Сукупність назв об’єктів, явищ і понять становить основу будь-якої мови. Неможливо обійтися без них і в науці, бо передусім предмет дослідження треба назвати, а вже потім, за необхідності, розтлумачити цей термін. Наукове називництво стосовно біологічних видів вирізняється дуже характерною особливістю: в наукових текстах будь-якою мовою для означення видів вживають латинські назви, обрання яких підпорядковане певним правилам. Утім коли починається інший етап пізнання – популяризація знань, тоді латинські назви, власне з неживої мови, зазвичай важко сприймаються широким колом користувачів, бо вони є чужорідними, переважно незрозумілими для носіїв рідної живої мови. Через те або латинські назви пристосовують до рідної мови завдяки транслітерації, або перекладають їх, або використовують існуючі іншомовні автентичні назви, або ж на ґрунті своєї мови утворюють нові назви як відповідники латинських.

Чим більше в національній спільноті накопичено знань про котрусь групу тварин, тим докладніше в її мові розроблено склад назв різних видів цієї групи. Вивченість птахів у світі в цілому є однією з найбільших, тому національні системи їх назв є найрозвинутішими, наприклад у багатьох європейських мовах.

У нашій мові також існує реальна потреба формування складу національних назв птахів світу. Насамперед вони необхідні в музейній справі. Фондові колекції вітчизняних природничих музеїв містять багато екзотичних видів птахів, з якими відвідувачі можуть ознайомитися на стендових експозиціях, і кожен експонований вид мав би бути представлений не лише латинською, а й українською назвою. Національні назви птахів як спеціальні терміни є невід’ємним атрибутом наукових праць за результатами зоологічних досліджень, у тому числі тих, які стосуються не лише території нашої країни. Широкого використання вітчизняної номенклатури птахів світу вкрай потребують орнітологія, біогеографія, зокрема зоогеографія. Бібліотечна справа також очікує на розробку національного називництва, як і застосування міжнародних природоохоронних актів, що містять норми використання різних видів фауни світу. Видавнича галузь дедалі більше стикається з необхідністю оперувати не лише номенклатурою видів вітчизняної, а й світової фауни. Свої потреби у створенні вітчизняної системи назв птахів демонструють й інтернет-ресурси.

Перші результати досліджень терену вітчизняного називництва птахів було представлено півтора століття тому в доробку мовознавця і природолюба Івана Верхратського, який з 1864 до 1879 р. опублікував працю «Початки до уложення номенклятури и терминологиі природописноі, народнёі» кількома частинами, у 1906 р. – підручник «Зоологія на низші кляси шкіл середніх», а у 1908 р. – статтю «Нові знадоби номенклятури і термінольоґії природописної, народної, збирані між людом». Публікації містять понад 2000 назв птахів з нашої мови, що побутували переважно в західній частині країни. Особливе значення для залучення національних назв до наукового вжитку мав доробок зоолога Миколи Шарлеманя. У 1927 р. він оприлюднив «Словник зоологичної номенклатури. Назви птахів», навів у ньому українську лексику стосовно майже 400 видів птахів переважно вітчизняної фауни – в цілому приблизно 1900 видових назв, з яких чимала частина є синонімічними.

Надалі використання національної номенклатури птахів для наукових потреб стало набувати хоча і не цілком упорядкованого, проте систематичного характеру. Застосуванню національних назв і певному розвиткові всієї вітчизняної природничої номенклатури сприяли кілька знакових фауністичних праць прикладного змісту, що стали широко відомими не лише в наукових колах, зокрема публікація 1938 р. Миколи Шарлеманя «Птахи УРСР», книжка М. А. Воїнственського та О. Б. Кістяківського «Визначник птахів УРСР» (1952, 1962), польові визначники І. В. Марисової та В. С. Талпоша «Птахи України» (1984) і Г. В. Фесенка та А. А. Бокотея «Птахи фауни України» (2002).

Від виходу словника назв птахів Миколи Шарлеманя минуло понад півстоліття. Упродовж цього часу закономірно зростала кількість видів птахів у вітчизняній фауні, збільшувалися музейні фонди, до яких потрапляли екземпляри нових видів. Через те все частіше виникала необхідність в обранні назв для птахів, які раніше не були означені в національній номенклатурі, тобто вітчизняне називництво конче потребувало подальшого розвитку. Запит на розширення можливостей нашої наукової мови було значною мірою задоволено появою у 1983 р. праці О. П. Маркевича і К. І. Татарка «Російсько-українсько-латинський зоологічний словник. Термінологія і номенклатура». У цьому словнику наведено назви приблизно для 860 видів птахів, що поширені переважно у Палеарктиці, з теренів якої здебільшого залітають до нас нові рідкісні види. Половина видів із указаної кількості належить до нашої фауни, решта – у нас не трапляються. За останній 30-річний період наведена у словнику номенклатура випробувана використанням орнітологів. Не все із запропонованого було сприйнято, та видання тримовного словника суттєво збагатило національну зоологічну лексику і наблизило її до прийнятної уніфікації.

