Опинившись у поліських ландшафтах, де серед безкраїх лісових масивів утворилися значні заболочені території, здається, що перебуваєш в якомусь прадавньому просторі, що й нині зберігає голоси далекої минувшини. Виникає підсвідоме відчуття, що тут час ніби зупинився кілька століть тому й залишився таким під захистом хащі старого лісу, який оточив тебе всюдибіч й розступився лише перед широкою заболоченою ділянкою. Шум вітру в кронах безлічі дерев і його нервучкий подих по болотах – це ніби тихий неквапливий гомін тих часів, що тривають тут й донині.

Віковічну загадковість поліських просторів особливо гостро сприймаєш навесні ранковими годинами, коли сонце ледь відривається від обрисів лісу на видноколі, а лісові угіддя наче завмирають. Саме в цей час довелося на відстані кількох десятків метрів уперше почути короткий неголосний свистовий звук і звіддаля помітити швидкий рух птаха, який злетів з товстої гілки внизу крони старої сосни й тієї самої миті зник з очей. Він щезнув, залишивши таємницею, що ж то за птах? Приятель, який запросив у гості до рідного селища на Житомирщині й якраз був поряд, пояснив: це орябок. На тому гостюванні довелося ще раз почути цього птаха, а от побачити так і не випало.

Однак щоб таки добре роздивитися орябка, можна скористатися однією його особливістю. У розпал весняного токування самці поспіхом прямують до того місця, звідки почули свист суперника. Сховавшись так, щоб птах вас не помітив, і включивши звукозапис орябчиного посвисту, ви неодмінно привабите самця, який господарює на навколишній території. Прийнявши позу атаки, з витягнутою шиєю і напіврозгорнутим хвостом, самець може впритул наблизитися до пристрою звуковідтворення. Зайнятий пошуком суперника, він майже зовсім втрачає сторожкість, і його можна сфотографувати із зовсім малої відстані.

У орябка чудове маскувальне забарвлення. Верх тіла бурувато-сірий з поперечними тонкими темними рисками, боки тулуба рудуваті, а решта низу біла з бурими плямами. Лише у самців підборіддя й горло чорні, окреслені вузькою білою смугою. У птахів над оком є вузька ділянка червоної голої шкіри у вигляді брови, що помітніша в самців у шлюбний період.

Орябки заселяють широку смугу лісів від центральної частини Європи та Скандинавії до узбережжя Охотського та Японського морів. Трапляються переважно в мішаних лісах, де добре розвинутий підлісок, що слугує потайним птахам хорошим укриттям. У нас цей птах заселяє переважно північні райони Полісся, Розточчя й ліси Карпат. На південних схилах гір тримається й у букових лісах. На всьому просторі свого поширення орябок є суто осілим птахом, для якого значні відкриті безлісі території – це нездоланна перешкода. У лісах він однак полюбляє місця поблизу галявин, просік, лісових доріг.

Латинська назва орябка – Tetrastes bonasia. Перше слово у ній tetrastes (тетра́стес), ймовірно, походить від латинського tetrao (тетра́о), запозиченого з давньогрецької мови, й означає мисливський птах, друге слово bonasia (бона́зія) означає доброта. Мабуть, воно є похідним від слова bonus (бо́нис) у значенні гарний, добрий, доброякісний, добротний. Схоже, в латинській назві птаха є натяк на відмінні смакові якості орябка як здобичі; її можна перекласти як мисливський птах якісний. Утім повна латинська назва може бути й такою – мисливський птах добрий у розумінні сумирний або довірливий. Власне орябок справді може бути довірливим до людини там, де його не переслідують як здобич. Але відчувши хижацьку схильність людей, він одразу стає полохливим і потайним. Необережних особин людина відстрілює насамперед, і вони просто зникають.

Повна українська назва цього птаха – оря́бок лісови́й. Означення лісовий є дуже доречним для нього. Без лісу він взагалі не може існувати. До назви ж орябок є кілька синонімів – оря́бець, оря́бень, оря́бка, оро́бка, рябе́ць. Найвірогідніше, усі вони походять від слова ряби́й як означення колірності, тобто строкатий, картатий, неоднотонно забарвлений. Й справді, оперення орябка густо вкрите ряботинням. Поміж синонімів є й такий – яру́бець. Мабуть, через цей варіант назви деякі філологи припускають, що усі назви цього птаха можуть походити від давньослов’янського яр, що нині відповідає слову весна. Утім інші мовознавці вважають, що саме особливості забарвлення орябка спричинили його назви.

