Ще вдосвіта, пройшовши чимало поліською пущею, підходиш до великого осушеного безлісого болота, яке після зими поки що не почало оновлюватися зеленню трав і низьких кущів. Умощуєшся в засідці за невеликим квартальним стовпом, ховаючи під плащем фоторушницю. Початок квітня – пора, коли у одних птахів саме розпал шлюбних церемоній, а у багатьох інших настає час масової міграції.

Щільна темрява ночі стала, здається, прозорішою. Крізь імлисту ковдру туману, що накриває землею, світанок набирає сили неквапливо. Ранок більше схожий на осінній, ніж на весняний. Праворуч – широкий затуманений простір болота, ліворуч – невелике його відгалуження, яке клином врізається в стіну лісу і переходить у широку просіку. На те, що все відбувається таки весною, вказують інтенсивне бурмотіння і чухикання тетеруків, які токують неподалік на болоті, намагаючись привернути до себе увагу подруг. Саме тетеруки є об’єктом цього весняного фотополювання, але їх ховає покривало туману. Бурмотіння розпалених пристрастю тетеруків посилюється, та птахів не можна побачити. Тож ті звуки сприймаєш як голосне таємниче чаклування поліських лісовиків і перелесників. Іншого не чути.

Якоїсь миті ліворуч у проміжку просіки із-за обрію вигулькує червоний серпик сонця, швидко перетворюється в перевернуту донизу розпечену мідну чашу і одразу починає набувати обрисів червоного кола. Туман приглушує яскравість сонячних променів. Раптом на тлі сонця, що сходить, виникає силует птаха. Досі його ховав туман. На забілено-жовтогарячому кольорі сонця на кілька казкових секунд окреслюється його граційна довга шия, гордовита постава, верх довгих ніг. Птах нагнувся і його довгий дзьоб майже зник у нижньому шарі туману. Наче на вишуканій японській мініатюрі, сонце вималювало журавля. (більше…)

Прямуючи навпростець через осінній уже напівзвільнений від листя ліс, придивляєшся до порослих дрібними осиками і березами місцин з надією натрапити на сироїжки, рядовки, бабки або підосичники. Серед такого низькорослого рідколісся купкуються й мухомори з яскраво-червоними шапками, обсипаними білими круглими плямами. Під осіннім спохмурнілим небом відчуваєш особливе задоволення від „полювання” на гриби. Та зненацька в розміреність пошуку вривається зовсім несподіване: майже біля галявини із гурту осик, серед яких сподівався знайти гриба, щось здійнялося і полетіло. Схоже, то справді птах, він летить перед очима лише кілька секунд. Від раптовості появи птаха помічаєш тільки його розміри завбільшки з дрозда, довгі крила й хвіст, а також що за забарвленням він ніяковісінький. Ще хвилька – він зникає, однак залишивши сумнів, що, може, то й не птах, а хтось невидимий жбурнув шматок кори, щоб відволікти увагу від збирання грибів. Уява вже малює в побаченому привид лісу, який на мить матеріалізувався. Та то таки птах – дрімлюга.

Зовсім не кожний орнітолог може похвалитися, що добре знає цього птаха, оскільки активним він стає після заходу сонця і перед його сходом, власне, у нічний час доби подібно до сов. Тож щоб дізнатися про дрімлюгу більше, треба проводити нічні спостереження.

(більше…)

Сукупність назв об’єктів, явищ і понять становить основу будь-якої мови. Неможливо обійтися без них і в науці, бо передусім предмет дослідження треба назвати, а вже потім, за необхідності, розтлумачити цей термін. Наукове називництво стосовно біологічних видів вирізняється дуже характерною особливістю: в наукових текстах будь-якою мовою для означення видів вживають латинські назви, обрання яких підпорядковане певним правилам. Утім коли починається інший етап пізнання – популяризація знань, тоді латинські назви, власне з неживої мови, зазвичай важко сприймаються широким колом користувачів, бо вони є чужорідними, переважно незрозумілими для носіїв рідної живої мови. Через те або латинські назви пристосовують до рідної мови завдяки транслітерації, або перекладають їх, або використовують існуючі іншомовні автентичні назви, або ж на ґрунті своєї мови утворюють нові назви як відповідники латинських.

Чим більше в національній спільноті накопичено знань про котрусь групу тварин, тим докладніше в її мові розроблено склад назв різних видів цієї групи. Вивченість птахів у світі в цілому є однією з найбільших, тому національні системи їх назв є найрозвинутішими, наприклад у багатьох європейських мовах.

