У лісі серед зими можна почути не так вже й багато птахів. Інколи над верхівками дерев закряче крук, звіддалік приглушено простукотить дятел, закричить дратівливо сойка, а у другій половині зимової пори в не надто морозну, сонячну погоду починає подавати своє голосне шлюбне вітькання повзик і дзвінко виголошувати весняну мелодію синиця велика. Та над усіма звуками живого володарює шум вітру в кронах, до якого додаються то поскрипування надламаних великих гілок, то шарудіння галузок, що від рвучких поривів вітру зачіпають одна одну. Поодинокі пташині голоси більше підкреслюють панування завмерлості в природі, ніж натякають на її скресання.

О цій порі сосновий або мішаний ліс здається затишнішим і більш наповненим життям порівняно із суто листяним, що став безлистим й від того наче зовсім зубожілим. На стиглих ділянках розрідженого бору дерева за висотою різні, і на багатьох із них живі гілки ростуть низько, тож простір там заповнений пухнастими сіро-зеленими голчастими „шубами”. Між ними видно стовбури сосен з тонкою корою усіх відтінків вохристого кольору. Похмурої днини наприкінці зими навіть ця тепла барва, котра в нижній гладенькій частині стовбура вкрита сіруватими тонкими пластинками, наче гасне. Величаві й простіші сосни, голчасті „шуби” й вітер, вітер…

Аж виявляється, що не тільки. Неподалік, метрів за чотири, на низькій повислій лапою сосновій гілці прозвучала бадьора, коротка, не дуже голосна пісенька – „ці-тір-рі-рі”, і невеличка пташина перестрибнула з одного місця на інше. Якщо б не ця трелька і рухи пташки, то про її присутність поруч не можна було б і здогадатися. Довга хвоя сосни прикривала її білуватий низ, а сірувато-бурий верх, здавалося, – то одна із сіруватих лусок на сосновому стовбурі. Безперечною прикрасою дрібної птахи було оперення її голови: горло – виразно-чорне, білі щоки окреслювала неширока чорна смуга і також чорна дещо вужча смуга оперізувала область вуха, що справляло враження особливої витонченості. Але найбільшою оздобою слугував задерикувато піднятий вгору чуб на тімені, що стирчав гостроверхо, навіть з деяким нахилом вперед. Ще й візерунчастий – чорнуваті видовжені пера лоба й тімені мали вузьку білу оторочку. Тож он вона яка – синиця чубата!

Пташина зробила ще кілька рухів, і вони, справді, були синицевими – верткими, жвавими, але не різкими. Подала голос знову, й із-за стовбура з’явилася ще одна така сама. Однакові, проте у другої чубчик, здається, трішечки коротший. Мабуть, перша пташка – самець, а ця – самка. Неполохливі милі синички. За пару хвилин з більшої відстані пролунали поклики синиць великих, й ось їхня зграйка разом із повзиком наблизилася до сосни, на якій трималася пара виявлених раніше пташок. Гомінка юрба затрималася тут трохи й помандрувала далі, а разом з нею полетіли й гарненькі чубаті пташки.

Якби область поширення синиці чубатої краєчком не займала і частину східного схилу Уральських гір, що його формально вважають вже азійською територією, то цю пташку можна було б включити до групи ендемічних тварин Європи. Оселяється ця синиця у хвойний та мішаних лісових масивах і тільки в Іспанії та Франції гніздиться також у широколистяних лісах.

У нас на гніздуванні трапляється винятково у хвойний і мішаних деревостанах Полісся, півночі Лісостепу й Карпат. І хоча в південних районах нашої країни є чимало хвойних насаджень, але ці синиці, на відміну від деяких інших горобиних птахів, навіть не намагаються їх освоїти, демонструючи суворий консерватизм свого поширення. А якщо взяти до уваги ще й їхню цілорічну осілість, хіба що із зовсім незначною кочівлею взимку, то аби познайомитися із синицями чубатими в їхньому природному оточенні, доведеться усім охочим з більшої частини України діставатися нашої північної смуги.

