Ранок зими

Пізньої осені природа втрачає свої яскраві барви. Листопад то починає мрячити дрібним дощем, то заходиться жбурляти мокрим снігом в обличчя. Настрій пригнічений. Пригніченість особливо відчувається там, де літньої пори милували твоє око квіти і трави, сповнюючи повітря пахощами, де лунали голосні й тихі, тріскотливі та мелодійні, дзвінкі й меланхолійні голоси птахів. Мабуть, у кожної людини є свій куточок природи, з яким пов’язані спогади про літо.

Чарівно мальовничі місця знаходяться біля Чернечої гори, що поблизу Канева, на якій поховано славетного Кобзаря. Тут напоєна сонцем мрійлива далечінь близького степу поєдналася з прохолодою дніпровського плеса і густою зеленню заповідних грабових лісів.

Та все минуло з літом, надходить зима. Першою морозною дниною вона нагадує про себе. Вже рідко стрінеш на річці мартинів, відлітають останні зграї качок. Буває, що тьмяний похмурий осінній день змінюється ясною місячною ніччю, і тоді здається, що день і ніч помінялися місцями. Найдивовижнішим тоді стає час довгожданого сонячного ранку.

О такій передранковій порі я скористався пропозицією мого товариша взяти участь в обліку птахів, які ще затрималися на Дніпрі.

На диво міцний нічний морозець умить розігнав сонну млявість, і одразу виникло передчуття, що має статися щось незвичайне. Стоячи на схилі однієї з високих канівських круч, ми опинилися в полоні дивовижного, оповитого місячний сяйвом пейзажу. Під нами лежала долина Дніпра. Потужне світло повного місяця з безхмарної височини, не створюючи напівтіней та напівтонів, з граничною чіткістю вимальовувало обриси берегів та чорні зарості дерев вздовж них. Місячне світло ніби розчинилося в дніпровій воді, і широке плесо річки здавалося величезним сріблистим дзеркалом, яке було поділене на частини чорними обрисами острова, що розділяв Дніпро навпіл. Хотілося зазирнути в те дзеркало. Піднесеність настрою створювала бажання злетіти, стати часткою цієї казкової ночі…, але треба було поспішати.

Біля Дніпра стояв човен, котрим ми мали переправитися на лівий берег. Довелося трохи поморочитися, щоб відірвати його від пришерхлого піску. Блискітки паморозі вкривали наше судно. Казка ночі продовжувалася – здавалося, на воду виходить диво-човен, засіяний найдрібнішими частинками місячного світла. Враження незвичності в навколишній природі посилював легкий туман, який припадав до води, ледь-ледь колихаючись від слабкого руху повітря. Човен плив у тім тумані, наче й не торкався поверхні води. Все було занурене в тишу і сон, виникало відчуття зачарованості.

Не хотілося втрачати таке відчуття, та слід було пильнувати інше – ось-ось мали з’явитися качки, які перед сходом сонця прямували до місць, де вони трималися протягом світлої частини доби. Шум крил першої зграї качок був дуже тихий. Зграя виявилася невеликою і пролетіла далеченько від нас. У місячному світлі силуєти птахів були невиразні, майже невловимі. Цієї ж миті на східній частині небосхилу виникла слабка рожева барва – сховане за обрієм сонце посилало першу звістку про себе. Легкий шурхіт качиних крил здавався нагадуванням сяючому місяцю, що скоро кінець його небесної вахти.

З’явилася ще одна зграя качок. Летючи низько, вони намагалися триматися середини річки. Ми зазделегідь випливли на стрімнину, і свист дужих крил пролунав у нас над головою. У світанкових сутінках птахи за розмірами нагадували гусей, хоча, без сумніву, це були крижні.

Східну частину обрію все більше, все інтенсивніше почала охоплювати світанкова зоря – рожева барва змінювалася малиновою. Але річка ще уві сні. Ми продовжували веслувати до берега і мало не наштовхнулися на корч, який плавав на воді. Та що за чудасія!? Кожна з частин цього “корча” рухалася порізно. Ось воно що! Це качки скупчилися в щільний гурт, намагаючись утекти від нас плавом.

Човен сам по собі уповільнив хід, щось почало стримувати його, біля бортів почулося шурхотіння та легеньке потріскування. Річка підготувала нам сюрприз – перший прибережний лід. Він кришився під човном, останні метри до берега ми долали під шерхіт криги.

