Кілька останніх зимових сезонів погода в нашій країні діяла дуже провокаційно. Похолодання у кінці листопада і першій половині зими якщо й накочувалися, то не надовго і незначні. Морозна погода не встановлювалася, тому помітна кількість птахів, не спонукана холодами, залишалася зимувати там, де за погодних умов раніше їх не можна було побачити. Але квола зима десь у середині січня все ж починала показувати свій справжній норов, міцніючи сильними морозами впродовж тижнів, замітаючи поля й ліси глибоким снігом. І птахи, збиті з пантелику м’якістю погоди в першій половині зими, потрапляли у морозну засніжену пастку другої частини зимового сезону.

Здається, чому птаству, захопленому підступністю погоди, хоча б у другій половині січня не відлетіти південніше на один-півтора місяця, поки до справи візьметься весна. Та саме в цей час виникають своєрідні природно-погодні лещата. Погода наче наказує відлітати, де тепліше і ситніше, а збільшення світлої частини доби говорить птахам про те, що невдовзі треба починати повертатися на місця гніздування, які на півночі. До середини двадцятих чисел січня фотоперіод, тобто тривалість дня, збільшується на п’ятидесят хвилин порівняно з кінцем грудня, і це потужно стимулює інстинкт міграції до рідної землі. У січні інстинкт бути ближче до районів розмноження бере гору над потребою переміститися до тепліших країв, і птахи опиняються у великій скруті.

Вважається, що кліматичні зміни на планеті викликані діяльністю людини, і знову ж таки завдяки людині у великих містах створюються особливі мікрокліматичні сприятливі умови, зокрема на внутрішньоміських і приміських водоймах, куди потрапляють теплі стічні води з різних відвідних систем міста. За морозної погоди біля таких водойм скупчуються чи не усі птахи, що зазимували на навколишніх територіях, не тільки коловодні чи водоплавні, але й дендрофільні.

У самому Києві й навколо є чимало різних водойм, але чи не найбільшим різноманіттям зимуючих птахів вирізняється водотік Бортницької станції аерації стічних вод, який бере початок на захід від Харківської площі і майже за десять кілометрів впадає у Дніпро навпроти островів Козачого і Ольжиного. Якщо приходиш сюди морозної днини, коли усі довколишні території перетворилися на снігову пустелю, то цей водотік, що ніколи не замерзає, через скупчення птахів мимоволі порівнюєш з Нілом, який тече також серед пустелі, тільки піщаної африканської.

Спробуймо пройтися вздовж цього трохи звивистого міні-Нілу – Бортницького каналу в день з двадцятип’ятиградусним морозом і чистою товстою ковдрою снігу від краю води до обрію по обидва боки, коли над усіма просторами з голубіні неба сліпучо сяє сонце, промені якого лише освітлюють, та ще не спроможні зігріти жодне живе створіння. Що ж ми побачимо?
Канал, ширина якого сягає 30 метрів, має вигляд річища з прибережними схилами висотою 3–5 метрів. Біля початку каналу з правого берега каскадом падають бурхливі потоки очищеної води, значно теплішої від температури повітря. Щільна пара піднімається до верхнього краю річища, тому водної поверхні майже не видно. Дерева і чагарники на верхній частині схилів рясно обліплені ватяними клаптями чистого-чистого снігу. Кущі, що ближче до води, без снігових прикрас, їх розтопила тепла пара. Раптом, незначний потік повітря вкочується згори в покривало пари і на якийсь час розриває його. Стає добре видно, що падаюча вода збиває густу жовтувато-білу піну і несе її до протилежного берега. А там помічаєш, мабуть, найбільшу дивину в розпочатій екскурсії. У мілкій воді біля берега по плаваючих галузках і розмоклому піску бігає плиска гірська – дрібна горобина пташина, яку лише кілька разів бачили в Києві тільки на Бортницькому каналі, і тільки взимку. Перебігає метушливо з місця на місце і щось видзьобує на мокрих гілочках.

