У дворі Торгівельно-економічного університету, що в Києві, цілісінький день постійний рух, студенти або поспішають на лекції, або повертаються до гуртожитків, мешканці Лісового масиву перетинають його дорогою до метро і назад, до своїх осель. Газони рівненько підстрижені, біля головного навчального корпусу вздовж протилежного боку проїзду ростуть молоді, але вже пишні широколисті клени.

Дорога через двір звична, проте цього червневого ранку око вловлює щось незрозуміле. З одного боку проїзду на висоті зросту людини до листатих кленів миттю пролетіло щось особливо яскраве, немов живий смарагд розміром з горобця. Сховалося у клені. Тут таки відразу, чи не навздогін крилатому смарагду, на траву під кленом приземлилася ворона сіра. Не інакше, пильнує якусь здобич.

Стало й собі цікаво, що відбувається. Незадоволеній вороні довелося полетіти геть, почувши «Ану, киш!». Тепер вже сам, наче щойно та ворона, розглядаю з боків і знизу гущавину клена. Ніби нічого незвичного. «Ага, ось!». Не на гілці, а вчепившись знизу за один листок, як чималий шматок домашньої ковбаси у бутерброді, між двома листками сховався яскраво-зелений папужка хвилястий. Ледве хекає, хіба що язика висолопити не годен. Повільно, щоб не налякати цього екзота нашого довкілля, підвожу руку, і можлива здобич ворони стає моєю здобиччю. Папужка не інакше як сальної породи, весь аж залитий під шкірою товстеньким шаром жиру жовтувато-тілесного кольору. Але ж який розумний, замаскувався від хижака між листками. Чи вдалося б йому врешті уникнути фатального удару воронячого дзьоба, якби не потрапив до рук? От коли б його раніше в клітці не перегодовували. Ворона сама не кинула б переслідувати цього важковаговика з жировим баластом. Такий довго не зміг би тікати. Історія ця завершилася на користь папужки – він повернувся до клітки, але вже у нового хазяїна.

Мабуть, багатьом з нас траплялося спостерігати щось подібне, хай і без такої дійової особи, як ворона. Папужки-втікачі залітають на незнайомі балкони. Жаркої пори їх легко заманити до кімнати на воду і досить просто упіймати.

У час економічного застою, тобто десь 25–30 років тому, частенько траплялось бачити, як у гарний, зігрітий сонцем передвересневий день у Києві на дещо занедбаних газонах, де розрісся спориш, разом зі зграєю горобців визбирує споришеве насіння і папужка хвилястий (Melopsittacus undulatus), синього, зеленого, бірюзового, жовтого чи білого кольору, а іноді усі ці кольори на одному птахові. Робить усе так, як і горобці, нічим у поведінці від них не відрізняється. Від наближення перехожого зграя лякається й стрімко пурхає на дерево, і папужка разом з нею.

Ото і тримався б з горобцями, з ними перезимував би, а там, дивись, і подругу собі знайшов би, що теж втекла з клітки, удвох пташенят би завели. Почався б рід наших вітчизняних вільних папужок, які походять з Австралії. Від нас до Австралії їдуть же переселенці і там добре живуть, а їм навзамін оселились би папужки.

Власне, у нас вже виникали цілі гурти таких австралійтян, наприклад у Кривому Розі. Про це відомо з розповіді Віктора Волошина, вчителя із с. Кудашівки, що майже за 80 км від заново чудасійно поіменованого Дніпропетрівська. Навчався він тоді у педагогічному інституті, неподалік якого у 1970-і роки однієї осені бачив зграю вільних папужок – до 20 пташиних душ. Кожного дня паслися вони на тому таки спориші, а ночувати летіли на територію заводу «Криворіжсталь». Такий добовий режим переміщень у них спостерігали усю осінь і аж до середини грудня. Коли ж випав сніг, що закрив увесь прийнятний для папужок корм, і прийшли морози, екзотичної зграї, на жаль, не стало.
Хоча і кажуть, що у гурті гинути не страшно, але все ж таки гинути. А папужки-одинаки, налітавшись досхочу з горобцями, в холодну пору шукали тепло поблизу осель людини. Заповзав такий Бєня або Кєша до відкритого під’їзду багатоповерхівки і грівся біля батареї мережі центрального загальноміського опалення. І добре, якщо до того самого під’їзду в цей час не зазирала тамтешня кішка. Літати любитель вільного польоту вже майже не міг. Там їх і підбирали люди, безсумнівно на радість самих папужок.