Укладена книжка містить пропозиції стосовно національних назв видів, родів, підродин, родин, рядів і надрядів птахів світової фауни. Увесь склад таксонів наведено відповідно до академічного рівня виданням “Handbook of the Birds of the World” (з 1992 по 2011).

Представлена розробка не є словником, у ній немає певних атрибутів видань такого типу. Не слід її вважати і докладним посібником із систематики, в якому роди в родинах та підродинах і види в межах кожного роду мали би бути розміщені відповідно до їхньої філогенетичної спорідненості. Власне, автор пропонує перелік латинських назв таксонів птахів з вітчизняними відповідниками. Засади обрання національних назв описано в пояснювальних частинах книжки. Крім основних латинських назв видів у багатьох випадках указано їхні синоніми, що часто містяться в різних першоджерелах. Послідовність рядів, родин і підродин у переліку подано за порядком класифікації зі згаданого англомовного видання. Роди і види в межах кожного роду наведено за латинською абеткою.

Висловлюю глибоку вдячність усім, хто в будь-який спосіб і на будь-якому етапі долучився до підготовки цього видання. На початках роботи вагому технічну допомогу надала Вікторія Гірник: саме завдяки їй задум набув поштовху до здійснення. Надзвичайно фаховим став внесок Наталії Демиденко, яка з особливим ентузіазмом запропонувала свою допомогу. Можливість ознайомитися з певними першоджерелами люб’язно забезпечили Роман Ватрасевич, Олександр Пекло, Руслан Саламатін. Свою увагу рукопису приділили колеги Андрій Бокотей, Ігор Шидловський, Максим Гаврилюк. Детальний розгляд змісту цієї праці зробили шановані старші колеги Йосип Володимирович Царик і Йосип Іванович Чернічко.

Особливою підтримкою стали міркування Надії Прохорівни Масюк, яка встигла поділитися своїми враженнями з приводу проміжних етапів укладання цієї номенклатури. Поради-настанови, висловлені Надією Прохорівною, найбільшою мірою додали натхнення для продовження розпочатої роботи.

Велика вдячність Ігорю Балашову, Катерині Басіній, Костянтину Біловусу, Юлії Блонській, Олександру Бобку, Віолеті Бойченко, Андрію Бокотею, Юрію Великороду, Інні Виниченко, Віктору Волошину, Максиму Гаврилюку, Оксані Гнатині, Леоніду Горобцю, Владиславу Ґедзюку, Тетяні Демченко, Інні Діденко, Олексію Дзизюку, Наталії Дзюбенко, Володимиру Дорошенку, Олексію Дубовику, Ростиславу Журавчаку, Олександру Ілюсі, Василю Ільчуку, Олені Калюжній, Сергію Кисельову, Віктору Кімаковичу, Вахтангу Кіпіані, Яремі Коту, Андрію Кохалику, Олександру Коцу, Світлані Кочерзі, Любові Кришко, Анні Майті, Олені Макаренко, Тетяні Манко, Олександру Матвійчуку, Юрію Милобогу, Інні Морській, Ользі Нек, Тетяні Нікуленко, Володимиру Новаку, Оксані Оливі, Руслану Павлюку, Костянтину Пилипюку, Володимиру Поліщуку, Христині Поступак, Олександру Приймаку, Валентині Пустотіній, Олександру Ручку, Руслану Саламатіну, Миколі Сахну, Ользі Сварник, Роману Скакуну, Наталії Скубрій, Володимиру Степанчуку, Ользі Стребковій, Юрію Струсу, Володимиру Тищенку, Андрію Турчику, Олександру Федуну, Михайлу Франчуку, Ірині Фрис, Надії Хаєцькій, Марії Чернишенко, Анні Чубенко, Юлії Шевченко, Ігорю Шидловському, Костянтину Шитюку, Юлії Юрченко, Максиму Яковлєву, Вадиму Яненку і добродіям, які не назвали свого імені, за меценатську підтримку у фінансуванні друку цієї праці. Спасибі Олександру Головачову, який запропонував чудові фотографії екзотичних птахів для опорядкування обкладинки, а також Марисі Рудській за графічні ілюстрації до неї.

І, безперечно, слід вшанувати народну мудрість, яка нагадує, що лише провидінню варто завдячувати тим, що впродовж багатьох років обставини поступово складалися так, що робота наблизилася до завершення.

Мабуть, у якості післямови до книжки тут не зайве торкнутися двох тем, які раз-по-раз спливали у спілкуванні з декотрими науковцями під час роботи над національною орнітономенклатурою, зокрема птахів світу. Зміст обох тем не пов’язаний лише з питаннями номенклатури. Одна з них стосується сприйняття будь-яких дослідницьких розробок, особливо тих, які не оперують даними фактів – датами подій, числовими показниками. Праця з номенклатури саме до них і належить. Друга тема торкається широкого усвідомлення того, в яких історичних умовах формувалося таке унікальне явище, як наша мова.

