповідати концепції збалансованого розвитку, ніж та схема, яку ми маємо на сьогодні.

Очевидно, що навіть формування на основі 2/3 лісового фонду охоронних природних територій не зможуть забезпечити збалансований розвиток України, у зв’язку з нерівномірністю розподілу антропогенного навантаження на її території. У першу чергу це стосується Степової і Лісостепової зон, рівень розораності яких складає близько 80%. Внаслідок цього, законодавством повинна бути передбачена можливість створення нових об’єктів ПЗФ на окремих ділянках заліснених і залужених територій. Як зазначає В.Ф. Сайко (1997 р.), екстенсивне використання землі призвело до дисбалансу в землеробстві. Розширення ріллі до розмірів, неприпустимих для розвинутих країн світу, погіршило її якісний стан, збільшило енергоспоживання, яке не відповідає підвищенню продуктивності галузі, порушило екологічну рівновагу навколишнього середовища. Деякі заходи щодо виведення у запас частини земель і збільшення площ під садово-городні ділянки зумовили зростання площі ріллі й зменшення сільськогосподарських угідь. Щорічні втрати ґрунту сягають близько 600 млн. т, у тому числі понад 20 млн. т гумусу. Це дає підстави зробити висновок про те, що використання землі як основи сільськогосподарського виробництва досягло критичних меж. Системи землеробства не відповідають змінам у виробничих відносинах, соціальній, економічній, енергетичній та екологічній дійсності. Кардинально змінити ситуацію повинна аграрна реформа, яка має здійснюватися на базі науково-технічного прогресу. Вона передбачає зменшення землі в обробітку мінімум на 10 млн. га і переведення у природні кормові угіддя, в тому числі 6,7 млн. га під постійне залуження й близько 2 млн. га під заліснення. За висновками вчених, потрібно збільшити площу луків мінімум у 2,7, а лісів у 1,8 рази. Навіть після цього розораність земель становитиме 56,8% сільськогосподарських угідь, що є найвищим показником у Європі і в три рази вищим, ніж у США.

Розподіл завдань між двома департаментами означатиме також розподіл трудових ресурсів і майна ДАЛР між ними, а також реформування навчальних закладів, що належать до лісової галузі.

Найважливішим аспектом у цьому є внесення відповідних змін до земельного та лісового законодавства України, оскільки земельна проблема є найгострішою в питанні розширення лісової та степової екосистем. Не дивлячись на значне скорочення населення України, антропогенне навантаження на територію України не тільки не зменшилося, але навпаки збільшилося у зв’язку з активним просуванням вітчизняної аграрної продукції на зовнішні ринки.

Треба відверто визнати, що земельна реформа була проведена вкрай поспішно, без урахування екологічної ситуації. Ще в середині 90-х років пропонувалося вивести з обороту 8-10 млн. га еродованих орних земель для їх консервації, ця концепція була розроблена під керівництвом академіка В.Ф. Сайко. По суті, для початку потрібно було перевести значну площу ріллі у власність держави та законсервувати її, а потім вже розпаювати залишки. Однак, як кажуть – маємо те, що маємо.

У той же час, за даними Мінагрополітіки на сьогодні близько 2 млн. га розпайованих земель не мають власників. Чому б не скористатися цим, і не перевести ці площі в державну власність та не використати їх для грамотної консервації, тобто для розширення площі лісових і степових угідь. Крім того, держава ще може повернути собі більш серйозний контроль за земельними ресурсами країни. Для цього в законодавстві слід закріпити право купівлі земель тільки з боку держави і одночасно заборонити державі її продавати. Тоді держава зможе значно поповнити земельний фонд і при необхідності надавати скуплені пайові землі як для ведення сільського й лісового господарства, так і для розширення ПЗФ.

Занепад вітчизняного молочного тваринництва багато в чому пов’язаний з високою собівартістю виробництва кормів. При цьому в країні катастрофічно не вистачає пасовищ. Дешеві кормові угіддя дозволили б значною мірою знизити собівартість кормовиробництва і підняти рентабельність тваринництва. Адже звичайний довгостроковий випас значно дешевше польового кормовиробництва, оскільки знижує в рази витрати на техніку, її амортизацію, паливно-мастильні матеріали і т.п. До того ж консервація еродованих земель дозволить зосередити агровиробникам сили і засоби на найбільш родючих ґрунтах і отримувати якісну харчову продовольчу продукцію, а не дешеве фуражне зерно, як це має місце зараз. Крім того, можна стимулювати консервацію земель і серед власників паїв. Для цього слід скасувати податок на землю, якщо власник паю добровільно погоджується перевести свою ділянку в лісовий або степовий масив, а також скасувати штрафи, якщо власник паю відмовляється вести його інтенсивну обробку. Такий підхід має й дуже важливе соціально-політичне значення. Законодавча підтримка консервації паїв стала б юридичною перестраховкою від того, щоб землю не скуповували окремі особи. Адже це дозволить власнику паю при його консервації не думати про те, що з ним робити, коли утримувати землю дорого, а обробляти нічим. Інакше з відкриттям ринку землі власники паїв будуть змушені продавати свої наділи. І хто їх зможе скуповувати здогадатися не важко.

Слід відзначити і ряд моментів, які стосуються економічної ефективності. Коли мова йде про лісовідновлення, дуже непогано було б врахувати досвід скандинавських країн, де витрати на посадку лісу практично відсутні у зв’язку з правильною системою його вирубки. Скандинавська система вирубки дозволяє лісу відновлюватися самостійно, тобто витрати на лісосадівну техніку, її амортизацію, паливно-мастильні матеріали і т.п. практично зводяться до нуля. Таким чином, прибуток від ведення лісового господарства повинен визначатися не зростаючим обсягом знищених лісів, а максимальним зниженням собівартості лісовідтворення при невеликих обсягах рубки. Можна також нагадати, що підвищений рівень лісистості сприяє збільшенню квот на продаж парникових газів. Але для цього ліси повинні бути повноцінними. На думку закордонних експертів, ті насадження, які українські лісгоспи саджають зараз у Степовій зоні, не зможуть пройти міжнародну сертифікацію, тобто лісами вони, по суті, не є. Але все таки найголовнішим в такому підході є саме зниження антропо-техногенного навантаження на територію України, турбота про здорове довкілля, збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, відновлення родючості ґрунтів, здоров’я майбутніх поколінь. Адже якість середовища існування і якість життя взаємопов’язані.