Щоб потік води не розмивав лівий берег, від нього насипано невелику косу з каменю. Тут виявилася інша несподіванка – на камінні стоїть невеличкий куличок, розміром з дрозда. Посеред зими, в морози, в Києві кулик! Погляд перескакує до основи коси на березі, а там між камінням тулиться ще один такий самий кулик. Птахи ці сторожкі: трохи ближче підходиш до краю схилу, і вони миттю здіймаються у повітря. За всіма ознаками забарвлення – то коловодники лісові. Злетіли разом і полетіли подалі, наче розчинилися в потоках пари. На кущах же, біля яких щойно стояв один з куликів, залишилася сидіти мила вільшаночка, манячи око жовтогарячим волом. Трохи нижче за течією порух повітря звільняє берег від завіси пари, і в цьому місці на очеретині на тлі білосніжжя загоряється жовтогарячо-лазуровим самоцвітом оперення рибалочки, тропічного за походженням птаха. Усі ці птахи далеко не кожного року трапляються на зимівлі в засніженому Києві і лише окремі особини.

У початковій частині каналу вода, яку скидають після очищення, найтепліша. Саме тут серед густої пари плавають чотири лиски, бо, схоже, мають можливість здобувати якихось активних водяних безхребетних і попастися на зануреній зеленій водяній рослинності. За кілька метрів на березі мороз хапає за голі руки, а у воді – оаза для живих створінь. І в цій оазі трапляється ще одна несподіванка – декілька білих чапель, чепур великих. Дві чепури стоять у воді біля берега, витягнули шиї і до чогось придивляються. Одна, наче спроквола, злітає і, не кваплячись, перелітає трохи далі. Ще троє чепур стоять на березі серед снігу – білі-білісінькі птахи на вибіленому снігом прибережному схилі. Кожен птах підібгав одну ногу і втягнув шию в плечі, сизуваті тіні від них вимальовуються на сніговій поверхні. Іскристість снігу підкреслює особливу завмерлу чистоту забіленої місцини і водночас нужденність і сиротинність птахів на ній.

Ми дійшли тільки до першого містка через канал, а побачили вже стільки неочікуваного. На відрізку від першого до другого містка поверхня води вже не так щільно застелена парою. Звіддаля на воді помітні завсідники зимуючих водойм міста – групки крижнів і крехів. Придивившись, бачиш, що серед самців більш-менш звичайних крехів великих, яких визначаєш за рожевувато-білим кольором низу шиї і тулуба, плаває один самець креха середнього, із сірими боками та іржастою шиєю. Потурбовані птахи або здіймаються з води і відлітають нижче, або намагаються відпливти. Неподалік другого містка через канал натрапляєш ще на одного рибалочку. Він сидить у гущавині засніжених гілок над водою, видивляючись, мабуть, рибок гупі – найзвичайнісіньких акваріумних рибок, яких вже давно-давно випустили сюди акваріумісти. Гупі прижилися і розмножилися у цих постійно теплих водах.

По густому чагарнику вздовж берега, але близько біля води, туляться неколоводні птахи. Ось над блискітливим пухким снігом схилилася гілка шипшини з рубіново-червоними ягодами, наче вогниста коштовність на білому тлі вітрини ювелірного магазину. Ягоди ці дійсно коштовні для самця дрозда чорного, який, розпушивши пір’я від морозу, сидить на гілці верби. Для нього це чи не головна пожива зараз. На стовбурі майже сусіднього дерева теж з розпушеним пір’ям примостився дятел середній – звичайний зимуючий птах, але один з нечисленних серед дятлів. Підпустив до себе, як і дрізд, дуже близько. У сильний мороз кожен рух – це зайва витрата енергії. Такими ж розпушеними сидять серед гілок клену кілька зябликів, а от зграйка синиць великих, не змінюючи свого норову, жваво обстежує крони дерев по сусідству.

За другим містком нас чекають інші несподіванки: тут стали траплятися не тільки водоплавні та коловодні птахи, але й хижі. У широкій смузі дерев на лівому березі помічаєш силует чималого хижака, бурого кольору птах сидить згорблено на гілці всередині крони. Близько до себе не підпускає, перелітає вглиб дерев. У польоті його розглядаєш краще і розумієш, що це канюк звичайний. Він мав би триматися десь біля лук чи полів, та тепер прилетів сюди. Сніг глибокий, але, незважаючи на це, вздовж берегів каналу на сніговій поверхні видно багато слідів мишоподібних гризунів – цілі смуги, що перетинаються. У деяких місцях на снігу відбилися розпластані крила і хвіст якихось птахів. Вони з льоту падали у сніг на свою здобич. Судячи за розмірами відбитків, це міг бути і канюк, і крук, який тільки-но пролетів високо над головою.
Будь-хто був би зачарований іншим несподіваним спостереженням. На висохлій боковій гілці у верхів’ї високої верби сонце освітлює гордовитий силует рідкісного сокола – сапсана. Він сидить відкрито, не ховаючись, струнко тримаючи тіло, красивий і сильний, найшвидкісніший птах у світі. Здобич впольовує майже виключно у повітрі. Доки він сидить, його можна не боятись, тому ворона сіра так сміливо присіла на дереві, що недалеко від спостережного пункту сапсана. Десь з нижчих гілок подає свій стрекотливий голос сорока. Обидві стежать за соколом. Сапсан – особливий гість у Києві тільки у негніздовий період.