Тож у розробленій вітчизняній номенклатурній системі найбільшого опонування зазнавали однослівні назви родів; саме вони, як правило, слугували основою для укладання назв інших класифікаційних рангів. Варто зазначити, що у деяких випадках не виявилося значного вибору для обрання певної назви роду: звукова транслітерація з латини була немилозвучною (наприклад, Galloperdix, Melanoperdix, Gymnobucco тощо), а в складі решти переглянутих мов стосовно того самого роду можна було знайти один-два інші варіанти. Безперечно, на обранні назв позначилися й уподобання автора розробки. Власне, чинник впливу суб’єктивності проявляється певною мірою в кожному дослідженні.

Причина заперечень з боку опонентів тієї чи іншої назви роду птахів полягала переважно в тому, що назва їм не подобалась. Але у кожного свої смаки. Чи варто різні уподобання приводити до стовідсоткової узгодженості? Навіть з науково-дослідницькою метою. Так, серед латинстких назв у класифікації безхребетних тварин бачимо: молюсків роду Aa і ракоподібних роду Gammaracanthusskytodermogammarus (Ковблюк, 2008). У першому випадку автор латинської назви, мабуть, у пориві змагальності таки досяг того, що його назва завжди, де згадуватимуть родові назви усіх біологічних видів, за абеткою стоятиме першою. За правилом документу «Міжнародний кодекс зоологічної номенклатури» (2003), латинська назва роду має складатися не менше ніж з двох літер. Тож згадана назва є ще й особливо лаконічною. У другому випадку інший автор виявив своє бажання вирізнитися, створивши надзвичайно довгу назву. Обидві латинські назви прийнято іншими науковцями для використання, позаяк їх узгоджено з усіма формальними правилами укладання латинської номенклатури. А зі смаками авторів цих назв ніхто не сперечався.

У національних номенклатурах живих мов не існує такої пріоритетної невідворотності вжитку вперше запропонованих назв, як в латинській номенклатурі. Щоб не залишитися голослівними у своєму оцінюванні «подобається – не подобається», опоненти можуть запропонувати заміну невподобаним ними вітчизняним назвам птахів, як годиться, з обґрунтуванням того, чим їхні варіанти є вдалішими. Таким чином, суто суб’єктивний підхід опонентів до оцінки номенклатури може стати одним із рушіїв її розвитку і об’єктивного виникнення нових назв-термінів. Можливо, справді вдаліших.

Друга тема потребувала поглибленого розуміння нашої історії і стосувалася того, яку назву дати підготовленій до друку книжці. Найправильнішою назвою була би така – „Українська-руська номенклатура птахів світу”.

І тут треба одразу заявити, що поняття руський жодним чином не є синонімом поняття московський, навпаки – вони є різко антагоністичними. Хай хоч як сучасна Московія, як і в минулому, продовжує намагання вкрасти усе, що пов’язано з нашою славетною країною Руссю, слово руський за своїм змістом, як і у часи Богдана Хмельницького, означає те саме, що й український. Будь-хто може з цим погодитись, якщо більш-менш неупереджено подивиться на історичні факти.

Історіографія включає в себе, так би мовити, дві сторони медалі: перша сторона – як той чи інший народ сприймає, називає себе сам і свою країну; друга – яке про той самий народ, що проживає на певній території, і про адміністративний устрій на ній, мають уявлення його сусіди.

У Х столітті імператор Костянтин Багрянородний, який правив у Ромейській імперії (у колишній східній частині Римської імперії, яку вчені значно пізніше для власної книжної зручності стали називати Візантією, чого в історичній дійсності не було), залишив твори грецькою мовою, де згадує й Давньоруську державу. У своєму описі народ нашої країни він називає рос. Від цього означення греки-ромеї на власний розсуд тоді утворили назву держави – Росія. В обох словах у корені слова вжито голосну омега, якою позначали в ті часи і позначають нині звук о в грецькій мові. Й донині греки використовують друге слово для означення території, яка їм здається тотожною тій, про яку писав імператор Костянтин тисячу років тому. Залишається певною загадкою, чому імператор не використав у вказаних назвах голосну іпсилон, якою у давньогрецькій мові, що була зразком літературної мови в його часи у його державі, позначали звук у (у сучасній грецькій мові іпсилон позначає звук і). Таке огречування автентичної назви сусідньої держави Русь більше ніж через 700 років проявиться на геополітичному рівні у вигляді навмисного перейменування Московії тамтешнім царем та почне відгукуватися аж до наших днів поневоленням, етноцидом і кривавими жахіттями для усіх з боку москалів.

