Анатомія сміттєвого питання

Києву нікуди дівати сміття. Причому вже давно. Років десять... Незважаючи на це, столична влада в особі Київської міської державної адміністрації (КМДА) довідалася про цю проблему, судячи з її дій, неждано-негадано. Очевидною ознакою цього стали так звані громадські слухання з питання будівництва сміттєспалювального заводу на Троєщині, проведені в липні 2007 року і показані у прямому ефірі ТРК «Київ». Не зупиняючись на тому, що у громадськості, як завжди, були великі, м’яко кажучи, труднощі не тільки з тим, аби потрапити на цей захід, а й із тим, щоб довідатися про нього, зосередимося на самій сміттєвій проблемі.

Уявіть собі знайому ситуацію: ви задумали провести у себе в квартирі капітальний ремонт. З чого почнете: з опоряджувальних робіт чи із заміни електропроводки та труб? Напевно, все-таки з проводки і труб. Крім порядку дій під час проведення ремонту, швидше за все, ви прикинете і бюджет усього заходу. Втілюючи якийсь серйозний проект, це логічно й необхідно. Але, схоже, звернувши нарешті увагу на сміттєву проблему, київська влада не хоче діяти послідовно, вважаючи, що будівництво саме сміттєспалювального заводу вирішить проблему з відходами в місті.

Ще один сміттєспалювальний завод?

Завод під назвою «Енергія», що вже існує у столиці, здатний спалювати близько 20% відсотків загальної кількості міського сміття, причому як кінцевий продукт утворюється попіл, який ще більш токсичний і небезпечний, порівняно з вихідним сміттям. Також при спалюванні сміття утворюється цілий ряд токсичних речовин, небезпечних для здоров’я людини та навколишнього середовища, зокрема діоксини та фурани.

Єдиний полігон №5 для поховання твердих побутових відходів (ТПВ) Києва в Обухівському районі вже кілька років як переповнений. Полігон № 5 у Підгірцях відкрили (а точніше — просто знайшли підходящий природний яр, тому цей полігон можна назвати просто звалищем) у 1986 році, і після аварії на ЧАЕС сюди звозили радіоактивне опале листя з Києва. Одна з основних небезпек звалища ТПВ — фільтрат — специфічна рідина, що утворюється у процесі розкладання харчових відходів. Атмосферні опади, вимиваючи з масиву відкритого звалища токсичні речовини, також утворюють фільтрат. Ця рідка токсична субстанція забруднює підземні та поверхневі води, ґрунт. Пил і дим над звалищем забруднюють повітря. Все це призводить до отруєння довкілля — основної складової якості життя — жителям навколишніх сіл — Креничів, Підгірців, Лісників, Ходосіївки. У зв’язку з недотриманням правил експлуатації роботу звалища кілька разів зупиняла прокуратура, а в’їзд сміттєвозів неодноразово блокували місцеві жителі.

І тут, неначе ця проблема виникла тільки вчора, проводяться «громадські слухання», на яких організатор — КМДА — представляє тільки один нібито безальтернативний варіант (оскільки земельний майданчик під будівництво вже відведений Київрадою) вирішення проблеми — будівництво сміттєспалювального заводу. До речі, такі слухання проходили рік тому на Троєщині, і тоді теж уже була відведена земельна ділянка.

Простіше спалювати, ніж сортувати?

Представники громадських організацій, яким усе-таки вдалося пробратися на «слухання» щодо сміттєспалювального заводу, спробували показати сміттєву проблему з іншого боку.

Світлана БЕРЗІНА, президент Всеукраїнської громадської організації «Жива планета»: «На сьогодні в Україні немає національної програми поводження з відходами, немає програми поводження з відходами і в Києві. Тому будівництво сміттєспалювального заводу може розглядатися тільки як один із напрямів (якщо буде доведено його доцільність) у програмі поводження з відходами, і в жодному разі — не як її вирішення».

Крім того, на будівництво сміттєспалювального заводу піде від двох до чотирьох років. І він не зможе впоратися з усім сміттям у Києві, починаючи від обсягів виробництва й закінчуючи типом відходів, наприклад електротехнічним устаткуванням чи будівельним сміттям.

