«Лісів більше немає – не від скупості, а тому що вони через недбалість обивательську спустошені»

В.Н. Каразін, 1841 р.

Сіверський Донець то найбільша річка Сходу України та четверта за довжиною річка нашої країни. Прозорі води Дінця, повні життя, щедро дарують його усій навколишній місцині. На сторінках Хайвею ми вже оповідали вам про скарби однієї з перлин Подонцов’я – Національного природного парку «Святі гори» (http://h.ua/story/190770/). Що ж заради справедливості необхідно розповісти і про ще один чудовий національний парк створений в долині цієї річки – «Гомільшанські ліси». Для того, щоб це зробити нам потрібно відправитися на Харківщину, туди де Сіверський Донець утворює велику дугу (внаслідок опускання крейдових порід та інтенсивного розмиву третинних відкладів), відхиляючись на захід від прямої лінії на 48 км. На західній околиці цієї дуги і розташовується Національний парк «Гомільшанські ліси», площа якого становить 14314.8 га.

Парк був створений указом Президента України від 06.09.2004 р., проте перша пропозиція по його організації пролунала ще задовго перед тим у далекому 1914 р., а отже його утворення зайняло майже 90 років. В чому ж цінність цієї території? Що зумовило таку довгу боротьбу за створення парку? На ці запитання ми намагалися відповісти у цьому стислому нарисі.

Природні умови

Територія парку, розташована в межах лісостепової зони і включає усі складові долини р. Сіверський Донець (надалі просто Донець), а також надзаплавні тераси. Загальна довжина русла Дінця у межах парку – 10 км. У верхній та нижній частинах долини річки в межах парку дуже звивисте її русло розташоване між однаковими за висотою берегами, зайнятими заплавними луками. У середній частині воно підходить до високого правого берега, де стає більш прямим. На цьому відрізку береги Дінця вкриті лісом, а дно стає піщаним. З правого берега до річки підступають лесові гори вкриті нагірними дібровами, а з лівого заплаву вкривають заплавні діброви та інші типи заплавних деревних та чагарникових формацій, а також заплавні луки. Однією з найвищих гір правобережного лесового плато є Козача гора. На ділянці парку Донець утворює численні затоки та заплавні озера-стариці, до яких відноситься зокрема Біле озеро – найбільше заплавне озеро області. В межах парку Донець приймає невелику притоку – р. Гомільшу (що до-речі і дала назву тутешньому урочищу – «Гомільшанська лісова дача», а потім відповідно і парку «Гомільшанські ліси») та ряд невеличких приток.

Суттєвою перевагою є те, що територія парку складається з одного цілісного масиву, який фактично охоплює усі частини тутешнього придінцівського природного комплексу. Згідно до вимог чинного законодавства парк зоновано, при цьому у заповідну зону виділено центральну частину цінного масиву нагірних дібров. Більша частина парку відноситься до зон регульованої рекреації – зони короткострокового відпочинку, та господарської зони, де ведеться господарська діяльність з додержанням основних вимог з охорони довкілля. На невеличкій ділянці прилеглій до с. Коропове виділено зону стаціонарної рекреації.

У вирі історії

Територія сучасного парку, внаслідок свого розташування на межі осілих культур лісостепу та кочівницьких – Дикого поля, зберегла на своїй території численні пам’ятки буремної історії. Археологи встановили, що ця сприятлива для заселення людиною територія була освоєна ще у неоліті мисливсько-риболовецькими племенами Дніпрово-Донецької культури. Пізніше у епоху бронзи тут з’явилися землеробсько-скотарські племена катакомбної та зрубної культур. Справжня археологічна Мекка – це багатошарове городище поблизу с. Коропове адже тут збереглися відклади епохи скіфів (V-III ст. до н.е.) та ранньосередньовічні шари пов’язані з культурами слов’ян та Хазарського каганату (VIII-X ст. н.е.). А поруч розташовуються селища салтівської культури та два селища бронзового віку (ІІ тис. до. н е.).

У с. Суха Гомільша знаходиться городище, три селища та безкурганний могильник з похованнями за обрядом трупоспалення, що належить мішаному слов’яно-тюркському населенню (VIII-X ст. н.е.). Це унікальний комплекс у якому вдалося виявити навіть залишки оборонних стін, житла та 140 поховальних споруд з великою кількістю археологічного матеріалу. У с. Велика Гомільша виявлено городище та курганні могильники скіфської епохи раннього заліза (ІV-III ст. до н. е.). Тут зокрема виявлено низку курганів, зокрема один з унікальним шатровим перекриттям. А на городищі скіфського часу збереглися не тільки вали, але й рештки кам’яної кладки. Єдина на Харківщині археологічна пам’ятка VІ-VII ст. н.е. – це селище Задонецьке. Контакт слов’янської культури з впливами Хазарського каганату у VIII-X ст. н.е. породив вищеописані цінні пам’ятки – городища у с. Коропове та с. Суха Гомільша.

