Згадаймо афористичний вираз: скажи хоча б щось, щоб я тебе побачив, тобто навколо вас може бути багато людей, і якщо хтось із них бажає привернути до себе вашу увагу, він має бодай у якійсь формі подати голос, власне вказати на себе, щоб ви помітили його присутність, його фактичне існування. У таксономії біологічних видів діє подібне правило: той чи інший таксон, зокрема вид птаха, вважають існуючим тільки тоді, коли йому дано певну назву. В зоологічній і ботанічній систематиці найпершою ознакою існування виду є присвоєння йому латинської назви.

Спробуйте обійтись без такої назви. Можете вказати на свій об’єкт уваги приблизно так: ото, воно, рябе, зелене й ворушиться. Від такого означення в уяві виникають образи принаймні двох тварин – зеленої з бурим ряботинням жаби на мілководді ставка або зеленого з плямами іншого кольору папуги у кроні дерева. А ви, мабуть, хотіли розповісти про ящірку прудку, бо й вона – зелена, ряба, бігає.

З використання латиниці вибудувані різноманітні класифікаційні системи тварин і рослин. Інтернет насичений ними, і завдяки їм можна познайомитися мало не з кожним біологічним видом нашої планети, про який науковцями зібрано хоч би найменшу інформацію. Про кожен вид птахів світу можна довідатися, наприклад, на сторінці Avibase – The World Bird Database, де на додачу до латини наведено і національні назви з багатьох переважно європейських мов. У згаданому інтернетівському джерелі для деяких видів вказано й наші, українські назви, але лише для тих, які трапляються на території України-Русі. Воно й зрозуміло, бо нашу національну номенклатуру достатньо розроблено переважно по птахах вітчизняної фауни. Коли у Avibase – The World Bird Database відкриваєш частини з даними про іноземні види, то бачиш, що нашу мову взагалі не згадано. Тож у таких випадках наче й не існує у світі української, справжньої руської мови: якщо немає в ній означення для іноземного виду, то зникає й згадка про нашу солов’їну словесність. (більше…)

Шанувальникам детективів, коли згадаєш про цього птаха, мабуть, відразу спаде на думку назва вбивчої оповіді англійки Агати Крісті „Таємниця чорних дроздів”. Птахів, як і багатьох інших персонажів у цій історії, таки безжально вбили, а потім підкинули, щоб уже неживими вони, нагадавши про назву забутої копальні „Чорні дрозди” в Африці, виконали функцію піратської чорної мітки, яку в колі вільних від докорів сумління мореходів було прийняти підкидати як виклик супротивнику з погрозою смертельної помсти. Майстрині детективного жанру вдалося досить легко викликати у англомовного читача асоціацію між цими дроздами і чорною міткою піратів, бо в англійській мові дрізд чорний отримав особливу назву – blackbird, яку можна й перекласти особливо – чорноптах. Ох же й туману накинула на птахів авторка, хоча справжньої таємниці дроздів чорних у її розповіді немає. Між тим у цих птахів є реальні таємниці, декотрі з них майже контрабандистські, власне детективні. (більше…)

У дворі Торгівельно-економічного університету, що в Києві, цілісінький день постійний рух, студенти або поспішають на лекції, або повертаються до гуртожитків, мешканці Лісового масиву перетинають його дорогою до метро і назад, до своїх осель. Газони рівненько підстрижені, біля головного навчального корпусу вздовж протилежного боку проїзду ростуть молоді, але вже пишні широколисті клени.

Дорога через двір звична, проте цього червневого ранку око вловлює щось незрозуміле. З одного боку проїзду на висоті зросту людини до листатих кленів миттю пролетіло щось особливо яскраве, немов живий смарагд розміром з горобця. Сховалося у клені. Тут таки відразу, чи не навздогін крилатому смарагду, на траву під кленом приземлилася ворона сіра. Не інакше, пильнує якусь здобич.

