Більш ніж два місяці у Харківській області триває боротьба навколо національного природного парку «Гомільшанські ліси». Цей конфлікт є досить типовим для нашої країни (і не тільки). Він — маленьке відображення світового протистояння між охороною природи та бізнесом, заснованим на її експлуатації. Ідеї охорони природи в даному випадку обстоює науково-технічна рада парку, що складається переважно з вчених-біологів Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Бізнес уособлює голова Зміївської районної державної адміністрації, член Партії регіонів Євген Володимирович Мураєв та директор парку Іван Олександрович Северін. Вчені з науково-технічної ради бояться, що з приходом «справжнього господаря» — Северіна — діяльність парку буде спрямована виключно на отримання прибутку, що лишатиме мало місця власне охороні природи та науковим дослідженням.

Голова райдержадміністрації аж ніяк не заперечує, що планує перетворити парк на прибуткове комерційне підприємство шляхом розвитку інфраструктури, котра має приваблювати туристів: облаштування кемпінгів, екскурсійних маршрутів, побудови «козацьких сіл», організації елітної риболовлі та ін. Співробітники парку та члени науково-технічної ради обвинувачувалися в «занедбаності» та «захаращеності» лісу, який, мовляв, є небезпечним для життя і здоров’я відвідувачів, «неконтрольованому розмноженні тварин», що буквально тероризують місцевих жителів і т.ін. Все це відбувається на тлі звичайної для нашої країни байдужості населення навіть на рівні району.

НАВІЩО І ЯК ОХОРОНЯТИ ПРИРОДУ

Єдиним шляхом до збереження дикої природи залишається визнання за нею власної цінності. І охороняти слід, передусім, для самої природи, а вже потім — для людей. Для цього люди повинні поступатися частиною своїх інтересів у тих питаннях, які стосуються долі ще відносно недоторканних природних угруповань.

Охорона в ідеалі має зводитися до ізоляції дикої природи від впливу цивілізації, оскільки екосистеми є саморегульованими системами. Однак практично це є часто нездійсненним. По-перше, деякі наслідки людської діяльності, наприклад, забруднення атмосфери, є глобальними. По-друге, саморегуляція може утруднюватися через малі розміри охоронюваної території. Тоді доводиться вживати заходів для штучної імітації природних процесів.

У багатьох виникне цілком слушне питання: чи можемо ми дозволити собі «розкіш» поступатися інтересами людини заради природи, коли й людям-то не дуже добре живеться? Спробуємо відповісти на нього в цифрах і фактах на прикладі України.

При загальній площі 603628 квадратних кілометрів сільськогосподарські угіддя займають 41722,2 тис. га (69% території). На ліси, за різними оцінками, припадає 14—17%. Це дуже мало. У більшості з них ведеться лісове господарство, або вони експлуатуються по-іншому, отже, є далекими від природного стану. Степи знищено на 80% в степовій і повністю — в лісостеповій зонах. Річкова сітка зарегульована водосховищами.

Природно-заповідний фонд України має сумарну площу 2,8 млн. га (всього 4% території). При цьому значна частина із 7200 його об’єктів припадає на заказники, пам’ятки природи, сади та парки площею від одиниць до сотень гектарів. Багато з них не містять вже диких природних угруповань, а їхня охорона має чисто номінальний характер. Фактично по-справжньому дика природа охороняється в біосферних заповідниках. Їх всього чотири: Асканія-Нова, Дунайський, Карпатський та Чорноморський — загальною площею 230,6 тис. га (0,4% території). Додавши ще 17 природних заповідників сумарною площею 191,9 тис. га, отримаємо 0,7% території країни, де дика природа формально повністю захищена від «перетворення». У цей мізерний об’єм просто неможливо «заархівувати» все різноманіття природних угруповань України. Навіть для того, щоб просто відповідати європейським стандартам, він має бути збільшений вдвічі. Отже, хоч як би погано було людям, дика природа перебуває в значно гіршому стані.

На Харківщині природно-заповідний фонд займає близько 60 тис. га. Тут немає жодного заповідника, а з трьох національних парків реально функціонує лише один — «Гомільшанські ліси» (14,3 тис. га). У «Двурічанському» адміністрацію сформовано лише в лютому цього року, в «Слобожанському» тільки починається формування. Режим національного природного парку передбачає виділення заповідної зони (ядра), зони рекреації (дозволений туризм) і господарської зони. Ядро «Гомільшанських лісів» — усього лише 1000 га діброви. Ця тисяча гектарів лісу — фактично єдина на всю область територія, де дика природа охороняється законом від будь-якої експлуатації людиною. Усього лише 0,032% — майже нічого.

Станом на 2011рік 68,7% українців живе в містах, а в більш розвинених країнах рівень урбанізації ще вище. Жити у великому місті — означає мати доступ до всього різноманіття матеріальних та духовних благ цивілізації. Але це також означає життя у вкрай штучному середовищі. Вигляд і шум міських вулиць втомлює, і від них хочеться відпочити «на природі».

Варто зазначити, що для пересічного міського жителя «природа» починається там, де немає суцільної забудови, замість асфальту — ѓрунт з бодай-якою рослинністю, ростуть дерева, видно яких-небудь тваринок (принаймні пташок та білок) і не чути звуків міського життя. Якщо не брати до уваги тих, для кого відпочинок визначається кількістю випитого, то сенс «відпочинку на природі» — змінити міський відео- та звукоряд на щось інше, так би мовити, «відпочити від братів наших двоногих та чотириколісних».

