Україна в Антарктиці: скільки триватиме «полярна зима»?

З 2 по 13 червня цього року Україна приймала консультативну нараду держав — учасниць Договору про Антарктику. Як ведеться в нашій країні, ця важлива міжнародна подія залишилася поза увагою як вищих державних достойників, так і мас-медіа. А тим часом Україна залишається повноправною антарктичною державою (однією з усього лише 28 у світі). Міжнародний полярний рік відчутно «розворушив» нечисленну, але дуже активну спільноту вітчизняних полярників.

На перший погляд, Україна настільки далеко від Антарктиди, що розвиток вітчизняних полярних досліджень може видатися забаганкою мрійників-науковців, яким кортить мандрувати за державний кошт, або суто політичним іміджевим проектом. Насправді ж бути антарктичною державою не лише престижно, а й прибутково. Південний океан через складні природні умови пізніше, ніж теплі моря, став жертвою хижацької експлуатації, тому ступінь збереження фауни й флори там значно вищий за середній по планеті. Видобуток живих ресурсів антарктичних морів є дуже прибутковим бізнесом. Українська РСР у 1980-х роках входила до «топ-10» світових риболовецьких держав, і ледь не половину вилову давала Антарктика. Нині ми змістилися до третьої десятки, але все ж таки в «топ-30» свої позиції тримаємо — дай Боже, щоб так і в інших галузях!

Південний океан — це насамперед величезні запаси криля. Сьогодні щороку видобувається близько ста тисяч тонн цього майже чистого білка, і, за оцінками, у найближчі роки вилов криля може збільшитися в 5—10 разів! А є ще іклач — велика хижа риба з делікатесним смаком, льодяна риба і нототенія, і ще до десятка промислових видів.

Південний океан не належить жодній державі, отож нікому не сплачується мито чи інша плата за вилов цінних біоресурсів. Регулює вилов, аби він не перетворювався на браконьєрство, АНТКОМ — Міжнародна комісія з охорони антарктичних морських живих ресурсів. Але є важлива умова: видобувати біоресурси в Антарктиці мають пріоритетне право держави, які регулярно здійснюють там наукові дослідження й надають отримані дані для вільного використання міжнародній науковій спільноті. Таким чином, навіть просто з огляду на вітчизняне океанське рибальство та його майбутнє, утримання Україною власної наукової антарктичної станції, фінансування дослідницьких проектів в Антарктиці та участь у роботі міжнародних «антарктичних організацій» (внески!) цілком виправдовується.

Однак головне — майбутня доля Антарктики. Термін дії нинішньої Угоди про Антарктику, яка робить білий континент власністю всього людства, а не окремих урядів, закінчується чи має бути переглянуто в 2043 році. У деяких країнах, навіть лідерах антарктичних досліджень, уже точаться розмови про майбутнє угоди, про претензії при можливому розділі Антарктики. Антарктида приховує велетенські запаси вуглеводнів та інших корисних копалин, і право долучитися до їх потенційного видобування в майбутньому прагне мати кожна держава. Зрозуміло, що участь у діленні майбутнього «крижаного пирога» братимуть виключно ті, хто вже «застовпив» собі ділянку південного континенту або право добувати рибу та криль у Південному океані, тобто 28 консультативних держав — власників антарктичних станцій. Зокрема й Україна. Звичайно, ці розмови непокоять тих, хто вважає, що Антарктика має назавжди залишатися світовим недоторканним заповідником.

Для більшості вчених Антарктика передусім є унікальною природною лабораторією, дослідницьким полігоном, рівного якому на планеті немає. Тут виживає зовсім небагато видів тварин і рослин, проте вони утворюють повноцінні екосистеми з усім різноманіттям зв’язків між компонентами. Це своєрідна ідеальна спрощена модель, яка дає змогу краще зрозуміти функціонування всієї біосфери. Якщо ж хтось і любить Антарктиду більше за біологів, то це кліматологи й фахівці з фізики атмосфери. Глобальні зміни клімату, які в помірних широтах поки що ледь відчутні, у полярних регіонах вже помітні неозброєним оком і відбуваються дуже швидко. Щоб побачити їх, достатньо порівняти нинішні космічні знімки льодовиків та десять років тому. Отже, аби збагнути, що чекає Європу чи Америку через кілька десятиріч, і встигнути підготуватися до змін, кліматолог мусить їхати до Антарктиди і в темряві полярної ночі знімати дані з приладів на засніжених метеомайданчиках. А для фізиків ближнього космосу Антарктида — це «континент під дірявим небом», тобто місце, де було знайдено відому кожному школяреві озонову дірку. Дослідження атмосфери над Антарктикою дають змогу побачити, що чекає нас в разі подальшого нищення озонового шару, а відтак вчасно отримати попередження про розширення озонової аномалії.