Минали роки, настали часи олігархічного руйнівного процвітання, а тепер, кажуть, розпочався час так званих добротворних докорінних реформ. Хай кажуть. Правда, щось таки коїться, бо нас, наче ліс, рубають так, що не тільки тріски летять, а й коріння вивертається. Таки щось відбувається, бо майже не стало на літньо-осінніх вулицях хвилястих папужок-втікачів. Схоже, існує майже функціональна залежність між певними подіями: варто, ставши на задні лапки і оберігаючи лише власні інтереси, погодитись на всі вимоги МВФ у здійсненні отих реформ, і папужки зникають зі споришевих газонів. Надто коштовним стало утримання птахів у клітках, а виживати й розмножуватися вони у нас у вільній природі так і не навчилися. Ще й чи не усі під’їзди будинків стали недоступними, бо мало не кожен з нас капіталізується і намагається перетворити свій дім хоча б на віртуальну фортецю.

Не призвичаївся папужка хвилястий до існування на волі в жодній з країн Європи, навіть у субтропічній смузі, де погодні умови значно м’якші від наших. Утримання ж його у вольєрах в Європейському регіоні має кількастолітню історію, і за цей час повтікали на волю, мабуть, тисячі папужок. Однак не знайдете ви згадку про нього в жодному з визначників птахів Європи, бо спостереження його в природі зовсім не означають, що він став птахом європейської фауни. Потрапив він до Європи з примхи людини, а опинившись тут на волі, не почав самовідновлюватися, не утворив хоча б десь життєздатну популяцію. Отже, він не належить до фауни Європи.

До фауни певного регіону включають усі види птахів, які природним шляхом будь-коли потрапляли на його територію, а також ті, які після штучного завезення опинилися на волі й натуралізувалися в цьому або суміжному регіоні, утворили в нових природних умовах постійні популяції і стали залітати в сусідні області.

Європа таки отримала спочатку один вид папуг, який натуралізувався, тобто почав розмножуватися на волі мало не в десяти країнах. Йдеться про папугу Крамера (Psittacula krameri). Осередки його гніздування нині існують в Португалії, Іспанії, Великій Британії, Голандії, Бельгії, Франції, на заході Німеччині, в Італії та Греції. Завезли цього папугу для вольєрного утримання з первинних регіонів його поширення у Південній Азії та Центральній Африці. Тепер, як розповів колега Сергій Хоменко, сидячи за столиком на терасі котроїсь із піцерій у Римі, можна спостерігати, як самець папуги Крамера залицяється до своєї подруги, щоб загніздитися в дуплистому дереві найближчого парку.

Особливої масовості цей папуга досяг не в субтропічних європейських країнах, а в Англії, клімат якої хоча і м’якший, ніж у нас, однак суворіший порівняно з субтропіками. Історію розселення папуги Крамера в Англії детально викладено у спеціальному виданні «The Naturalized Animals of Britain and Ireland» (2009), яке присвячено всім неавтохтонним видам хребетних, що намагалися або й зуміли натуралізуватися в природі Британських островів. До метрополії колись величезної Британської імперії, заморські території якої були розкидані по усьому світу, з’їжджався різноплеменний люд і привозив із собою, зокрема, безліч екзотичних істот.

Перші випадки гніздування папуги Крамера зареєстрували у Великій Британії ще у середині позаминулого, ХІХ століття, тобто майже 200 років тому, а наявна гніздова популяція почала формуватися з кінця 1960-х років. Нині територією його розселення стали переважно південні графства країни, і чисельність цього виду оцінюють у 50–100 тисяч особин, що більше, ніж у деяких місцевих видів птахів. Папуга-вселенець, образно кажучи, просто таки розквітнув там.

Варто згадати, що й інший вид папуг подекуди натуралізувався в Європі – калита сіроволий (Myiopsitta monachus), первинний ареал якого знаходиться у Південній Америці. Але цей вид, наприклад, в Англії заселив лише кілька невеликих за площею територій. Повідомляють про його осередки розмноження на Канарських островах, в Іспанії, Бельгії, Італії і навіть у Чехії. Лідером в освоєнні нових територій залишається все ж папуга Крамера.

