Віддавна до фауни гніздових птахів нашої країни належали вісім видів з характерною зовнішністю і поведінкою. Стукотіння по сухих гілках для отримання лунких звуків замість голосної шлюбної пісні та пересування по вертикалі стовбурів з опорою на цупкий хвіст одразу вказують, що перед нами птахи, яких ми називаємо дятлами або жовнами. Дятли забарвлені строкато – переважно у чорний і білий кольори, а для жовн характерним є однотонніше забарвлення – чорне, жовтувато-зелене, зеленкувато-сіре.

Та в середині ХХ століття, в 1948 році, на Закарпатті вперше зареєстрували гніздування нового виду птахів – дятла сирійського, який науковцям відомий під латинською назвою Dendrocopos syriacus. Не знаючи історії першоопису цього виду науковцями, можна здивуватися, чому дятел з видовим означенням «сирійський» вперше з’явився у нас з боку Центральної Європи, що на заході, тоді як країна Сирія, з якою пов’язана назва птаха, розташована на південь від нас.

Новий вид дятлів, котрий раніше не був відомий сучасній науці, вперше описали німецькі натуралісти Фридрих Гемприг та Христіан Еренберг у 1833 році. Спостерігали птахів у Ліванських горах, які того часу входили до складу Великої Сирії, що була під владою Османської імперії з адміністративний центром у сучасній Туреччині. З волі авторів першоопису в його латинській назві закріпилося означення syriacus, котре згодом запозичили багато європейських мов.

Первинно цей вид птахів був поширений лише на Близькому Сході, у Малій Азії та на заході Передньої Азії, на південь і захід від південного узбережжя Каспійського моря. Але з кінця ХІХ століття почалася перша хвиля природного розширення області його гніздування – на Балкани і в Центральну Європу, тобто на північний захід і північ. Через півстоліття вектор розширення гніздової області дятла сирійського змінився на східний. На початку другої хвилі розселення він з’явився у нас на західному кордоні й до 2000 року освоїв майже усю територію нашої країни, бо її природні умови стали йому до смаку, як кажуть, припали до душі. На всьому своєму ареалі цей вид є осілим.

Дослідники припускають, що друга хвиля розселення була пов’язана з масовим культивуванням морозостійких сортів абрикосів у центральних і північних областях нашої країни. Дятел сирійський, як жоден з наших видів дятлів, дуже полюбляє живитися зернятами з абрикосових кісточок, із завзяттям роздовбує їх. Справді, пам’ятається, що у 1960-х роках в садках на присадибних ділянках по селах навколо Києва абрикосів майже не було. Тоді якщо їх і садили, то вони часто вимерзали. Невдовзі селекціонери вивели районовані морозостійкі сорти, і тепер абрикосові дерева-самосіви вже не є рідкістю для півночі країни. Те саме можна сказати і про волоський горіх, який у той самий період був районований на півночі країни і став широко культивованим у колись лише вишневих садках. Дятли до цих горіхів також дуже ласі.

Дятел сирійський для гніздування займає переважно листяні насадження лісосмуг, парків і садів. У наших умовах його можна було б назвати дятлом садовим. У сільських населених пунктах, невеликих містах, садибному передмісті та парках середмістя великих міст він трапляється нині значно частіше, ніж дятел звичайний, на якого дуже схожий. Припущення, що дятел сирійський є агресивнішим порівняно з дятлом звичайним спостереженнями не підтверджується. Річ у кормових смаках цих двох видів дятлів. Якщо дятел звичайний у позазимовий період живиться майже винятково безхребетними тваринами, то у дятла сирійського цілорічно їжа рослинного походження становить не менше ніж половину його раціону. Корм «сирієць» знаходить досхочу поруч з людино, до близької присутності якої він ставиться дуже спокійно.