У нашій мові також існує реальна потреба формування складу національних назв птахів світу. Насамперед вони необхідні в музейній справі. Фондові колекції вітчизняних природничих музеїв містять багато екзотичних видів птахів, з якими відвідувачі можуть ознайомитися на стендових експозиціях, і кожен експонований вид мав би бути представлений не лише латинською, а й українською назвою. Національні назви птахів як спеціальні терміни є невід’ємним атрибутом наукових праць за результатами зоологічних досліджень, у тому числі тих, які стосуються не лише території нашої країни. Широкого використання вітчизняної номенклатури птахів світу вкрай потребують орнітологія, біогеографія, зокрема зоогеографія. (більше…)

Віддавна до фауни гніздових птахів нашої країни належали вісім видів з характерною зовнішністю і поведінкою. Стукотіння по сухих гілках для отримання лунких звуків замість голосної шлюбної пісні та пересування по вертикалі стовбурів з опорою на цупкий хвіст одразу вказують, що перед нами птахи, яких ми називаємо дятлами або жовнами. Дятли забарвлені строкато – переважно у чорний і білий кольори, а для жовн характерним є однотонніше забарвлення – чорне, жовтувато-зелене, зеленкувато-сіре.

Та в середині ХХ століття, в 1948 році, на Закарпатті вперше зареєстрували гніздування нового виду птахів – дятла сирійського, який науковцям відомий під латинською назвою Dendrocopos syriacus. Не знаючи історії першоопису цього виду науковцями, можна здивуватися, чому дятел з видовим означенням «сирійський» вперше з’явився у нас з боку Центральної Європи, що на заході, тоді як країна Сирія, з якою пов’язана назва птаха, розташована на південь від нас.

Новий вид дятлів, котрий раніше не був відомий сучасній науці, вперше описали німецькі натуралісти Фридрих Гемприг та Христіан Еренберг у 1833 році. Спостерігали птахів у Ліванських горах, які того часу входили до складу Великої Сирії, що була під владою Османської імперії з адміністративний центром у сучасній Туреччині. З волі авторів першоопису в його латинській назві закріпилося означення syriacus, котре згодом запозичили багато європейських мов. (більше…)

Початок зими з його найкоротшими днями в році позначений похмурістю й навіть тужливістю, і думкою вже прагнеш весни. Може, тому що хочеться відновити колишні враження від радісних змін у природі, що настають після зимових холодів. У цих спогадах майже неодмінно виникне образ одного з перших весняних вісників – шпака, пролунає в уяві його знайома метушлива пісня.

Для жителів міст і сіл нашої країни чи не в першу чергу саме шпак здавна є ознакою приходу весни, бо він може повертатися до наших садів і парків вже наприкінці лютого, але найчастіше – у першій половині березня.

Шлюбне, весняне вбрання шпака привертає до себе увагу особливим металічним пурпурово-синьо-зеленим полиском на чорному оперенні та жовтим кольором дзьоба, схожого на пінцет. Полиск у самця значно виразніший, ніж у самки, оскільки його пір’я майже суцільно чорне. (більше…)

Коли згадують про воронових птахів, чи не у кожного з нас майже відразу виникає образ цілковито чорного або сірого з чорним великодзьобого птаха. Про багатьох інших тварин, забарвлених у чорний колір, кажуть, що вони вороної масті, тобто не просто чорні, а ще й з мінливим металічним полиском на оперенні, шерсті або лусці.

На противагу цьому образу уявімо пташину, в якої спина сірувато-бура з рожевим відтінком, голова і майже весь низ тулуба рудуваті, тім’я рудувато-біле з тонкими чорними рисками, горло біле, надхвістя і підхвістя також білі, «вуса» і хвіст чорні, зверху на чорних махових перах білі плями, а покривні пера крил небесно-блакитні з вузькими чорними смужками. Така барвистість в оперенні властива хіба що різним видам, скажімо, папуг. Але ж наведено опис одного з наших звичайних воронових птахів, йдеться про сойку. (більше…)

Без перебільшення можна стверджувати, що Київ розташований в унікальному довкіллі, бо в межах міста сходяться дві великі природні смуги – Полісся і Лісостеп, а в його південній частині трапляються й окремі ділянки із суто степовою рослинністю. Дуже поталанило місту й з головною водною артерією – Дніпром, з безліччю островів, заток та проток на ньому, з широчезними заплавними луками вздовж річки. А ще не забуваймо про Десну, що впадає у Дніпро наразі біля адміністративних меж міста. Крім того, більша частина міського правобережжя відзначається нагірністю і значною розчленованістю рельєфу.

Кожна з перелічених ландшафтних особливостей збагачує природне середовище, через що тут виникли найрізноманітніші умови для існування багатьох видів птахів. Тож не дивно, але водночас звичайного городянина й дивує, що в адміністративних межах Києва за останні 100 років виявлено приблизно 320 видів птахів, що складає три чверті від усієї кількості видів орнітофауни країни (Фесенко, 2010). Мабуть, таке пташине багатство мало би бути відображене в назвах урочищ, місцин, вулиць, річок, які розташовані на території міста. (більше…)

Згадаймо афористичний вираз: скажи хоча б щось, щоб я тебе побачив, тобто навколо вас може бути багато людей, і якщо хтось із них бажає привернути до себе вашу увагу, він має бодай у якійсь формі подати голос, власне вказати на себе, щоб ви помітили його присутність, його фактичне існування. У таксономії біологічних видів діє подібне правило: той чи інший таксон, зокрема вид птаха, вважають існуючим тільки тоді, коли йому дано певну назву. В зоологічній і ботанічній систематиці найпершою ознакою існування виду є присвоєння йому латинської назви.

