Мeдобори, заховані від туристів

15—20 млн. років тому південно-західну частину Руської геологічної платформи займало Сарматське море. Коли ж внаслідок горотворних процесів у Карпатах та тектонічних рухів Волинсько-Подільської плити територія нинішнього Поділля почала підвищуватися, море відступило і поступово щезло. Там, де стояли теплі води, залишилася височіти довга гряда гір, яку вчені назвали Подільськими Товтрами.

Подільські Товтри простяглися більш як на 250 кілометрів — від селища Підкамінь, що на Львівщині, аж до Молдови. Середня висота Товтрової гряди коливається на позначці 300—400 метрів над рівнем моря. Багатство медоносних рослин на тій ділянці гір, що простяглася через Тернопільщину, підказало поетичну назву — Медобори.

Розгадані таємниці гір

Екскурсію у Товтри-Медобори зазвичай починають зі старовинного подільського селища Сатанів, що на Хмельниччині. У перекладі з турецької «Сат» означає велике село. Є інша версія походження назви. У ІІ ст.н.е. римський легіон під проводом центуріона Токілія просунувся на північ. На високому скелястому березі відомої нині річки Збруч полководець запитав своїх легіонерів: «Sat aut non?»(«Зупинимося чи підемо далі?») «Sat!» — одноголосно вигукнуло стомлене військо. І саме тоді, розповідає легенда, тут виникло людське поселення, яке назвали Сатанів. Сатанів дуже руйнували татари і турки у 1528, 1530 роках і пізніше. Найстрашніша трагедія сталася 1676 року, тоді Сатанів оточило військо турецького султана Магомета IV. Відчайдушно боролися місцеві жителі, але не змогли стримати навалу. Загинуло чотири тисячі подолян.

З іншого боку на вершині гори стоїть Свято-Троїцький монастир. Заснував його невідомий чернець приблизно у XVI—XVII століттях. Згодом сюди почали приходити монахи і побудували три церкви. Храм, споруджений у 1774 році, зберігся донині і діє.
А біля підніжжя гори вирує світське життя. Річка під містом спокійна, є всі умови для відпочинку. Екологічною стежкою, яку впорядкували кілька років тому учні з Гусятина під керівництвом голови районної організації Всеукраїнської екологічної ліги Михайла Ковальчука, перетинаємо Збруч. Піднімаємося на узвишшя, покрите грабовим лісом, і невдовзі потрапляємо у природне царство заповідника, створеного 1991 року.

І ось посеред лісу — провалля. Міцний сірий камінь-вапняк, на який багаті Товтри, місцеві люди ламали здавна. Закладали вибухівку, дробили розколену на брили скелю і неподалік у земляних печах випалювали вапно. Цей промисел зберігся донині. А в середині 90-х років, коли отримати мізерну зарплату стало розкішшю, він залишався основним рятувальником селян.

Добували вапняк надтовтрянці і в 1969 році. Одного разу під час вибуху утворилася незвично глибока порожнина. Вона стала першою вертикальною карстовою печерою на Поділлі, де горизонтальних підземних царств уже відкрито понад сотню. Утворилися вони внаслідок тектонічних рухів землі. Протягом тисячоліть під час дощів і повеней в ущелини потрапляла вода, яка розчиняла вапняк і оздоблювала його незвичайними прикрасами. Досліджував печери відомий на Тернопіллі спелеолог Володимир Радзієвський. А вертикальна печера у Медоборах — не єдина. Торік науковий співробітник заповідника Степан Сторожук відкрив і дослідив ще одну і назвав її Христинкою — на честь своєї дочки.