У славнозвісному творі кінця ХІ – початку ХІІ століття „Повісті минулих літ” його автор літописець Нестор, наш співвітчизник, повідомляє про початки становлення нашої державності, дивлячись на це, так би мовити, із середини. Він оповідає про утвердження її політичного центру, зосередженого на території слов’янського племені з назвою русь, стольним містом якого був Київ (власне, є й донині). Тією самою назвою він називає і саму державу – Русь, не роблячи, на відміну від згаданого ромейського імператора Костянтина, ніякої маніпуляції з назвою племені. Тож кому слід більше вірити, що назва країни була саме Русь? Нашому співвітчизнику чи іноземцю з країни, що була тоді за тисячу кілометрів від нас? Чи іншим іноземцям, які називали нашу країну ще інакше, ніж імператор?

Як місто Рим дало для усього світу назву цілій імперії, так назва племені русь стало назвою східнослов’янської давньої держави, яка у період свого розквіту за сутністю теж була імперією, бо включала племена різних етносів. Літописець Нестор перелічує поіменно усі слов’янські й неслов’янські племена, які опинилися під протекторатом домінантного адміністративно-політичного ядра, котрим стало плем’я русів. У Давньоруській державі в межах басейну верхньої Волги (в головному осередку майбутньої Московії) зосереджувалися неслов’янські племен голядь, меря, мурома та інші (балто-фінські за належність до етносів). Але і серед слов’янського люду, звісно, не було повної монолітності, що виявлялося, зокрема, і в тому, яку частину країни її мешканці вважали власне Руссю. У своїй недавній праці „Откуда пошла Руская земля” (її автор наголошує, що слово Руская московською-російською мовою він пише саме з одним с, як в літописах) Петро Толочко, ґрунтуючись на літописних джерелах, зазначає, що у Давньоруській державі власне Руссю вважали територію в трикутнику між містами Києвом, Переяславом (не плутати з Пєрєславлєм-Залєскім, що у Верхньому Поволжі) і Черніговом. Усі, хто мешкав в інших куточках країни і мав потребу дістатися до її центру, повідомляли в літописах, що вони їдуть на Русь. Згаданий Толочко, який є прибічником «масковскава міра”, власне констатує літописний факт, що ні Новгород, ні Псков, ні Полоцьк, ні навіть найближчий до Чернігова Смоленськ, знаходячись в межах Давньоруської держави, не були для тодішніх сучасників власне Руссю.

За часів давньої Русі від її назви утворили кілька інших, якими позначали певні області в її межах: Чорна Русь – у басейні річки Німану; Червона Русь – територія, яку нині часто називають Галичиною; Біла Русь – у басейні Верхнього Дніпра зі Смоленськом включно, який з часом загарбала Московія, і врешті ця назва трансформувалася у назву країни Білорусь, яка розташована понад верхнім Дніпром. Питому ж Русь, без будь-яких кольорових означень, незмінно завжди пов’язували з областю навколо Києва, Переяслава і Чернігова. Звісно, головував серед них Київ через його історію як столичного міста Великих Київських князів і церковно-духовну значимість, тому очільники тих державних утворень, до меж яких потрапляло прадавнє місто з округою, вважали, що мають право використовувати титул руський.

Після втрати Києвом статусу великокняжого міста – катастрофічного руйнування його військом під орудою суздальців (1169 рік), вихідців з Верхнього Поволжя, а потім татарською Ордою (1240 рік) (цю імперського типу країну зараз називають Золотою Ордою, але це суто книжна назва, вигадана істориками для їхньої зручності; в дійсності ж країни з назвою Золота Орда не існувало) – політичний центр Давньоруської держави перемістився на захід, у Галицько-Волинське князівство, кероване Данилом Галицьким. І хоча князь Данило заснував місто Холм і визначив його столицею свого князівства, але до меж його держави входило і Київське князівство, яке для усіх залишалося за суттю первинно руським, а Київ продовжував бути церковною столицею руського християнства. Тож не дивно, що після коронації Данила Галицького в якості короля, визнаного Папою Римським, його державу також стали називати Руське королівство.

Від часу розорення татарами у 1240 році протягом 80 років продовжувалася боротьба за володіння Києвом, яка завершилася тим, що литовський князь Гедимін разом з тими руськими князями, які не були васалами Орди, у 1321 (можливо, 1322) році розбили татарське військо на річці Ірпінь біля Києва, і Київське князівство разом з іншими східними князівствами увійшло до складу Великого князівства Литовського (Литви). За певний час до складу Литви увійшли і землі Галицько-Волинського князівства, оскільки рід Данила Галицького згас. Значний період свого незалежного існування нове потужне князівство в Європі мало офіційну назву Велике князівство Литовське, Руське і Жамойтське. У той час у ньому офіційною мовою освіти була руська мова, а саме київська руська мова (науковці класифікують її вже і як староукраїнську мову), на відміну від існуючого тоді північного варіанту східнослов’янської мови, що став витоком білоруської мови. Основою правочинства цього князівства була „Руська Правда”, укладена на Русі в Києві ще в ХІ–ХІІ століттях. Прихильністю влади користувалося і православ’я. Отриманий Литвою культурний спадок Києва як головного (можливо, тоді комусь здавалося, що час його лідерства минув назавжди) центру Русі тоді мав всебічну підтримку. Та після зближення, а згодом після об’єднання Литви з Польщею все сильніше наростало окатоличення та ополячення русинів-українців (як і русинів північної частини Литви – білорусів), і в адмініструванні та історіографії терміни Русь і руський поляки все більше намагалися замінити чимось іншим. Нині подібні дії називають шовінізмом.

