У побутовому спілкуванні, коли хочемо підкреслити винятковість чогось, часто використовуємо слово «рідкісний». Це, як правило, вказує на незначну кількість того, про що розповідаємо або показуємо, а тому має привернути увагу оточуючих. Проте у певних законодавчих природоохоронних актах зазначено, що рідкісність є лише проміжною ланкою у потраплянні видів тварин чи рослин у ще критичніший стан. Вразливі, зникаючі, зниклі у природі види визнано такими, що перебувають перед значно більшим ризиком цілковитого зникнення порівняно з рідкісними видами.

У законі „Про Червону книгу України” наведено таке визначення: „Рідкісні – види, популяції яких невеликі і натепер не належать до категорії зникаючих чи вразливих, хоча їм і загрожує небезпека”. Про рідкісних червонокнижних птахів нашої фауни як раз і йтиметься у цій оповіді. До них належать 32 види – найбільша група з 87 видів, яким надано особливий природоохоронний статус саме у національній Червоній книзі.

Понад чверть цієї групи становлять нові види, яких вперше включили до Червоної книги, у її третє, чинне видання 2009 року. Чисельність кожного з них дуже різна, об’єднує їх те, що усі вони належать до гніздових птахів нашої фауни. У більшості цих видів відбувається значне зменшення чисельності. Так, за оцінками науковців, популяція качки-нерозня різко скоротилася до 650–1400, черні червонодзьобої – до 150–550, чоботаря – до 5–7 тисяч, крячка малого – до 2,5–4 тисяч, сови болотяної – до 850–1700, совки-сплюшки – 2–4 тисяч, дятла білоспинного – 570–930 пар. У деяких видів за останнє десятиліття гніздові угруповання на нашій території скоротилися у 3–4 рази. Будь-який з цих птахів або, можливо, усі вони, якщо не припиниться швидке скорочення їхньої чисельності, у майбутньому виданні Червоної книги можуть опинитися серед вразливих чи навіть зникаючих видів.

Поміж нових видів бачимо також пісочника великого і синицю білу. Гніздиться їх у нас не більше ніж по 10–14 пар. Начебто кількість птахів критична, але ці види розширили на південь свій гніздовий ареал, тому і стали гніздовими у нашій країні. Як правило, розширення ареалу вказує на благополучність види в цілому. За даними видання «Birds in Europe» (2004 р.), їхній стан у межах Європи не викликає занепокоєння.

Інші види з понад трьох десятків червонокнижних рідкісних потрапили на сторінки національної Червоної книги ще у двох попередніх її виданнях (1980 та 1994–1996 рр.). У їхньому складі лише лебідь малий не належить до гніздових птахів нашої фауни. Нечисленний в Європі, він трапляється на нашій території тільки під час сезонних міграцій і зимівлі, його реєструють щороку в кількості не більше ніж кілька особин або десятків, тобто чисельність цього виду зазнає коливань.

Якщо характеризувати тенденції зміни чисельності рідкісних гніздових видів, яких було включено до попередніх видань Червоної книги, то про її коливання слід говорити стосовно шпака рожевого, сорокопуда червоноголового і сича волохатого. Кожен з цих видів за особливостями перебування суттєво відрізняється від інших. Зокрема, в певні періоди гніздиться кілька тисяч пар шпака рожевого, переважно в Криму, а опісля впродовж років цей вид взагалі у нас не з’являється. Наліт цього шпака відбувається зі сходу, де розташований сталий осередок його гніздового ареалу. Різкі коливання чисельності шпака рожевого значною мірою пов’язані з циклічністю збільшення популяції саранових – головного кормового ресурсу цього птаха. Щодо сорокопуда червоноголового, то його чисельність оцінюють тільки у 30–50 особин, відносно недавно виявлених гнізд – одиниці. Власне, по нашій території проходить межа його гніздового поширення, а основні райони розмноження розташовані в Західній і Південній Європі, Малій Азії та Кавказькому регіоні. Подібну ситуацію фахівці окреслюють і в оцінках стану сича волохатого, але з тією відмінністю, що ця рідкісна сова незмінно заселяє ліси Карпат, а також почала гніздитися в окремих районах Полісся, які є південною межею її поширення. Чисельність виду на краю ареалу, як правило, не стабільна.