Стало й собі цікаво, що відбувається. Незадоволеній вороні довелося полетіти геть, почувши «Ану, киш!». Тепер вже сам, наче щойно та ворона, розглядаю з боків і знизу гущавину клена. Ніби нічого незвичного. «Ага, ось!». Не на гілці, а вчепившись знизу за один листок, як чималий шматок домашньої ковбаси у бутерброді, між двома листками сховався яскраво-зелений папужка хвилястий. Ледве хекає, хіба що язика висолопити не годен. Повільно, щоб не налякати цього екзота нашого довкілля, підвожу руку, і можлива здобич ворони стає моєю здобиччю. Папужка не інакше як сальної породи, весь аж залитий під шкірою товстеньким шаром жиру жовтувато-тілесного кольору. Але ж який розумний, замаскувався від хижака між листками. Чи вдалося б йому врешті уникнути фатального удару воронячого дзьоба, якби не потрапив до рук? От коли б його раніше в клітці не перегодовували. Ворона сама не кинула б переслідувати цього важковаговика з жировим баластом. Такий довго не зміг би тікати. Історія ця завершилася на користь папужки – він повернувся до клітки, але вже у нового хазяїна. (більше…)

Цей птах вкрай рідко трапляється не тільки звичайному спостерігачу. Більшість орнітологів можуть похвалитися лише тим, що бачили беркута у височині неба, коли птах мандрував під час міграції або ширяв під хмарами у пошуках поживи над угіддями своєї чималої за площею гніздової території. Спостерігаючи потужні й водночас неквапливі помахи крил великого досконалого птаха або його вільне, розлоге кружляння у висхідних потоках розігрітого сонцем повітря, проймаєшся думкою не те що про недосяжність для себе хоча б натяку на його здібності, а про неможливість принаймні трохи наблизитися до нього, щоб розглянути його велич. Особливого, можна сказати переможного, акценту надає беркуту постава нерухомих крил у польоті. Птах тримає їх майже наполовину піднятими вгору, через що утворюється обрис, схожий на латинську літеру V – символ перемоги. Саме завдяки такій поставі крил беркута здалеку легко відрізнити від решти орлів нашої фауни, наприклад від могильника або орла степового, бо вони, ширяючи, тримають крила горизонтально.  (більше…)

Багато хто з нас ще, мабуть, пам’ятає, як у двадцятих числах березня 2013 року на нас насунувся небувалий, могутній циклон і засипав півкраїни товстезним шаром снігу, через що навіть у столиці сталися тривалі перебої з підвезенням хліба до магазинів. Березнева зима наостанок щосили вдарила дводенним сніговієм, після якого настала ясна, тиха й морозна днина.

У стихлій природі серед сліпучо-білого глибокого снігу, що виблискував під ранковим сяючим сонцем, на автобусній зупинці одного з буковинських сіл стояли троє чоловіків і дівчинка. Чоловіки гомоніли про клопіт із сніговими переметами заввишки з людину, один з них тримав у лівій руці утеплену всередині замшеву перчатку, горловина якої звисала. Розмовляли неквапливо, очікували на автобус. Зненацька з гущавини засніженої туї, що росла поруч, щось миттю майнуло і сховалося в перчатку. Може, люди не відразу й зауважили б той майже невловимий рух біля себе. Але те щось не зачаїлося у знайденій затишній нірці, а почало рвучко смикати вовняну внутрішню обв’язку. Перчатка затанцювала в руці чоловіка, чим усі були неабияк здивовані. Що ж то могло бути? Чи не миша шмигонула у схованку?
Та чи ж миші літають? (більше…)

Улюблене місце оселення великої очеретянки – звичайно, очеретяні зарості, ті, що густіші. Але наскільки вона вимоглива до густоти заростей, настільки неперебірлива, коли йдеться про їхні розміри. Тож великих очеретянок, які повернулися з зимівлі, можна побачити вже в кінці квітня – на початку травня і в неозорих очеретяних хащах на мілководдях водосховищ, і у вузьких смугах очерету, який росте вздовж меліоративних каналів, навколо стариць, озер, ставків.