В часи Київської Русі (Х-ХІІІ ст.) на межі зі степом виникають прикордонні фортеці. Одна з них на території Харкова – Донець, що відносилася до Переяславського князівства згадується в літописі, у зв’язку з поверненням Ігоря Святославича з половецького полону. А на південь від цього городища вже починалося Поле Половецьке. У безпосередній близькості до родового центру половців – Змієва (яке низка дослідників пов’язує з половецьким містом Шаруканем) розташовувалося городише біля суч. с. Гайдари. Це було постійне половецьке зимовище. Напевне усі ці городища були зруйновані під час нашестя монголів у ХІІІ ст. Після цього тутешні землі, що номінально входили до Московської держави, фактично довгий час перебували у владі кочівників-татар. Ними татари просувалися на північ для нападів на Московські землі. Намагаючись захиститися Московська держава з 1571 року засновує сторожову службу, а по кордону будуються засічні лінії. Влаштовуються завали дерев та лінія сторож, що мали попереджати про вторгнення татар. Але перша побудована у 39-ті-50-ті рр. ХVІІ ст. лінія, так звана Бєлгородська, пройшла на північ від майбутнього Харкова. Весь же простір від Бєлгорода до Дінця залишався практично незаселеним. Ситуація радикально змінюється, коли сюди у 1630-ті – 1650-ті рр. масово починає напливати населення з правобережної України. Царський уряд заохочує їх до утворення поселень – слобод. Від цих слобод і пішла назва Слобідської України. Одним з поселень-фортець Слобожанщини став відновлений на старому половецькому зимовищі Зміїв, а на території суч. с. Коропове у 1650-х рр. навіть виник Миколаївський козацький монастир. Як вважається монастир мав фортифікаційні стіни, а також гармати та використовувався запорожцями, як скарбниця та місце перебування старих, хворих запорожців та інвалідів.

Слобідські козаки часто промишляли розбоєм над татарами. Так у 1657 р. козаки зі Змієва просили царський уряд, щоб він дозволив їм грабувати татарські поселення по р. Орелі, бо татари грабували хутори та пасіки козаків. Царський уряд відповів їм відмовою. Це здивувало козаків і вони відписали, що грабувати татар це річ звичайна для прикордонного життя: «Часом нас татари беруть, і ми про те не тужимо. Часом ми татар, і вони про те не тужать. А на тому Україна і почалася». Тож, Слобожанський край частиною якого була Зміївщина, спокійним не був. Часом траплялися не прості сутички, а навіть великі битви. Зокрема 1668 р. під Змієвом була розбита турецько-татарська орда.

Царський уряд намагався контролювати українських поселенців, що стрімко просувалися та заселювали землі вздовж Сіверського Дінця. Це втілювалося у незадоволення, яке час від часу втілювалося у нові козацькі повстання. Так, 1668 р., спалахнуло Слобідське повстання під проводом легендарного Івана Сірка. Втім повстанців не підтримали земляки з харківської фортеці, які бажали вислужитися перед царем…1670 р. загальне повстання на Дону Степана Разіна підхопили слобожанські запорожці і донці Олексія Хромого. Разом з тим постійна присутність татарської загрози та волелюбний дух запорожців зумовили необхідність будівництва другої засічної лінії – Ізюмська. Частина її проходила в околицях сучасного парку через Соколів, Зміїв та Бишкін.

У 1775 р. після розправи над Запорізькою Січчю у Миколаївському монастирі ще довгий час горів волелюбний дух козацтва. Козаки загинули 1788 р., обороняючи монастир від військ «вражої баби» Катерини ІІ. Пам’ять про ті події і досі живе у переказах про Біле озеро та Козачу гору. Зокрема переповідають, що своє срібло запорожці втопили у озері, яке після того стало білим. А потім ще довго оборонялися на Козачий горі та не бажаючи здатися ворогам кинулися з неї у Донець…Наразі на Козачій горі встановлено в пам’ять про це хрест.

Від монастиря ж наразі залишилися лише фундаменти споруд. Самі ж будівлі церкви та оборонних стін (поблизу суч. лісництва – а колись поміщицького двору у с. Коропове) згубили не окупанти, а місцеві мешканці, активно розбираючи на цеглу.