Гніздовим птахом він стає і в Кавказькому регіоні. Про його розмноження в парках Баку повідомляв азербайджанський орнітолог Ельчин Султанов. Найближча ж до нас країна, де він призвичаївся гніздитися – Туреччина, зокрема у столиці Анкарі та на східному узбережжі Босфору. Скориставшись забаганкою людини цей папуга активно освоїв нові території.

Свою історію присутності має папуга Крамера і у нас, в Україні-Русі. Зрозуміло, що папуг, які втекли з вольєр, могли спостерігати не тільки в Києві, а й у інших містах країни. Зазвичай вони не полишають району, де їх тримали в неволі. Вперше в нашій країні далеко від населених пунктів цей вид зареєстрували 31.08.1976 на Солоноозерній ділянці Чорноморського заповідника.

Прикметно, що саме на півдні країни, і виявленого птаха так просто до вольєрних не зарахуєш. Мабуть, взагалі не можна зарахувати. Екзота, що опинився мало не серед вільного степу, за старою традицією здобули. Варто зазначити, що дякуючи зібраним у минулому музейним колекціям багато видів тварин нині, коли їх стає все менше, вилучати з природи немає великої потреби. Тож папуга опинився в руках. Переказують, орнітолог, який його здобув, здивувався, бо на птахові не було пер з такими пошкодженнями, які б вказували, що птаха тримали у вольєрі. Якою б великою не була вольєра, якісь пера хоч трошки папуга обов’язково стер би характерним чином, бо ці птахи охоче лазять по сітках. Отже, усе вказувало на те, що це птах невольєрного походження. Вітчизняні орнітологи консенсусно погодилися, що це був залітний вільний птах із котроїсь сусідньої країни, можливо Туреччини. Власне, тому папугу Крамера й було включено до складу фауни України-Русі. Здобутий птах опинився у фондах Зоологічного музею Національного науково-природничого музею НАН України як представник вітчизняної фауни.

Про рівень пристосованості цих папуг до цілорічного існування в погодних умовах нашої країни свідчить одне дуже цікаве спостереження в Києві. Перекази про те, що чималий зелений папуга з’явився у парку імені Тараса Шевченка, стали докочуватись до орнітологів ще в доволі теплі дні жовтня 2011 р. Але хіба мало птахів вилітає з кліток у самісінькому центрі столиці, там і невеликого какаду якось упіймали на рік-два раніше. Вилетить кмітливий папуга з клітки, потримається на волі, приверне до себе увагу перехожих або стане звикло зазирати до приміщень, і врешті потрапить до нових господарів, як щойно згаданий какаду.

Але чутки про вільного зеленого папугу на тому не припинилися. На початку зими вже з іншого джерела стало відомо, що птах, котрого визначили як папугу Крамера, тримається в Ботанічному саду ім. О. В. Фоміна, до якого від парка імені Тараса Шевченка тільки один помах крил зробити – над будівлею університету перелетіти. Невдовзі електронною поштою до орнітологів звернувся київський аматор фотограф-анімаліст Олексій Карпенко, щоб запропонувати подивитись його фотороботи із птахами. У безлічі чудових знімків виявилася ціла серія фото з папугою Крамера. Зробив він їх взимку 2012 р. у тому самому ботанічному саду, про що зрештою опублікував невелику оповідь у журналі «Біологія і хімія в рідній школі» за 2014 р. Свій нарис він проілюстрував кількома відмінними фото київського папуги-зимувальника, одне з яких вміщено на початку цієї розповіді.

Папуга успішно витримав і тривалі 20-градусні морози, і заметілі тієї зими. Спостерігали його і в січні, і в лютому, і в березні. Почувався він завжди добре, але пальці таки трохи приморозив. З годівниць, розвішаних для птахів, брав хліб, фрукти, голодним не був. Навідувався до місця, де на землі підгодовували горіхами білок.

Бачили того папугу і в середині осені 2012 р. Подальші його пригоди не відомі. Тож цілісінький рік він вільно протримався у не надто задовільних, як для тропічного птаха, наших погодних умовах.

