У напрочуд багатому світі пернатих навряд чи є хоча б один вид птахів, який у когось з людей викликав би відразу. Птахи можуть бути чудернацькими, дивними, кумедними, трохи недоладними, в чомусь незграбними, та зазвичай – милими, чудовими, чарівними, зворушливими. Найвишуканіші з них отримують особливе звання – птах-красень, в українській мові, як синонім, – птах-білозір. Білий – це не тільки сучасне означення кольору, в минулому так нерідко називали гарні, приємні речі. Білозорий – отже красивий, приємний для ока. У нашій фауні – кілька сотень видів птахів, проте за яскравістю і вишуканістю забарвлення не кожен здатний претендувати на це звання.

Іноді одного з таких красенів помічаєш не завдяки оригінальному кольору оперення, я через його неабиякий спів. І трапляється це в не дуже мальовничому місці…

Років зо два тому почистили старий меліоративний канал. Екскаватором повивертали на береги купи мулу, подекуди вирубали вільшняк, щоб було легше проїхати, згорнули рештки гілок чи-то в копиці, чи-то в стоси. Скрізь кричущий хаос, так би мовити, творчої діяльності людини. І все це почало швидко заростати верболозом. Але саме в такому місці весняного сонячного ранку раптом чуєш напрочуд дзвінку, мелодійну пісню, тривалу, з частими змінами ритму, іноді тріскотливу, в якій вгадуються уривки з пісень інших співочих птахів. Крадькома підходиш до поки що непоміченого співака. Аж ось бачиш, що на вершечку напівобламаної козячої верби сидить маленька пташина. Хвіст трохи піднятий догори, крила – трохи опущені, пір’я на волі і грудях не притиснуте, а трохи розпушене, наче виставлене на показ. Птаха виспівує, висвистує, лише не витьохкує.

Неквапливо підводиш бінокль до очей, і співак перед тобою, як намальований. Та пташина вже помітила стороннього, припинила спів і худчій майнула в сплетіння нагорнутих купою гілок. Чи побачиш ще її? Не минає й хвилини, а знайомий спів чути вже трохи далі. Втім, роздивитись пташку пощастило з першого разу: над очима широкі білі смуги, а горло і воло бірюзово-блакитні – це синьошийка. Такий чистий синій колір в оперенні рідко можна побачити у наших птахів. А у пташини, яка привернула увагу своїм співом, на синьому кольорі ще й біла пляма, наче клаптик сліпучо-чистої хмаринки зірочкою скотився до неї – як прикраса. Тим-то синьошийка так хизувалася перед світом, сидячи на вершечку верби.

Іншого разу під час екскурсії на тому-таки меліоративному каналі довелося натрапити на ще одну синьошийку, але зірочка у неї на волі була іржасто-червоного кольору, наче вуглинка, що потроху жевріє. Злітаючи в токовому польоті, птах розгорнув хвоста, і на ньому запалахкотів рудий колір основи. Згодом з’ясувалося, що перша пташка була, так би мовити, нашою, оскільки такі особини гніздяться майже скрізь на захід від Дніпра, а інша – гостею, що прямувала до Балтії чи Скандинавії. Проте в східній частині України-Русі також гніздяться синьошийки з “вуглинками” на волі. На думку багатьох вчених, у нас гніздяться два підвиди цього птаха і ще один мігрує через нашу територію, інші дослідники вважають, що синьошийка має дві кольорові форми – з білою плямою та іржасто-червоною. У природі трапляються птахи з ледь рудуватою або помірно рудою плямою і навіть з цілком синіми горлом і волом, без будь-якої плями.

Згадані особливості в забарвленні птахів не залишилися поза увагою людини. Тож до назви “синьошийка” в українській мові є дуже характерні синоніми. Наприклад, птахів з іржасто-червоною плямою ще називають “зіркою”. От вам і пекучого кольору зірка-жаринка, наприклад із сузір’я Стожари. А птахів, у яких біла пляма на волі, ще називають “біломушкою”. В українській мові “мушка” означає також вроджену невелику пляму чи-то на шкірі, чи-то на пір’ї, саме як у синьошийки.