З означенням чубата стосовно цього виду птахів погодиться кожен. А от пояснень виникнення назви синиця є кілька. І не дивно, оскільки використовують її з давніх-давен, і мовознавцям не так вже й просто віднайти витоки цього слова. В одному поясненні його виводять від слова синій, що, в свою чергу, походить від прадавньоєвропейського слова сірий. При цьому мовники, знаючи про складність з’ясування причин виникнення давніх слів, прямолінійно вказують, що цим словом позначали синицю блакитну. Справді, в її оперенні багато синього кольору різної насиченості. Утім зважмо ще на один варіант пояснення походження слова синиця. Згідно з ним у давньоруські часи слово синій у певних випадках слугувало означенням чорного кольору. Можливо, тоді мали на увазі, що на чорному кольорі був інтенсивний темно-синій полиск. Забарвлення оперення синиці блакитної відповідає першому поясненню, а от кольори в оперенні синиці великої можуть задовольнити одразу обидва: поперек у неї сірий; у дорослих самців, які чи не найперше звертають на себе увагу людини, коли юрмляться біля осель, верхні покривні пера крил сизі, або синювато-сірі; верх голови блискучо-чорний, саме із чорно-синім полиском. Порівняно із синицею блакитною ступінь призвичаєності до життя поряд з людиною у синиці великої більший. Ймовірно, так склалося віддавна, тож, може, саме її найперше назвали синицею.

Проте мовознавці вказують, що переконливішим для них є звуконаслідувальний характер утворення слова синиця. Але у цьому випадку вони не вказують, голос якого виду синиць став джерелом назви. Спробуймо порівняти голоси, що є дуже-дуже суб’єктивним, двох найчисленніших видів! Поклик синиці блакитної передають як „сі-сі-сі”, або „ті-ті-ті”, її пісню – як „сі-сі-сюррр, сі-сі-сюррр”, або „псііт-сіі-сіррр”. Голос у цієї синиці примітний, але він не дуже сильний, здалеку його не почуєш. А багатьом знайома пісня синиці великої – потужна, лунка, її можна сприйняти не лише як „ті-та, ті-та”, або „тінь-тінь”, але і як „зінь-зінь”, від чого лише пів кроку до „сінь-сінь”, або „синь-синь”.

До групи птахів під загальною назвою синиця цілком обґрунтовано включив синицю чубату Карл Лінней, засновник сучасного латинського називництва біологічних видів. А у нашій мові для означення цієї синиці є коротке, бездоганно влучне слово – чуба́тка. Однак за цим видом більшою мірою закріпилася саме назва синиця чубата.

Учений від початку дав виду латинську назву Parus cristatus, що слугувала прямим відповідником українській назві: parus – па́рус, у перекладі синиця; cristatus – кріста́тус означає чубата. Різниця лише в тому, що в латинській назві обидва слова вживають у формі чоловічого роду – на це вказує закінчення –us. Порівняно недавно синицю чубату переведено до іншого таксономічного роду, тож її латину змінили на Lophophanes cristatus. У ній перше слово складено з двох латинізованих слів давньогрецької мови: λόφος (латиною – lophos) – льо́фос, що значить чуб, гребінь, а також φαινω (латиною – phaino) – фаї́но, яке в цьому випадку означає показувати. Приблизний переклад слова lophophanes (льофофа́нес) – гребенено́сець. Латинська назва двічі вказує на особливість цієї синиці – гребененосець чубатий. Нині латина як не жива, а символізована мова допускає таку тавтологію.

У синиці чубатої шлюбні пари часто утворюються тоді, коли молодим птахам виповнюється півтора-два місяці, тобто наприкінці літа або восени. Називають це явище осінніми заручинами. І якщо обом птахам такої пари вдається успішно перезимувати, то все своє життя вони проводять разом, вирощуючи потомство. Синицям цього виду взагалі властиві дуже міцні шлюбні зв’язки впродовж цілого життя, що триває до дев’яти років, – їх можна вважати однолюбами.

Значна частина птахів протягом зими гине, тож розпадається й чимала частка заручених пар. Самці-одинаки починають шукати собі майбутню подругу вже серед зими, однак найактивніше вони зайняті цим у березні. Птахи однієї пари, котрій вдалося перезимувати, разом обирають ділянку лісу для гніздування, а із холостих птахів вибором гніздові території займають самці. Невдовзі й вони можуть знайти свою другу половинку. Обов’язковою умовою вибору ділянки є наявність на ній хвойних дерев.

Чубатки мостять гнізда переважно в дуплах. Придатне для цього місце знаходить виключно самка, і зрозуміло чому. У більшості випадків вона сама, майже без участі самця, видовбує-вищипує дупло в гнилій, трухлявій деревині пеньків, стовбурів, вивертів коріння. Хоча ці синиці гніздять в оточенні хвойних дерев, але дупла найчастіше будують у м’яких листяних породах – березі, вільсі, осиці, липі, змертвіла деревина яких швидко піддається гниттю. Запевняють, що за відсутності струхлявілих пеньків чи стовбурів чубатки можуть загніздитися в дуплах дятла малого, у просторі між гілками, з яких складено гнізда воронових і хижих птахів, навіть у синичниках. Однак наш власний досвід спостережень за гніздуванням птахів у синичниках на ділянках хвойного і мішаного лісів свідчить, що окрім синиць великої і блакитної їх займали мухоловки і дуже рідко горихвістки звичайні, й жодного разу – синиці чубаті. Висота розташування дупел, видовбаних синицями чубатими, зазвичай не перевищує 3 м.