За Великого князя Литовського Вітовта існував ще один термінологічний поділ руських земель: на північ від Львова вздовж Західного Бугу до Берестя (нині Брест) включно була розташована Нижня Русь, а на південь від Львова – Верхня Русь, або регіон, який ми нині називаємо Поділлям.

Як бачимо, за розподілом назв територій, похідних від основної назви – Русь, які входили до Давньоруської держави й пізніше, всі вони розташовувалися або по Дніпру, або на захід від нього. Верхнє Поволжя з його неслов’янськими племенами в тогочасній дійсності ніхто ніколи не називав Руссю, хоча воно й було в межах держави в час її найбільшого територіального розширення. Верхнє Поволжя називали Залещанською землею, тобто такою, яка десь за лісом; нині ми б назвали його Заліссям. Навіть імперсько-московські історики пишуть, що там концентрувалася людність з ворожим ставлення до Русі, що зрозуміло, бо там існували відмінні від Русі природні умови, інший, неслов’янський етнос (переважно фінський, про що більшість імперських істориків намагалися не згадувати). Наприклад, Русь була чужою для князя Андрія Кривавого, який у 1169 році пограбував та попалив великокняжий Київ, чого раніше і в думці не припускали собі інші князі Рюриковичі, котрі іноді приступом брали місто. Згаданий Андрій не лише дозволив грабувати майно киян, вбивати жінок і дітей, але й влаштував погром церков та монастирів, привласнював церковне майно і на останок вкрав ікону Вишгородської Божої Матері, подаровану його батьком Юрієм Довгоруким Вишгородському монастирю, що під Києвом. За злою іронією титулування москалі нині називають його – Андрій Боголюбський, а вкрадену ікону Вишгородської Божої Матері перейменували у Владімірскую ікону і вважають її своєю найбільшою церковною святинею (досягненням людовбивста?). Після такого жахіття Київ не зміг повністю відновитися аж до приходу Орди. Власне, нищення 1169 року було однією з головних причин, чому місто не встояло перед татарами у 1240 році.

У відносно недавньому політичному зарубіжному вжитку існував термін Підкарпатська Русь, яким у першій третині ХХ століття називали частину території на сході Чехословаччини, заселену переважно русинами-українцями, і який згодом, що цікаво, ті таки чехи замінили на Карпатська Україна, тим самим поставивши знак рівності між означеними словами Русь і Україна, бо це так і є.

Вище вже описано, що у греків-ромеїв назва держави Русь перетворилася на Росія. І цей грецький витвір дав про себе знати в історіографічній термінології після вторгнення Орди в межиріччя Дніпра і Волги. Слід не забувати, що право висвячування на митрополитів для Русі тоді належало Константинопольським патріархам, тобто грекам-ромеям, і тоді у них виникли терміни Мала Росія і Велика Росія. Першим вони позначали різні за обсягом і часом території новоствореної ними церковної митрополії (поза Ордою), але майже усі вони включали (наче греки цього не помічали) Київ (центр власне давньої Руської митрополії з тодішньою 250-річною історією) і розташовувалися в басейні Дніпра або західніше. Другий термін, мабуть, був вигаданий для означення місця перебування Київського митрополита: на початку XIV століття Київський митрополит ховався у місті Владімірі, що на річці Клязьмі, тобто у Верхньому Поволжі. А його Київська кафедра знаходилася, як і годиться, у Києві. Обидва терміни мають церковно-адміністративну причину виникнення і не відображають того, як у ті часи насправді іменували різні території їхні господарі. Греки вчергове наплутали: Київ з його стародавньою, багатовіковою (в минулому і майбутньому) митрополичою кафедрою опинився, як вони собі писали, у Малій Росії на території нової митрополії, а втікач-митрополит – поза кафедральним Києвом у Великій Росії. Власне, через грецьку необізнаність „хто, що і де” потім виникли терміни великорос і малорос, за які так ухопилася Московія. На самообман греків піддалося духовенство та владна верхівка й у власне руських землях, бо стали наслідувати грекам та ще й зробили переклад з їхніх термінів – Мала Русь і Велика Русь. Як грецькі терміни, так і переклади з них не є автентичними; вони небезпечні, бо врешті стали словесною облудою для пропагандистського обґрунтування москалями захоплення слов’янських земель. Тож таке грецьке термінотворення дуже зашкодило питомій Русі.