Гніздяться синьошийки в лісовій і лісостеповій смугах Європи та північної частини Азії, поширені навіть на Алясці. В Україні-Русі вони не гніздяться лише в Карпатах і посушливих районах Степу, зокрема в Криму. У нас ці птахи не надто численні, хоча відносно недавно почали гніздитися південніше, ніж раніше. А от під час міграцій можуть траплятися скрізь. Мігрують вони лише вночі, власне, як більшість перелітних птахів. Повертаються в місця гніздування наприкінці березня – в першій половині квітня. Першими з’являються самці й одразу займають придатні для гніздування ділянки. Найпривабливішими для синьошийок є порослі кущами береги невеликих водойм, зокрема й штучних, краї очеретяних заростей на сухих місцинах.

До появи самок самці співають особливо активно. Синьошийка належить до прямих родичів соловейка, найвіртуознішого пісняра серед наших птахів. За систематикою, їх об’єднують в один рід Соловейко. Тож можна сказати, що вокальні здібності синьошийки визнані на найвищому офіційному рівні. Крім того, вона – неперевершений імітатор співу інших голосистих птахів і завдяки цьому має великі переваги, обираючи місця для гніздування. Саме через таке уміння деякі дослідники називають її „жахом прибережних чагарників”. Чому так?

Птахи різних видів у свою пісню нерідко вставляють фрази погрози, попередження, заявляючи таким чином супернику про свої права на обрану територію. Синьошийка вплітає ці запозичені погрозливі звуки у власну пісню, причому дуже вправно маніпулює ними: може подавати їх частіше чи, навпаки, вільніше, може посилювати звучання, робити його чистішим. Усе це збиває справжнього господаря таких звуків з пантелику, оскільки чим досконаліше звучання погрози суперника, тим сильнішим його вважають. Своєю піснею такій синьошийці-чаклунці вдається тримати своїх співочих сусідів, так би мовити, підкореними. Власне, російська назва птаха – „варакушка” походить від слів “враки”, “враль”, що українською означає “брехня”, “перебріхувач”, тобто птах, який може вводити в оману, передусім – своїх пернатих побратимів.

У час найзавзятішого співу на території самця з’являється самка. Від свого обранця вона відмінна тим, що коли синій колір у неї й буває, то лише незначно на волі, а іржасто-червоної плями нема ніколи.

Саме їй і належить шукати місце для гнізда і влаштувати його. Гніздо вимощується на землі в потайному місці – під прикриттям куща або загущеної трави. У сплетеному з корінців і дрібних стебел гнізді, ківшик якого вистелений м’якішим сухим зіллям з домішкою волосся, шерсті, рослинного пуху, в травні – на початку червня з’являються сірувато-оливкові яйця, поцятковані дрібними бурими плямами. Їх у кладці зазвичай 4–6, і насиджуванням займається виключно самка. У цей час самець продовжує свої вокальні вправи, проте спів уже не такий напружений, у ньому меншає тріскотливих звуків.

Після двотижневого насиджування у синьошийок з’являються жовтороті нащадки, про яких батьки піклуються разом, і тоді вже не до співів. Поживою для пташенят стають різні дрібні комахи та їхні личинки, а також інші безхребетні, яких дорослі птахи збирають на поверхні землі, у приземній частині трави і кущів. Доводиться поквапливо збирати корм, аби втамувати голод пташенят. Ростуть вони так само швидко, як проворно їм носять корм батьки. У двотижневому віці молоді синьошийки залишають гніздо, проте ще близько тижня перебувають під опікою дорослих. А потім вони стають цілком самостійними, хоча можуть триматися й родинною групою. У цей час молоді синьошийки забарвленням дуже подібні до молодих вільшанока, але руда основа хвоста не дозволяє їх сплутати. Невдовзі усі синьошийки-цьоголітки стають схожими на дорослих самок.

Кочові синьошийки поводяться потаємно, завжди тримаються серед кущів, крім комах, збираючи достиглі ягоди бузини, черемхи. Відлітають вони у вересні – на початку жовтня і зимують у Північній Африці.

Не можна сказати, що синьошийка знаходиться у загрозливому стані, хоча очищення від чагарників прибережних смуг біля ставків, озер, каналів суттєво впливає на її чисельність. З відновленням чагарникових заростей синьошийки повертаються на гніздування. Зворушлива пташина, як виявляється, може оборонити себе голосом у світі пернатих. Наш обов’язок – оборонити синьошийку в світі намірів та дій людини. Це так легко – просто будьмо людяними.

Геннадій Фесенко

Запис створено 16 Вересня 2013. Рубрики: Нове.