Ініціатива знизу, бо хата не скраю

В країні триває ініційована президентом Віктором Ющенком Всеукраїнська акція „Озеленення країни — спадщина для майбутніх поколінь”. Як рапортують, наприклад, закарпатські видання, станом на 15 листопада в різних районах Закарпатської області вже висаджено близько 90 тисяч дерев і декоративних кущів. Багаторічні рослини висаджують у скверах та парках, на подвір’ях медичних, спортивних, навчальних закладів, у селах, в місцях вирубок лісу. Як водиться, на сторінках різних газет – від національних до районних - фотосесії чиновників різних рангів, що вийшли на суботники і завзято працюють лопатами. Смішно, чесне слово. Так віддає від цього радянською „показухою” – прийти, сунути в заздалегідь підготовлені ямки пару саджанців, попозувати під фото- та телекамерами, і відчалити із почуттям зробленої шляхетної справи. А на справді варто задатись питанням: якби чинуші різних рангів, від найменшого до найвищого, у свій робочий час не займалися б бурною імітацією діяльності, а робили те, що від них вимагається, то чи потрібні б були ці „суботники”? Вийди на вулицю будь якого міста – розбиті тротуари (щастя, якщо хоч центр замощений), по узбіччям доріг – бруд та сміття, каналізаційні люки відкриті, ліхтарі вночі світять, добре, якщо хоч кожен третій... Кожен впізнає у цій картині своє рідне місто. Рідне моє Берегово (хоч мені миліший Берегсас), наприклад, підпадає під нього повністю – варто ще додати смердючий канал Верке, про який вже й згадувати ганьба, скільки про нього у нас писано, а справа ніяк не покращується. А ще купу автомобілів, яких у цьому маленькому місті розвелося неймовірно багато, і немає місця, де б „залізні коні” поступилися пішоходам чи велосипедистам – навіть бруднющі каміони пруть через центр міста. Мало того – цей залізний потік часто не зупиняється навіть на „зебрах”, тож переходити дорогу є для пішоходів справою, небезпечною для здоров’я, а то й життя. При цьому світлофор у місті аж один, а „лежачих поліцейських”, які примушують всіх без винятку знизити швидкість, можна перерахувати на пальцях однієї руки.

„Чорні квартали” для білих людей, або „Албанський варіант”

А наші двори? Не казатиму за всі, але більшість з них нагадує мені бачене в Америці з вікна автомобілю. Там і у доволі заможних містах є квартали, куди ніхто не радить заходити – максимум, можна проїхати на великій швидкості. Їх пошепки звуть „чорними”, бо нині в США заборонено негативно відгукуватись про темношкірих. Та нікуди від факту не дітись – саме заселені бідними „афроамериканцями” мікрорайони є кварталами, засипаними сміттям, із вибитими вікнами у під’їздах, розбитими ліхтарями тощо. Ну, точно як у нас майже скрізь! Тільки є одна різниця – в американських „гетто” живуть злиденні негри, переважно без освіти, без постійної роботи, без жодних райдужних перспектив на майбутнє. Навіть поліцейські патрулі заїжджають туди із острахом – можна натрапити на кулю наркоторгівця. У нас же в подібних „гетто” почасти живуть люди із освітою, або принаймні із грішми – чиновники, інженери, базарні торговці, робітники. Чому так живуть? Бо звикли! Швиденько добратись із квартири на роботу (часто – автомобілем, хай і за якійсь кілометр), потім – назад, і очі б нічого не бачили. Чистий „албанський варіант” – як я дізнався цього літа, у сучасних албанців те ж саме – вдома „вилізана” квартира або хата, за домом – сміттєвий кошмар. І тут маємо перетинання двох проблем. З одного боку, населення (не повертається язик назвати його суспільством) абсолютно байдуже до того, що його оточує – до бруду, до безладу, до сутінків на вулицях, до бродячих собак, до щурів... Максимум – чортихнутись, і помріяти про чистоту та порядок на європейських вулицях. З другого боку, обрана цим населенням влада також задоволена – народ нічого не вимагає, вона практично нічого й не робить. Ну, хіба що напередодні чергових виборів. Або ж під час вищезгаданих акцій – щоб продемонструвати особисту участь у покращенні нашого життя. Решту часу можна нарікати на безгрошів’я – мовляв, ну немає грошей ані на ремонт доріг, ані на нові люки, ані на догляд за деревами. Дивна картина – обсяги виробництва ростуть, нібито вже й про безробіття забулось, у містах нині є робота практично для всіх, хай і за доволі низьку зарплату (та це – інша тема). Відповідно, зростають обсяги відрахувань у бюджети. А грошей все нема та нема! І тільки згодом дізнаєшся про чергові викривання з боку КРУ та інших правоохоронців. Виявляється, кудись не туди йдуть мільйони гривень, і відчуваєш, що виявлені правопорушення – лише верхівка корупційного айсбергу.

Чия хата не скраю?