Вибудовується цікавий ланцюжок подій: поява папуги Крамера на гніздуванні у кількох країнах Європи і Малій Азії (Туреччина) – виявлення птаха на волі поза населеними пунктами на півдні України-Русі – вдала вільна зимівля в досить суворих умовах Києва. Не можна однозначно стверджувати, що усі ланки цього ланцюжка пов’язані непорушно, але він засвідчує, що таки є підстави вважати папугу Крамера птахом фауни нашої країни.

Інколи спостерігають у нас й інші види птахів, які не є властивими природі наших широт. Чи включати й їх у вітчизняну фауну? Скажімо, трапився якось серед ставу на Закарпатті огар сіроголовий (Tadorna cana), вже неодноразово у нас спостерігали лебедів чорних (Cygnus atratus), нещодавно на Івано-Фанківщині виявили самця свища чилійського (Anas sibilatrix). Первинні області їхнього поширення: у огара сіроголового – крайній південь Африки, лебедя чорного – Австралія, свища чилійського – південна частина Південної Америки. Європа не є ні місцем їхньої зимівлі, ні територією, над якою могли б пролягати шляхи їхніх сезонних переміщень. Навіть спонтанні зальоти в Європу огара сіроголового є малоймовірними, не кажучи вже про появу птахів з Австралії або Південної Америки.

Можна закинути цим міркування те, що виявляли ж під Харковом дрозда Свенсона (Catharus ustulatus), який походить з Північної Америки. Проте цього дрозда чимало разів реєстрували і на Британських островах. Ураганні вітри заносять багато птахів до Європи з Північноамериканського континенту, бо меридіональне, власне із заходу на схід, переміщення повітряних мас є закономірним кліматичним явищем нашої планети. Якісь діагонально направлені урагани з Південної півкулі у Північну півкулю чи навпаки не є можливими через дію астрофізичних законів природи.

Тож три згадані види екзотичних гусеподібних птахів певно що були завезені до Європи, аби урізноманітнити живі орнітоколекції у громадських і приватних зоологічних парках. Згадаймо досвід такого колекціонування у Великій Британії, де давно існує всесвітньо відомий Слімбриджський центр збереження водоплавних птахів нашої планети. До центру доправляють найекзотичніші види гусеподібних, щоб дослідити і домогтися штучного розмноження у неволі. Успіху досягали з багатьма видами, і водночас багато з тих видів тікали із центру в природне середовище Британських островів. Може, до фауни Великої Британії включено усі види-втікачі?

Не зайве знову поглянути на сторінки видання «The Naturalized Animals of Britain and Ireland» (2009), про яке згадано вище стосовно папуг. У довкіллі Великої Британії натуралізувалися лише кілька неєвропейських видів гусеподібних: гуска гірська (Anser indicus), гуска біла (Anser caerulescens), білошиєць (Anser canagicus), казарка канадська (Branta canadensis), лебідь чорний, каргарка нільська (Alopochen aegyptiacus), каролінка (Aix sponsa), мандаринка (Aix galericulata), савка американська (Oxyura jamaicensis). Крім того, там виникли популяції двох інших неавтохтонних для Британських островів видів, а саме огара рудого (Tadorna ferruginea) і черні червонодзьобої (Netta ryfina). Майже про всіх них є відомості у найновіших польових визначниках Європи, бо в результаті натуралізації тепер їх вважають і європейськими видами, на які можна натрапити під час подорожей. До них не включено ні огара сіроголового, ні свища чилійського, бо ні найменшої гніздової популяції вони в Європі хоча б десь не утворили. В Україні-Русі статус цих видів такий самий, їх не доречно включати у вітчизняну фауну. У природі бачимо птахів, що втекли з живих колекцій завезених і невкорінених у Європі видів.
З лебедем чорним обставини дещо інакші: він демонструє чітку тенденцію до освоєння нових територій там, куди його завезено для вольєрного утримання. Зокрема, на Британських островах існує невелика вільна гніздова популяція цього лебедя, та у визначники птахів Європи його не поспішають включати.