На відміну від його найближчих родичів тетерука євразійського і глушця білодзьобого, які є полігамними і самці яких збираються на токовищах групами, орябок належить до моногамних птахів, і його самці токують поодинці на обраних ними лісових ділянках. Токування вони можуть розпочати вже наприкінці лютого, коли в лісі меншає снігу, а його розпал припадає на кінець березня й квітень.

У наборі самця немало різних шлюбних звукових сигналів. Найхарактерніший з них – уже згаданий тихий свистовий звук, який насправді не є власне свистом, оскільки утворюється не внаслідок механічного видихання повітря через нещільно закритий дзьоб. Навпаки, дзьоб у птаха, який свистить і при цьому втягує шию в плечі, широко розкритий, і звук надходить від голосових зв’язок, тобто насправді – це писк у формі ритмічного свисту. Під час шлюбних демонстрацій самець використовує лопотіння крилами. Шумним плесканням крил може завершувати токовий політ з дерева на дерево або злітати з лопотінням на пару метрів угору і сідати на тому самому місці. Може бити крилами, стоячи на землі, ніби намагається злетіти. У токовому польоті інколи подає шипіння.

Типовою позою токового самця є піднята вгору шия з розпушеним пір’ям, широко розгорнуті груди, напівопущені дещо розставлені крила і піднятий угору й розгорнутий віялом хвіст подібно до того, як розгортають хвоста глушець або індик. Поряд із самкою у цій позі самець площину хвоста повертає в її бік.

Самець дуже активно захищає гніздову територію від суперників. Якщо котрийсь із них раптом опиняється в її межах, то господар швидко прямує йому назустріч і приймає позу нападу. Зазвичай цього виявляється достатньо, щоб самець-зайда втік від супротивника. Якщо ж між самцями таки виникає сутичка, то вони спочатку стають навпроти майже впритул і синхронізованими рухами намагаються клюнути один одного. У нечастих запеклих бійках у хід йдуть крила та ноги, як й у сутичках між домашніми півнями.

Самка завжди перебуває під уважним наглядом самця. Вона постійно тримається на його території й перегукується з ним ще коротшим свистом, ніж у нього. Лише самка обирає місце для гнізда, зазвичай на землі на сухій ділянці під прикриттям навислих гілок, серед сплетіння коренів. Інколи вона може відкласти яйця в старі гнізда воронових або хижих птахів, розташованих на деревах. З’ясовано, що й у таких випадках гніздування буває успішним.

Повні кладки із 6–14 яєць трапляються вже наприкінці квітня – на початку травня. Виявляли гнізда орябків і з більшою кількістю яєць, але, як вважають, їх відкладали не одна, а дві самки, що для куриних птахів не є чимось надзвичайним. На відкладання повної кладки самка витрачає до двох тижнів, іноді й більше. Загальне тло шкаралупи яєць від світло-вохристого до брунатного з дрібними темно-бурими цятками і плямами або без них.

Самець не бере участі в насиджуванні, що триває впродовж трьох-чотирьох тижнів залежно від погодних умов і режиму вигрівання яєць самкою. Після вилуплення пташенят він може приєднатися до самки з виводком. Якщо самка з якихось причин гине, у рідкісних випадках самець перебирає на себе обов’язки догляду за пташенятами. Та значно частіше, побувши недовго біля виводка, самець його залишає. У цей час у нього розпочинається повне літнє линяння.

Пташенята орябка самостійно збирають корм із дня народження, як і в усіх інших куроподібних птахів. Вилуплюються вони з трохи розкритими опахалами махових і покривних пер крила, й уже у віці двох днів можуть спурхувати на висоту до одного метра. За швидкістю набуття здатності літати їх можна вважати скороспілими порівняно з пташенятами решти куроподібних. Водночас вони є доволі теплолюбними, і самка водить їх на сонячних ділянках розрідженого лісу, де травостій невисокий. Однак орябченята у перші дні життя лише по кілька хвилин вільно шукають корм, вилізши з-під самки, а потім знову надовго ховаються під нею, аби зігрітися. У разі сигналу тривоги, що його подає самка, вони зачаюються на землі.

Розмірів дорослих птахів пташенята досягають у півторамісячному віці. Та виводки зазвичай у цей час ще не розпадаються. Вони продовжують відвідувати постійні вільні від трави місцини, на яких можна кублитися у прогрітій сонцем землі. Таке «купання», обсипання землею очищує їхнє пір’я від різних паразитів.

