Академік Федір Гамор про «тиху війну» в Карпатах та інші наші екологічні біди

28 березня відомому українському вченому-екологу, доктору біологічних наук, професору, академіку Української екологічної академії наук, заслуженому природоохоронцю України, директору Карпатського біосферного заповідника Федору Гамору виповнюється 60 років.

Федір Дмитрович нагороджений орденом "За заслуги" ІІІ ступеня, медалями Міжнародного академічного рейтингу "Золота фортуна", ВДНГ СРСР, Товариства "Знання" та Бещадського парку народового (Польща), почесною відзнакою "Зірка патріота України". Американський біографічний інститут визнав нашого ювіляра "Людиною року-1997".

Федоре Дмитровичу, ви народилися у високогірному, підполонинному селі. Чимало з ваших однолітків, "вийшовши в люди", на відміну від Вас, подалися у далекі світи.

– Я б не наважився дорікнути їм у цьому. У Верхньому Водяному (Вишній Апші) , як і в більшості загублених у горах сіл, у моєму дитячому сприйнятті солодко жилося на той час хіба що завмагам, колгоспним та сільрадівським чинам, дільничному міліціонеру. Мені ж у цьому плані явно "не пощастило" – батько, як і належить, був звичайнісіньким селянином, до того ж із сумнівною анкетою: служив в угорському війську, добровільно здався у полон радянським військам, відсидів кілька літ у сибірських концтаборах. Родина вперто не хотіла вступати до колгоспу, отож з нашого двору забрали останню козу, залишили у користуванні лише чотири сотки землі, не дозволяли заготовляти дрова, збирати хмиз... Радіо на стовпі у центрі Апші громогласно трубило про здобутки колгоспобудівництва, а ми з сестрою невимовно раділи "цеглинці" чорного хліба... З десяток кілометрів до школи, спочатку початкової, відтак восьмирічної і середньої, щоденно долав я у постолах, змайстрованих батьком, взимку – у куфайці, навесні у байковому костюмчику. Але жага знань була нездоланною, а няньо й мама, які читати-писати навчилися самотужки, щиро раділи, що я завше був відмінником...

Саме в ті роки я вперше замислився, чому так важко й безпросвітно живуть мої земляки. І вирішив: для того, щоб розібратися у всьому, обов'язково здобуду вищу освіту, тим паче, що "світить" мені золота медаль. Але для мене її... не вистачило, як чесно зізналася дирекція школи (треба ж було віддячитися завскладами та завмагам!), отож й "намалювали" оту єдину четвірку з російської мови...

Боюся ставити вам наступне запитання...

– Здогадуюся, про що й чому. Ні, російської я не зненавидів, як і тих педагогів, які так несправедливо мене скривдили. Більше того, цією мовою по часі я написав кандидатську і докторську дисертації, опублікував чимало наукових статей у тодішній союзній періодиці. Хоча (цікавий факт) захист моєї докторської, вперше в історії спеціалізованої вченої ради Інституту ботаніки Академії наук України, відбувся українською мовою. Про це заявив на засіданні академік К.Ситник...

А тоді, коли стався той прикрий трафунок, я, як і личить горянину, не опустив руки. По року праці учнем лісника у Великобичківському лісокомбінаті вступив на омріяний біологічний факультет Ужгородського університету вже як стипендіат рідного підприємства. Сюди ж і повернувся через п'ять років, отримавши в тому числі, завдяки моєму славному вчителю професору Василю Івановичу Комендарю, путівку у велику науку. З Раховом поріднився у 1974 році, будучи скерованим на комсомольську роботу.

Цитую за столичним виданням: справи державної ваги Федір Гамор вершить, живучи у маленькому містечку...