Відриваєшся від зачарування сапсаном і в негустій парі над водою помічаєш обриси чотирьох стрункошиїх лебедів – незаперечна ознака лебедів-кликунів, а ще основа дзьоба у них жовта. Птахи занепокоєні наближенням людини, врешті злітають і швидко набирають висоту. Двоє з них чисто-білі – це дорослі, інші двоє з сіруватими шиями – ознака пташенят, які вивелися минулого року. Схоже, це сімейна група кликунів.

На вигині каналу в середній течії утворилася вільна від рослинності ділянка, вкрита кригою. З неї та води зривається кількасотенна зграя крижнів і крехів великих, у ній також чимало гоголів. Самці гоголя контрастно забарвлені – білий тулуб поєднаний з чорною головою і верхівкою крил. Після качок сніг суцільно вкритий відбитками їхніх лап. Качки перелетіли ближче до гирла каналу.

Таку концентрацію водоплавних просто не може обминути їхній своєрідний пастух – орлан-білохвіст, який взимку полює переважно на водяних птахів. І справді, на товстій гілці високо над водою крило до крила сидять схожі на окоренок два птаха. Тулуб подібний до видовженої перевернутої трапеції з масивним виступом великої голови. Орлани чатують на загиблих, кволих і немічних.

По той бік каналу складається цікава ситуація за участю інших видів хижих птахів. У бінокль видно, що на більшій віддалі у повітрі завис силует чималого ширококрилого хижака. Усі ознаки забарвлення вказують на зимняка. Він потримався трохи у повітрі і відлетів далі. Раптом з боку в прозорому повітрі з’являється ще один чималий хижак і повагом обстежує місцевість згори. За забарвленням і поведінкою – це самка яструба великого, одного з найпідступніших ворогів мирного птаства, що нападає переважно з засідки. Самка прямує вниз по течії каналу і зникає з очей. Згодом над верхівками дерев виникає дрібніший хижак, низ його голови і груди рудуваті. Отже, до пошуку здоби взявся самець яструба малого.

Хижацтвом здобуває собі корм і сорокопуд сірий, горобиний птах, але з таким самим зубцем на дзьобі, як у соколів. Він присів на верхівку невеликого дерева по той бік каналу і видивляється поживу. Нею можуть стати неповороткі миші або дрібні горобині птахи. На вільній від дерев місцині прибережного схилу на цупких висохлих стеблах енотери як раз пораються щиглики, викльовують насіння цієї трав’яної рослини-вселенця. По краю води на мітелках очерету в паморозі зібралася зграйка вівсянок очеретяних.

У середній течії каналу завіса пари над водою ще доволі густа, бо, незважаючи на променисте сонце, повітря обпікаючо-крижане. З прядок пари проступили обриси шишкуватої голови і міцної шиї лебедя-шипуна. Потім вималювався і тулуб птаха. Ще нижче за течією кілька дорослих шипунів плавають парами. Вони довірливіші, ніж інші водоплавні, проте здіймаються з води, як тільки людина наближується занадто близько. Лебідь піднімає себе у повітря дужими помахами крил, наче відштовхується ними від струменів пари. Він і сам здається згущенням білої пари, що потужним рухом намагається вирватися з полону води до голубого неба. Інші шипуни віддаляються плавом.

