Назви, прізвиська, прізвища, імена. По світу їх безліч. Як вони виникають, з чим пов’язана їхня поява? Як потрапляють з однієї мови до іншої? Для повної відповіді на перше запитання лише стосовно автентичних назв у нашій мові, безперечно, потрібне багатотомне етимологічне видання. Відповідь на друге питання, можливо, буде дещо коротшою, а то й ні. Найвірогідніше, в іноземних мовах існують особливості означення видів колібрі, їх названо якимись власними іменами. Як ці іменування використовувати в нашій мові? Як видозмінюються назви, потрапляючи в іншу мову? Про це теж можна було б дізнатися багато цікавого.

Для відтворення власних назв однієї мови в іншій встановлено певні граматичні правила. В цілому правила граматики, мабуть, можна розділити на органічні й умовні. До органічних належить, наприклад, правило обов’язкового написання «ї» після голосної в корені слова, бо таким способом позначають звукосполучення «й + і». А от правила написання власних назв, які перейнято з іноземних мов, можна вважати певним чином умовними, і не завжди тих умов вдається дотриматись, навіть за найзатятішого бажання. Не звертатимемося до прикладів транскрипції з латиниці на кирилицю в українській мові, наведемо дещо з іншого, а саме з практики переймання між кириличними мовами – відтворення деяких українських власних назв, зокрема прізвищ, у російській.

Основою порядку перенесення наших прізвищ у російську є незмінність графічного вигляду – написання слова: укр. Сарана – у рос. Сарана (а не переклад – Саранча), укр. Жупан – у рос. Жупан (а не переклад – Тулуп), укр. Тулуб – у рос. Тулуб (а не переклад – Туловище). Утім, коли тамтешні умільці починають мудрувати у прізвищах над нашим «і», тоді й стає зрозумілим недосконалість умовного правила. У графіці російських слів «і» немає. Українське прізвище Білик подати у російській без зміни графічного вигляду слова просто не можливо, і там швидко починає спрацьовувати побутове правило – все переробляти на свій лад: наше прізвище Білик у російській перетворюється на Белик (Бєлік). І графіку слова не збережено, бо її зберегти ніяк не вдасться, і українське звучання понівечено. Тож крім логічної вимоги не робити перекладу прізвищ не менш важливою, мабуть, є умова відтворювати їх правильно на письмі саме за звучанням, тобто укр. Білик – у рос. Билык (а не Белик), укр. Роговий – у рос. Роговый (а не Роговой), укр. Семенів – у рос. Сэмэнив (а не Семёнов), укр. Письменний – у рос. Пысьмэнный (а не Письменный) тощо. У останньому випадку взагалі може змінитися зміст слова з переведенням в іншу мову: укр. «письменний» – значить грамотний, освічений, а в російській «письменный» – може означати письменный стол, письменный набор (олівців, ручок, зошитів).

Доладно відтворити наші імена-прізвища в російській – справа, з якою нам неважко впоратись, їхня мова нам добре знайома. Було б тільки наше бажання. Найнеочікуваніші курйози трапляються й тоді, коли людина, яка думає і спілкується російською, у своїх українських текстах вживає назви природних об’єктів, зокрема птахів, але не звертається до довідників, а намагається зробити власний переклад. Через це виникла, наприклад, така назва – «карбівка». Чи хто здогадується, про якого птаха мова? Зробимо паузу…, щоб читач мав хвильку на роздум.

Наводячи назву «карбівка», словотворець мав на увазі птаха трав’янку (один або й обидва види трав’янок, які поширені у нас). Цього птаха в російській називають чекан, і цю назву без усіляких змін можна побачити і в україномовних текстах. Логіка ж перекладу була прямолінійною, власне машинною: російське слово «чекан», яке, мабуть, аналізував комп’ютер, має походити від дієслова «чеканить», що відповідає українському «карбувати». Звідси й виник переклад – «карбівка». Та якщо дотримуватися такої логіки, то городяни – це люди, які живуть на городі серед огірків, гарбузів і картоплі (а ще помідорів і капусти – у кого що родить), а не мешканці міст. Трав’янкам властивий короткий різкуватий поклик «чек-чек», який і став підставою для утворення відповідної назви. Назва «чекан» є звуковідтворювальною і не пов’язана з дією людини – карбувати.

Довелося якось прямо таки наштовхнутися на ще одну дивну назву – «піночка-тріскачка». Стосувалася вона птаха, якого завжди в українських текстах називали й називають вівчариком жовтобровим. Журналістка, яка готувала для газети «Вечірній Київ» текст інтерв’ю з орнітологом, ставила запитання і отримувала відповіді російською, і без будь-яких вагань спробувала скалькувати російську назву «пеночка-трещотка». Справді, навіщо словники, довідники та й ті ж таки орнітологи. Чи хоча б більш-менш вдало ту назву було скальковано? Прикро бачити недолугості у вжитку будь-яких назв, у тому числі птахів.

У вітчизняному називництві види колібрі практично ніяк не означено. А потреба в певних назвах існує, бо в наших природничих музеях зібрано колекції цих екзотичних птахів, з ними мають знайомитися відвідувачі. Латинські назви, які обов’язково вказують у музейних експозиціях, складні для сприйняття, а тому, як правило, малоінформативні.

Тож пропонуємо допис, що вийшов в орнітологічному журналі «Бранта», в якому запропоновано вітчизняні назви для 102 родів і 40 видів колібрі. Мініатюрність розмірів колібрі і їхнє барвисте оперення віддзеркалилися в таких самоцвітних назвах, як: колібрі-рубін, колібрі-діамант, колібрі-смарагд, колібрі-золотожар, колібрі-барвограй, колібрі-сапфір тощо. У назвах, наведених у статті, відображено й інші риси цих надзвичайно оригінальних птахів.
У світі налічують понад 300 видів колібрі. Представлення їхніх вітчизняних назв, а також назв інших видів птахів фауни світу потребуватиме окремого об’ємного видання.

Художнє оформлення цього матеріалу зроблено завдяки фотографіям, наданим Олександром Головачовим, за що автор йому дуже вдячний. Запрошую познайомитися з фотогалереєю пана Олександра за Інтернет-адресою – www.holovachov.com

Перспективи використання прикладових іменників у формуванні національної номенклатури птахів світу (на прикладі родини Колібрієвих (TROCHILIDAE)

Геннадій Фесенко

Запис створено 25 Листопада 2014. Рубрики: Нове.