Берег зустрів нас тишею. Основний переліт качок був ще попереду. Оглядаємо все, що довкола нас: перед нами гладінь річки, яка нижче за течією розділена островом на два широкі рукави. Береги освітлені зорею вже добре, а от верболіз і дерева на острові ще зливаються у суцільну темну масу. Над протилежним, правим берегом повний місяць висвічує темну стіну величних Канівських гір, їхні вершини чітко окреслено на тлі неба, проте різкого переходу від чорного кольору до сріблястого вже немає. Ще перебуваючи за обрієм, сонце силою світла зрівнялося з місяцем. Відбувалося народження першого по-зимовому яскравого дня. Звадалося, в ці хвилини перетворення осені на зиму природа сповнювалася тремтливою мелодією, яка йшла від струн-променів місяця й сонця. Повітря, річка, береги були заколисані цією мелодією. Від того ми трохи замріялися і тому з подивом помітили, що прямо на нас летить велика зграя крижнів, не менше соті качок. Можливо, і їх охопило щось на зразок нашого настрою, оскільки вони знехтували обережністю, пролітаючи за тридцять метрів від людей.

Зграї качок пролітали одна за одною. Не минуло й двадцяти хвилин, а качок ми вже нарахували кількасот. На перельоті були самі лише крижні. Отже, останнє похолодання зробило свою справу, інші види качок уже залишили тутешні місця.

На цій думці застав мене поклик товариша. Я негайно підвів голову, сподіваючись побачити в повітрі над собою чергову зграю птахів. Але він показував рукою на горизонт – зійшло сонце. Одразу згадалося, що мені обіцяли показати плями на Сонці. Саме в хвилини, коли воно тільки-но вийшло з-за обрію, їх можна добре роздивитись. Бінокль був як раз під рукою.

Бездоганної форми сонячна куля, без найменших вад, ще трималася вершечків дерев. Її колір був напрочуд ясний – щире червоне золото. Цього ранку все дивувало нас – плям на Сонці не було. Мимохідь я усміхнувся від думки, що навіть Сонце позбулося плям, щоб не порушувати святковості першого зимового ранку.

З кожною хвилиною сонячне світло ставало все яскравішим. За десять хвилин на світило вже неможливо було дивитися. Від цього споглядання пригадалося спекотливе сонце липня. Але то був лише миттєвий спогад, хіба може бути мова про спеку в листопаді.

“Яка користь від твого яскравого світла?”, – здавалося, буркотіла річка. Вона неголосно шумила біля корчів, ще й ніби позіхала тихо спросоння. Від дихання річки над водою піднімалися тонкі цівки пари, трохи вище вони об’єнувалися і створювали щось на зразок ватяного шару. Вранішній мороз став міцнішим – річка все щільніше загорталася ковдрою туману.

Поглянувши на протилежний берег, я помітив, що в картині гір з появою сонця сталися разючі зміни. За хвилину до сходу на їхніх схилах вимальовувалося кожне деревце. Поєднання місячного світла і променів зорі окреслювало найдрібніші особливості рельєфу – яри, вибалки, урвища. Яскраві ж промені сонця неначе зрівняли більшість деталей. Тепер кожна гора стояла окремим величезним монолітом.

Виявилося, що качки, яких ми підраховували на ранковому перельоті, були не єдиними птахами, котрі затрималися біля заповідника. Через якийсь час після сходу сонця невеликими групами почали з’являтися мартини. Млявість їхнього польоту аж ні як не пасувала святковості зимового ранку. Подумки хотілося знайти пояснення, чому в рухах мартинів не відчувалося бадьорої легкості. Здогад прийшов швидко: мабудь, це тому, що попереду у них все-таки час зимових випробувань. Ніби на підтвердження цього здогаду високо в небі над нами пролетіла зграя гагар. Зима підганяла їх на південь.

Час обліку птахів минув, тому ми вирішили оглянути навколишній берег. Сліди на вогкому підмерзлому піску могли розповісти нам багато цікавого про потаємне життя мешканців берега. Так воно й сталося. Зовсім поблизу ми знайшли сліди норки, а трохи далі їх перетинала вервечка таких самих за формою, але дрібніших.

Раптом якась тінь, наче від невідомо звідки виниклої хмари, огорнула нас. Величезний темний птах пролетів зовсім поряд. Незвичність його рухів на мить ввела нас в оману. Прямо в польоті птах простяг вперед лапу і намагався почесати собі шию. Та це ж молодий орлан-білохвіст на льоту поправляє собі зачіску! Надто кумедно у нього це виходило. Ми навпочіпки присіли на березі, тому нас він помітив в останню мить, мало не сівши нам на голову, і рвучко повернув у бік. Крила у нього чи не триметрові, а обережності ніякої. Втім, це був зовсім молодий птах. Неподалік пролетів інший орлан. Колір пір’я у нього був світло-бурий, а хвіст білосніжний – безпомилкова ознака дорослого птаха.

