Заповідність в Україні і розвінчання мисливських міфів

(Відповідь на статтю Юрія Руденка «Заповідник: право на постріл»)

Останніми роками в Україні намітилась тенденція появи різноманітних мисливських міфів, що змальовують нам мисливця як ангела-рятівника нашої природи. В загальних рисах міф зводиться до того, що охорону рідкісних і зникаючих видів треба доручити мисливцям: тобто не треба нам ніякої Червоної книги, дайте справу мисливцям і вони-то, зацікавлені в розведенні тварин заради прибутку, зроблять свою справу! Апофеозом цих віянь стала спроба ухвалити законопроект про дозвіл полювання в заповідниках, і ряд статей пропагандистського характеру, зокрема стаття Юрія Руденка «Заповідник: право на постріл», що якісно вирізняється кричущою науковою безграмотністю і однобокістю. Спробуємо тут розставити всі точки над «і».

Спершу варто зазначити, що переважну більшість об’єктів природно-заповідного фонду України складають заказники (понад 90% по чисельності), а за площею переважають національні парки – їх у нас 40 (до 90% площі територій природно-заповідного фонду), враховуючи нещодавно створені В.А. Ющенком. Заповідників ж в Україні – 17 (плюс 4 – біосферні), і займають вони всього навсього біля 10% площі ПЗФ України.

Взагалі, «заповідник» - суто вітчизняне природоохоронне надбання (під «вітчизняним» розуміємо не власне «українське», а надбання слов’янських країн на теренах колишньої Російської імперії), наша історична гордість. Ідею «абсолютної заповідності» висловив професор Московського університету Григорій Олександрович Кожевніков у 1907 році після відвідин США та Німеччини. Ознайомившись із закордонними надбаннями у галузі охорони природи, він сформулював власне бачення цієї проблеми. Не погодившись ні з американським варіантом національних парків, головною ідеєю яких була організація масового паломництва туристів, ні з невеликими німецькими пам’ятниками природи, що були сумними нагадуваннями про колишню природну велич серед культурних ландшафтів, Кожевніков приходить до думки про необхідність організації великих за площею «заповідників», які охоплювали б великі непорушені людиною ділянки природи, і були б назавжди захищені від будь-якого людського втручання.

Пізніше заповідне вчення було розвинуте Феліксом Робертовичем Штільмарком, який сформулював чотири головні принципи заповідної справи:

1. В заповідниках повністю заборонена будь-яка господарська діяльність людини (про полювання тут навіть мови немає);
2. Заповідники створюються навічно;
3. Юридичною базою заповідності є право на постійне землекористування;
4. В заповідниках забороняється не лише господарська діяльність людини, а і будь-яке пряме втручання людини в природні процеси (суворо обмежується навіть наукова діяльність, про туризм тут також немає мови.)

Отже, заповідники як явище виникли саме в наших східнослов'янських країнах, перші з них були створені одразу ж в перші роки встановлення радянської влади. І хоча ідеї абсолютної заповідності не набули широкого поширення за межами колишнього Радянського Союзу, міжнародна наукова спільнота високо оцінила їх, і у міжнародній класифікації об'єктів природно-заповідного фонду заповідники нашого зразку входять в першу, найвищу категорію об'єктів ПЗФ. Друге місце там займають національні парки, а далі розташовані пам'ятки природи, заповідні урочища, заказники і т.д.

Тому ми маємо пишатися нашими заповідниками, так само як американці пишаються своїми національними парками. Заповідники стали своєрідним історичним спадкоємством інституту табу, що був поширений серед первісних народів (і досі трапляється серед окремих тропічних племен), коли певна ділянка лісу оголошувалась недоторканою, і в ній заборонялась не просто господарська діяльність, а і відвідування. Люди боялися порушити заборону із містичним, священним страхом; табу було у великій повазі з боку суспільства.

І хай нинішні заповідники є установами науковими, а не релігійними, спроба зняти з них недоторканність і відкрити їх для мисливців і туристів викликають сильний подив. А аргументація, наведена в статті «Заповідник: право на постріл», що начебто без втручання людини заповідники деградують через перенаселення (і наведено приклад з африканськими заповідниками), викликає лише сміх.