Маленька пташка чубатка масою якихось 10–14 грамів видовбує аж ніяк не маленьке дупло: вхідний отвір під свої розміри – діаметром 3 см, діаметр гніздової камери – 5 см і дещо більше, а її глибина – 11–18 см, іноді навіть до 25 см. Коли самка споруджує дупло і влаштовує в ньому гніздо, самець переважно захищає від суперників гніздову ділянку і періодично підгодовує подругу, інколи збирає і приносить щось для мощення гнізда. Основним гніздовим матеріалом є мох, до якого для скріплення птахи додають лишайник, павутиння, волосся, м’які травинки. Ківшик гнізда вистеляють м’якими шерстю і пір’ям. Обравши гніздову ділянку неподалік житла людини, вони можуть скористатися замінниками усього переліченого: знаходили гнізді чубаток, складені майже повністю з вати. У них траплялися також нитки, зокрема шерстяні, шматочки ганчір’я. Самка не припиняє довлаштування гнізда навіть з початком яйцекладки.

У кладці зазвичай – 7–10 яєць, які вигріває упродовж понад двох тижнів лише самка. У цей період самець її годує. Зовсім малих пташенят вигріває також самка, а здобуванням корму для нащадків займаються обидва дорослих птаха. Пташенята тримаються у гнізді приблизно три тижні, потім вже поза гніздом ще до десяти днів батьки їх догодовують. Залишений дорослими виводок не розпадається доволі довго, до місяця.

Провівши квітень і половину травня в турботах про перший виводок, чубатки приступають до другого циклу розмноження. Відкладають нову кладку яєць або в старому звільненому гнізді, або в іншому дуплі, попередньо влаштувавши в ньому гніздо. Ініціаторкою усього, що стосується гнізда, є самка, тому, обравши нове місце для другої кладки, вона залишає самця, аби він завершив доглядати перший виводок і повернувся опісля до неї. Наприкінці липня зграйки пташенят других виводків чубаток починають самостійне життя. Деякі з них можуть залишитися на ділянці батьків, інші мандрують до віддаленіших територій. Молоді птахи в цілому схожі на дорослих, проте чуб у них помітко коротший і тонкі темні смуги з боків голови тьмяніші.

У весняно-літній період ці синиці здобувають переважно найрізноманітніших комах. Маленьких пташенят годують павуками і метеликами, найм’якішим кормом. Пізніше приносять їм також жуків, клопів, коників, соснове і ялинове насіння. Поживу збирають як на деревах, так і на землі у лісовій підстилці, уважно оглядаючи найменші схованки. Ловлять і швидкокрилих бабак. Узимку крім заціпенілих комах і їхніх личинок у сплячці споживають також насіння сосни, ялини, берези, вільхи і бука, ягоди глоду, ялівцю, горобини.

Для чубаток дуже властивим є запасання кормів на пожиток. Знайдених комах і насіння вони ховають в неглибоких тріщинах стовбурів та гілок, під нарослими на них лишайниками, між хвоїнками. Вважають, що ці синиці пам’ятають лише розташування ділянок, на яких вони заховали свої запаси, тому неодноразово їх відвідують, а от точних місць, куди вони поклали заховане, не запам’ятовують. Мабуть, не завадило б їм мати GPS-навігатори? Утім сховане і незнайдене ними стає кормом для інших птахів. Така вже у чубаток безкорислива, альтруїстична вдача.

Можна інколи прочитати, що синиці чубаті не відвідують годівниці, які взимку розвішують для підгодівлі пташок. Але це не зовсім так. До годівниць у насадженнях серед населених пунктів, навіть із хвойними деревами, вони таки не прилітають. Міське довкілля не для них. Та якщо ви розмістите годівницю у приміському хвойному або мішаному лісі за пару сотень метрів від асфальтованих вулиць, до неї навідаються не тільки завсідники – синиці блакитні й великі. Кормом у годівниці може зацікавитися також чубатка. Треба лише тихо постояти неподалік і поспостерігати, як вона з притиснутим до тімені чубом, через що він стримить за потилицею, поволі несміливо наблизиться і щось підхопить звідти. Охочі спеціально приїжджають у північні й карпатські ліси нашої країни, аби побачити цю чепурненьку птаху.

Геннадій Фесенко

PS Оповідь опубліковано в журналі „Біологія і хімія в рідній школі”, № 2, 2021 р.

Запис створено 16 Вересня 2021. Рубрики: Нове.