Помилкові спроби зарахування нових видів до вітчизняної фауни можуть траплятися не лише у орнітологів. Яскравим прикладом такої помилки є коралова рибка кабуба білопера (Heniochus acuminatus) – фантомний для нашої країни вид, єдину особину якого тільки один раз зареєстрували у Балаклавські бухті Криму. Звичайний регіон її поширення – тропічні води Тихого та Індійського океанів. Характерно, що іхтіологи визнають велику вірогідність потрапляння її до Чорного моря з баластними водами морських суден, однак включили цей вид до вітчизняної іхтіофауни. Виявлення кабуби можна порівняти зі спостереженнями тих птахів-втікачів, котрі не утворили популяцій у нових умовах, не здатні самовідтворюватися в новому середовищі ні в областях виявлення, ні в сусідніх регіонах. До національної фауни вони не мають стосунку, хоча факти їхньої появи є цікавими.

Існує й інший приклад незвичного для нас виду риб – гупі (Poecilia reticulata), що поширений у дикій природі на півночі Південної Америки. Дуже невибаглива рибка, популярна у акваріумістів, живородна, швидко розмножується. Мабуть, остання з її перелічених особливостей і стала причиною того, що надлишок приплоду хтось колись випустив у відвідний канал Бортницької станції аерації в Києві. Міських стоків багато, тому ширина каналу понад 30 м, а довжина – до 10 км. Він впадає у Дніпро нижче міста. Гупі вже понад 30 років живуть у цьому каналі, чудово розмножуються у завжди теплій воді, власне тропічний вид наче цілком натуралізувався на київській широті. Але досліджено, що влітку гупі розподілені тільки на відрізку 2 км від місця скидання води зі станції аерації. У Дніпро вони не виходять. Взимку ж майже весь канал вільний від них. Усі гупі зосереджені тільки біля місця скидання теплої води, тобто вони концентруються лише там, де температура води не нижча +20 ОС. Тож варто лише за якоюсь новою технологією знизити температуру води, що скидають, на 5–6 ОС, і ця рибка просто не перезимує. Гупі пристосувалися не до природних умов нашої широти, а до квазі-умов, тобто неприродних у нашому довкіллі. Можна сказати, що ця рибка – представник квазі-іхтіофауни помірних широт.

З птахами ситуація простіша, бо навряд чи для котрогось із невітчизняних видів буде можливим, так би мовити серед чистого поля, створити мікрорезерват, подібний до того, в якому обжилися гупі. Можна й пофантазувати стосовно виникнення осередків гніздування екзотичних птахів у нас або сусідніх районах. Наприклад, у фауні України-Русі представлені три види лебедів – лебідь-шипун (Cygnus olor), лебідь-кликун (Cygnus cygnus) і лебідь малий (Cygnus bewickii). Взимку ж 2015–2016 рр. у колі любителів птахів повідомляли, що на Київському водосховищі на зимівлі зареєстровано чотири види лебедів. Так, так. Там зимував і лебідь чорний, причому два птахи, що трималися разом. Якщо то були самець і самка, то успішно перезимувавши, вони можуть також вдало десь загніздитися, скажімо у верхів’ях Канівського водосховища або в Сульській затоці Кременчуцького водосховища. А там, дивись, утвориться стабільна гніздова популяція, і лебідь чорний стане новим видом нашої фауни.

Коли про таку фантасмагорійну перспективу збагачення фауни дізнався мій знайомий, мисливець з неабияким стажем, то почув від нього таке: «Еге! Тут шипуна не минають, щоб поцілити. Називають його білим вовком, бо він через свою агресивність начебто винен у тому, що на ставках перестали гніздитися качки. Ото як колись у колгоспі на вовків усі втрати овець списували, і падіж, і вкрадених деякими людьми. А як ще чорного лебедя побачать, то стане він у них чорним вовком і взагалі не заспокояться, доки не встрелять!». Мабуть, у наших мисливців переважає саме такий спосіб спілкування з природою, раз виникла така балачка. Тож чи зможе у нас прижитися котрийсь з екзотичних видів водоплавних птахів?

Фантазування може бути різним. У реальності траплялися випадки, коли вселення неавтохтонного виду призводило до різкого зменшення чисельності місцевих видів. Так сталося після того, як в Іспанії поширилася завезена савка американська, що негативно вплинуло на нечисленний євразійський вид – савку білоголову (Oxyura leucocephala). Місцевий вид став ще менш чисельним. Найчастіше людина не може передбачити усі зміни, які стануться у довкіллі після спеціальної чи незумисної інтродукції нового виду.

Геннадій Фесенко

Запис створено 31 Березня 2016. Рубрики: Нове.