Шоу п’яти гір

Ось де воля відчувається по-справжньому! Вийшовши в степ і подивившись у жовто-зелену далечінь, відчуваєш простір, порівняти який можна хіба з морським, – без териконів, автострад і побутового сміття. Важко повірити, що в Україні залишилися такі куточки. Шлях до них не короткий. Незвичний за своєю скромністю й красою заповідник «Кам’яні могили» спить між Запорізькою й Донецькою областями на 400 га майже неторканої людиною землі. Потрапляючи сюди, забуваєш, що десь є держави, міста й гамірне суспільство. Залишаєшся тільки ти – й оцей простір.

Серед моря ковили

Важливо не сплутати ці місця з заповідником Камяна могила, що під Мелітополем. Там, на Приазов'ї, маємо курган з численними печерами, які обписані давніми петрогліфами. Тут - п’ять вулканічних вершин здіймаються над сірим степом. «Ви подивіться навколо, – обвівши рукою виднокіл, звертається до мене керівник заповідника «Кам’яні могили» Віктор Сіренко. – Який контраст! Море вільних степів і поміж усього цього – гірська країна».

Улітку степ і справді перетворюється на море ковили, що колишеться ген до обрію. Трава настільки висока, що мандрівникові вона дістає майже до пояса. «Ковила – це ж візитка наших місць. Уявіть-но, серед сивих хвиль – відтінки багряного й темно-фіолетового – з весни й до 10 червня приблизно. Далі – період, коли зацвітає глід, терен. Потужні білі ріки йдуть через увесь степ. Квіти глоду дуже схожі на наречених. А потім, ближче до середини серпня, дозрівають плоди шипшини, й у степу з’являються налиті червоним кольором острови. Пояснювати це занадто складно – потрібно бачити».

Поки керівник заповідника говорив, поряд прошмигнули дві куріпки. Сіренко зі сміхом пояснив, що ніхто тут нікого не боїться: «Це вони нас від гнізда хочуть відвести. Вони за собою манять, а потім злітають – і нема, такі от хитруни. Чим своєрідний наш заповідник? Ось цим: тут тварини й птахи не лякані, тому екскурсанти, які себе не вміють поводити – небажані. Бувало й таке – хлопчик дівчинці кричить: «О, впіймай!» Змію впіймай, мовляв, що якраз лізе в якусь шпарину. Діти її за хвіст, а вона ш-ш!.. – і ловці в реанімації».

Тож, на думку пана Сіренка, Кам’яні могили – це те місце, де людина зобов’язана почувати себе не туристом, а радше гостем. Степ приймає людину як рівню, не роблячи знижок на її звичку до комфорту в збудованих десь там містах. Тут на правах господаря залишається степ.

Замість пікніків

Віктор Сіренко приїхав працювати в Кам’яні могили в 1983 році з іншого заповідника – «Хомутовський степ». Головним своїм і своїх співробітників досягненням пан Віктор вважає пробудження в людях розуміння цінності цих місць.

«До нашого приїзду в місцевих жителів склалося винятково меркантильне сприйняття заповідника. На свята вони приїжджали сюди селами, обирали собі якусь гору й улаштовували на ній пікнік. Потім, напившись, брали ланцюги, кілки, дрюччя, ножі й з’ясовували між собою стосунки. Також випасали тут худобу... Коли ми приїхали й почали все обгороджувати й вичищати – багато хто дивувався й сердився», – згадує директор заповідника.

Люди, що виросли тут (язик не повертається назвати їх аборигенами), не могли зрозуміти, чому степом і горами не можна ходити, де заманеться? Чому забороняють, як кажуть, «культурно відпочивати, віддаючи данину застільним традиціям»?

Питання виникали не лише в простих смертних. «Потім до нас заїздили перевіряльники, які час від часу просили провести їм екскурсію. Почали навідуватися глави районних адміністрацій, директори підприємств та інші високі персони. Вони бачили не схоже на інші чудове місце з багатою історією й унікальною природою. Особливо нашим краєм, хоч як дивно, зацікавилися міліціонери. Просили, щоб ми їм показали щось рідкісне й незвичайне», – каже керівник заповідника.

А трохи пізніше цю місцевість облюбували й художники. За 20 із лишком років тут олією, аквареллю й тушшю намальовано близько 500 картин й етюдів, у яких втілився шарм донецько-запорізького заповідника.

Одним із піонерів тутешнього пленеру, хто відобразив у своїх роботах красу кам’яних курганів, уважають донецького художника Геннадія Жукова. «Мені подобається степ, але Кам’яні могили – особливе місце. В нашім краї більше такого ніде немає; серед простору – п’ять гір. Мені пощастило якось прожити там три тижні, одному в степу. Ніч у цьому місці просто разюча. Вийдеш – цілковита тиша, ані звуку, ні вогника», – згадує митець.