Загальновизнаними напрямами системи керування відходами у країнах Європи є зменшення утворення відходів, переробка та утилізація. Зменшення утворення відходів — це використання багаторазової тари (наприклад, скляної пляшки) і мінімальна кількість упаковки. Переробка — це повторне використання значної частини твердих побутових відходів, які становлять цінну сировину, — пластик, папір, скло. Для вилучення цінних компонентів зі сміття його необхідно сортувати. Утилізація — спалювання чи поховання на полігонах того, що не можна переробити.

«Неможливо розглядати питання будівництва сміттєспалювального заводу без розгляду сценаріїв керування ТПВ та їх елементів, основним з-поміж яких у всіх цивілізованих країнах є роздільне збирання та переробка. На місцевому і на державному рівнях необхідно створити систему економічних стимулів для тих суб’єктів підприємницької діяльності, які займаються роздільним збиранням і переробкою вторсировини, керуючи процесом поводження з відходами у бажаному напрямі, — вважає Ганна Голубовська-Онисимова, керівник ВЕГО «Мама-86». — У Данії, наприклад, розміщення сміття на звалищах коштує дуже дорого, трохи менше коштує спалювання, а всі операції, пов’язані з повторним використанням або переробкою, підпадають під численні пільги. Має бути створена програма поводження з ТПВ в місті. Це вже давно треба було зробити, і незрозуміло, чому не зроблено досі. Високотехнологічний сміттєспалювальний завод може бути одним із елементів програми, але не треба запрягати воза попереду коня».

За словами Михайла Шпарика, начальника головного управління комунального господарства КМДА, у Києві тільки три жеки в 2003 році запровадили в кількох будинках роздільне збирання сміття як пілотний проект. Відтоді ця справа у Києві, на його думку, не розвивається, бо немає коштів на закупівлю контейнерів для роздільного збирання сміття

Сортувати відходи — вигідно

У Києві нині працюють близько півтора десятка підприємств, які займаються вивезенням ТПВ на полігон №5 і на завод «Енергія». Одна з таких компаній-перевізників — «Грінко» — перед вивезенням відходів на смітник їх сортує, тобто вилучає зі сміття корисні компоненти — вторсировину.

«Наша головна мета — зменшити обсяг відходів, які надходять на поховання, — каже Ганна Таранцова, спеціаліст із керування проектами та програмами «Грінко». — Наша компанія у 2005 році ввела в експлуатацію сортувальний комплекс «Грінко-центр». Відходи, які привозять сюди на сортування, характеризуються високим рівнем вологості та забруднення, неприємним запахом (мається на увазі забруднення харчовими відходами). З відходів такої якості вдається відсортувати не більше 20% вторсировини (пластик, папір, скло, метал). Якщо сміття сортувати на початковій стадії його утворення (тобто населенням), вдається повторно використовувати 50—70% від загальної кількості твердих побутових відходів. Нині «Грінко» частково охоплює центральні райони міста — Шевченківський, Голосіївський, Подільський, а в Печерському районі з початку літа розпочато роздільне збирання відходів на території жеку №607, де мешкає майже 14 тис. жителів (близько 50 багатоповерхових будинків).

Для впровадження проекту було використано контейнери для відходів, які жеки вже мали, та оскільки просвітницька робота з населенням не проводилася, проект із роздільного збирання відходів почав діяти лише тоді, коли його підхопила «Грінко». На звичайні металеві контейнери було наклеєно кольорові наліпки, які вказували: пластик, скло і папір, окремо — для харчових відходів. Ми, звичайно, наполягаємо на використанні закритих контейнерів типу дзвін, які відрізнятимуться кольором від звичайних контейнерів для відходів. Закритий контейнер захистить сміття від намокання під час дощу, відтак якість відходів, що надходитимуть на сортування, буде вищою. До того ж незвичний зовнішній вигляд контейнера приверне увагу населення до роздільного збирання. Населення вже готове до переходу до роздільного збирання відходів, повністю здійснити цей перехід можна за два роки. Уже тепер на території жеку №607 із загального потоку відходів вилучається близько 40% вторсировини, і це лише початок. Необхідно проводити подальшу постійну інформаційну підтримку.