Україні належить одна антарктична станція — дещиця порівняно з антарктичними службами США, Росії, Великої Британії, Австралії. Однак її розташування є унікальним — станція «Академік Вернадський» примостилася на самісінькому краю озонової аномалії і при пульсаціях озонової дірки опиняється то під захистом озонового шару в стратосфері, то під нещадними потоками ультрафіолету. Жодна інша полярна станція не займає подібного «прифронтового» положення в районі Антарктичного півострова.

Іноземні колеги готові прийти на станцію «Академік Вернадський», а через неї і в Україну, з новітніми приладами та методиками, своїми напрацюваннями, урешті зі своїми грішми. Хоча спробували було запропонувати Україні великий спільний проект іспанські гляціологи Адольфо Ераза та Кармен Домінгес, які своїм коштом дісталися Аргентини, а потім української антарктичної станції, щоб там отримати «відлуп», — так для них «не знайшлося човна», аби розмістити обладнання для вимірювань на прилеглих до станції островах. Не менша наполегливість знадобилася чехам, щоб після майже зруйнованого нашою стороною спільного українсько-чеського експерименту бодай отримати (через три роки!) назад своє ж власне устаткування і дані...

Отже, як буває у вітчизняній історії, отримавши унікальний шанс інтегруватися у світову науку, Україна не поспішає ним скористатися. А вітчизняний учений, намагаючись дістатися станції «Академік Вернадський» з міжнародним проектом і вступаючи в контакт із Національним антарктичним науковим центром, почувається справді «на краю дірки», тільки вже не озонової, а швидше чорної в цілком космічному значенні — об’єкта, в якому безслідно зникають проекти, ідеї, наукові напрями. І наші з вами бюджетні кошти.

Національний антарктичний науковий центр (НАНЦ) Міністерства освіти і науки України — установа, створена свого часу з метою забезпечити логістику українській антарктичній станції, підтримати наукові дослідження в Антарктиці. НАНЦ — єдина структура, уповноважена державою професійно опікуватися дослідженнями на білому континенті. З найвищим статусом («національний») та двадцятимільйонним бюджетом на 2008 рік. І з «величезним» науковим потенціалом: три кандидати і жодного «штатного» доктора наук. З директором — відставним військовим, кандидатом технічних наук, та трьома заступниками, з яких один — з логістики — у штаті, а два — з науки — за сумісництвом, у вільний від основної роботи час. Із власним науковим виданням з гордою назвою «Український антарктичний журнал», із імпакт-фактором, що дорівнює... навіть не нулю! Журнал просто не реферується жодною з міжнародних інформаційних систем, тобто для світової науки опубліковані там праці просто не існують.

Але для працівників НАНЦ подібна «дрібничка» не є істотною порівняно, наприклад, із можливістю друкувати в одному номері журналу по п’ять статей одного автора — «нехай гірше, аби більше». Взагалі, запитання про публікації в міжнародних журналах, про імпакт-фактори видань та індекси цитування співробітників вважають у НАНЦ майже непристойними. Те, що офіційно є відкритим конкурсом дослідницьких проектів, давно перетворилося на закритий «міжсобойчик» з розподілу наших із вами грошей. Цинізм цього розподілу зашкалює навіть за мірками до всього звичних вітчизняних наукових установ — так, звичайною практикою є відмова фінансувати проект на підставі начебто «подання аналогічного проекту» якоюсь іншою установою. Зазвичай при прямому зверненні до названого у відмові інституту з’ясовується, що ніякого проекту звідти не подавали.

Але що там окремі проекти — значно цікавішою є доля Державної програми досліджень в Антарктиці на 2002—2010 роки. Цей документ затверджено постановою Кабміну. На його підставі НАНЦ отримує держбюджетне фінансування, і зміни до нього також мають бути погоджені з урядом. Це — в теорії. На практиці текст держпрограми вже як мінімум тричі (!) керівництво НАНЦ змінювало без погодження з Кабміном. З програми вилучено та змінено цілі розділи, що фактично означає незаконне перепрофілювання значних бюджетних коштів. Спробуйте знайти на сайті НАНЦ цей документ — замість тексту держпрограми, побачите пропозицію «за подробицями звертатися до керівництва НАНЦ». Втім, «відкритість» НАНЦ поступається хіба що його «науковим досягненням» — де ще ризикнуть виштовхати за двері тележурналіста, який прийшов знімати для науково-популярної програми відкрите (!) й анонсоване на сайті НАНЦ засідання науково-технічної ради? Де ще на письмовий запит Національного екоцентру щодо порушень Україною конвенцій з біобезпеки в Антарктиці можуть офіційно відповісти, що «в Україні діє понад 5 тисяч громадських організацій, і НАНЦ не має часу з ними листуватись»?..