Стабілізацію популяції засвідчують дані про стан двох інших рідкісних видів – орла-карлика та чаплі жовтої. Кількість першого з видів оцінюють у 500, другого – у 1000 пар. За таких показників можна зазначити, що їхня теперішня стабільність може похитнутися у бік скорочення, якщо людина й надалі намагатиметься перетворювати території в заплаві великих річок, де оселяється чапля жовта, або вирубуватиме стиглі лісові масиви, в яких гніздиться орел-карлик.

Чимало рідкісних видів вітчизняної Червоної книги за останні 10–15 років збільшили свою чисельність – канюк степовий, який зі стану зникаючого наростив свою популяцію до 250 пар, а також змієїд, підорлик малий, могильник, орлан-білохвіст, сапсан, пугач. Однак чисельність кожного з них не є аж такою вражаючою: від 100–130 пар могильника, орлана-білохвоста або сапсана, 200–300 пар пугача або змієїда, до 1,5 тисячі пар підорлика малого. Спеціалісти зазначають, що оцінкова чисельність змієїда і підорлика малого наразі збільшилася не в останню чергу через те, що було проведено прискіпливіше обстеження районів їхнього перебування.

Кілька рідкісних видів не лише певною мірою додали чисельності, але й розширили межі гніздового ареалу або почали відновлювати гніздування в тих районах, які вони раніше залишили. Розширення гніздової області зареєстровано у вівсянки чорноголової в Криму, сови бородатої в західних і центральних районах Полісся, сорокопуда сірого – переважно у західних областях. Останнім часом гніздування цього сорокопуда зареєстровано в кількох місцях степової смуги. Про часткове відновлення колишнього гніздового поширення на Поліссі та в сусідніх з ним районах Лісостепу можна стверджувати стосовно лелеки чорного і журавля сірого. З цих п’яти видів тільки чисельність сови бородатої не перевищує 20–35 пар. Утім, хоча ця сова дещо розширила територію перебування, однак Полісся зачіпає лише південна межа її ареалу. Чисельність кожного з решти чотирьох видів сягає кількох сотень пар, популяцію сорокопуда сірого дехто з орнітологів оцінює навіть у понад 1 тисячу пар.

Значно тривожніші висновки зроблено про стан інших п’яти рідкісних видів національного червоного переліку: чисельність гоголя, луня польового, підорлика великого, дерихвоста лучного і скеляра строкатого зазнала скорочення. У дерихвоста лучного за 20–30 років сталося дворазове зменшення – до 400 пар, дещо більшою є популяція скеляра строкатого – 900 пар. Орнітологами визнано, що гніздові угруповання луня польового і підорлика великого в нашій країні перебувають у критичному стані, бо в них залишилося не більше ніж по 10–20 пар. Тож чи не буде виправданим надати цим птахам статус зникаючих гніздових видів в Україні, аби ще більше привернути до них увагу організаторів наукових досліджень і установ, які відповідають за охорону довкілля?

Аналізуючи показники чисельності рідкісних червонокнижних птахів, про які йдеться, бачимо доволі парадоксальну річ: до цієї групи зараховано як лебедя малого, якого у нас реєструють у кількості десятків або поодиноких особин, і підорлика великого, чисельність якого скоротилася за десятиріччя вдвічі-втричі до двох десятків гніздових пар, так і чоботаря, популяція якого сягає 5–7 тисяч пар. Належність виду до якоїсь з природоохоронних категорій визначають певні спеціалісти на основі власного бачення його стану. Мабуть, через це проявляється надмірний суб’єктивізм у зарахуванні червонокнижних видів до різних категорій. Ще й досі у нас на загальнонаціональному рівні не вироблено хоча б орієнтовних критеріїв для віднесення виду до тієї чи іншої категорії. А вони мали би бути запропоновані після конструктивного і колегіального обговорення в колі усіх зацікавлених збереженням біорізноманіття. Такі підходи цілком можливо виробити принаймні стосовно птахів і спочатку хоча б для неформально затвердженого використання.