Важливо, що для городянина і село, і поле, й ліс — однаково «природа». Він погано розуміє різницю між диким та «окультуреним» ландшафтом (бо дикого й не бачив). Це, з одного боку, непогано. У нього не має такого протиставлення дикої природи «окультуреній», в яку сільським жителем вкладено багато праці. Тому він не схильний, виходячи з власного досвіду, бачити в дикій природі ворожу силу, яку треба підкорювати. Навпаки, вихований у дусі останніх десятиріч, він бодай чув, що природа — це добре, її слід охороняти, що спілкування з природою важливе для духовного розвитку і т. ін.

Я не беру до уваги любителів екстриму — вони шукають по-справжньому екстремальних умов десь у горах. Але звичайний городянин здебільшого шукає відпочинку не на лоні природи, а на тлі її. У крайньому випадку відпочинок проходить у пансіонаті з готелем, рестораном та дискотекою, а ліс, річка та інші природні ландшафти лише замінюють набридлі міські декорації. Є й такі, що хочуть спілкуватися з природою ближче. Однак виявляється, що справді дика природа не відповідає їхнім естетичним запитам. Ліс у своєму природному стані здається їм неохайним і безладним через хмиз, бурелом, куші, підріст дерев. У ньому так легко заблукати без доріг. Луки, ззовні рівні, виявляються зовсім не такими, коли йдеш по них, та ще й зарослими травою по груди. Їм потрібна інша природа. А якщо є попит, завжди знайдуться підприємливі люди, які забезпечать пропозицію спеціально прирученої та окультуреної «дикої» природи.

НАСЛІДКИ «ОРГАНІЗОВАНОГО ВІДПОЧИНКУ НА ПРИРОДІ»

Які наслідки ми реально вже маємо від такого «наближення природи до людини» в «Гомільшанських лісах»? Поки що не дуже значні, але промовисті. Пансіонати в с. Коропове та ресторан «Капітан Морган» в с. Задонецьке дають про себе знати гучною музикою та феєрверками. (У літню спеку! Понад лісом! У випадку «Капітана Моргана» — сосновим! Навіть дивно, що досі не трапилось великої пожежі.) У Короповому стоки каналізації пансіонатів виведено в болото поряд з селом — «аромат» стоїть відповідний.

Що ми матимемо, коли за справу візьметься «справжній господар» Северін під особистим патронатом пана Мураєва? По-перше, розширення зони стаціонарної рекреації біля с. Коропове. За рахунок лісу — в бік села розширювати нема куди. Замість одного-двох кварталів лісу отримаємо ті ж самі пансіонати й горезвісні «козацькі села».

По-друге, паркування та кемпінги. Навряд чи їх розміщуватимуть на периферії, в господарській зоні парку (далеко і незручно). Отже, знову — околиці Коропова (на місці лісу) та заплава Сіверського Дінця. Ѓрунт на території кемпінгів і навколо них буде витоптано до твердості асфальту, й на ньому зможе рости хіба що спориш та подорожник. Бажаючі переконатися в цьому на власні очі можуть подивитися на правий берег Дінця — нижче моста біля Задонецького. Рівна площадка, око радіє — ось тільки там повинні б бути луки. Це явище має наукову назву «антропогенна дигресія» і досягається просто присутністю великої кількості людей. А Мураєв як раз і обіцяв наплив відпочивальників…

По-третє, збільшення числа екскурсійних маршрутів (і інтенсивності їхнього відвідування). Це означає приведення лісу в «охайний» вигляд, боротьбу з «захаращеністю» (знищення хмизу та молодого підросту); це, до того ж, шум і витоптування ѓрунту.

Тут варто зробити невеличкий відступ. Що являє собою заповідне ядро парку? Це — смуга завширшки трохи більше 1,5 км та завдовжки до 5 км, витягнута з півночі на південь. Вона оточена зоною регульованої рекреації (де відбуваються екскурсії) завширшки в різних місцях від півкілометра до двох. Далі — господарська зона, де дозволено рубки, сінокіс, випасання худоби. Зона регульованої рекреації відіграє роль буфера — й чим більша в ній активність людини, тим гірше вона з нею справляється. Площа заповідного ядра замала для тварин — тим же кабанам у ній не прогодуватися. Отже, вони повинні мати можливість перебувати в буферній зоні, не дуже часто стикаючись з людьми.

По-четверте, елітна риболовля. Особливим різноманіттям і кількістю риби Сіверський Донець і озера в парку в останні роки не відрізнялися. Отже, — штучне зариблення водойм, підгодовування — фактично інтенсивне рибне господарство. Тільки навряд чи пан Мураєв може втямно відповісти, як це співвідноситься з охороною природної біоти тих же водойм.

По-п’яте, колишній лісівник Северін навіть перед громадськістю не приховував, що збирається багато рубати, і це будуть не лише санітарні рубки, оскільки планується розширення інфраструктури для відпочинку. Під сокиру підуть і здорові дерева, що дають ділову деревину. Ціна на дуб в Україні не нижче 100 _ за кубометр (зазвичай набагато більша). Чи можна бути впевненим, що ці кошти підуть у бюджет парку? Практика показує, що в таких випадках уся деревина списується як «сухостій», а гроші осідають в чиїхось кишенях. Непогано ця тема розкрита у фільмі Валерія Ловчиновського «Куди поїхав ліс?..»

Найсумніше, що розраховувати на підтримку жителів прилеглих сіл у боротьбі за збереження парку не варто. Залишається сподіватися, що і нас в області та в країні залишилось достатньо небайдужих людей. І ці сподівання не видаються марними, якщо згадати події в парку Горького два роки тому.

Головне — за будь-яку ціну не дати «запудрити» мізки собі та іншим примарними обіцянками та розповідями про «перлину Зміївського району», яку приховують від людей.
Олексій БАРСУКОВ, біолог, аспірант Інституту ботаніки ім. М.Г. Холодного НАН України