Глибокий слід в тутешніх ландшафтах і долях залишила друга світова війна. Бої за Харківщину увійшли в історію як одні з самих запеклих в її історії. Адже радянське командування реалізувало тут 3 невдалих спроби звільнення Харкова та області, що закінчилися кривавими поразками. Зокрема під час третьої спроби у лютому 1943 р. війська Воронезького фронту вели запеклі бої з гітлерівцями, що закріпилися по правому берегу Дінця, а згодом розвивали наступ у напрямку Полтави та Дніпропетровська. Втім, 19 лютого німецькі танкові частини завдали потужного флангового контрудару з південного-заходу від Харкова. Радянські війська стали стрімко відкочуватися. Частина попала в оточення, а інші вкотре, на початку березня відійшли за Донець, зайнявши оборону від м. Зміїв до смт Слов’яносербськ. Прикриваючи відхід своїх частин, на правому березі Дінця в околицях сучасного парку радянські війська вели запеклі стримуючі бої. Зокрема у с. Таранівка взвод лейтенанта П. М. Широніна (28 бійців) за період з 2 по 6 березня 1943 р. витримав кілька боїв за тутешній залізничний переїзд. 5 березня ворог здійснив саму потужну спробу захопити переїзд для того, щоб на зайняті позиції вивести панцерні потяги для обстрілу Харкова. Більша частина бійців взводу тоді загинула, але німці не пройшли… (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0%B8%D0%BD%D1%86%D1%8B). Недалеко від Широнініців 8-9 березня німців стримував 1-чехословацький батальйон під командуванням Л. Свободи (майбутнього президента радянської Чехословаччини). Нащадки славних гуситів вмирали, але німців на рубежі р. Мжа затримали. Скільки безіменних бійців стали жертвами прорахунків радянських воєначальників?

Лише 18 серпня 1943 р. після закінчення Курської битви радянські війська остаточно звільнили Зміїв. 13 серпня війська Південно-Західного та Південного фронтів розпочали Донбаську наступальну операцію. Форсувавши Сіверський Донець, 24-та дивізія захопила плацдарм у районі Змієва, визволила населені пункти Пасіки, Суха Гомільша, Коробів (суч. Коропове) та інші. Таким чином харківське угруповання німців опинилося під загрозою оточення і у німці змушені були негайно і вже назавжди залишити Харків. Таким чином бої на ділянці сучасного Національного парку пришвидшили звільнення столиці Слобожанщини.

Ще й досі видно ряди траншей та окопів по правому берегу Дінця, а дощі та річка виносять на поверхню численні сліди тієї боротьби нагадуючи нам про ціну перемоги…

Пам’ять часів війни увічнюють на території парку пам’ятник партизанам, загиблому воїну на схилі Козачої гори, а також монумент у с. Коропове, що відрізняється індивідуальністю підходу та наявністю конкретних прізвищ загиблих у 1943 р. у битві за ці рубежі.

Пару слів про село Коропове. Власне так воно офіційно називається на сучасних мапах. Натомість у оповіданні Остапа Вишні «Лебідь» (1951 р.) воно фігурує як Коропові хутори. Дійсно, насправді це не село (бо навіть не має церкви), а хутір. Але серед місцевого населення ігноруються усі попередні назви та вживається виключно лаконічне – «Коробки». Так що якщо доведеться потрапити у ці сторони, не дивуйтеся.

Як це не парадоксально не буремні історичні події та військові лихоліття нанесли найбільшу шкоду гармонійному придонецькому комплексу, що увійшов до складу парку, а звичайнісіньке ведення лісового господарства. Незважаючи на те, що ще станом на початок ХІХ ст. ці місця у описі Харківської єпархії фігурували, як одне з «прелестных мест благодатной Украины», суцільні рубки, (як свідчить наш епіграф) що невдовзі охопили Слобожанщину, призвели до фатальних наслідків. Фактично рубки тривали до самого моменту створення парку. Вони звели нанівець не одне цінне природне урочище. Але цілісний фрагмент придонецьких природних комплексів шляхом створення національного парку вдалося врятувати, хоч і пішло на це довгих 90 років. Перший природоохоронний об’єкт на цій території був створений у 30-тих рр. ХХ ст. Це був заповідник місцевого значення «Гомільшанський». У сумно відомий 1951 р. – рік розгрому І. Сталіним багатьох заповідників СРСР, серед інших був ліквідований і «Гомільшанський». І тільки у 1972 р. на території 9092 га було оголошено ландшафтний заказник місцевого значення «Гомільшанська лісова дача», на базі якого у 2004 р. і було створено сучасний Національний природний парк (Другу частину див. http://h.ua/story/338486/).

Науковий співробітник історико-архітектурної пам’ятки-музею «Київська фортеця», к.б.н.

Парнікоза І. Ю