«Ой у вишневому садочку, там соловейко щебетав…»

Таку ідилічну етнографічну картинку стану природи, яка відображена в українському фольклорі, ще можна побачити в Києві десь на Татарці, Совках чи у Протасовому яру, де в зеленому оточенні парків-лісів залишилися звичайні садиби з вишнями-черешнями. Та чи довго такі місця збережуться?

Соловейко – уособлення співучої країни, образ чарування звуками: йдеться про соловейка східного, який трапляється у нас на гніздуванні майже по усій території, крім Карпат і більшої частини Криму. Парки і сади, де можна сховатися у розвинутому чагарнику, знайти затишне місце, щоб не виставляти себе на огляд, – це соловейчині «райські кущі».

Не кажучи вже про парки міста на схилах біля Дніпра, Гідропарк, Труханів острів, довкілля навколо Лісового житлового масиву, соловейка можна почути і у велилюдніших місцях. Наприклад, у кінці 1990-х рр. він тримався у старому яблуневому саду на території Зоопарку, між двома гамірливими асфальтованими доріжками.

Найчастіше солов’ї оселяються на вогких ділянках біля струмків, боліт, джерелець, де поміж густих кущів і заростей кропиви є місцини відкритої землі. Не обминають вони й сухіші куточки, утім на них обов’язково мають бути щільні захаращені чагарники з затінком, серед яких птахам легко ховатися. Такі умови створюються на узліссях, у гайках, перелісках, на старих кладовищах. Поживу птахи знаходять переважно у підстилці на землі, лише інколи – на гілках або листі. Збирають мурашок, личинок хрущів, гусінь, довгоносиків, павуків, стоніг, молюсків, ловлять мух, метеликів, клопів. Живляться стиглими ягодами бузини і смородини.

Виникнення назв «соловей», «соловій», «соловієць», «соловейко» іноді пояснюють, здавалося б, цілком зрозумілими обставинами: чи не будь-якого соловейка ми сприймаємо як оригінального соліста – виконавця окремої, особливої музичної партії, чудового соло. У перекладі з італійської або латини solo – значить «виключно один». Тож складається враження, що соловейком назвали птаха тому, що він веде соло виняткової краси. Утім перелічені назви правомірніше пов’язують зі словом «соловий», що означає «жовтувато-сірий»: його й дотепер використовують, наприклад, у конярстві для означення певної масті коней. Основа назви «соловейко» загальнослов’янська: у болгарській – славей, польській – słowik, словацькій – slávik тощо. У нашій мові є й інші схожі назви – «словка» та «соловик».

У соловейка східного основний тон оперення верху буруватий або сірувато-бурий, хвіст і поперек рудуваті, низ білуватий. Тоді до чого тут натяк на жовтувато-сірий колір у забарвленні птаха? Річ у тім, що в усіх слов’янських країнах, розташованих південніше і західніше від України-Русі, поширений інший вид – соловейко західний, він трапляється подекуди й у нас біля західних кордонів, у Придунав’ї та на півдні Криму. Оперення у нього в цілому світліше, з деякою жовтуватістю на відміну від соловейка східного. Вірогідно, у прадавні часи, коли слов’янський етнос був зосереджений переважно в Центральній Європі, знайома нам назва первинно стосувалась лише соловейка західного, та після руху слов’ян східніше, а слов’янської мови – ще й далі на схід цю назву почали застосовувати і до його родича-двійника соловейка східного.

Прилетівши з Африки ще у середині квітня, птахи починають спів лише згодом, десь за тиждень. Найхарактерніше у пісні соловейка східного – тьохкання, якого у жодного іншого птаха в такій розвиненій формі не буває, навіть у його західного родича. Лише про пісню соловейка можна сказати, що вона котиться луною завдяки надзвичайній гучності і чіткому відокремленню однієї фрази від іншої. Міць звуків настільки велика, що їх чути з відстані більше 1 км. Слух птахів чутливіший, ніж у людини, вони чують один одного з відстані 2 км, а на думку деяких дослідників, навіть за 3 км. Буває пісня простіша, буває складніша, однак про неї інше не скажеш – вона солов’їна.

Між самцями існує чітка ієрархія: старший і вправніший у пісні домінує. Навколо нього можуть групуватися молодші самці, які дослухаються до наймаститішого. Вони теж співають, але менш інтенсивно, головне, навчаються досконалості старшого. Самець-лідер поблажливо ставиться до близького оточення молодших, ніби розуміючи, що повинен передати їм свою майстерність, і разом з тим суворого контролює режим почергового співу. Лідеру належить право обирати час і тривалість свого виконання, інші чітко підпорядковуються йому.

