Сукупність назв об’єктів, явищ і понять становить основу будь-якої мови. Неможливо обійтися без них і в науці, бо передусім предмет дослідження треба назвати, а вже потім, за необхідності, розтлумачити цей термін. Наукове називництво стосовно біологічних видів вирізняється дуже характерною особливістю: в наукових текстах будь-якою мовою для означення видів вживають латинські назви, обрання яких підпорядковане певним правилам. Утім коли починається інший етап пізнання – популяризація знань, тоді латинські назви, власне з неживої мови, зазвичай важко сприймаються широким колом користувачів, бо вони є чужорідними, переважно незрозумілими для носіїв рідної живої мови. Через те або латинські назви пристосовують до рідної мови завдяки транслітерації, або перекладають їх, або використовують існуючі іншомовні автентичні назви, або ж на ґрунті своєї мови утворюють нові назви як відповідники латинських.

Чим більше в національній спільноті накопичено знань про котрусь групу тварин, тим докладніше в її мові розроблено склад назв різних видів цієї групи. Вивченість птахів у світі в цілому є однією з найбільших, тому національні системи їх назв є найрозвинутішими, наприклад у багатьох європейських мовах.

У нашій мові також існує реальна потреба формування складу національних назв птахів світу. Насамперед вони необхідні в музейній справі. Фондові колекції вітчизняних природничих музеїв містять багато екзотичних видів птахів, з якими відвідувачі можуть ознайомитися на стендових експозиціях, і кожен експонований вид мав би бути представлений не лише латинською, а й українською назвою. Національні назви птахів як спеціальні терміни є невід’ємним атрибутом наукових праць за результатами зоологічних досліджень, у тому числі тих, які стосуються не лише території нашої країни. Широкого використання вітчизняної номенклатури птахів світу вкрай потребують орнітологія, біогеографія, зокрема зоогеографія. (більше…)

Віддавна до фауни гніздових птахів нашої країни належали вісім видів з характерною зовнішністю і поведінкою. Стукотіння по сухих гілках для отримання лунких звуків замість голосної шлюбної пісні та пересування по вертикалі стовбурів з опорою на цупкий хвіст одразу вказують, що перед нами птахи, яких ми називаємо дятлами або жовнами. Дятли забарвлені строкато – переважно у чорний і білий кольори, а для жовн характерним є однотонніше забарвлення – чорне, жовтувато-зелене, зеленкувато-сіре.

Та в середині ХХ століття, в 1948 році, на Закарпатті вперше зареєстрували гніздування нового виду птахів – дятла сирійського, який науковцям відомий під латинською назвою Dendrocopos syriacus. Не знаючи історії першоопису цього виду науковцями, можна здивуватися, чому дятел з видовим означенням «сирійський» вперше з’явився у нас з боку Центральної Європи, що на заході, тоді як країна Сирія, з якою пов’язана назва птаха, розташована на південь від нас.

Новий вид дятлів, котрий раніше не був відомий сучасній науці, вперше описали німецькі натуралісти Фридрих Гемприг та Христіан Еренберг у 1833 році. Спостерігали птахів у Ліванських горах, які того часу входили до складу Великої Сирії, що була під владою Османської імперії з адміністративний центром у сучасній Туреччині. З волі авторів першоопису в його латинській назві закріпилося означення syriacus, котре згодом запозичили багато європейських мов. (більше…)

Початок зими з його найкоротшими днями в році позначений похмурістю й навіть тужливістю, і думкою вже прагнеш весни. Може, тому що хочеться відновити колишні враження від радісних змін у природі, що настають після зимових холодів. У цих спогадах майже неодмінно виникне образ одного з перших весняних вісників – шпака, пролунає в уяві його знайома метушлива пісня.

Для жителів міст і сіл нашої країни чи не в першу чергу саме шпак здавна є ознакою приходу весни, бо він може повертатися до наших садів і парків вже наприкінці лютого, але найчастіше – у першій половині березня.

Шлюбне, весняне вбрання шпака привертає до себе увагу особливим металічним пурпурово-синьо-зеленим полиском на чорному оперенні та жовтим кольором дзьоба, схожого на пінцет. Полиск у самця значно виразніший, ніж у самки, оскільки його пір’я майже суцільно чорне. (більше…)

Коли згадують про воронових птахів, чи не у кожного з нас майже відразу виникає образ цілковито чорного або сірого з чорним великодзьобого птаха. Про багатьох інших тварин, забарвлених у чорний колір, кажуть, що вони вороної масті, тобто не просто чорні, а ще й з мінливим металічним полиском на оперенні, шерсті або лусці.