Чорну пащу відкриває десятиметрова щілина-колодязь. Спускаємося по міцних капронових линвах, металевих драбинах з тонких сталевих тросиків. На одинадцятому метрі — провалля наступного колодязя. На стінах мерехтять чорні примарні тіні, втікаючи кудись у глибини бездонних розломів. Над головою пролітають швидкі кажани. Двадцять шостий метр… Нарешті дно, а насправді — завалена гострими уламками щілина, куди вже не добратися і найдосвідченішим спелеологам. Тут, у стихії білого кам’яного водограю, народилися печерні перлини — озоліти та пізоліти: одні круглі та гладенькі, інші — голчасті. Праворуч від колодязя — багатоповерхове бічне відгалуження. Йти тут неможливо, треба повзти. Простягається воно на кілька сотень метрів і виводить до великої Пущі відлюдника.

Років з двісті-триста тому велику скелю серед лісу облюбував собі один відлюдник. Походив він з багатого роду, але на знак протесту проти несправедливості зрікся мирських благ. Живився лісовими ягодами, корінням дерев, збирав гриби. Спав на кам’яному ложі з кам’яною подушкою. У скелі відлюдник видовбав келію, де годинами молився. Але помер цей дивний чоловік не власною смертю. Однієї ночі його вбили. Це була помста людей, якими він знехтував. Поховали відлюдника поруч з печерою у великій кам’яній ніші. У радянські часи пам’ятне місце було занедбане. Впорядкували його аж на початку 90-х. І тепер щороку на Зелені свята релігійна громада Крутилова здійснює тут обрядові дійства.

У давнину в Медоборах був язичницький культурний центр, який складався з трьох поселень — у районі гір Звенигород, Говда, Богіт. Археологи доводять, що в дохристиянські часи на Боготі стояла статуя і містилося святилище давньослов’янського бога Святовида. Він був чотириликим і найбільш повно відображав систему вірувань східних слов’ян. Збруцький ідол, знайдений 1848 року в Збручі, міститься у Краківському історичному музеї. Тернопіль удостоєно лише копії.

Проїжджаємо кілометрів з п’ятнадцять і опиняємося з іншого боку мальовничих Медоборів, біля Вікна. Назва села досить незвична. Походить вона від карстових джерел, які б’ють з глибин землі. Взимку у найлютіші морози вони не замерзають і світяться, наче вікна. Ще не так давно карстових джерел-вікнин було безліч. Але завдяки проведеній у 70—80-х роках контурній меліорації залишилося лише два озерця — дві унікальні пам’ятки природи.

Зовсім недалеко гористе тіло Медоборів покарбоване скелями — Гостра, Любовня, Назарова… Цими скелями любив годинами мандрувати, відпочиваючи від праці, Іван Франко. В одному місці вони так і називаються — Франкові скелі. В архіві місцевого багатого землевласника Івана Федоровича Каменяр працював по кілька місяців упродовж 1883—1885 років. Він знайшов багато документів, які характеризували економічне і соціальне становище західноукраїнських селян до революції 1848 року. Ці матеріали стали основою наукової праці «Критичний огляд до подій 1846 року, особливо в Східній Галичині». Дані з архіву Федоровича Іван Франко використав і в інших працях — «Земельна власність у Галичині», «Гримайлівський ключ у році 1800», «Лук’ян Кобилиця». У Вікні Франко детально вивчав життя селян, записував давні оповіді та легенди. Зібраний усний матеріал і набуті враження стали епізодами поеми «Панські жарти».

Широті світогляду і шляхетності Івана Федоровича Іван Франко навіть заздрив. Невдовзі син землевласника — Владислав — ще більше проявить благодійницькі риси багатого і славного роду. Він заснував у селі килимарську майстерню. Згодом ткання килимів у селі сягне високого рівня. 1873 року вироби вікнянських килимарів здобули загальне визнання. На жаль, це самобутнє мистецтво обірвалося півстоліття тому. Тепер процес творення килимів знають лише окремі старожили. Не збереглася і садиба Федоровичів — її було зруйновано під час Другої світової війни.
Зелений туризм — у зародковій стадії

У селах, які прилягають до Товтрового кряжу, є всі можливості для розвитку зеленого туризму. Проте з року в рік вони залишаються лише можливостями.

