Олігархи хочуть покласти собі в кишеню Видубицьке озеро

Старовинне київське озеро стало яблуком розбрату між власниками звичайних моторних човнів та хазяями фешенебельних яхт. З 2001 року і вода, і земля навколо озера роздаються в довгострокову оренду різним приватним структурам. Влада мотивує такий наступ «капіталізму» турботою про киян. Досить незграбно звучить і екологічна мотивація влади «зайнятися» Видубицьким.

Чимало киян вже понад тридцять років орендують тут місця для своїх човників і не уявляють свого життя без активного відпочинку на воді. Розташований на Видубицькому озері КП «Ремонтно-відстійний пункт № 1» – це не просто місце стоянки приналежних киянам приватних суденець. Більшість користувачів моторних човнів – люди небагаті, здебільшого пенсіонери, для яких відпочинок на модних закордонних курортах не по кишені. Однак прагматики зіпсували романтичне життя орендаторів стоянки.

У жовтні 2001 року у результаті оборудки Фонду держмайна Харківського району м. Києва КП «РВП-1» було приватизовано і цілісний майновий комплекс РВП-1 перейшов у власність ТОВ «Ласпі. І хоча в листопаді 2003 року прокуратура м. Києва на доручення Генпрокуратури України направила позовну заяву в Господарський суд м. Києва про визнання цього договору про купівлю-продажу недійсним, а в жовтні 2005 року було порушено кримінальну справу по факту незаконної приватизації «РВП-1», однак за оборудки з державним майном ніхто не поніс покарання, і ТОВ «Ласпі» в тандемі зі столичною владою виступають в ролі феодала цієї території.

Так 2003 року право на 25-літню оренду стоянки заразом з акваторією Видубицького озера отримує від «Ласпі» якесь ТОВ «Арго-Сервіс». Водночас ТОВ «Ласпі» починає виживати законних орендарів, які тримають на РВП-1 свої плавзасоби з 1973 року: сьогодні з 3 000 їх залишилося близько 300 чоловік. Діяли банальним шляхом: накрутили ціни з 10 до 450 гривень на місяць. Для порівняння: на інших таких же стоянках за подібні послуги стягують усього лише 60 – 70 грн. На претензії орендарів відповідь коротка: не подобається – забирайтеся геть. Словом, «капіталізм» демонструє свій звіриний оскал. Простій людині сперечатися з системою – життя не вистачить.

Проте й окрім вразливих для гаманця послуг на РВП-1 в орендарів є й більш вагомі причини для занепокоєння та пошуків справедливості в судах. З деяких пір у них з'явилися дуже серйозні суперники, яким сприяє міська влада. У 2004 році інвестором для забудови прибережної смуги озера під зону відпочинку затверджується промислово-фінансовий консорціум «Придніпров'я». В 2007 році з'являється ще один інвестор-забудовник: ТОВ «Дніпроекологія». Його власник, відомий олігарх Віктор Пінчук планує отримати право власності на частину акваторії Видубицького озера й прилеглу до нього територію та створити на озері елітний яхт-клуб. Таким чином відбувається незаконне розпаювання землі, приналежної РВП-1 з 1973 року, і цього права власності досі ніхто не відміняв.

На такі маніпуляції з землею київська влада закриває очі. Мало того, мотивація для виділення землі «птахам великого польоту» приховується за високим пафосом турботи про Київ і киян: мовляв, вода в озері дуже забруднена. Дійсно, такі перевантажені автомобілями магістралі, як міст Патона, залізничне та Наддніпрянське шосе озону не додає – то ж у повітрі та ґрунті вміст кобальту, свинцю, кадмію перевищують норму у 5 разів, а у воді – підвищений склад нафтопродуктів, продуктів важких металів, радіонуклеїдів, аміаку…

Влада просторікує про те, що багатенькі інвестори начеб приведуть в порядок Видубицьке озеро і тоді воно стане місцем відпочинку киян. Але яких саме киян? Навряд чи на цьому святі життя нуворишів знайдеться місце скромним власникам моторок, так само як і іншим так званим простим киянам. Адже проектувальники пропонують тут збудувати офісно-готельний, торговельно-розважальний центри, купу ресторанів та кав’ярень, яхт-клуби та віп-готелі... Вибачте, але досі наші «віпи» були помічені лише в забрудненні екології та в нищенні природи. Якщо ж наші скоробагатьки вже доросли до вершин екологічної свідомості – то чому б їм не зробити хоч що-небудь не для себе, коханих, а, приміром, почистити це стародавнє озеро для усіх киян?

Пересуди, суди та публікації в пресі точаться навколо Видубицького вже давно, однак усі сумніви вирішила сесія Київради від 13 грудня цього року, на якій розглядався проект рішення, у якому йдеться про «вилучення території навколо Видубицького озера із зони зелених насаджень загального користування та переведення її за функціональним призначенням до території житлової та громадської забудови». То ж на місці Видубицького озера та прилеглої до нього стоянки моторних човнів планується «будівництво офісно-готельного комплексу з торговельно-розважальним центром, яхт-клубом, спортивно-оздоровчими спорудами та підземними автостоянками».

До такого «щастя» намагаються загнати киян залізною рукою такі депутати як зокрема О. Пабат (керівник «уславленої» громадської організації «ГАК»), цей проект погоджено з Головою постійної комісії Київради з питань екологічної комісії А. Коваленком та іншими «добрими янголами» нашого багатостраждального міста. Їм навіть не спало на думку провести громадські слухання аби порадитись з киянами про долю Видубицького озера, яке числиться на мапах Києва з 18 століття.

Київська влада, яку обирають максимум на чотири роки, (а з огляду на останні події цей термін може бути переглянутим), зазирає у даному випадку «на період до 2020 року». Якщо цих гігантських кроків не вдасться трохи приборкати, то майбутнє нашої природи доведеться описувати лише чорно-сірими фарбами, приблизно ось так: «І пройшло ще 100 років, і посеред кам’яних джунглів, де розмножується плем’я віпів, єдине, що вижило посеред розважальних комплексів, фіто-центрів, барів та казіно, наші внуки крадькома встановлять меморіальну дошку: «Тут колись ріс комиш, гніздились птахи, почувалися щасливими люди. На цьому місці знаходилось Видубицьке озеро. Його вбили чиновники та олігархи міста Києва». Табличку негайно приберуть жандарми, які сторожитимуть віпів. Однак їхня тривога буде даремною: діти віпів вже не знатимуть, що таке комиш, птахи, озеро і ... якісь там люди».

Станіслав ВИГУРА