Хоч як би те не здалося незвичним або і неймовірний, та назва Київська Русь не менше, а може, й більше шкідлива за згадані грецькі. Київська Русь – це суто книжна назва, яку зумисне чи ні вигадали писці. Держави з такою назвою в історичній дійсності не існувало. Була Русь, яку для книжної зручності доволі коректно можна б називати Давньоруська держава. Більшості здається, що приєднання до справжньої назви Русь означення Київська возвеличує Київ. Проте у назві Київська Русь закладено натяк, що існувала ще якась Русь за назвою іншого міста, не Києва. І це як раз принижує Київ. Один з московитських істориків цим натяком скористався і спробував ввести в книжний вжиток назву Московська Русь, що є відвертою фальсифікацією історичної дійсності. Власне, цю дійсність фальсифікує і термін Київська Русь. Держава з єдино правильною назвою Русь була одна, а нині вона має офіційну назву Україна. Київ же як тисячоліття тому, так і тепер є її столицею.

Використання назви Русь як тотожної назві Україна має беззаперечні історичні підстави, а поєднання їх у формі Україна-Русь відображає історичну державницьку спадковість. Врешті, поряд з офіційною назвою Нідерланди, однієї з західноєвропейських країн, ми чи не частіше користуємося й іншою її назвою – Голандія, принаймні сир же голандський, а не нідерландський. Московія ж як у минулому, так і тепер називатиме себе як завгодно і прикидатиметься ким завгодно, аби справляти враження цивілізованої країни, що насправді не так. Не можна дозволяти їй користуватися нашою давньоруською історією, а слід самим за будь-якої можливості розтлумачувати всьому світу правду про нас. Проте навіть зараз багато українців-русичів, того не розуміючи, відштовхують поняття руський від ідентичного йому поняття український, коли говорять чи пишуть, що українців намагалися чи намагаються русифікувати. Українців русифікувати апріорі не можливо, бо вони і є русами, русичами, русинами, руснаками, руськими. Так, як для угорців є тотожною назва мадяри. Українців хіба що можна спробувати зросійщити, або омоскалити, що москалі й намагалися робити упродовж століть. Не від України слід відривати поняття Русь і руський, бо це буде помилкою, а від сучасної Московії.

Московію часто намагаються „пришити” до історії Русі завдяки династії Рюриковичів, що посідала Київ, коли кажуть, що одне з відгалужень саме цієї династії стало основою правлячої верхівки у Верхньому Поволжі, неслов’янському за етнічним складом. Та не забуваймо, що якщо династія почалася від Рюрика, можливо, за походженням з норманів Данії або Скандинавії, то вже за 2–3 покоління князювання в Києві вона цілковито ослов’янилася і стала ідентифікувати себе в якості місцевої руської, бо опікувалась інтересами Русі. І навіть в разі, якщо ця династія походить не від норманів, а від прибулих у Придніпров’я полабських (з річки Ельби на Балтиці) слов’ян (західних слов’ян), то від часів Ігоря – першого Рюриковича, що князював у Києві в першій половині Х століття, до Володимира Великого, князювання якого припало на кінець Х – початок ХІ століть, представники династії стали усвідомлювали себе руськими. Дуже швидкий перехід від позиціювання себе іноземцем до розуміння, що вони стали русами, зокрема в політично-культурному і церковно-духовному плані.

Не менш швидкий перехід в наступну політично-культурну якість відбувся з гілкою Рюриковичів, яка в ХІІ столітті стала вкорінюватися в Залещанській землі, у Верхньому Поволжі. Раніше зазначено, що своїми діями Андрій Кривавий з Владіміра, який сплюндрував Київ у 1169 році, показав, що Русь для нього є чужою. Залещанська гілка Рюриковичів існувала серед неслов’янських племен, і в подальшому вона незмінно загарбницьки діяла стосовно східних слов’ян. Якщо Давньоруська держава знаходилася під значним впливом грецької культури (з Ромейської імперії), яка стала цивілізаційною основою Європи в цілому, тобто Русь від своїх початків була європейською, то до Залещанської землі ХІІ–ХІІІ століть доходили лише крихти грецького просвітництва, а із завоюванням тієї землі Ордою вона цілковито потрапила під залежність тюркського етносу. І в цих нових умовах тамтешні Рюриковичі знову стали перевтілюватися – отатарюватися. Значна частина Рюриковичів на Залещанській землі була просто знищена татарами, а інші стали їм прислужувати і родичатися з ними. Навколокняжа ж еліта у верхньоволзьких улусах (у майбутній Московії) в часи Орди і значно пізніше цілком складалася з іменитих татар, а нижня верства населення була татаро-фінською. Залещанські Рюриковичі, з чужинським ставленням до Русі, розпочалися від Андрія Кривавого (про це пишуть самі москальські історики), а закінчилися там у сформованій згодом Московії із завершенням правління Івана IV Жахливого.

