Великі проблеми малої гуски
Мала гуска – найменший з усіх видів гусей, поширених в Європі. Загальна довжина її тіла не набагато більша за півметра, розмах крил дещо більший 1 метра. Заселяє мала гуска північну частину тайги, лісотундру і чагарникову тундру від Кольського півострова до Анадирської затоки. Зимує в Західній Європі, Малій Азії, Південно-східному Закавказзі, в країнах Південно-східної Азії. Колись неперервна смуга гніздування малої гуски нині перетворилася на ізольовані фрагменти. У багатьох місцях, де ця гуска колись була звичайною, тепер вона вже не трапляється.
Протягом останніх 50 років світова популяція цього птаха невпинно зменшувалась, і натепер перебуває на критично низькому рівні. Ще 20–25 років тому у світі налічували біля 130 тис. гусей цього виду, на сьогодні їх залишилося ледве 30 тис. Особливо катастрофічним було зменшення чисельності в Північній Європі: нині європейська популяція загалом становить 2–3 тис. птахів. У найуразливішому стані популяція малої гуски в Скандинавії: тут, за даними обліків, гніздиться лише 30–35 пар. Залежно від умов гніздування в конкретному році в кінці сезону розмноження в Норвегії, Швеції та Фінляндії реєструють тільки 100–200 малих гусок. Для порівняння зазначимо, що в 1950-х роках гніздова популяція виду в країнах Скандинавії сягала біля 10 тис. птахів. Дещо кращий стан малої гуски у нашого північно-східного сусіда – в місцях гніздування в тундрі Європейської частини Росії нині нараховують близько 1 тис. малих гусок, які беруть участь у розмноженні. Доводиться константувати, що цей вид гусей – один з небагатьох, яким загрожує зникнення. Міжнародні природоохоронні організації визнають, що лише термінові, невідкладні заходи забезпечать збереження цього виду. Міжнародним союзом охорони природи (МСОП – IUCN) малу гуску віднесено до категорії «вразливий вид» не лише на європейському, але й на світовому рівні, тобто це вид, який опинився перед високим ризиком зникнення в диків природі в цілому. Її включено також до переліку видів, які перебувають під охороною Конценції з охорони мігруючих видів диких тварин (Бонська конвенція) та Конвенції з охорони дикої фауни і флори та природних місць існування в Європі (Бернська конвенція).
У місцях гніздування малої гуски досить вагомими є чинники непокою і деградації угідь, суттєвий вплив з боку лисиці і песця, позначається випасання стад північного оленя в гніздових біотопах, трапляється нелегальний відстріл гусей. Однак, як вважають орнітологи, всі ці причини не можуть привести малу гуску до межі зникнення в Скандинавії. Загрозлива ситуація з найменшим європейським видом гусей склалася, ймовірно, в першу чергу внаслідок полювання в місцях їхньої зимівли і перельоту. Для такого висновка в орнітологів були серйозні підстави.
У рамках програми з відслідковування маршрутів сезонних міграцій малої гуски за допомогою супутника, яку виконували у Норвезькому інституті досліджень навколишнього середовиша, 5 малих гусей, що гніздилися в Скандинавії, було відловлено, закільцьовано і споряджено радіопередавачами.
Згодом троє з цих птахів мігрували на південний схід, схоже, в район зимівлі на Каспії, а двоє – на південний захід, до лиманів біля узбережжя Егейського моря. Лише один птах із закільцьованих гусей успішно перезимував і повернувся в район гніздування в Норвегії, інших було, як вважають природоохорнці, відстріляно на шляхах до місць зимівлі. Одне з кілець було надіслано мисливцем, який зняв його з убитої гуски. Це свідчить про високий рівень загибелі малих гусок на шляхах міграції й у місцях зимівлі.
Практично половина життя цих гусей проходить у перельотах: весною – на північ, до місць розмноження, восени – на південь, до районів зимівлі. Весняна й осіння міграції в цілому тривають півроку. Загальна відстань, яку щорічно долають гуси, складає 7–8 тис. кілометрів. Мігрують малі гуси довгими кидками по 1–1,5 тис. кілометрів, між якими вони роблять тривалі зупинки для відновлення сил. Найвідоміші місця таких зупинок знаходяться в Західному Сибіру і Північному Казахстані, хоча в невеликій кількості птахи зупиняються також в Угорщині, центральних районах Європейської частини Росії, на півдні Середнього і Східного Сибіру, Далекому Сході.