— Якщо відверто, то я завжди вважав так: до мегаполісів, звісно, нам далеко, але провінційним Рахів ніхто й ніколи не називав. Навпаки, ще за часів Марії-Терезії йому, в одному ряду з Карловими Варами, Попрадом і Трускавцем, прогнозували долю процвітаючого гірського курорту. (Про що і було видано відповідний декрет). Згадаймо й про інші "статуси" Рахова: "столиця закарпатської Гуцульщини", "гуцульський Париж". Так охрестили місто ще в минулих століттях чужинці, вражені його високою духовною і матеріальною культурою. Свою центральноєвропейську "прописку" Рахів не зраджував ніколи! Але не треба забувати про виклики сьогодення, які, наче та стіна, стоять і перед "гуцульським Парижем", і перед усією Україною. Найперший і найважливіший: необхідність долати стеоретипи мислення і поведінки людини. Бо хіба, м'яко кажучи, це не заскорузлий стереотип: сягнути чогось видатного можна тільки в столиці! Судіть самі: у Німеччині чи Швейцарії невеликі містечка часто-густо стають університетськими, фінансово-банківськими і культурними центрами. Хіба швейцарський Давос набагато більший за Рахів? Або Вадуц у Ліхтенштейні? Я твердо переконаний, що й український Рахів, особливо ж враховуючи його географічне розташування, просто небом приречений для важливих місій. Спочатку декому здавалося дивним: у карпатській глибинці скликаються міжнародні науково-практичні форуми, сюди приїжджають вчені зі світовою славою. Більше того – успішно розв'язуються надскладні міжнародні проблеми! Для прикладу: на одній із таких конференцій ще в 1998 році розглядалися питання сталого розвитку в Карпатському регіоні, урядам карпатських країн було рекомендовано розробити і підписати Карпатську конвенцію. І такий документ у формі рамкової конвенції "Про охорону і сталий розвиток Карпат" був схвалений в 2003 році у Києві й згодом ратифікований парламентами усіх країн Карпатського регіону. Отже, саме завдяки ініціативі "маленького містечка" карпатська проблематика набула європейського звучання, відкрила великі нові горизонти міжнародної співпраці... Таких прикладів я міг би навести безліч. Скажу тільки, що можливості Рахова, на жаль, недооцінюються. А слід би невідкладно розробити і прийняти урядову програму з його благоустрою та розвитку, передбачивши спорудження у географічному центрі Європи постійно діючого виставкового комплексу для демонстрації досвіду збереження природи та сталого розвитку в європейських країнах. У першу чергу тих, що належать до Карпатського єврорегіону... До речі, ця наша ідея уже знаходить порозуміння в генеральних консулів Угорської Республіки в Ужгороді Йожефа Бочкаї та Чеської Республіки у Львові Давіда Павліти. Не виключено, що Рахів таки дочекається слави українського "екологічного Давоса"!

Прихід у Карпатський біосферний заповідник, вважає дехто, став для вас моментом істини.