Після того Романови, представники нової царської династії Московії, ще майже століття не робили спроб змінити свою власне ординську політично-культурну основу державного устрою. Хоча державною релігією там було православ’я (релігія високоосвічених греків), але там його довели до дрімучо-декоративного стану. Політично-культурні центри, які підживлювали розвиток спочатку залещанського Верхнього Поволжя, а потім виниклу в ньому Московію, попервах знаходилися на Русі, а потім у ставках Великих ханів Орди. Тож не дивно, що етнічно неслов’янська Залещанська земля та її наступниця Московія платили данину ханам, зокрема і прямим нащадкам Орди кримським ханам династії Гиреїв (називалась данина – поминки, бо слугувала спомином про те, що Московія є їхнім васалом), понад 460 років, з 1237 року після спалення Рязані до 1700 року.

Відмовившись від сплати данини, московський цар намірився цивілізувати Московію і притягти її за вуха до Європи. Зокрема, для цього треба було привласнити історію України-Русі, споконвічної європейської держави, а щоб цьому не заважали цінні історичні документи як свідчення неруського характеру Московії, агенти московського царя на початку XVIII століття спалили бібліотеку Києво-Печерської Лаври (пізніше у тому самому XVIII столітті за їхньої цариці згоріла бібліотека Києво-Могилянської академії). І хай як там не величають нашого високоосвіченого співвітчизника архієпископа Феофана Прокоповичає, якого безграмотний цар вважав своїм найближчим сподвижником, ймовірно, саме він вигадав як слід перейменувати Московію, а саме у Російську імперію. Відбулося це у 1721 році, тож Російській імперії, а тепер Росії немає ще й 300 років. Прокопович у зрілому віці був діячем православної церкви, а отже церкви грецького обряду, і грецьке слово Росія замість автентичної назви Русь було для нього рідніше, як ріднішою стала Московія замість України-Русі, де він народився (в Києві). Власне, тим самим він зрадив інтереси питомої Русі, але підклав сучасній Московії, того не бажаючи, своєрідну свиню, бо наразі значно важче було б домогтися правди, якби тоді до Московії приліпили назву Руська імперія. Нині ж гасло „Ангола – не Англія, Росія – не Русь” є цілком зрозумілим. Московія кілька десятиліть упродовж XVIII століття вбивала в голови очільників європейських країн, що вона стала Росією, і використала при цьому латинську назву Русі – Russia, що врешті заплутало західних європейців остаточно. Почала представляти себе начебто європейською країною, та її споконвічний деспотично-варварський характер не змінився і досі.

Проімперський московитський історик Ключевський середини ХІХ – початку ХХ століть, коли його запитували – „Так всьо же, как ґаварілі дрєвніє русічі?”, відповідав – „Паєдьтє в сьола пад Кієвам, і ви услишитє рєчь дрєвніх русічєй”. Таким чином ще сто років тому навіть їхній титулований історик визнавав, що під Києвом живуть нащадки Давньоруської держави, і як доказ наводив єдність мов русичів і сучасного населення навколо Києва – центру питомої Русі. Добре знаючи одне з таких сіл, якому має невдовзі виповнитися 400 років і звідки родом моя мама (народилася вона як раз на початку ХХ століття), можу запевнити, що в них говорили й говорять донині, як зараз прийнято кваліфікувати, сучасною українською мовою. Ніякої московської-російської мови там не було й немає.

Московська-російська мова виникла головним чином з церковнослов’янської мови, яка не була власне руською мовою, а походила з балканських земель слов’ян (батьківщини Кирила і Мефодія, які у середині ІХ століття створили слов’янську абетку, відмінну від латинської і грецької). У межах Верхнього Поволжя церковнослов’янською мовою користувалися спочатку нечисленні церковники. Просте ж населення було угро-фіномовним. За часів захоплення усіх приволзьких територій Ордою серед знаті, як і поміж простолюддя прибулих татарських родів, там стала процвітати тюркомовність. Слов’яномовність, але неруську, після розпаду Орди стали насаджувати серед місцевого неслов’янського населення завдяки наявності там православ’я. Врешті нащадки фінських племен мещера, меря, мурома та інших втратили власну мовну автентичність і стали слов’яномовними, хоча етнічно залишилися фінами. А тюркський етнос значною мірою зберіг свою мовну культуру, хоча нині потерпає від слов’яномовного фінства.

Будь-яке явище має свій природний розвиток, зокрема й мова. Часто вчені намагаються неперервний процес розвитку розбити на певні етапи і дати виділеним відрізкам особливі назви: наприклад, як вже було зазначено, на почату існування Великого князівства Литовського, Руського і Жамойтського мовою освіти була в ньому руська мова київського зразка, яку вчені вважають вже староукраїнською мовою. А якби після назви Русь на тій самій території не виникла інша, паралельно існуюча назва – Україна, то й назви етапів розвитку власне однієї й тієї самої мови були б іншими. Мабуть, усі ці назви мали б у своїй основі означення руська.