Міграційні шляхи малих гусей проходять і територією України-Русі, за винятком хіба що східного регіону. Деяка частина птахів залишається на зимівлю в північно-західних районах Причорномор’я та Приазов’я. У м’які зими біля Сиваша спостерігають окремі зграї цих птахів чисельністю у 300 особин і більше.
Рідкісність малої гуски зумовлена її високою чутливістю до будь-якого негативного екологічного чинника, тому потрібна особлива увага до цього виду. Хоча цей вид гусей знаходиться під охороною в більшості країн Європи і Азії, мала гуска часто потрапляє під постріли мисливців, бо її плутають з білолобою гускою. На перельоті малі гуси нерідко утворюють мішані зграї з білолобими, від яких вони дещо відрізняються розмірами, пропорціями, деякими деталями забарвлення оперення і неоперених частин тіла, а також голосом. Утім, на значній відстані і за поганого освітлення ці два види гусей розрізнити важко.
Тож як не сплутати гуску малу з її більшою родичкою – гускою білолобою? Передусім це може бути розмір тіла, якщо вони летять у мішаних зграях. Придивившись уважніше, спостерігши пильніше характер польоту, ці види гусей таки можна відрізнити один від одного: у малої гуски помахи крил частіші, у повітрі вона більш вертка. Під час польоту також можна помітити, що шия у малої гуски коротша, і тому здається товщою. Коли ж птахи підлітають ближче, стає помітним, що чорні смуги і плями на череві у малої гуски більші, але їх менше, ніж у білолобої гуски.
Малих гусей, що сидять, визначити легше. При розгляданні в бінокль або з близької відстані без нього, коли вони пасуться на полях з озиминою, малу гуску можна відрізнити за особливою ознакою – завдяки вузькому кільцю голої шкіри жовтого кольору навколо очей. Ця ознака властива як дорослим, так і молодим птахам. Окрім того, у дорослих малих гусей білий колір на лобі доходить до умовної вертикальної лінії, яка проходить вгору від заднього края ока, а у білолобих гусей біле забарвлення закінчується на рівні лінії переднього края ока. Однак у деяких особин білолобої гуски буває нечітко виражене жовте кільце навколо очей, а біла пляма на лобі поширюється далі, ніж звичайно.
Ще однією харктерною ознакою малої гуски є те, що складені крила у птахів, що сидять, дещо заходять за обріз хвоста. Досить прикметним у зовнішності малої гуски є також те, що її дзьоб помітно коротший і має обриси трикутника. У неї коротша шия, ніж у білолобої гуски, а обриси голови і тулуба округліші. Крім того, оперення у малої гуски загалом темніше.
Щоб впевненіше відрізнити малу гуску від білолобої, необхідно знати про відмінності в голосах цих птахів. У малої гуски крик вищий за тональністю – двоскладе або трискладове не надто голосне верещання, тоді як у білолобої гуски він схожий на гавкіт і голосніший.
Для збереження малої гуски і відновлення її чисельності потрібно проводити охоронні заходи з урахуванням регіональних особливостей: у місцях розмноження сувора охорона зменшить антропогенний вплив, створення мережі сезонних заказників на шляхах перельотів суттєво підвищить шанси на виживання під час виснажливої міграції. Крім того, особлива охорона має бути встановлена в районах зимівлі, передусім у місцях ночівлі, відпочитку і живлення гусей. Безумовно, важливим є регулювання режиму полювання. Завдяки безпосереднім спостереженням з’ясовано, що малі гуси летять з місць відпочинку до місць живлення раніше і повертаються назад пізніше, ніж інші види гусей.
Значну допомогу в розпізнаванні малих гусей можуть надати різноманітні польові вичначники птахів, які мають описи будь-яких вікових і статевих груп птахів упродовж року і містять дані про найхарактерніші відмінності між схожими видами. Такі книги призначено для визначення птахів у природі без відстрілу або відлову.
Геннадій Фесенко