Спробуйте обійтись без такої назви. Можете вказати на свій об’єкт уваги приблизно так: ото, воно, рябе, зелене й ворушиться. Від такого означення в уяві виникають образи принаймні двох тварин – зеленої з бурим ряботинням жаби на мілководді ставка або зеленого з плямами іншого кольору папуги у кроні дерева. А ви, мабуть, хотіли розповісти про ящірку прудку, бо й вона – зелена, ряба, бігає.

З використання латиниці вибудувані різноманітні класифікаційні системи тварин і рослин. Інтернет насичений ними, і завдяки їм можна познайомитися мало не з кожним біологічним видом нашої планети, про який науковцями зібрано хоч би найменшу інформацію. Про кожен вид птахів світу можна довідатися, наприклад, на сторінці Avibase – The World Bird Database, де на додачу до латини наведено і національні назви з багатьох переважно європейських мов. У згаданому інтернетівському джерелі для деяких видів вказано й наші, українські назви, але лише для тих, які трапляються на території України-Русі. Воно й зрозуміло, бо нашу національну номенклатуру достатньо розроблено переважно по птахах вітчизняної фауни. Коли у Avibase – The World Bird Database відкриваєш частини з даними про іноземні види, то бачиш, що нашу мову взагалі не згадано. Тож у таких випадках наче й не існує у світі української, справжньої руської мови: якщо немає в ній означення для іноземного виду, то зникає й згадка про нашу солов’їну словесність. (більше…)

Шанувальникам детективів, коли згадаєш про цього птаха, мабуть, відразу спаде на думку назва вбивчої оповіді англійки Агати Крісті „Таємниця чорних дроздів”. Птахів, як і багатьох інших персонажів у цій історії, таки безжально вбили, а потім підкинули, щоб уже неживими вони, нагадавши про назву забутої копальні „Чорні дрозди” в Африці, виконали функцію піратської чорної мітки, яку в колі вільних від докорів сумління мореходів було прийняти підкидати як виклик супротивнику з погрозою смертельної помсти. Майстрині детективного жанру вдалося досить легко викликати у англомовного читача асоціацію між цими дроздами і чорною міткою піратів, бо в англійській мові дрізд чорний отримав особливу назву – blackbird, яку можна й перекласти особливо – чорноптах. Ох же й туману накинула на птахів авторка, хоча справжньої таємниці дроздів чорних у її розповіді немає. Між тим у цих птахів є реальні таємниці, декотрі з них майже контрабандистські, власне детективні. (більше…)

У дворі Торгівельно-економічного університету, що в Києві, цілісінький день постійний рух, студенти або поспішають на лекції, або повертаються до гуртожитків, мешканці Лісового масиву перетинають його дорогою до метро і назад, до своїх осель. Газони рівненько підстрижені, біля головного навчального корпусу вздовж протилежного боку проїзду ростуть молоді, але вже пишні широколисті клени.

Дорога через двір звична, проте цього червневого ранку око вловлює щось незрозуміле. З одного боку проїзду на висоті зросту людини до листатих кленів миттю пролетіло щось особливо яскраве, немов живий смарагд розміром з горобця. Сховалося у клені. Тут таки відразу, чи не навздогін крилатому смарагду, на траву під кленом приземлилася ворона сіра. Не інакше, пильнує якусь здобич.

Стало й собі цікаво, що відбувається. Незадоволеній вороні довелося полетіти геть, почувши «Ану, киш!». Тепер вже сам, наче щойно та ворона, розглядаю з боків і знизу гущавину клена. Ніби нічого незвичного. «Ага, ось!». Не на гілці, а вчепившись знизу за один листок, як чималий шматок домашньої ковбаси у бутерброді, між двома листками сховався яскраво-зелений папужка хвилястий. Ледве хекає, хіба що язика висолопити не годен. Повільно, щоб не налякати цього екзота нашого довкілля, підвожу руку, і можлива здобич ворони стає моєю здобиччю. Папужка не інакше як сальної породи, весь аж залитий під шкірою товстеньким шаром жиру жовтувато-тілесного кольору. Але ж який розумний, замаскувався від хижака між листками. Чи вдалося б йому врешті уникнути фатального удару воронячого дзьоба, якби не потрапив до рук? От коли б його раніше в клітці не перегодовували. Ворона сама не кинула б переслідувати цього важковаговика з жировим баластом. Такий довго не зміг би тікати. Історія ця завершилася на користь папужки – він повернувся до клітки, але вже у нового хазяїна. (більше…)