Водночас дятел звичайний надає перевагу лісопарковим насадженням, що розташовані на значних площах. Тож через певні еколого-поведінкові особливості вид-вселенець, яким є дятел сирійський, виявився пристосованішим до гніздування в населених пунктах, тобто більшою мірою урбанізованим порівняно з дятлом звичайним. Мабуть, у восьми випадках з десяти в селі або міст упродовж гніздового періоду нині трапляється дятел сирійський, а не дятел звичайний. Через те, коли ви бачите начебто таких знайомих дятлів, не зайве уважніше придивитися, чи не виявиться, що то саме «сирієць», а не дятел звичайний.

Розміри в обох схожих видів дятлів майже однакові. Подібні вони й за голосами та характером барабанного стукотіння по сухих гілках на початку шлюбного періоду, хіба що крик у дятла сирійського дещо м’якший за звучанням, а стукотіння не таке лунке, як у дятла звичайного. Та чітко помітними є відмінності в забарвленні окремих частин оперення птахів. Найважливіша і найнаочніша ознака дятла сирійського є такою: біла щока і білий бік шиї не розмежовані будь-яким іншим кольором, а утворюють одну суцільну білу пляму, тоді як у дятла звичайного білі щока і бік шиї розділені чіткою, контрастною чорною смугою. Смуга немає – дятел сирійський, смуга є – дятел звичайний. Для визначення виду певне значення мають і відтінки у забарвленні підхвістя: у дятла сирійського воно рожево-червоного кольору, або малинового, а у дятла звичайного – яскраво-червоного, як і пляма на потилиці дорослого самця. Ще тонша відмінність існує в забарвленні крайніх стернових пер: у дятла сирійського вони чорні з невеликими білими плямами, а у дятла звичайного – з білими і чорними смугами, тобто в цілому світліші, ніж у «сирійця». Коли птах летить від вас і його голови не видно, то дві останні ознаки можуть стати в пригоді для спостережливого натураліста, щоб визначити вид дятла. Усе інше оперення обох видів забарвлене однаково.

Походження слова «дятел» не є аж таким зрозумілим, хіба що перша приголосна в ньому може підказати, що в цій назві криється означення певної дії, пов’язаної з тим, яким способом цей птах здобуває собі корм. Знайому нам назву виводять від праслов’янської лексеми «делбтел» (для сучасної вимови її можна трансформувати у «довбатель», бо л часто переходить у в, а між приголосними вкорінюють голосну для кращої артикуляції) – «той, що довбає». Нерідко зазначають, що прадавнє слово за своїм значенням подібне до українських слів «довбач» та «довбало». У Миколи Шарлеманя (1927), який навів майже 60 вітчизняних синонімів до назви «дятел», бачимо ще й таке: «добаш», «довбуш», «довбусь», «добуш», «добало», «добак», «довбар».

Означення «той, що довбає» найбільше характеризує дятла сирійського у період видовбування дупла. Проте початок гніздового періоду настає значно раніше, коли дятли починають стукотіти по сухих гілках, що вібрують від їхніх ударів і створюють звук. Уже в лютому їхні барабанні концерти можна почути в населених пунктах. Стукотіння властиве як самцям, так і самкам, проте самці здійснюють такі звукові демонстрації значно частіше. Провівши зиму нарізно, окремо один від одного, птахи починають придивлятися до партнера на обраній для гніздування ділянці. Спостерігати за залицянням у тварин завжди цікаво: у дятлів воно виражається, зокрема, у тому, що вони лазять по спіралі стовбуром дерева, ніби намагаються наздогнати один одного і при цьому час від часу кланяються-кивають головою то в один бік, то в інший. Без остраху підпускають до себе людину на кілька метрів, можна стояти і довгенько дивитися на їхню чуттєву шлюбну «карусель». У такому заграванні поступово зникає ворожість самки стосовно самця, і вони утворюють стійку пару на увесь сезон розмножень.

Зазвичай, дерево, де буде влаштовано гніздо, обирає самець. Часто це якесь плодове дерево, що росте в саду, на узбіччі дороги сільської вулиці, трапляються дупла й у дворах біля будинків в осокорах, тополях, липах, а то й у дерев’яних стовпах радіомережі. Найчастіше птахи видовбують дупла в деревах з м’якою деревиною, висота їх розміщення в нашій країні – від 0,5 до 15 метрів. Лаштування дупла дятлами у багатьох випадках припадає на квітень, саме на той час, коли деякі пари шпаків, які повернулися із зимівлі на початку або всередині березня, так і не знайшли незайняті дупла. Ось тоді дятли сирійські й стикаються з однією зі своїх загроз для успішного розмноження.