– Майже за чверть століття у ролі незмінного керівника цієї природоохоронної, науково-дослідної установи вдалося разом з її чудовим колективом зробити чимало корисного як для збереження природи, так і для розвитку краю. Але треба пам'ятати, що перед тим, як я став директором Карпатського державного заповідника (1987 р.), тут не було ні міжнародного визнання, ні якихось особливих досягнень в природоохоронній чи науковій сферах. Навпаки: руба стояли питання дотримання режиму охорони та використання унікальних природних екосистем, репрезентативності території заповідника, наснувався вузол конфліктних ситуацій, пов'язаних із полонинським господарством, Долиною нарцисів тощо. На критичні виступи у пресі, зокрема професора Василя Комендаря, Державний комітет УРСР з охорони природи у спеціальній постанові визнав роботу дирекції Карпатського державного заповідника незадовільною. Директора відправлено у відставку, а Мінліспром УРСР передав заповідник із свого безпосереднього підпорядкування в управління виробничому лісозаготівельному об'єднанню "Закарпатліс". Мене, як "людину Комендаря", кидають всупереч думці Мінліспрому УРСР буквально на "амбразуру" для виправлення ситуації... Природоохоронцям, як теоретикам, так і практикам, добре відомо, що у всьому світі існують конфлікти інтересів між тими, хто оберігає природу, і тими, хто її безжально експлуатує. Ці тенденції особливо гостро проявляються у депресивних регіонах, до яких, на жаль, належить і територія, де розташований заповідник. Тому для розв'язання непростих проблем потрібно було шукати нові підходи. Для цього мені пригодились набуті раніше знання та досвід попередньої роботи. У свої (на той час) тридцять з гаком років я встиг стати кандидатом наук, підготувати до захисту докторську дисертацію, попрацювати першим секретарем райкому комсомолу, секретарем парткому великого сільськогосподарського підприємства, заступником голови райвиконкому, головою районної організації Товариства охорони природи тощо. Мав чітко сформоване під час навчання в Ужгородському університеті, під науковим керівництвом професора Комендаря, бачення екологічних проблем господарювання у Карпатах. Отож найпершою сходинкою осягнення моменту істини стали пошук компромісів у розв'язанні назрілих проблем охорони та використання природних ресурсів, відтак – підвищення ролі заповідника як екологічного та наукового центру в Карпатському регіоні, розробка та впровадження еколого-економічних механізмів господарювання і, що особливо важливо, формування екологічної культури населення. В процесі цієї непростої роботи було чимало успіхів, невдач та справжніх курйозів. Наприклад, коли я звернувся 1992 року до керівництва краю за підтримкою щодо створення всеукраїнського екологічного науково-популярного журналу "Зелені Карпати", мотивуючи це необхідністю активізації еколого-освітньої роботи, то мені з іронією відповіли: "Ви що, хочете з Рахова зробити Нью-Васюки?. Але журнал уже 17 років виходить у світ як орган Міністерства екології та природних ресурсів України і робить чимало корисного для популяризації рідного Закарпаття у світі. Чимало суперечок виникало і під час оцінки причин та наслідків катастрофічних паводків у Карпатах. Мої аналітичні публікації на сторінках центральних та зарубіжних ЗМІ викликали неоднозначну оцінку у владних кабінетах. Але саме ці матеріали, як і резолюція зорганізованої у Рахові в 1999 році міжнародної науково-практичної конференції "Екологічні та соціально-економічні аспекти катастрофічних стихійних явищ (повені, селі, зсуви) у Карпатському регіоні", привернули увагу громадськості та лягли в основу розробки й прийняття Закону України "Про мораторій на проведення суцільних рубок на гірських схилах в ялицево-букових лісах Карпатського регіону" та Комплексної програми протипаводкового захисту на Закарпатті.

На думку багатьох природоохоронців, Карпати перебувають нині у стані "воєнної облоги".

– На жаль, заперечувати такому твердженню важко. Незважаючи на невпинно зростаючу кількість природоохоронних законів та служб, руйнація гірських екосистем не припиняється. Лісозаготівлі й далі проводяться здебільшого шляхом хижацьких суцільних рубок та тракторного трелювання деревини. Крах деревообробних підприємств, вивіз за кордон кругляка та пиломатеріалів призводить до негативних, до кінця ще не осмислених суспільством наслідків. Але це далеко не всі загрози... Відсутність системи збору, складування та утилізації сміття, особливо пластикової та поліетиленової тари, низький рівень екологічної свідомості та організаційно-розпорядчої роботи у гірських поселеннях призводить до того, що на кожному кроці з'являються сміттєзвалища, а річки і потоки стають справжніми сміттєпроводами. Майже скрізь не працюють очисні споруди...

Нечуваного розгулу набуває браконьєрство, через яке чисельність мисливських видів фауни знаходиться на надзвичайно низькому рівні. Цим, без перебільшення, злочинам важко протидіяти навіть у заповіднику! Скажімо, "лозинські" місцевого "розливу" через мисливське товариство "Грінвуд" незаконно прихопили в безоплатну оренду на 25 років майже дві тисячі гектарів території Карпатського біосферного заповідника, де законом полювання суворо заборонено. Та суди навіть після звернення прокуратури чомусь не скасовують ці незаконні рішення. Чи інший кричущий приклад цинізму: нещодавнє широкомасштабне полювання у самому ядрі Мармороського заповідного масиву. Як не прикро, але організатором цього "дійства" виявився один з інспекторів заповідника. І коли, маючи неспростовні докази скоєного злочину, адміністрація звільнила його з роботи і скерувала матеріали до правоохоронних органів, у суді порушили справу проти... директора за "незаконне звільнення"! Це би могло видатися навіть смішним, якби не ще один насторожуючий факт: саме в цей період у Верховній Раді України зареєстровано законопроект, яким передбачається скасування норм щодо заборони полювання у біосферних заповідниках. Тому не дивно, що, за офіційними статистичними даними, чисельність оленя в усіх мисливських угіддях Закарпаття ледь-ледь сягає за одну тисячу голів. Це мізер. До прикладу, на території німецького національного парку "Ейфель" (поблизу міста Бонн), який мені довелося відвідати нещодавно у складі української делегації, на площі десять тисяч гектарів зустрічається 1100 тих же оленів. Адміністрація парку щорічно шляхом селекційного відстрілу добуває по триста голів. Дієтичне м'ясо передається у місцеву торгову мережу, де пересічний громадянин може його вільно придбати. А що можемо в цьому плані сказати про Закарпаття?