На противагу цьому образу уявімо пташину, в якої спина сірувато-бура з рожевим відтінком, голова і майже весь низ тулуба рудуваті, тім’я рудувато-біле з тонкими чорними рисками, горло біле, надхвістя і підхвістя також білі, «вуса» і хвіст чорні, зверху на чорних махових перах білі плями, а покривні пера крил небесно-блакитні з вузькими чорними смужками. Така барвистість в оперенні властива хіба що різним видам, скажімо, папуг. Але ж наведено опис одного з наших звичайних воронових птахів, йдеться про сойку. (більше…)

Без перебільшення можна стверджувати, що Київ розташований в унікальному довкіллі, бо в межах міста сходяться дві великі природні смуги – Полісся і Лісостеп, а в його південній частині трапляються й окремі ділянки із суто степовою рослинністю. Дуже поталанило місту й з головною водною артерією – Дніпром, з безліччю островів, заток та проток на ньому, з широчезними заплавними луками вздовж річки. А ще не забуваймо про Десну, що впадає у Дніпро наразі біля адміністративних меж міста. Крім того, більша частина міського правобережжя відзначається нагірністю і значною розчленованістю рельєфу.

Кожна з перелічених ландшафтних особливостей збагачує природне середовище, через що тут виникли найрізноманітніші умови для існування багатьох видів птахів. Тож не дивно, але водночас звичайного городянина й дивує, що в адміністративних межах Києва за останні 100 років виявлено приблизно 320 видів птахів, що складає три чверті від усієї кількості видів орнітофауни країни (Фесенко, 2010). Мабуть, таке пташине багатство мало би бути відображене в назвах урочищ, місцин, вулиць, річок, які розташовані на території міста. (більше…)

Згадаймо афористичний вираз: скажи хоча б щось, щоб я тебе побачив, тобто навколо вас може бути багато людей, і якщо хтось із них бажає привернути до себе вашу увагу, він має бодай у якійсь формі подати голос, власне вказати на себе, щоб ви помітили його присутність, його фактичне існування. У таксономії біологічних видів діє подібне правило: той чи інший таксон, зокрема вид птаха, вважають існуючим тільки тоді, коли йому дано певну назву. В зоологічній і ботанічній систематиці найпершою ознакою існування виду є присвоєння йому латинської назви.

Спробуйте обійтись без такої назви. Можете вказати на свій об’єкт уваги приблизно так: ото, воно, рябе, зелене й ворушиться. Від такого означення в уяві виникають образи принаймні двох тварин – зеленої з бурим ряботинням жаби на мілководді ставка або зеленого з плямами іншого кольору папуги у кроні дерева. А ви, мабуть, хотіли розповісти про ящірку прудку, бо й вона – зелена, ряба, бігає.

З використання латиниці вибудувані різноманітні класифікаційні системи тварин і рослин. Інтернет насичений ними, і завдяки їм можна познайомитися мало не з кожним біологічним видом нашої планети, про який науковцями зібрано хоч би найменшу інформацію. Про кожен вид птахів світу можна довідатися, наприклад, на сторінці Avibase – The World Bird Database, де на додачу до латини наведено і національні назви з багатьох переважно європейських мов. У згаданому інтернетівському джерелі для деяких видів вказано й наші, українські назви, але лише для тих, які трапляються на території України-Русі. Воно й зрозуміло, бо нашу національну номенклатуру достатньо розроблено переважно по птахах вітчизняної фауни. Коли у Avibase – The World Bird Database відкриваєш частини з даними про іноземні види, то бачиш, що нашу мову взагалі не згадано. Тож у таких випадках наче й не існує у світі української, справжньої руської мови: якщо немає в ній означення для іноземного виду, то зникає й згадка про нашу солов’їну словесність. (більше…)

Шанувальникам детективів, коли згадаєш про цього птаха, мабуть, відразу спаде на думку назва вбивчої оповіді англійки Агати Крісті „Таємниця чорних дроздів”. Птахів, як і багатьох інших персонажів у цій історії, таки безжально вбили, а потім підкинули, щоб уже неживими вони, нагадавши про назву забутої копальні „Чорні дрозди” в Африці, виконали функцію піратської чорної мітки, яку в колі вільних від докорів сумління мореходів було прийняти підкидати як виклик супротивнику з погрозою смертельної помсти. Майстрині детективного жанру вдалося досить легко викликати у англомовного читача асоціацію між цими дроздами і чорною міткою піратів, бо в англійській мові дрізд чорний отримав особливу назву – blackbird, яку можна й перекласти особливо – чорноптах. Ох же й туману накинула на птахів авторка, хоча справжньої таємниці дроздів чорних у її розповіді немає. Між тим у цих птахів є реальні таємниці, декотрі з них майже контрабандистські, власне детективні. (більше…)

У дворі Торгівельно-економічного університету, що в Києві, цілісінький день постійний рух, студенти або поспішають на лекції, або повертаються до гуртожитків, мешканці Лісового масиву перетинають його дорогою до метро і назад, до своїх осель. Газони рівненько підстрижені, біля головного навчального корпусу вздовж протилежного боку проїзду ростуть молоді, але вже пишні широколисті клени.