Попри віддаленість та екстремальність умов, Антарктика стає чимдалі популярнішою як туристичний регіон. Полярні тури на комфортабельних лайнерах купує дедалі більше людей, хоч їхня мінімальна ціна п’ять-шість тисяч євро без вартості перельоту до Аргентини. Туристів на береги білого континенту вабить фантастичність ландшафтів і передусім незайманість дикої природи, не спотвореної цивілізацією. Де ще до вас довірливо підійдуть десятки пінгвінів, які не просто не бояться людини, а вважають себе єдиними господарями заполярних узбереж. Вони допитливо смикатимуть вас за одяг, намагаючись збагнути природу незнайомого об’єкта. Відчуття від такого розчинення у справжній дикій природі варте для жителя мегаполіса будь-яких грошей, тому ринок антарктичних турів вважається одним з найперспективніших. На жаль, поки що українські туроператори не долучилися до цього ласого сегмента ринку, хоч можливості для цього є. Також досі не використовується можливість фінансувати бодай частину витрат української антарктичної станції за рахунок її відвідин туристами.

Якщо для зимівлі на УАС відбирають дюжину мужніх полярників, які проходять перевірку за майже космічними нормами, то під час короткого антарктичного літа станцію заповнює натовп так званих сезонних дослідників, відібраних керівництвом НАНЦ за тільки йому відомими критеріями. Звісно, серед них трапляються й справжні вчені, однак чималий відсоток становлять ті, кого інакше як туристами не назвеш — це люди, чиї наукові інтереси дуже далекі від Антарктиди, тому вони вигадують досить комічні «наукові» теми для «халявного» полярного туру. Наслідки такої «туристичної політики» вже даються взнаки: так, експедиція 2008 року ще по дорозі до Антарктиди втратила одного «полярника», який так зловживав алкоголем під час трансатлантичного перельоту, що далі його не пустили лікарі...

Ситуація, описана вище, є очевидною для більшості вітчизняних учених, бодай трохи пов’язаних із полярними дослідженнями. Тому на конференції, присвяченій суто науковим питанням, виникали гострі дебати стосовно майбутнього українських досліджень в Антарктиді та щодо необхідності реформувати існуючу систему дер­жавної підтримки полярних наукових робіт.

На думку більшості вчених, Україні з її досить обмеженим науковим бюджетом є резон підтримувати в Антарктиці лише ті наукові програми, які, по-перше, не можуть бути виконані ніде, крім Антарктиди, і, по-друге, — здійснюються в міжнародній кооперації та обов’язково мають вихід на авторитетні міжнародні журнали та конференції. До експертизи вітчизняних полярних проектів пропонується залучати експертів з країн Євросоюзу та Росії, які є визнаними фахівцями у своїх наукових напрямах. Присутні на конференції іноземні вчені, зокрема керівник наукових програм Британської антарктичної служби професор Алан Роджер, висловили готовність допомогти з експертизою українських проектів, доки ми самі не набудемо достатнього досвіду для цього. Звичайно, важко обійтись і без організаційних змін — за всього бажання НАНЦ, невеликий підрозділ при МОНУ, не здатний забезпечити весь необхідний обсяг робіт для подальшого прогресу та розвитку вітчизняних полярних досліджень. Обговорювалися насамперед дві ідеї — створити Національний інститут полярних досліджень (за зразком знаменитого німецького Інституту Альфреда Вегенера) як координуючу наукову установу або Національну полярну агенцію (за прикладом Національного космічного агентства України). Але в одному всі були згодні: хай як називатиметься нова установа, вона не має бути монополістом, аби не повторити сумний шлях НАНЦ. Сьогодні необхідні система розподілу функцій та зовнішнього контролю, прозорість в ухваленні рішень та відкритість структури. І вирішувати увесь комплекс проблем, що накопичувалися роками, потрібно негайно: нинішня багатостраждальна держпрограма досліджень в Антарктиці закінчується у 2010 році, і вже гостро стало питання: хто й на яких засадах розроблятиме національну програму на наступні десять років?

На науковій конференції в Києві було ухвалено рішення про заснування Українського полярного товариства. Створення професійного середовища, його активна позиція, без сумніву, сприятимуть поліпшенню ситуації з визначенням пріоритетів досліджень в Антарктиці та розвитку принципів прозорості та демократії в сучасному українському суспільстві. Самоорганізацію наукової громади визнано одним з головних шляхів виходу з нинішньої кризи. Українське полярне товариство не претендує на підміну функцій НАНЦ — навпаки, готове надати підтримку фаховою експертизою, водночас здійснюючи громадський контроль за діяльністю чиновників. А час покаже, чи виявляться НАНЦ та МОНУ готовими співпрацювати з професійною спільнотою фахівців. Тим часом хочеться вірити, що довга «полярна зима» у вітчизняних антарктичних дослідженнях закінчується.

Олександр ЗАКЛЕЦЬКИЙ, ДЗЕРКАЛО ТИЖНЯ