Цікаві парадокси: з одного боку, придбати шмат високогірної земельки претендують все більше й більше заїжджих товстосумів, що мало б свідчити про престижність життя-буття у Карпатах, з іншого боку, з'явилися навіть неосупротивники Закону України "Про статус гірських населених пунктів".

– Все це тільки відгомін "тихої" війни у горах. Тут панує такий земельний "дерибан", таке непродумане облаштування псевдотуристичної інфраструктури, що заповідні праліси, образно кажучи, трясуться од страху! Красномовним є приклад оспіваного, опоетизованого в народних переказах Драгобрата, де нині безсистемно здійснюється забудова та вирубування дерев на верхній межі лісу. На думку експертів, ця унікальна місцина вже втратила не тільки екологічну цінність, але й будь-яку привабливість для серйозних інвесторів. Якщо 15 років тому Драгобрат ще розглядався як потенційне місце для проведення зимової Олімпіади (колись про це я опублікував статтю на сторінках газети "Голос України"), то зараз про це уже ніхто і не згадує. Прикро, але подібну долю "доброзичливці" готують і для гори Петрос. Рекреаційне перевантаження найвеличніших карпатських вершин, їхнє засмічення, джипінги у горах і особливо приватизація полонин, сотні гектарів яких вирвано навіть із складу біосферного заповідника й роздано заїжджим ділкам, – це ті страшні рани довкілля, які ще довго будуть кровоточити.. Правда, завдяки конструктивній позиції прокуратури та адміністративних судів, незаконно приватизовані земельні ділянки у межах біосферного заповідника зараз повертаються для їх цільового використання, тобто для природоохоронних цілей та ведення традиційного полонинського господарювання, підтримка якого відповідно до Указу Президента України та Закону України "Про природно-заповідний фонд" належить до важливих завдань Карпатського біосферного заповідника.

Невпинний наступ на законні права гірського населення набирає найрізноманітніших відтінків. Навіть із трибуни міжнародної конференції з проблем сталого розвитку гірських регіонів Європи, що проходила минулоріч в Ужгороді, директор Інституту регіональних досліджень НАН України Василь Кравців несподівано порушив питання про скасування пільг для горян, передбачених Законом України "Про статус гірських населених пунктів в Україні", зокрема щодо доплат до пенсій та зарплат. Хочеться вірити, що це тільки суб'єктивна думка людини, яка не народилася в горах і намагається, стоячи навшпиньки, дивитися на них звисока...

Про те, яким є сучасний горянин, що йому болить, чого потребує, ви знаєте, так би мовити, з перших уст...

– Все, що я робив і роблю, всі мої успіхи і здобутки були і є спрямовані на благо земляків, з якими я розділив (кров од крові, плоть од плоті) єдину долю. У горах й донині (дарма, що ХХІ століття!) на кожному кроці зустрінеш безробіття і злидні. Тут легко дихається, але важко живеться. Проте ловлю себе на думці, що всі ми давно змирилися й з цим стереотипом. Саме про самодостатність жителів карпатських верховин я мріяв, розробляючи свого часу проект еколого-економічного та соціального розвитку гірської Рахівщини, передбачаючи тут створення, згідно з діючим законодавством, спеціальної еколого-економічної зони, де б у формі експерименту на певний час було впроваджено податкові та митні пільги, особливий режим кредитування та іноземного інвестування. На жаль, Верховна Рада не дослухалася тоді до наших пропозицій, побоюючись за наповнюваність бюджету. Але, як бачимо, держава від того багатшою не стала...