Дорога через двір звична, проте цього червневого ранку око вловлює щось незрозуміле. З одного боку проїзду на висоті зросту людини до листатих кленів миттю пролетіло щось особливо яскраве, немов живий смарагд розміром з горобця. Сховалося у клені. Тут таки відразу, чи не навздогін крилатому смарагду, на траву під кленом приземлилася ворона сіра. Не інакше, пильнує якусь здобич.

Стало й собі цікаво, що відбувається. Незадоволеній вороні довелося полетіти геть, почувши «Ану, киш!». Тепер вже сам, наче щойно та ворона, розглядаю з боків і знизу гущавину клена. Ніби нічого незвичного. «Ага, ось!». Не на гілці, а вчепившись знизу за один листок, як чималий шматок домашньої ковбаси у бутерброді, між двома листками сховався яскраво-зелений папужка хвилястий. Ледве хекає, хіба що язика висолопити не годен. Повільно, щоб не налякати цього екзота нашого довкілля, підвожу руку, і можлива здобич ворони стає моєю здобиччю. Папужка не інакше як сальної породи, весь аж залитий під шкірою товстеньким шаром жиру жовтувато-тілесного кольору. Але ж який розумний, замаскувався від хижака між листками. Чи вдалося б йому врешті уникнути фатального удару воронячого дзьоба, якби не потрапив до рук? От коли б його раніше в клітці не перегодовували. Ворона сама не кинула б переслідувати цього важковаговика з жировим баластом. Такий довго не зміг би тікати. Історія ця завершилася на користь папужки – він повернувся до клітки, але вже у нового хазяїна. (більше…)

Цей птах вкрай рідко трапляється не тільки звичайному спостерігачу. Більшість орнітологів можуть похвалитися лише тим, що бачили беркута у височині неба, коли птах мандрував під час міграції або ширяв під хмарами у пошуках поживи над угіддями своєї чималої за площею гніздової території. Спостерігаючи потужні й водночас неквапливі помахи крил великого досконалого птаха або його вільне, розлоге кружляння у висхідних потоках розігрітого сонцем повітря, проймаєшся думкою не те що про недосяжність для себе хоча б натяку на його здібності, а про неможливість принаймні трохи наблизитися до нього, щоб розглянути його велич. Особливого, можна сказати переможного, акценту надає беркуту постава нерухомих крил у польоті. Птах тримає їх майже наполовину піднятими вгору, через що утворюється обрис, схожий на латинську літеру V – символ перемоги. Саме завдяки такій поставі крил беркута здалеку легко відрізнити від решти орлів нашої фауни, наприклад від могильника або орла степового, бо вони, ширяючи, тримають крила горизонтально.  (більше…)

Багато хто з нас ще, мабуть, пам’ятає, як у двадцятих числах березня 2013 року на нас насунувся небувалий, могутній циклон і засипав півкраїни товстезним шаром снігу, через що навіть у столиці сталися тривалі перебої з підвезенням хліба до магазинів. Березнева зима наостанок щосили вдарила дводенним сніговієм, після якого настала ясна, тиха й морозна днина.

У стихлій природі серед сліпучо-білого глибокого снігу, що виблискував під ранковим сяючим сонцем, на автобусній зупинці одного з буковинських сіл стояли троє чоловіків і дівчинка. Чоловіки гомоніли про клопіт із сніговими переметами заввишки з людину, один з них тримав у лівій руці утеплену всередині замшеву перчатку, горловина якої звисала. Розмовляли неквапливо, очікували на автобус. Зненацька з гущавини засніженої туї, що росла поруч, щось миттю майнуло і сховалося в перчатку. Може, люди не відразу й зауважили б той майже невловимий рух біля себе. Але те щось не зачаїлося у знайденій затишній нірці, а почало рвучко смикати вовняну внутрішню обв’язку. Перчатка затанцювала в руці чоловіка, чим усі були неабияк здивовані. Що ж то могло бути? Чи не миша шмигонула у схованку?
Та чи ж миші літають? (більше…)