Перенаселення деяких африканських заповідників (особливо слонами ) викликане в першу чергу обмеженістю заповідних територій, коли останні обмежені антропогенними ландшафтами і тварини не мають змогу мігрувати, що є їх природною необхідністю. Якщо заповідна територія достатньо велика, щоб підтримувати існування всіх елементів екосиситеми, в тому числі хижаків, що обмежують чисельність рослиноїдних тварин і тим самим запобігають перенаселенню, - дана природна територія є саморегульована завдяки природним механізмам регуляції і не потребує жодного втручання людини. А щодо слонів чи жирафів, у яких майже немає природних ворогів, лімітуючими регулюючими факторами є саме наявність кормових ресурсів, тому міграції їм необхідні. Якщо ж брати українські реалії, наявність в заповіднику популяції вовка, а також рисі, вирішує всі проблеми перенаселення мисливської фауни. А щодо «науково-обгрунтованого цілеспрямованого відстрілу»… Варто нагадати, що наряду з браконьєрстовом, головною причиною катастрофічного падіння чисельності зубра в Україні, особливо на Волині (з 202 особин в 1992 р. до 23 у 2008 р.) є саме «науково-обгрунтований селекційний» відстріл, коли головною підставою такого відстрілу (переважно іноземцями і за великі гроші) є «погана вгодованість» (В.М. Смаголь, О.С. Шарапа , - Динаміка та причини скорочення чисельності зубра (Bison bonasus L.) на Волині). Мабуть, пан Юрій, автор статті «Заповідник: право на постріл», не знає, що браконьєрство на зубра – це далеко не поодинокі випадки, і що, враховуючи можливу тривалість життя зубра в 27 років, таке катастрофічне падіння чисельності явно не є результатом близькоспорідненого схрещування, як зазначає пан Юрій.

Заяви автора вищезгаданої статті, що після заборони полювання на бобрів в Канаді сталася «екологічна катастрофа», свідчить про повне нерозуміння автором понять «екологія» і «екологічна катастрофа». Те, що тварини досягли своєї оптимальної чисельності при зупиненні мисливського пресу, апріорі не може бути ніякою катастрофою, бо це є нормальний стан тваринної популяції!

А щодо законопроекту, яким передбачено полювання в зоні антропогенних ландшафтів біосферних заповідників та в заказниках… Якщо взяти, скажімо, Карпатський біосферний заповідник, велика частка полонин і лісів в ньому належить, відповідно зонуванню, до зони антропогенних ландшафтів. Але ці території аж ніяк не можна назвати «антропогенними територіями», де відкриття полювання не призведе до якихось серйозних наслідків!

А заказники в багатьох випадках створені саме для того, щоб поміж мисливських угідь існували території, де мисливська фауна не відчуватиме прес з боку людини і зможе відтворювати свою чисельність! І відкриття полювання в них суперечитиме і охоронному режиму, і завданням заказників, і взагалі здоровому глузду.

І взагалі, про що може йти мова, якщо площа мисливських угідь становить 79% України, а площа заповідників – лише 0,5% країни (а всіх територій природно-заповідного фонду України - всього навсього 5%, при європейських стандартах в 15 – 20!)! І спроба отримати дозвіл на полювання в заповідниках та звинувачення природоохоронців в некомпетентності є нічим іншим, як спробою перекласти тягар відповідальності за зменшення чисельності мисливських видів на екологів!
За роки незалежності маємо катастрофічне скорочення чисельності лосів, ведмедів, зубрів, негативні тренди мають популяції багатьох інших видів мисливської фауни. Стає очевидно, що звинувачувати екологів у спаданні чисельності мисливської фауни при тому, що – повторюся – мисливські угіддя займають 79% території країни – по меншій мірі абсурд; а намагання узаконити полювання на природоохоронних територіях є фактично зізнанням того, що за 20 років незалежності в Україні, за рідкісними випадками, так і не навчились вести ефективне мисливське господарство.

Андрій Плига, pryroda.in.ua/dop-kyiv