Є ще одна гірка правда: ціна сотки землі, на якій споконвіків самовіддано трудяться мої земляки, неймовірно зросла Але і з цього користають не вони, а ті ж заїжджі ділки-гендлярі, для яких і самі горяни, і їхні традиційні цінності – справа, так би мовити, десята. Їм би тільки добряче заробити, а після них хоч потоп. І часто-густо так і стається. Горяни залишаються наодинці з понівеченою природою, "прихватизованими" полонинами, які навіть за недружелюбних режимів використовувались для випасів громадської худоби. Та навіть за такої безвиході люди шукають і знаходять шмат хліба насущного, бодай за кількома кордонами. А вертаючи з далеких доріг, вперто облагороджують рідну землицю...

Про євроінтеграцію сьогодні багато говорять і пишуть. Часто-густо вона так і залишається на папері. Чи не кожен ваш крок зі зміцнення авторитету Карпатського біосферного заповідника завершується "проривом" у Європу і світ!

– І справді, внесення підготовленої Карпатським біосферним заповідником (спільно із словацькими колегами) номінації "Букові праліси Карпат" до переліку об'єктів Всесвітньої природної спадщини ЮНЕСКО стало воістину блискучим здобутком України у природоохоронній та науковій сферах. Тричі, згадаймо, Комітет міністрів Ради Європи, вислухавши позитивні доповіді експертів про діяльність КБЗ (1997, 2002, 2007 роки), приймав рішення про нагородження його європейським дипломом. Серед численних наших "проривів" – резонансні міжнародні науково-практичні конференції та зреалізовані різноманітні міжнародні проекти за участі Світового банку та Глобального екологічного фонду, Швейцарської наукової фундації, Німецького фонду охорони природи (DBU), Голландського королівського товариства охорони природи, Програми розвитку ООН в Україні, Світового фонду природи (WWF) тощо.

Тішуся також, що завдяки КБЗ налагоджено результативну транскордонну співпрацю з румунськими сусідами. Пригадую, як у 1996 році, на запрошення Союзу українців Румунії та Екологічного союзу Мараморощини, зорганізована мною делегація Рахівщини по залізничних шпалах, пішки перетнула українсько-румунський кордон у Діловому. І як вся громада села Валя-Вешиулуй хлібом- сіллю (зі сльозами на очах) зустрічала своїх сусідів після сорокарічної розлуки. За моєї пропозиції, висловленої того ж року на зустрічі керівників Закарпаття та Марамороського повіту Румунії, створено (на площі понад 150 тисяч гектарів) румунський природний парк "Гори Марамуреш". За подаровану ідею, а токож "за особливий внесок у транскордонну екологічну співпрацю" мені присвоєно звання почесного громадянина міста Вішеу-де-Сус.

Я твердо переконаний, що європейську взаємовигідну співпрацю вже не зупинять будь-які перепони. Ось і нещодавно нами розроблено та подано до міжнародного фонду "Німецька кліматична ініціатива" (спільно із німецьким Університетом сталого розвитку, м. Еберсвальде) проект на тему "Пом'якшення негативних наслідків кліматичних змін шляхом збереження біорізноманіття та старих лісів в Українських Карпатах"...

Ви є зразком сучасної успішної людини. Які секрети вашого успіху?

– Ну, які тут секрети... Звісно, упродовж службової, наукової кар'єри доводилося не раз-не два заглядати у власну душу, замислюватися над тим, як живеш, куди рухаєшся. Вміти чітко визначати життєві орієнтири, покладатися лишень на самого себе і вперто йти до мети – цього мене навчили у ранньому дитинстві. Я ніколи не прагнув "блату", не ховався під "дах" покровителя, цурався дифірамбів, розвінчував ті чи інші стеоретипи. Колись в одній з публікацій мене назвали "типовим закарпатським трудоголіком". Я людина скромна, але з цим приписом в деякій мірі погоджуюся.

Ну, не вмію я працювати, не натерши, в тому числі інтелектуальних, мозолів. Але і в цьому я не оригінальний, так роблять всі, хто народився і живе в горах. І тому тут перемагають, незважаючи навіть на найщільніші облоги. Прорвемося і цього разу.

Василь Кухта, zakarpattya.net