До деяких найнатхненіших солістів можна підійти на 4–5 м і побачити чудо народження пісні. Птахи співають, сидячи на гілках на невеликій висоті, і у вухах спостерігача аж лящить. Який унікальний голос і який буденний зовнішній вигляд! Лише гарні чорно-карі очі виблискують. Найінтенсивніше соловейко співає у травні. Можна почути його й у червні, та сила співу менша. У народі кажуть: «Коли ячмінь викидає колос, тоді соловейко втрачає голос».

Після появи самки минає кілька днів, доки птахи остаточно утворюють пару. Усіма клопотами з улаштування гнізда переймається самка – обирає місце, шукає будівельний матеріал, мостить кубельце. Місцем для гнізда найчастіше слугує невелике заглиблення в землі між густою рослинністю, інколи воно розміщене в основі куща. Найчастіше краї гнізда навіть не виступають над поверхнею ґрунту, його стінки складено з сухого листя, стебел трав. Ківшик зсередини опорядковано тоненькими м’якими стебельцями, корінцями, листочками, до вистілки, як правило, додано трохи кінського волосся.

Завершивши лаштування гнізда, самка відкладає в нього 5–7 яєць, найчастіше з середини до кінця травня. Забарвлення їхньої шкаралупи доволі незвичне – від оливково-коричневого до темно-шоколадного. Яйця наче губляться в кольорах матеріалу, з якого зроблено гніздо, і підстилки навколо нього, тому немає потреби додатково їх маскувати. Кладку вигріває також тільки самка, упродовж двох тижнів. До вигодовування пташенят долучається самець і досить активно.

Соловейченята залишають гніздо, ще зовсім не вміючи літати, коли їм виповнюється приблизно 12 днів. З тиждень відсиджуються десь знизу на кущах під батьківським наглядом. Дорослі і два тижні по тому підгодовують уже літаючих пташенят. Потім виводки розпадаються. На початку свого самостійного життя пташенята мають строкатість в оперенні, що їх вирізняє між дорослими птахів.

Відлітають соловейки непомітно, зазвичай уже до вересня. Проте, наприклад, у Києві був випадок, коли птах потрапив до рук орнітологів у першій декаді жовтня 2007 року: його принесла хазяйка кішки, яка зо два дні до того впіймала соловейка в одному з міських парків. Чи був це цілком вільний птах, що затримався довше, а чи такий, якого тримали якийсь час у клітці, напевно не можна сказати. Зовсім не потріпане оперення птаха вказувало як раз на те, що він не з клітки. Хоч і цинічно може прозвучати, але цьому незвично пізньому виявленню соловейка слід завдячувати хижацькій вдачі кішки. Мігрують птахи ночами, а вдень тримаються тихо і дуже потаємно.

Від відльоту солов’їв на зимівлю до повернення в місця гніздування минає понад півроку, і знову настає пора, коли:

«Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди <…>
Весна іде назустріч нам,
Весна в сей час нам рада».

Олександр Олесь. «Чари ночі»

Спів соловейка не може не надихнути на поезію.

Пісенна активність соловейка триває не більше ніж 2–3 місяці на рік, та це не стримує завзятих птахолюбів від того, щоб не впіймати чудо-співака. Тримаючи птаха у клітці й штучно регулюючи тривалість світлої частини доби, початок співу можна змістити на зимові місяці, але сезон співу однак не подовжиться, бо його тривалість закріплена генетично. Навіть за дуже великого бажання заволодіти соловейком-віртуозом не зникає одна суттєва побутова проблема – наскільки наші переважно не надто габаритні квартири пристосовані для виконання пісні великої гучності? Що на те скажуть сусіди? Тим паче, що солов’ї співають найактивніше у присмеркові години ввечері та вранці, після півночі дещо рідше. Чи ж буде для сусідів колисковою пісня соловейка за стіною? Запитання, мабуть, риторичне.

По сучасних трактирах і чайних, які тепер називають здебільшого ресторанами, лунають звукозаписи модернових музичних стилів. У минулому подекуди до таких закладів відвідувачів вабили фірмовим співом живих солов’їв у клітці. Для цього відловлювали наймайстерніших солістів – чи то курських солов’їв, чи воронезьких, чи київських або чернігівських. За птаха з винятковими здібностями платили до 2000 рублів, на той час – шалені гроші.

Жадоба зиску спрямовувала ловців на пошуки солов’їв з найкрасивішим співом. У підсумку, найстаріших птахів з найдосконалішою піснею було відловлено, і молодшим не стало у кого переймати надбання старійшин-наставників. Якість пісні молодших поступово настільки знижувалась, що слава птахів зі згаданих районів врешті занепала.

Як часто нам кортить наблизити до себе назавжди те чудове, що створила природа, і як нечасто ми замислюємося над тим, що краса, вирвана з природного оточення, недовговічна, і вдруге її природа може й не повторити.

Геннадій Фесенко

(Для цієї оповіді використано нарис з книжки «Птахи садів і парків Києва» – 2010.)

Запис створено 23 Червня 2014. Рубрики: Нове.