Багатьох живописців вабить і невелике озеро біля відрогів гір, розташоване на східному кордоні заповідника. Воно трохи ширше закілометр, а завглибшки – близько шести метрів.
«За словами істориків, саме тут була ставка руських князів перед битвою на Калці. Так, тут відчувається якась містична концентрація сил. Одного разу вранці я вийшов у степ, а навколо висів туман. Але я пішов прогулятися до озера. Й раптом туман став таким щільним, що на землі годі було щось побачити. Звів очі, а там – верхівки гір, немов спокійні примари. І таке відчуття, наче небо зовсім поруч», – розповідає Жуков.

«Ми якось привозили сюди колег-поляків, – розповідає ще один донецький художник Володимир Теличко. – Не важливий сам камінь – важливий образ, який він викликає в художника. Це місце – немов машина часу або око в минуле».

Верхи п’ятиглавого пасма, що за старих часів називалося Могила Бесташ, овіяні шлейфом легенд. Наприклад, у центрі – двоголова гора Витязь, схил якої на тлі неба нагадує профіль богатиря в бойовому шоломі. В цьому місці народилася одна з історій, улюблених туристами, про місцевих Ромео й Джульєтту – молодого русича на ім’я Ковил і половецьку дівчину Типчак. Вони полюбили одне одного, але батьки були проти їхнього союзу. Щоб ніколи не розлучатися, молоді, взявшись за руки, кинулися вниз із гори й розбилися. «З крапель їхньої крові виросли трави типчак і ковила, які нерозлучно ростуть тепер поруч і щовесни квітнуть одне для одного», – всміхаючись, переказує Сіренко популярне повір’я.

Кам’яне П’ятикнижжя

Кам’яне п’ятигір’я заповідника – як П’ятикнижжя. І кожен приїжджий прочитає в цих брилах щось своє. Але навряд чи можна уявити ці місця без знаменитих скіфських кам’яних баб. Чи скіфські вони? Дотепер це не з’ясовано. Щороку сюди навідуються десятки археологів – або знайти підтвердження своїм гіпотезам, або спростувати їх.

Навколо кам’яного масиву йдуть два кола курганів: внутрішній діаметр яких близько 9 км і зовнішній – 18 км. Це місце, кажуть, – своєрідний некрополь давньої протодержави, і в одному з поховань археологи знайшли людський кістяк зростом у 2,20 метра. А на вершині скелі, куди сьогодні веде один із двох туристичних маршрутів, наші предки влаштували два кола для жертвоприношень.

Про Кам’яні могили ходить безліч легенд. Люди вірять, що тут було прекрасне місто із чудовими палацами, яке колись зачарував злий чаклун. Спосіб розчаклувати його може знайти тільки чиста серцем людина. Та поки тут працюють археологи, й підтверджень існуванню міста вони не знайшли. Натомість ці місця відомі не лише завдяки хрестоматійній битві на Калці проти монгольських ханів, але й за більш пізньою битвою між ханами Мамаєм і Тохтамишем.

Довга дорога в степ

Сьогодні чимало туристичних агентств пропонують відвідати Кам’яні могили. Зазвичай екскурсії відбувається з 10:00 до 13:00 у п’ятницю – неділю. Заповідник не розрахований на те, щоб люди в ньому перебували занадто довго: тут ви не знайдете готелів і ресторанів. Є лише два маршрути, якими туристів проводять фахівці, не дозволяючи заглиблюватися далеко в заповідні зони.

«То аж ніяк не «туристична Мекка», – розповідає старший науковий співробітник відділу природи Донецького обласного краєзнавчого музею Людмила Шабловська. – Там немає умов проживання, що стали звичними для багатьох городян. Хоча керівництво якось виходить із становища, і якщо ви приїхали здалеку – вам можуть запропонувати місце для відпочинку й ночівлі. В заповіднику є й охорона, і кожен, хто незаконно спробує потрапити на територію – щоб, скажімо, розбити намет, буде затриманий. У них із цим дуже суворо».

Неозорий степ – як море або ліс – залишається тим місцем, де людина починає розуміти про себе щось незнане й важливе. «Кожний по-різному відчуває степ. Жителі міста піддаються впливу хвороб, стресів, алергій. А я сюди приїжджаю за будь-якої погоди й відчуваю полегкість і здоров’я», – впевнений живописець Теличко.

Варто побачити

Могила Гостра – найвища гора в заповіднику, на якій висічено стародавній тризубець і напис про те, що на цьому місці був вівтар бога Ареса.

«Ворота сонця» – міжгір’я вершин Витязь і Панорама, звідти найкраще видно схід сонця.

Поклонний хрест – пам'ятник воїнам, котрі загинули в бою з монголо-татарами на річці Калка у 1223 році.

Як дістатися

Через Маріуполь, звідки з автостанції тричі на день Запорізькою трасою курсує автобус до села Кальчинівка. Треба вийти в селі Назарівка, від якого до дирекції заповідника залишиться кілька кілометрів ґрунтівкою. Інший шлях – із Запоріжжя електричкою, автобусом або машиною до районного центру Розівка, далі кілометрів сім-вісім знову ж таки грунтівкою.

Джерело: Український тиждень