Очеретянка дроздова, її ще й так називають, – птаха дуже голосна. Та, схоже, зовсім не через голосистість у цій назві є порівняння з дроздом. Просто вона найбільша з усіх видів очеретянок, які трапляються в нашій країні, і розмірами подібна до дрозда співочого – має некороткий хвіст, міцний дзьоб, тілом немала, навіть забарвленням схожа на дрозда, хоча у нього на нижній частині тулуба є темні плями.

Після прильоту великих очеретянок їхня голосна тріскотлива, без надмірної вишуканості пісня починає лунати по усіх очеретах. З одного місця можна почути голос одразу декількох самців, які співають, вмостившись на високих стеблах очерету. Підпускають вони до себе людину досить близько: можна побачити, як у птаха під час співу надувається горло, і на ньому ворушиться настовбурчене пір’я. Пісня – вказівка на те, що найближча територія зайнята самцем, що співає, а тому іншому самцю сюди краще не потикатися, інакше отримає стусанів. Сутички між самцями трапляються нерідко, проте без кровопролиття. (більше…)

Розлогі крони високих осокорів і верб у травні кучерявляться новим листом. Свіже, золотаво-смарагдове, воно тріпотить від руху повітря, різкі пориви вітру куйовдять його на всі боки, звибають у чудернацьку зачіску. В безупинному русі кожен листок майорить маленьким прапорцем і відбиває промені сонця – світло й тінь в густому гіллі щомиті міняються місцями, створюють нескінченний калейдоскоп усіх відтінків зеленого. Аж раптом у цьому зелено-сонячному водограї рвучко проскакує якась інша тінь, без тріпотіння і шарпання, цілеспрямовано. Зрозуміло, що то не листок. Тоді що ж? За однією такою тінню може майнути інша. У розривах крон на тлі неба ці тіні на мить перетворюються на птахів, незнайомих, раніше небачених. Трапляється, один з них або й обидва в сонячному промінні спалахують золотом. Лише на мить, тільки на мить. Птахи відразу зникають у верховітті.

Дуже часто саме так і відбувається перше наочне знайомство людини з вивільгою, зовні наче найкоштовнішим птахом нашої фауни. Контраст у забарвленні дорослих самця і самки разючий: він аж світиться щирим золотом, підкресленим оксамитовою чорнотою крил та хвоста і вишневим кольором дзьоба; вона – зеленкувато-оливкова, під колір листя, іншого й не потрібно для маскування в кронах дерев. Утім, буває, гніздову пару утворює молодий самець, оперення якого ще не набуло чистого сонячного кольору, тож він схожий на самку. А подеколи у старих самок оливковий колір значною мірою замінений жовтим, та все ж він не такий сяючий, як у самців, і нижня частина тулуба самок з дрібною строкатістю. (більше…)

Називаючи горобця горобцем або ластівку ластівкою, мабуть, мало хто зважає на те, як виникли такі назви, тим паче, що їх майже однаково називаються скрізь по Вкраїні-Русі. Коли ж виявляєш, що одного й того самого птаха в одній місцевості називають “чайка”, а в іншій – “книга”, і до того ж у російській мові назвою “чайка” означено зовсім інших птахів, тоді й може виникнути зацікавленість, яким чином утворено назви наших пернатих сусідів.