За нерізким поворотом річища повітря понад водою на якийсь час стало прозорішим, і тут помічаєш геть дивну дивину. У воді коло берега на одній нозі стоїть наче чапля сіра. Й справді, то таки сіра чапля, але у неї тільки одна нога і тулуб, а шиї і голови немає. Одразу і не змикитиш, куди ж у наче живого птаха поділися голова і шия. Тільки уважно придивившись, розумієш, що шию птах склав петлею, і вона губиться на фоні тулуба, витягнутого майже вертикально, а голову він нахилив у бік і сховав під крило. Під крилом сховався і майже увесь довгий дзьоб. Чапля перетворилася якщо не на вершника без голови, то принаймні на якогось птаха-самогубця з фільму жахів. Та коли чаплю спросоння нажахала близька присутність людини, у неї відразу «виросли» і голова, і шия, і ще одна нога. Чапля підстрибнула кілька разів і здійнялася у повітря. Багато з її родичів нині гріються в заплавах річок Західної Африки, а ця не кинула підступних помірних широт.

На каналі знову бачиш велику зграю качок, ту саму, що нещодавно трималася у його середній течії. Вони не чекають наближення людини, здіймаються і хмарою облітають майже по колу прибережну ділянку. У мерехтінні крил не вдається розгледіти, чи є серед них якісь інші качки крім крижнів, гоголів і крехів великих. Добре, що усі спостереження документуються фотографуванням. Вже дома, у теплій кімнаті, на одному з фото на екрані комп’ютера помічаєш у цій зграї невеликого білого птаха – самця креха малого у шлюбному оперенні. Отже, усі три види крехів, які трапляються у фауні України-Русі, зимують біля Києва.

У нижній частині каналу цього разу птахів майже немає. Проте з’явилося кілька нових видів, присутність яких вказує на близькість Дніпра. Високо над річкою пролетіла пара чималих чорних птахів – це баклани великі, суцільно чорний птах – дорослий баклан, той, що з майже білим черевом – молодий. Невдовзі з’явився ще один баклан, у цього шлюбне оперення – білі плями біля хвоста і майже повністю біла голова. А ось з півночі на південь попрямував білий великодзьобий птах – мартин жовтоногий. Над витоком каналу в річку кружляє двійко мартинів звичайних.

Тепла скидна вода розмиває кригу на Дніпрі, утворюється велика ополонка навпроти острова Козачого. Ця ополонка стала одним з осередків життя посеред закутого холодом довкілля. На ній тримаються кілька сотень крижнів і гоголів, на воді та по краю криги розмістилися понад п’ятидесяти лебедів-шипунів, між ними знайома четвірка лебедів-кликунів. У групі шипунів половина птахів чисто-білі – дорослі особини, а інші –молоді, з буруватим, наче брудним, пір’ям. Біля дальшого краю ополонки на кризі присіли три орлани-білохвости – чим не пастухи, що «пасуть» свою череду, ждучи на наступу здобич.

Холодне сонце майже торкнулося верхівок дерев на заході, холодний день невдовзі згасне. Та на тлі помаранчевого заходу ще гранично чітко вимальовуються темні силуети міцнотілих лебедів з піднятими шиями, вони стоять на кризі, зафарбованій у колір призахідного сонця. Зимний день змінить ще холодніша ніч.

На маршруті біля Бортницького каналу було помічено понад тридцять видів птахів, але якісь види, без сумніву, не потрапили на очі. З усієї виявленої кількості п’ять видів належать до тих, що включені до Червоної книги України-Русі – гоголь, крех середній, орлан-білохвіст, сапсан, сорокопуд сірий. Біля Києва орлана-білохвоста і сорокопуда сірого зрідка можна спостерігати і влітку, інші ж червонокнижні види трапляються лише взимку.

Від початку до впадіння Бортницького каналу в Дніпро не виявилося жодного місця, де проводили б підгодівлю птахів. Чому так? Лише біля ополонки на Дніпрі було видно, що окремі природолюби підгодовують лебедів хлібом. Шипуни найпершими стають завсідниками підгодувальних майданчиків, повагом чалапають кригою до них. Проте знаходяться й інші, якщо їх так можна назвати, люди. Неподалік ополонки на снігу лежать гільзи від мисливських набоїв, там стріляють у лебедів і качок. А де ж ті природоохоронні організації, які за своїм статутом зобов’язалися берегти довкілля, турбуватися про тварин? У зимову пору як ніколи легко можна довести, що ця турбота є справжньою, кошти на організацію підгодівлі зимуючих качок і лебедів потрібні не такі вже й великі. Поряд – велике небідне місто, та чуйність до птахів у скруті виявляють не ті, кому це належить робити за посадою, а лише окремі справжні природолюби, які вболівають за природу по-справжньому – душею і серцем.

Геннадій Фесенко

Запис створено 21 Січня 2014. Рубрики: Нове.