У майбутніх критеріях варто керуватися насамперед показниками гніздової чисельності птахів, тобто станом видів у весняно-літній період – час відтворення, хоча поміж тих таки згаданих раніше рідкісних видів кілька зимують на території нашої країни. У південних районах трапляються зимуючі канюки степові, черні червонодзьобі і навіть інколи змієїди, та їхня кількість незначна. В основному біля морського узбережжя і по водосховищах Дніпра зимують гоголі і орлани-білохвости, причому їхня зимова чисельність у кілька разів перевищує літньою, бо до нас на зимівлю прилітають птахи із зарубіжжя. Зимова чисельність гоголя сягає тисяч особин. До нас на зиму збираються й зарубіжні луні польові та сапсани, їхньою особливістю є те, що вони можуть траплятися по усій нашій території. Через це лунь польовий помітніший саме взимку, а чисельність сапсана однак мізерна, хіба що його присутність у цей час у містах робить цього сокола доступнішим для спостереження.

Не залишимо поза увагою в цьому описі ще чотири червонокнижні види з двох інших категорій. Одні з них визначено як неоцінені, тобто вони можуть належати до рідкісних, вразливих або зникаючих, але за наявними даними ще не можна зробити певних висновків. До категорії «неоцінений вид» зараховано золотомушку червоночубу з орієнтовною чисельність 400 пар, жайворонка сірого, коливання в оцінці чисельності якого дуже значні – 200–2000 пар, та лежня, чисельність якого не визначено. Перший з видів на гніздуванні локалізований у Карпатах і Гірському Криму. Жайворонок сірий заселяє також не дуже значний регіон – сухий степ від гирла Дніпра до Азовського моря і Присиваський Крим. Ареал лежня охоплює південь країни і долину Дніпра, а, можливо, й інші рівнинні території з піщаними і кам’янистими ділянками, місцевостями з низьким і розрідженим травостоєм. Види цієї категорії потребують детальнішого вивчення, з них жайворонка сірого до національної Червоної книги включено вперше саме з метою привернення уваги до його нестабільного стану.

У вітчизняному червоному переліку є вид з категорії «не достатньо відомий», яку присвоюють тоді, коли немає необхідної повної й достовірної інформації про птаха. Йдеться про сову довгохвосту. Автор опису оцінив її популяцію в нашій країні у 1 тисячу особин, зазначивши, що в деяких частинах Європи відбуваються зростання чисельності цього виду і певне розширення ареалу. Усі зазначені відомості, на нашу думку, могли б бути підставою для зарахування цієї сови до категорії «рідкісний вид», проте вибір укладача опису інакший. Тож вироблення загальних критеріїв для включення видів до червонокнижних категорій є безперечною потребою.

Не зайве згадати і про кількох гніздових видів птахів нашої фауни, яких не бачимо поміж тварин вітчизняної Червоної книги, проте їх включено до Червоного переліку Міжнародного союзу охорони природи (МСОП): вівсянка лучна перебуває перед високим ризиком зникнення у світі; кібчик, деркач і грицик великий близькі до стану загрози зникнення. У цьому складі особливо вирізняється вівсянка лучна, гніздовий ареал якої охоплює лише клаптик на крайньому північному сході нашої країни. Гніздиться цих вівсянок у нас не більше ніж 10–50 пар, а в межах головної області поширення виду в Європі, від Фінляндії до Уралу, чисельності спадає. Деякі орнітологи пропонували включити вівсянку лучну до чинного видання національної Червоної книги, проте належного письмового обґрунтування до Національної комісії з питань Червоної книги не надійшло. Тож вівсянка лучна не потрапила до складу червонокнижних видів, мабуть, через суто формальні причини.

