Степ… В уяві кожного українця при цьому слові виникають неосяжні ковилові далі, увінчані скіфськими курганами і козацькими могилами. Ніщо не тривожить цілинний спокій, тільки у небі заскиглить степовий орел та в долині злякано свисне байбак, і лише десь на горизонті за тремтячим маревом жаркого повітря мчить стрімка постать козака…
Такі картини нашої козацької минувшини лишилися, на думку більшості, суто на сторінках нашої історії, ну максимум в кількох степових заповідниках. Але помиляються ті, хто так вважає. У віддалених куточках Слобожанщини, Запоріжжя та Причорномор’я ще збереглись численні клаптики справжнього цілинного степу, просторами якого досі котяться ковилові хвилі та свист байбаків. Одним із таких мальовничих і маловідомих куточків нашої Батьківщини є долина річки Кам’янки в Новопсковському районі Луганщини.
Ця долина та інші збережені степові урочища давно уже мали б отримати заповідний статус та оберігатися як зіниця ока, але цього не сталося. Більш того, в нашому земельному законодавстві відсутнє само поняття «степ», натомість присутні поняття «земель запасу» та «неугіддь», до яких фізично входять останні степи України. Парадокс, але величезні степові території у свій час були передані лісовим господарствам, метою діяльності яких є вирощування деревини. І, починаючи із Указу Президента України №995/2008 від 4 листопада 2008 року, згідно якого лісистість нашої країни має бути доведена із 14% до 20%, почалося широкомасштабне освоєння останніх цілинних шматків степу, на яких висаджуються монокультури сосни або інших дерев. Це все при тому, що на цих вцілілих шматках степу проживає третина всіх рослин і тварин Червоної книги України, яким просто ніде більше жити!
В цій ситуації проявилась просто маніакальна неадекватність Державної лісової агенції України, що, попри протести громадськості і при мовчазному спогляданні державних контролюючих органів, продовжує знищувати природні старовікові масиви лісу, в той час як на посушливих степових землях, де лісу ніколи не було і він фізично не може жити, продовжує настирливо саджати монокультури дерев, розорюючи останні степові ділянки.
Тому замість неосяжних степових далей в уяві лісників постає наступна картина:
Але природньо, що цей ліс не витримує степових посух і з часом просто всихає:
Так, на наведенному нижче фото зростає 13 річний дубовий ліс. Не видно? Отож бо й воно, що ліс всох ще в перші роки, лишилося лише кілька пригнічених деревець. Але на лісівничих картах тут буяє ліс. Проте насправді не маємо ні лісу, ні степу, так як первісний степовий покрив відновлюється лише за багато років, заміщуючись бур’янами та іншими невибагливими травами.
Хтось в Державній лісовій агенції гарно «гріє руки», відмиваючи гроші на посадаках нежиттєздатного лісу в степу і, паралельно, вирубаючи найцінніші лісові ділянки в лісовій зоні.
Подивіться на це миле звірятко. Це маленьке байбаченя, що проживає на степових схилах річки Кам’янка. Ці степові звірятка раніше були поширені степами всієї України, згадки про них знаходять навіть в Слові о полку Ігоревім. Але з усіх величних просторів степів, нині розораних, вони лишились лише в таких балках і долинах на сході України. Вони чудово почувають себе тут, на природніх виходах крейди, звичайно ж не підозрюючи, що ця ділянка вже передана під заліснення і в їхньому рідному степу хтось задумав садити приречений ліс.
Кілька місяців тому частина цієї гарної долини була заповідана, в її межах було створено три ботанічних заказника, в охоронному положенні яких чітко прописана заборона розорювання земель та посадки нових лісів, що стало новою перемогою кампанії по збереженню українських степів, яка постала в боротьбі проти степового лісорозведення і бездумного нищення степових територій. Проте далеко не всі цілинні степи в долині Кам’янки відійшли під заказники, більш того, цей випадок став рідкісним, хоч і приємним винятком із загальної картини. На разі лише 2,5% степів Луганщини перебувають у складі заказників, ще кілька клаптиків охороняються природними заповідниками. Решта так званих «неугіддь», що складають більше 20% площі області, перебувають за межами заповідного фонду, і більша половина цих земель вже віддана під лісорозведення. Якщо ці плани будуть реалізовані злочинним генієм нашого лісового господарства, то нам не доведеться більше чути пронизливий свист цих байбачків, що стоять біля нір, з цікавістю роздивляючись незнайомця. Не побачити нам тоді хвилююче море ковили , і не почути горді окрики хижих степових птахів. І тоді вже точно ми милуватимемось степом лише на картині С.І. Васильківського «Козак в степу» да в трьох – чотирьох степових заповідниках, відвідування яких, ясна річ, обмежене. А знищать таке унікальне багатство нашої природи не турки і не татари, прагнучи позбавити нас нашої народної пам’яті, а … лісники. Цікаве умозаключення, але саме лісова галузь повинна нині у нищенні історичного обличчя нашої країни, як не крути.
Тому, поки не пізно, їдьте в степову Луганщину, беріть дітей та милуйтеся степовими байбачками, поки всі вони, разом із хвилястим морем ковили не стали жертвами нашого бравого лісового господарства! А побачивши, приєднуйтесь до степової кампанії, адже лишатися осторонь після відвідин такої краси просто неможливо!
Сподіватимемось, степи лишаться не лише на картині Васильківського «Козак в степу»…
Андрій Плига