Подекуди відчуваєш справжній відчай від картини повної безнадії. Хочеш бігти туди, де все налагоджено, облаштовано, де просто живи, працюй та радій життю. Та охолоджуєш себе: чи ми там потрібні? І головне, хіба це чесно – кинути свій, у широкому розумінні, дім, де ти господар, аби піти у прийми в чужий дім? Може, краще у своєму прибратись? На жаль, такі думки приходять далеко не всім – бо інакше не довелось би писати цю статтю. Але позитивні виключення є, і ось один, але дуже яскравий приклад. В домі, де я мешкаю, знедавна поселився новий сусід. Як водиться, відразу затіяв серйозний ремонт. Але не обмежився власною квартирою – зайнявся наведенням порядку біля під’їзду, а згодом й за самий під’їзд взявся. Це було дивно, бо не часто в нас побачиш людину, яка робить щось за межами свого житла. Та ще більше здивувало, коли він почав рити ями з іншого боку будинку, там, де гомонить проїжджа частина. Колись тут була широка дорога. У часи занепаду перших років нашої незалежності її перерили, і згодом на місті траси виріс цілий ліс з бур’яну та кущів. Коли ситуація в країні покращилась, дорогу відновили. Біля дому виклали бордюром неабиякий шмат колишньої проїжджої частини, завезли землі, і... забули. Певно, планувалася якась алея, аби хоч трохи захищати мешканців будинку від шуму та пилу, що підіймається машинами. Та справа не пішла. На завезеній землі розрослися все ті ж бур’яни та й кущі, а поміж ними, звісно, почало накопичуватись сміття. Більш того, так і не створена алея поступово перетворилась на стихійну автостоянку. А ще під вікна будинку стали паркуватись численні автобуси, що возять туристів до знаменитого берегівського термального басейну. І якось всі звикли до цього всього, як звикаєш до будь якої Руїни.

Аж допоки цієї осені не почав новий мешканець будинку рити ями. Я з цікавості запитав, що робить – виявилось, не бажаючи бачити під своїми вікнами автобусів, застовпив частину „алеї” і вирішив висадити пару кущів. Слово за слово, і разом дійшли до думки, що непогано б усю ту потенційну алею зробити реальною. Не один день йшла підготовча робота, яку переважно й зробив Владислав Горват, житель Нового Села Виноградівського району, що придбав житло у Берегові. Де не сам копав, винаймав робітників (своїх земляків, до речі). Трохи допомогли ми, автор цих строчок та мій товариш і сусід, читачам ХВ відомий як Алекс Брут (обидва - журналісти, які цьогоріч заснували громадську організацію „Чистий Берег” саме для вирішення нагальних місцевих проблем). Долучився й активіст міської Партії Зелених Володимир Шуренко. Володя й мешкає далеко від нас, але як ідейно „зелений”, не міг відмовити у допомозі. У вирішальний день 17 листопада, коли ями були готові, саджанці завезені (їх видобув один з мешканців мікрорайону на ім’я Сергій), організували справжній суботник – без офіціозу. Владислав привіз свого сина Віктора та племінника Степана, однолітків, учнів 7-го класу. Двоюрідні брати працювали на рівні із дорослими. Такої заповзятості у підлітків тепер не часто побачиш... В результаті захаращена сміттям та будяками територія була вичищена, і засаджена кількома десятками кущів та дерев. Шар ґрунту виявився дуже невеликим, та й земля була майже глиною. Тому у вириті ями насипали плодючої землі з під Тиси, підгодували її перегноєм. Землю і гній за свій кошт привіз Владислав.

Ближче познайомившись під час роботи, дізнались – цей 37-річний чоловік при нагоді завжди намагається покращити оточуючий його світ, прибрати від сміття, озеленити тощо. І дітей тому навчає. Прагне вдома досягти того, що бачив, будучи свого часу бригадиром будівельників, у омріяній нами Європі. Сподівається на розвиток Закарпаття як туристичного краю, тому рідного села остаточно не покидає. Розраховує заробляти там на зеленому туризмі, а міська квартира із облагородженим обійстям згодом дістанеться сину, який вже робить успіхи у спорті (не даремно житло підбирали біля колись славетного спорткомплексу, який потроху відроджується).

Одне засмутило. Допоки новоселець із дітьми, два журналісти та один „зелений” цілу суботу шуміли інструментом поперед дому, ніхто з мешканців чотирьох під’їздів не поквапився на допомогу. „Був захаращений пустир перед очима – добре, хтось його прибрав та озеленив – ще краще! А моя хата так і буде скраю” – певно, приблизно так думалось багатьом. Та бог із ними. Як ніяк, а наочний приклад показано – що можна і без сподівань на вічно чимось іншим зайняту владу покращити власне життєве середовище (аж ніяк не залишаючи при цьому владу у спокої! – бо є завдання, які по силі тільки владі). Хочеться сподіватись, що і в інших кутках міста Берегова почнуться подібні „ініціативи знизу”. І не тільки Берегова.

ГО „Чистий Берег”, Олег Супруненко