Наприкінці вересня – у жовтні виводки починають поступово розпадатися. Першими їх залишають молоді самці, які йдуть на пошуки вільних ділянок лісу, придатних для розмноження у майбутньому. У цей час посилюється їхня голосова активність – частішає свист порівняно з літнім періодом. У самок осіння звукова сигналізація є інтенсивнішою, ніж навесні, і значно частішою, ніж у самців. Самки саме шукають вільних самців із зайнятою територією, щоб утворити з ними шлюбні пари. Через кільцювання з’ясовано, що на тих самих територіях одні й ті самі орябки тримаються по кілька років. Якщо ж птахи й переміщувалися від місця кільцювання, то зазвичай не далі, ніж на кілька сотень метрів. Дуже рідко їхні переміщення перевищували відстань в один кілометр. Орябок – один з найбільш осілих птахів нашої фауни.

Для цього виду властива рослиноїдність, причому залежно від пори року склад корму, що його збирають птахи, значно різниться. Однак у перші два тижні свого життя пташенята орябка живляться винятково різними дрібними безхребетними тваринами – комахами, павуками, слимаками. У весняно-літньо-осінній період й дорослі птахи ведуть переважно наземний спосіб життя, скушують паростки, квіти і листя різноманітних трав, збирають їхнє насіння, а також насіння хвойних дерев. Пташенята, які підростають, поступово переходять на живлення свіжою зеленню, та й у цей час їхній раціон, як і в дорослих птахів, містить тваринні корми, частка яких меншає, коли орябки починають збирати достиглі ягоди. Восени ягідна дієта стає основною.

З настанням зими орябки починають триматися переважно на деревах, де знаходять собі поживу, і стають виключно рослиноїдними. Основу їхнього живлення в цей час становлять сережки берези, вільхи, ліщини, букові горішки. У найхолодніший зимовий період й напровесні птахи споживають ще й бруньки та кінцеві частини гілочок цих дерев і кущів, а також верби, тополі, горобини. Власне, там, де серед суцільного хвойного лісу немає ділянок з цими листяними породами, немає й орябка. На суто хвойних ділянках старого лісу є добрі умови, щоб ховатися від небезпеки, але там може не вистачати корму, тому орябки віддають перевагу мішаному лісу.

В Україні-Русі теперішніми малосніжними зимами орябки знаходять на деревах і основний корм, і місця відпочинку, й притулок на ніч. Тримаються вони зазвичай у нижній частині крон і перелітають на зовсім короткі відстані. Якщо ж випадає сніг завглибшки 20–25 см, то птахи залюбки закопуються в нього і проводять під снігом усю довгу зимову ніч, у такий спосіб зберігаючи тепло під час сильних морозів. Птах з льоту падає в сніг і починає прогрібати як мінімум півметровий тунель, закриваючи снігом вхідний отвір. Вранці орябки вилітають із підсніжних камер, щоб підживитися, але в разі сильного морозу через якийсь час знову закопуються у сніг і там днюють. Для кращого пересування по снігу на пальцях орябків ще восени виростають короткі рогові пластинки, що збільшують площу, на яку птахи опираються під час ходіння.

В описах орябка лісового в старих книжках неодмінно зазначено, що цей птах є мисливським; крім того, обов’язково вказано на добрі смакові якості його м’яса. Справді, в минулому й у нашій країні на орябка полювали, він був бажаною здобиччю для мисливців. Та нині його чисельність зменшилася до двох десятків тисяч, і це вкрай мало як для значних лісових територій Полісся й Карпат. Через це наразі полювання на орябка заборонено, птаха включено до Червоної книги України.

Вагомим природним чинником, що впливає на чисельність цього птаха, є погодні умови під час виведення пташенят. Теплолюбні орябченята часто гинуть від значних і тривалих похолодань. Проте найбільший негативний вплив має діяльність людини. Незважаючи на заборону полювання, нерідко трапляється браконьєрство. Найвідчутнішу ж шкоду орябкові може завдавати лісівнича діяльність, якщо старі лісові масиви на значних площах вирубують і заміняють їх монокультурними сосновими посадками. На тому самому місці наче й залишається ліс, але в такому лісі орябка вже не побачиш: немає де йому добре сховатися, а головне – немає чого їсти. Дуже чутливим є орябок і до непокою, який особливо відчутний у місцях масового відпочинку людей. Звідти він зникає дуже швидко.

Людина вже давно мала б почати мислити не як хижак: смачне – значить, корисне, не задовольняє її потреби – значить, шкідливе. Найнеобхідніша потреба людини – зберегти здорове довкілля для власного існування, що неможливо без збереження всього різноманіття й багатства природи.

Геннадій Фесенко

Запис створено 10 Грудня 2023. Рубрики: Нове.