За проектом «Грінко», населення розділяє відходи на два контейнери: перший — для всього, що може бути перероблене (пластик, папір, скло, метал), другий — для харчових і сильно забруднених відходів, куди слід поміщати все, що не може бути повторно перероблене й підлягає утилізації. У цьому полягає первинне сортування. З інших обслуговуваних територій «Грінко» поки що везе на сортування попередньо не підготовлене сміття, але в найближчому майбутньому планується розширення впровадження проекту із роздільного його збирання. Сортувальний комплекс «Грінко-центр» упродовж дня сортує майже 150—200 тонн відходів. Відсортовану вторсировину продають підприємствам-переробникам, що дозволяє їм заощадити на закупівлі первинної сировини. Крім того, на упаковку продукту, зробленого із вторсировини, наносять спеціальне екологічне маркування. У планах «Грінко» також будівництво сучасного полігону для поховання відходів, які не підлягають переробці, — із протифільтраційним екраном та системою вловлювання біогазу. Що ж до законодавчого боку питання, то в європейських країнах діє закон «Про тару і упаковку», суть якого зводиться до внесення виробниками товарів відрахувань у спеціальну організацію, що турбується про утилізацію упаковки і товарів, які стали непридатними, — це так звана дуальна система.

Технології є, впровадження — немає

Проблема зі сміттям у Києві, описана у статті, характерна для всіх міст України. Як уже згадувалося, в Україні немає національної програми поводження з відходами. Немає навіть бази даних про склад і кількість накопичених у країні відходів, оскільки систематично цього питання ніхто не досліджував. Наприклад, у відвалах промислових підприємств, які багато десятків років видобувають корисні копалини, міститься чимало корисних компонентів, — по суті, вони є техногенними родовищами. Та, оскільки правова регламентація процесів збирання, зберігання, обробки, транспортування, утилізації, видалення, знешкодження і поховання відходів потребує вдосконалення, використовують такі відходи нині напівлегально, а в окремих випадках — і взагалі нелегально, оскільки ці відвали є ласим куснем для тих, хто не хоче платити за ресурси.

В Україні існують технології, які дозволяють вирішити питання з накопиченими відходами. Наприклад, розроблена науковим керівником Науково-дослідного центру «Георесурс», доктором технічних наук Олександром Таширевим (Інститут мікробіології та вірусології НАНУ) призначається для детоксикації екологічно небезпечних твердих і рідких промислових відходів, ефективного очищення промислових стічних вод від усіх груп забруднюючих речовин, зокрема від важких металів та радіонуклідів. Завдяки технологіям можна не тільки позбутися токсичних відходів, а й повернути у виробництво значну кількість чорних, кольорових і рідкісних металів.

Ще одна розробка О.Таши­рева — технологія прискореного зброджування твердих харчових відходів, яка успішно функціонує вже чотири роки на українській антарктичній станції «Академік Вернадський»: при застосуванні цієї технології харчові відходи перетворюються до кінцевих нетоксичних компонентів — води, діоксиду вуглецю та метану, який може бути використаний як енергоносій.

За словами вченого, розроблена ним технологія може допомогти зменшити обсяг відходів на полігоні № 5, продовживши термін його експлуатації ще на кілька років, доки не буде побудовано нові полігони та переробні потужності.

«Необхідно істотно посилити вплив екологічних аспектів на політику територіального розвитку не тільки Києва, а й усього столичного регіону, поступово перейти від режиму пожежогасіння до механізмів стратегічного планування, запобігання і прогнозування можливих екстремальних ситуацій, — зазначає Надія Редькіна, зав­сектором екологічної політики НДІ соціально-економічного розвитку Києва. — Сьогодні місцева влада лише формує територіально-цілісний підхід до екологічного планування, нові форми міжвідомчої координації. Актуальною є розробка принципово нових, місцевих форм економічного стимулювання природоохоронної та ресурсозберігаючої діяльності».

На згадуваних слуханнях із питань будівництва сміттєспалювального заводу в Києві деякі чиновники договорилися до того, що потрібно два заводи — на лівому і правому березі Дніпра (!). Чому ж чиновники так борються саме за сміттєспалювальний завод? За чиновницькою логікою виходить, що побудувати завод, на який можна везти все сміття підряд для спалювання без попереднього сортування, простіше, ніж організувати систему роздільного збирання сміття. Можливо, нам потрібен не сміттєспалювальний завод, а сміттєпереробний? А всіх, хто сумнівається в необхідності сортування і переробки відходів, треба возити на екскурсію на київський смітник?

Катерина Борисенко,  Дзеркало Тижня
Фото: Василя АРТЮШЕНКА