Уже було наведено суто книжні терміни, якими нині часто користуються, в тому числі й науковці, для означення давніх держав – Візантія (Візантійська імперія), Золота Орда, Київська Русь. У дійсності держав з такими назвами не існувало. Проти неправдивості двох перших книжних назв, на жаль, мало хто буде протестувати, бо відповідні країни залишилися у минулому. А пояснення світові того, що питома назва Русь відповідає назві Україна, є нині особливо необхідним.

Хай як там сучасна Московія з її московською-російською мовою намагається зубами тримати майже загарбаний руський спадок, та ми були і залишаємося як русами, так і українцями, і наша мова є українською і водночас руською. Прикро, що багатьом нашим співвітчизникам ще тільки доведеться це усвідомити, тому для підготовленої до друку книжки було обрано нейтральнішу назву. А мала б вона називатися „Українська-руська номенклатура птахів світу”.

Пісенна, мелодійна, милозвучна, Про мову українську каже світ. Лірична, чарівлива, словом влучна, Їй кілька сот, а, може, й тисяч літ. Сколихана у пралісах Полісся, Напоєна водою хвиль Дніпра, Сповита шовком Степу, мова-пісня Бажає людям щастя і добра. Від Кия, Щека, Хорива і Діра, Від Ольги й інших київських князів Вона набрала сил, загомоніла По всій Русі – від давнини часів. Від Холма Руського на заході до сходу, До річки з назвою Неруса, мова ця Лунає з щирих уст мого народу, Теплом, звитягою наповнює серця. За річкою Нерусою земля неруська. Назви річок промовисті й влучні. А Чорна і Червона Русь і Білорусся З родини Київської-Руської землі. Пізніше обшир Києва й навколо Вкраїною назвали сіячі. Сплелись дві назви краю в нероз’ємне коло, Як журавлів пролітних два ключі. І в час Мазепи людність України Народом руським звали писарі. Ординець-москвофін – він із чужини, З ворожим наміром до Руської землі. Вкраїнська мова – мова руська. Єдине ціле і єдина суть. Будь-хто хай каже інше. Хоч і лусне, Над правдою гори ніколи не здобуть. Вкраїнська-руська мова – диво дивне. Плекаймо нашу мову повсякчас! Мрійлива і ласкава, легкоплинна. Вона свята, в ній скарб життя для нас. 2007, 2016 роки

Я руський, русич я і українець. Моє коріння тут, на Київських горах. Я не з’явивсь зненацька, як чужинець. Мій рід віддавна тут торує долі шлях. Русь-Україна – край єдиноцілий. Ти викохав багато поколінь Народу, для якого ти безцінний І в радості надбань, і в розпачі гонінь. В іменнях-назвах руського народу Відгомін славної історії луна. Нам є пишатись чим, бо ми міцного роду, Здолати нас ні в кого сили не було й нема. Поліщуки, що більшість волиняни, І галичан, і буковинців рід, І слобожанці любі, й подоляни Країни нашої розкішно-пишний цвіт. У наддніпрянців і у закарпатців, У придунайців і у тавричан Радіє серце від зорі уранці, Від почуттів до Батьківщини, до краян. Із русичів ми стали козаками, Литвинами багато звались з нас. Та, як дитя у сні гукає: „Мамо! Мамо!”, Так до Русі в думках вертались ми не раз. Усі, хто зветься так або інакше, Свій рід шанують з сивини віків. Їм Україна-Русь снаги давала завше. Від бід їх заступала упродовж віків. Русини-русичі – ми зараз українці. Нам наших витоків цуратися не слід. Згуртуймося щільніш, не будьмо поодинці І Древню Русь захистімо від бід. Земля батьків, Русь-Україна рідна, Добром й теплом частуєш ти дітей. Хай наша мрія буде тебе гідна І знищмо ворогів твоїх – катів усіх людей. 2008, 2018 роки

Пропонований для наукового і щонайширшого вжитку перелік вітчизняних назв птахів світу містить понад 12,5 тис. таксонів таких рівнів, як надряд, ряд, родина, підродина, рід, вид. Перелік укладено на основі класифікаційної системи, яку використано у багатотомному зведенні “Handbook of the Birds of the World”. Назви птахів походять з різних джерел і ґрунтуються на транслітерації, перекладі, прототипах, прямому запозиченні з восьми європейських мов: латинської, англійської, іспанської, німецької, словацької, польської, російської, французької. Значною мірою використано синоніми власних національних назв птахів, запропоновано неологізми. Описано принципи і вказано способи, за якими укладено вітчизняну систему назв птахів. Особливу увагу приділено обранню назв родів як основи укладання означень інших таксономічних рівнів.

Книжка стане в пригоді викладачам орнітології, біогеографії, науковцям-природничникам різного профілю, філологам, усім причетним до популяризації наукових знань.

Геннадій Фесенко

Запис створено 22 Жовтня 2018. Рубрики: Нове.