Ймовірно, якби було зроблено подання на включення до вітчизняного червоного переліку грицика великого, то й воно було б підтримане комісією. Дані, наведені у вже згаданому виданні «Birds in Europe» (2004 р.), свідчать, що десять років тому чисельність цього кулика у нас не перевищувала 5–9 тис. пар. Відтоді ситуація не поліпшилася. Зважмо, що кулик-чоботар став червонокнижним за категорією «рідкісний» з майже таким самим оцінковим рівнем чисельності – 5–7 тисяч пар. Результат порівняння між поширенням цих куликів є позитивнішим для кулика-чоботаря, бо його головна гніздова область первинно розташована переважно на морському узбережжі, зокрема й на нашій території, тоді як ареал грицика великого за кращих часів охоплював чи не всю країну, за винятком сухостепових і ще деяких районів. Згадане видання констатує падіння чисельності грицика великого в цілому по Європі.

В оцінках небезпечності стану кібчика можна почути протилежні думки, та ніхто не заперечуватиме, що у північній частині нашої країни на гніздуванні він став дуже рідкісним. Кілька тисяч пар зосередилися на гніздуванні у південних областях. У період осінньої міграції в окремих районах збираються тисячні зграї цього невеликого сокола, утім значною мірою їх утворюють птахи, які зі східного зарубіжжя прямують через наш південь до африканських зимівель. Тож міграційні скупчення навряд чи варто брати до уваги, оцінюючи нашу репродуктивну популяцію кібчика. Гніздова чисельність виду по усій Європі, з Україною включно, зазнає суттєвого зниження, а, наприклад, в Чехії він взагалі припинив гніздитися. Або сподіватимемося на те, що кібчик, як кажуть, піднесеться духом, тобто почне нарощувати чисельність по усій країні, або діждемося ще більшого її скорочення, щоб лише тоді зарахувати його до видів, які перебувають під особливою, червонокнижною охороною? Вітчизняний досвід збереження довкілля підказує, що, на жаль, другий варіант розвитку ситуації є ймовірнішим.

З деркачем обставини, можна сказати, ще драматичніші, ніж із кібчиком. У виданні «Birds in Europe» (2004 р.) вказано, що в нашій країні гніздиться не менше ніж 83 тисячі пар, а загалом у Європі – 1,3 мільйона пар деркача. На перший погляд може здатися, що числа солідні, і цьому виду ще далеко до потрапляння у національну Червону книгу. Проте у загальній оцінці стану популяції деркача для європейських природоохоронних інституцій числа з багатьма нулями не є визначальними. Упродовж останніх 30 років ХХ століття сталося значне зменшення чисельності деркача, наразі вона зазнає коливань, а в нашій країні знижується. Європейці врешті дійшли висновку, що популяція деркача близька до вичерпання як природний ресурс, і її теперішні розміри значно менші, ніж до часів, відколи розпочалося скорочення, тому цей лучний птах все ще близький до стану загрози зникнення.

Міжнародні документи зразка Червоного переліку МСОП акцентують увагу національних спільнот на об’єктах природи, що опинилися у світі в особливо скрутному стані. Мабуть, кожна з країн, яка визнала вагомість висновків міжнародних організацій, має відобразити їх у своїх національних правових актах, до яких суспільне ставлення нерідко є уважнішим. Особливе ставлення сформувалося, зокрема, до вітчизняної Червоної книги, тож на її сторінках мали б опинитися і вівсянка лучна, і кібчик, і деркач, і грицик великий як номінанти Червоного переліку МСОП. Кожному було б надано певну категорію, завдяки чому посилився б природоохоронний статус цих видів у межах країни, а згодом, можливо, виникли б і фінансові можливості для поліпшення їхнього стану як червонокнижних видів. Дискусія на тему «Вносити – Не вносити» може тривати довго, та навряд це сприятиме досягненню позитивного природоохоронного результату.

Геннадій Фесенко

Запис створено 19 Травня 2015. Рубрики: Нове.