Вчені присвоюють птахам, та й усім тваринам і рослинам, латинські назви, які використовують у наукових працях, написаних різними мовами. Тому всім, хто знає ці назви, легко зрозуміти з наукової літератури, про якого з птахів йдеться. Скажімо, “чайкою” і “книгою” в Україні-Русі називають птаха Vanellus vanellus, а в російській мові тією ж таки “чайкою” кличуть птахів роду Larus. Та чи задовольнить таке пояснення тих, хто не знає латинських назв птахів? Науковці скільки завгодно можуть закликати жителів сіл і містечок охороняти рідкісного птаха Aquila chrysaetos, або Tetrax tetrax, або Burhinus oedicnemus, або ще якогось, та якщо він не вкаже їхні українські назви “беркут”, “хохітва” і “лежень”, то його звернення будуть для людей не зрозумілими. (більше…)

Час від часу в засобах масової інформації змальовують жахливі картини хижацтва різних тварин, які нищать усе живе на своєму шляху. Такою інформацією, схоже, намагаються вкрай вразити слухачів і читачів. До найжахливіших ворогів птаства і дрібної звірини нерідко відносять сойку звичайну, сороку звичайну, ворону сіру і грака, а ще згадують ворону чорну.

Та чи виправдано усіх цих птахів, як кажуть, звалювати в одну купу? Почнемо з ворони чорної. Річ у тім, що коли б хтось в Україні натрапив дійсно на ворону чорну, то це стало б науковою сенсацією століття, бо нині цей птах поширений лише в країнах Західної Європи та на схід від Аральського моря і Єнісею. Тож чи залітала до нас колись хоча б одна ворона чорна? Це тема для спеціального наукового дослідження, а не для огульних статей про шкоду птахів вороної масті.

Не раз доводилося пересвідчуватися, що тільки городяни через свою відірваність від природи воронами називають чорних птахів у місті, які насправді є граками. Селянин чітко і ясно скаже вам: «Той чорний птах – грак», – і ніякої тобі плутанини. Де, коли, хто, за яких обставин бачив, щоб граки нищили кладки яєць у гніздах качок, лисок, куликів, фазанів, куріпок чи тетеруків, як іноді можна прочитати у пресі. Хто хоча б колись спостерігав, щоб граки влаштовували напади на зайченят? (більше…)

Високі стрункі сосни оточили всюдибіч лісову вирубку, яка почала заростати молодими берізками і висадженим низькорослим сосняком. У невеликій низині з-за соснових стовбурів вийшли на узлісся зеленокорі осики, на яких з протилежного боку галявини поглядають висококронисті гіллясті дуби. У відкритий простір вирубки через вінця виднокраю ллється сонячне світло, зазирають білобокі купчасті хмари, накочується блакить неба. Там зблискує свіже павутиння, там граються в польоті бабки, там перелітає з квітки на квітку метелик, сюрчать коники, щось легенько шарудить в кошлатій траві…

За кілька кроків від вирубки в глиб лісу все інакше – різкі й прозорі тіні від дерев і кущів творять таємничість, загадковість. Здається, що у найгустіших тінистих місцях ховається справжній господар цього рослинного світу – казковий лісовик.

Зовсім несподівано з того густого затінку на окрему сосну, яку залишили на вирубці, вилітає чималий геть чорний птах, такий незвичний… І виникає враження, що то лісовик зі своїх тінистих покоїв послав вартового подивитись, чи все гаразд у лісовій господі. Тим вартовим лісу є жовна чорна, доволі рідкісний, потайний птах.
Птахи з повністю чорним оперення часто мають додаткові особливості вбрання, які створюють їм своєрідний, навіть ошатний чи поважний вигляд – інтенсивний різноколірний металічний полиск, яскраво забарвлений або особливої форми дзьоб. Завдяки цьому вони стають помітнішими. У забарвленні жовни чорної теж є особливі риси: у самця – червона „шапочка”, у самки – червона пляма на потилиці. Та чомусь ці ознаки не надто впадають в очі. А білуватий колір дзьоба і райдужної оболонки не додає особливої вишуканості. Навпаки, це ще більше підкреслює чорноту птаха, наче він і справді є абсолютною чорною тінню, уламком гілки або наростом на темному стовбурі. На сіруватій деревині оголених від кори стовбурів цей чорний птах ще якось виділяється, та й то наче обгоріла, обвуглена гілка. (більше…)