Олександр Степаненко, координатор екологічної громадської організації «Зелений світ» (м.Чортків):
— Проживання у затишних сільських будиночках забезпечує декілька переваг. Самі умови життя в селі створюють те, що не під силу пансіонатам і великим будинкам відпочинку, — де ще, як не в сільського господаря, можна їсти ягоди прямо з грядки, пити козине молоко, брати мед з вулика? Без тренажерів, гірських велосипедів, літання на аеропланах ще якось можна обійтися, хоча такі види розваг уже ввійшли в практику сільського туризму наших сусідів — Польщі, Словаччини, Угорщини. Сільський господар здатний допомогти туристам у простішому відпочинку — повести на озерце чи річку, де можна рибалити, або запропонувати верхову їзду.

А санаторій, що поблизу, в Сатанові, міг би використовувати всі багатства джерел мінеральної води «Збручанська», забезпечувати оздоровлення, спортивні ігри та розваги, організовувати екскурсії в Медобори, врешті — розвивати торгівлю і харчування. Можна стверджувати: навіть віддавши частину послуг з проживання туристів сільським підприємцям, оздоровчий комплекс не втратив би в доходах, активно заробляючи на інших видах відпочинку.

У заповіднику «Медобори» (Тернопільщина) і національному природному парку «Подільські Товтри» (Хмельницька область) є зони обмеженої рекреації і туризму. Протизаконним і навіть дивним було б розміщення там торгових яток, магазинів, кафе, ресторанів і т.п. Модель зеленого, екологічного туризму я бачу такою: туристи зупиняються у селах, користуються перевагами сільського життя, ходять в гори на екологічні екскурсії. У так званих зелених селах можна розвивати і дитячий туризм.

У селах Тернопілля є чимало охочих приймати туристів. Але як може середньостатистичний майбутній «туристичний» підприємець забезпечити належний рівень комфорту — адже для цього йому потрібно осучаснити житло, придбати бодай елементарний спортивний і туристичний інвентар. Комерційний банк у кредиті відмовить, бо сільська людина, як правило, не має достатньо цінного майна для застави, а для сплати відсотків — постійного середнього доходу. Досі не створено і державного фонду для підтримки сільського туризму зі стабільним держбюджетним фінансуванням.

З другого боку, про природні багатства і відпочинкові резерви Подільських Товтр-Медоборів за кордоном мало хто знає. Не поспішають сюди й місцеві мандрівники. За останні одинадцять років про туристичну Тернопільщину не випущено жодного сучасного путівника, не створено жодного відеофільму. Сесія обласної ради передбачила виділити на рекламну підтримку туризму 50 тисяч гривень лише недавно, у квітні минулого року. Путівник нарешті виходить у світ, але дуже обмеженим тиражем і дорого коштуватиме. Він може бути лише подарунковим виданням для українських представництв за кордоном, іноземних дипломатів, політиків. А хто ж інформуватиме масового туриста про багатства краю, запрошуючи його сюди на відпочинок?

Іванна Бакушевич, керівник Центру сприяння розвиткові зеленого туризму «Терноцвіт»:
— На Тернопіллі є чимало мальовничих куточків, де можна розвивати зелений туризм, зокрема, у районі гір Медобори, басейні Дністра, у Кременецьких горах, інших місцевостях. У селах не бракує людей, які вже мають добротні оселі і хочуть надавати туристичні послуги. Центр організовує для них навчання. Це — наша основна функція. Але створити багату інформаційну базу про осередки сільського туризму в краю поки що важко. Щоб внести сільських підприємців у єдиний класифікатор, від них вимагається певний рівень якості послуг, на зразок готельної сертифікації. Тоді можна встановлювати шкалу оплати за проживання. Та проблема в тому, що немає експертів певної кваліфікації, які б могли оцінити якість комфорту в сільських садибах і відпочинку туристів.

Автор: Роман ЯКЕЛЬ, kp07.com