Незважаючи на те, що дзьоб дятла сирійського дещо більший, ніж у дятла звичайного, і він мав би бути гарним знаряддям, щоб відігнати нахабних шпаків від свого щойно збудованого дупла, шпаки зазвичай стають переможцями. Причому домінування шпаків над цими дятлами у конкуренції за дупла є масовим явищем. А от дятла звичайного, який доволі часто знищує кладки яєць і пташенят інших дуплогніздних птахів, шпаки не зачіпають. Тож миролюбний норов дятла сирійського шпаки сприймають як слабкість і використовують собі на користь. Просто таки яскравий приклад для аналогій в сучасних геополітичних цивілізаційних реаліях. Утім такі приклади взаємовідносин у природі не можуть бути зразком для кола гуманних людей, хоча й є повчальними.

У збудованому протягом трьох тижнів дуплі, що не зазнало чиїхось нападів, самка відкладає 4–6 яєць чисто-білого кольору, які насиджують обидва птахи впродовж двох тижнів. Вигодовування пташенят у дуплі триває три тижні або дещо довше. На завершенні цього часу самка стає значно агресивнішою до самця, і коли молоді дятли залишають гніздо, виводок розпадається на дві частини, одну з яких на своїй території окремо догодовує самка, а другу частину виводка доглядає на іншій території самець. З часом дорослі дятли стають агресивними і до своїх пташенят, що підросли і навчилися самостійно здобувати корм. Вони виганяють молодняк зі своїх кормових ділянок і тримаються до наступного сезону розмноження поодинці.

На відміну від решти дятлів нашої фауни дятел сирійський для вигодовування пташенят використовує не тільки корм тваринного походження, але й рослинного, причому у значній кількості. Приносить їм стиглі ягоди малини, ожини, шовковиці, м’якуш плодів вишні і черешні, а кісточки перед годівлею видовбує. Інші види дятлів ловлять для пташенят майже винятково різних хребетних.

Відрізняється дятел сирійський від схожого на нього дятла звичайного і домінуючим способом здобування безхребетних тварин: «сирієць» меншою мірою довбає кору або деревину, а значно частіше колупає їх, дістаючи здобич із тріщин, щілин, заглибин, трухлявини, збирає з поверхні стовбурів та гілок, а також із землі, ловить у повітрі.

З особливим задоволенням він розкльовую кісточки абрикосів, слив, вишень, черешень, волоські та ліщинові горіхи, дістає з них зернята і серцевину. Подібно до дятла звичайного, який влаштовує «кузні» для роздовбування шишок, дятел сирійський також застосовує цей спосіб добування корму, але приносить до своїх «кузень» переважно кісточки плодових дерев і горіхи. Дятли змінюють місця таких «кузень» доволі часто, лише купки шкаралопук залишаються, вказуючи на те, що на ділянці хазяйнує саме «сирієць».

У віруваннях народів Східного Середземномор’я в античні часи були різні персонажі: казкові, міфічні, уявні… Але згадуються в них і певні реальні види птахів, зокрема дятел. Вважалося, що дятел може віщувати наближення дощу, якого античні хлібороби чекали завжди з нетерпінням, бо цей регіон часто потерпав від посух. Почувши стукотіння дятла, люди були впевнені, що невдовзі має випасти дощ. Ймовірно, вони бажали почути стукотіння саме дятла сирійського, який поширений у тій частині Середземномор’я з правіків. Дятел віщував там добре майбутнє.

Тепер цей вид вподобав і нашу Україну-Русь. Сподіватимемось, що він не змінив своєї ролі провісника добра.

Геннадій Фесенко

Запис створено 20 Червня 2018. Рубрики: Нове.