Пара орланів прямувала слідом за качками і мартинами. Вони, ніби, пастухи, стерегли зграї водоплавних птахів. Обираючи для зимівлі місця, де скупчуються коловодні птахи, орани-білохвости, або сіруватні, як їх ще називають у нас, знаходять собі здобич, відловлюючи заслаблих птахів. Так і зимують вони, мандруючи за водяним птаством.

Провівши поглядом орланів, ми знову почали вивчати сліди норок, які нас зацікавили раніше. Вони привели до місця, котре вподобала собі видра, хазяйка тутешніх рибних заток. Норки могли отримати добру прочуханку. Видра дуже вороже ставиться до будь-якої звірини, яка забігає на її територію в пошуках риби. Ми сподівалися побачити на піску сліди бійки між котроюсь із норок і видрою. Але наше дослідження слідів перервалося – увагу захопило незвичайне видовище, яке розгорталося біля протилежного берега річки.

Спочатку не можна було доладу зрозуміти, що, власне, коїться. Неначе неймовірних розмірів метелик, за кілька метрва від берега кружляв дорослий орлан-білохвіст. Схоже, ми стали свідками полювання цього величного птаха, але туман над поверхнею річки ховав від нас його жертву. Можливо, то була млява риба, яку хижак намагався вихопити з води. Втім, навіщо тоді ці фігури вищого пілотажу, досить лише підлетіти до поверхні води і, видягнувши лапи, легко заволодіти здобуччю.

Розгорнувши в усю довжину свої величезні крила, орлан на якусь мить виструнчувався майже вертикально, торкаючись хвостом води, і намагався щось схопити. Сліпучо-білий хвіст, сиво-брунатні голова та груди, могутні широкі крила в рожевих променях вранішнього сонця – птах був справжнім уособленням краси. Хвилясті рухи крил, обтяжливість у помахах створювали враження уповільненої зйомки. Звадалося, тонкий шар повітря між водою і крилами орлана може не втримати міцного тіла. Його уявна незграбність додавала своєрідної вишуканості польоту птаха.

Ось орлан атакує жертву. Знову невдача. Спроба повторюється. Декілька нешвидких помахів, незначний зліт угору півколом, і він знову в нападі, склавши ліве крило, падає донизу боком. Біля самісінької води птах намагаєтьмя утримати себе в повітрі кількома помахами крил. Ще спроба нападу, ще і ще…

Орлан посувався вниз по річці, слідом за жертвою, яка, намагаючись уникнути пазурів нападника, не могла одночасно протистояти течії. Кого ж ловить цей хижак? Схоже, це таки риба. Під час чергової атаки біля самісіньких лап орлана піднялися бризки. Рвучким рухом жертва намагалася заглибитися у воду.

Знову фонтан бризок. За мить над поверхнею води з’явився силует якогось водоплавного птаха. Качка! Не поталанило ж тобі. Чисте плесо річки – орлан чудово бачить усі твої рухи під водою. Лишень випірни з-під води, а переслідувач уже тут. Та пташина таки уникає пазурів, тримається. Можливо, вдасться перехитрувати орлана. Але от тобі й маєш! Це ж не качка, а лиска! Чи-то запізнилася з відльотом, а може, потрапила під постріл мисливця і літати не в змозі. Орлан швидко розрізняє кволих і немічних. Проте не обов’язково, щоб ця лиска була поранена. Злітають цілком здорові лиски з води завжди важко, після довгого розгону. Під час такого розгону орлану зовсім просто наздогнати птаха, тому, схоже, наша лиска обрала найкращий спосіб захисту від кігтів хижака, ховається від них під водою.

Врешті орлан не витримав таких перегонів – важко впоратися з кмітливим суперником. Піднявшись останній раз над водою, він, поволі змахуючи крилами, полетів геть вгору по річці. Хвилиною опісля випірнула лиска і чимдуж поплила у протилежному напрямку. Наше голосне схвалення було їй нагородою. А лиска плила, ніби нічого й не сталося, не звертаючи увагу на баржу, яка рухалася поруч неї.

З появою баржі річка остаточно прокинулася, взялася до роботи, щоб найближчими днями завершити навігацію року. Ранок поступався місцем працьовитим полуденним годинам.

Яскраве сонячне світло сповнювало повітря кришталевою дзвінкою прозорістю. Передсвітанкове передчуття радості справдилося, ми побачили свято народження зими.

Геннадій Фесенко

Написати коментар