Весняні первоцвіти: Ледь народжені… І вже знищені?

Тема зірваних у лісі первоцвітів, запропонована для „партизанського походу” кореспондентам ХВ, захопила своєю актуальністю. Але, на жаль, не новизною. Скільки себе пам’ятаю, завжди бачила їх навесні – в руках торговців дикими квітами. На стихійних ринках. Їхні маленькі тендітні голівки швидко опускалися додолу, а зів’ялі – опинялися на асфальті, просто під ногами у перехожих. Серед продавців були здебільшого люди літнього віку, хоча траплялися і молоді жіночки, і представники сильної статі, часто-густо напідпитку. Уся ця публіка товклася коло ринків, на зупинках громадського транспорту, в переходах...

Сьогодні ж усе якось по-іншому. Чи то восьме березня на дворі, чи вже весна таки про свої права заявила на повний голос, тільки не хочеться бути пасивним спостерігачем. „Похід” вилився у захоплюючу подорож вулицями рідного міста.

Першим враженням стала обшарпана огорожа Ботанічного саду ім. Фоміна. Місцями розвалена ледь не до половини, вона справляє гнітюче враження своєю занедбаністю. На її цементному парапеті здавна влаштовувались найрізноманітніші торговці квітами й іншим крамом. Ось і сьогодні тут сидить тітонька, яка, запримітивши, фотоапарат, лагідно каже: „А чи ви мене красиву фотографуєте?” Відповідаю з посмішкою: „Та ні, лише оті ваші красиві квіточки!” Вони жалюгідно примостилися поруч – великі лісові проліски. „Та то з Криму привезені!” – байдуже повідомляє продавщиця. Чи варто було стільки везти?..

Рушаю далі – ближче до природи. У саду затишно, тепло. Бруньки ледь-ледь розкрилися в очікуванні справжнього тепла. Довгі „сережки” жовтіють серед сірого одноманіття мов коштовні прикраси на сукні у дами з вищого світу. А зелені острівки, що пробилися з-під торішнього листя, нагадують: ось-ось вкриється земля травою і квітами, подарує радісне відчуття повноти життя. Тільки б не збавляли того життя любителі підзаробити – за будь-яку ціну.

Сідаю на метро і рушаю на Лівий берег – до Гідропарку. Там – своя краса дика й незаймана. Пишу це з іронією, оскільки на кожному кроці – купи сміття... Намагаюсь „абстрагуватися” і йду вглиб острова. В одному місці натрапляю на молоденькі паростки ірисів, дбайливо висаджених ще восени. То – „кам’яна гірка” зі справжнім мохом та іншою екзотичною рослинністю. Рука людини тут попрацювала заради краси, а не навпаки...

Поруч – кремезна тополя у три обхвати. Вона ще, старенька, спить. На її півтораметровому стовбурі – зелені розводи. Тополя дає життя багатьом „квартирантам”, які вже прокинулись і на сонячній стороні заснували свої колонії. Неподалік примостилися кучеряві кущики – наче легенькі хмарини. Листочків ще нема, але чомусь їхні пагінці найбільше нагадують про весну!

Поспішаю на „Лівобережну”: певно, побачу продовження теми. І справді, „продовження” не заставляє на себе чекати. При виході з метро – одразу кілька торговок „котиками”. Вони підозріло дивляться у мій бік. Фотооб’єктив нікого не змушує посміхатися, радше навпаки, обличчя одразу ж похмурніють. Питають, для чого це, навіщо це?.. Чемно кланяюсь, іноді поздоровляю зі святом. А хіба у моїй силі втручатися? Нехай міліція порядок наводить, держава – нові закони приймає. Стосовно охорони природи.

На станції „Дарниця” – не проштовхнутися. І продавців весняних первоцвітів значно більше. В одному місці з півдесятка „бабусь” нарахувала. Одна з них – на сходах, у підземному переході. Підіймає на мене злякані очі, прикриваючи „товар” від цікавого перехожого.

У мене з’являється певний журналістський азарт: а чи вдасться „виловити” з натовпу ще якогось продавця з ніжними білими голівками в руках. Мимоволі починаю звертати увагу й на інші „об’єкти” – наприклад, пухнастих кошенят у кошиках. Теж „на спродаж”.

Отак потроху й „розширюється свідомість”. Звернеш увагу на одне, а воно вже слідом інше за собою тягне. Крок за кроком – уперед, до вищої суспільної свідомості, до громадянського суспільства. Що нам заважає? Власна інертність обертається згодом великими бідами – в першу чергу для нащадків. Сучасні малюки виростуть швидко і рано чи пізно зіткнуться з проблемами, посіяними сьогодні. Хіба такий „спадок” хотіли б ми залишити по собі?

У Дарниці – велетенські сосни. Вони вже давно переросли вік молодих і ранніх. Помудрішали, вгору тягнуться. Віти свої подалі від землі випростали – у самісіньке небо! Не зашкодить їм ані вітер-буревій, ані зимові холоди. От лише від людей невідомо чого чекати... Ростуть собі поки-що – з Божої милості.

P.S. Фоторепортаж про „партизанський похід” з’явиться (з технічних причин) трохи пізніше. Слідкуйте за новинами!

Вікторія Івченко, Хай Вей