Cтепи України

Б. Мозолевський Поезії. –  К.: Темпора, 2007. – 584 с.
Балада про рідну пісню
То не лебеді кричали,
Не сполохані зигзиці.
То ловили яничари
Українок білолицих.

Степовими кураями
Налетіли, ніби круки.
Рвали тіло нагаями
Ще й ламали білі руки.

Потішались до світанку,
Все спалили до билинки.
Йшли при конях полонянки,
Цебеніла кров на литки.

А коли дорога пізня
Відняла останні сили –
Забриніла раптом пісня
Та й звелася в небо синє.

Яничари, яничари!
Чи не так співали мами?
Яничари йшли й мовчали,
Тільки плямкали губами.

Ніби, вчувши голос мамин,
Пригорталися до циці…
Першим кинувся отаман
Й заволав без тями:
– Цитьте-е-е!

Та мелодія широка
Залила ревіння кляте.
Забивали кляпом рота –
Виривалася з-під кляпа,

Зацвітала буйним квітом,
Билась в горі об причали…
То чиї, скажіть, ви діти –
Яничари, яничари?

Чи не кобзи і цимбали
Вам озвуться над світами?
…Пісню щаблями рубали,
Плюндрували копитами.

Вже й від бранок тільки шмаття,
А вона все лине, лине,
Ніби кара і прокляття –
Біла туга України.

…Не туман вставав із зілля,
Не сичі вночі кричали, –
Серед степу з божевілля
Землю їли яничари.
***
Розляглися шляхи на всі сторони,
Відкричали в степу чорні ворони.
Подніпровські сади стали білими.
І летять журавлі над могилами.

Де шукати мені долі кращої,
Крім землі, де лежать мої пращури?
Земле рідна моя, краю зоряний,
Твої щедрі поля серцем зорані.
Скіфський степ
Коров’як на могилі і тирса.
Над могилою небо як дзвін.
Щирим золотом степ цей світився,
Казанами і чашами цвів.

Здавна тут не любили халтури
Ні в пророцтвах, ні в справах земних:
Мчали степом підпалені хури
З брехунами-жерцями на них.

Тут кипіла кривава робота,
Коли обрій війною горів.
І на горло карала голота
За підступність і зраду царів.

Відгуло, відпалало нестерпно.
Тільки золото сонцем сія.
Синім свистом над синім степом
Славить вітер скіфське ім’я.
Ліричний відступ про скіфський степ
(Частина Поеми “Ірій” у витворах скіфського золотарства)
На Перекоп, тамуючи громи,
Вітрила хмар спливають під вітрами.
Черлений захід сизими крильми
Розплескує по балках сизі трави.

Тройзіллям, полинами, чебрецем
Пропах твій день, розчахнутий, мов брама.
Як я люблю сумне твоє лице,
Безжально переоране ярами,

Мій рідний степе в злоті яворів,
Де і вночі пізнаю камінь кожний!
І запах трав, і пил твоїх доріг
Вдихаю в тебе глибоко й тривожно.

І мить як вік, і світла кожна п’ядь,
І обрій дивним сяйвом осіянний!
І хмари, наче лебеді, летять,
Ламають білі крила об кургани.
***
Невибаглива пам’ять забула
Кольори степових прапорів,
Кіммерійські міста Тілігула,
Поховання авхатських царів…

При дорозі, як діти чаїні,
Нерозважливі діти малі,
Живемо на своїй Україні –
Половецько-татарській землі.

Відгула Інгульцями й Інгулами
Наша слава та й вбралася в креп.
Як річки, нашу пам’ять замулено,
Ще й заорано поспіль, як степ.

А щоб хто не припав до криниці,
Нам нітратами труять вуста,
Запечатують царські гробниці,
Нишком нищать прадавні міста.

Ми, своєї загибелі свідки,
При Дніпрі помремо без води,
Бо, забувши, і хто ми, і звідки,
Як зумієм збагнути – куди?

Поки в жилах ще кров не заснула,
Поки сивий Дніпро не згорів, –
Розкопатйе в степах за Інгулом
Заповіти забутих царів!

Спогад про скіфський степ
Степе мій, полиновий і тирсовий!
Білі хмари – і небо без дна.
Катіарами та агафірсами
Озивається далина.

Хоч до Дону йди, хоч до Каспію, –
Ані кущика, ні деревця.
З табуном зупинились траспії,
Ловлять дикого жеребця.

Казани вже лаштуються літні.
Діти бавляться край води.
У якім це було столітті?
Як я з нього прийшов сюди?
Пісня
Пам’яті мами, Домни Олексіївни
А вже ж впала в степу роса,
Над Донбасом зоря згаса.
Мамо моя, мамо люба,
Чом же Ваша сива коса?

Під дощами і спекою
Стоїте Ви лелекою,
Мене знову виглядаєте
З доріженьки далекої.

Мамо моя, мамо Домно,
Забарився я надовго!
Вже і в мене скроня біла,
Наче яром доля збігла.

Тільки крани в Донеччині,
Мов онуки лелечині.
Чи не Вашим то йменням
Доньки мої наречені?

Зачекайте, мамо Домно,
Я щодня лечу додому!
А дороги нескінченні –
Все від нені, все від нені.
***
Я встав серед ночі і вийшов у степ,
У скошене царство моє опівнічне,
Де місяць над стернями наче затерп
І лив у пітьму своє світло магічне.

Воно колихалось, густе, як меди,
Таке золоте і терпке, аж зелене,
Що можна було розпізнати сліди
Усіх, що ходили цим степом до мене.

Озвався бугай – покотилась луна,
Поволі затихла у травах зарічних.
Стогнала в могилі чиясь таїна –
Безмежна, як степ, і глибока, як вічність.
Степові тюльпани
Уже в степу тюльпани розцвіли.
Ви знаєте, як там цвітуть тюльпани?!
Високе сонце, сизе від імли,
Мов сизий обід, котиться степами.

Зітхає синім далеч степова,
Вітри духмяні стихли на припоні.
І низкьо-низько чайка проплива,
Крилом хитнувши келихи червоні.
Степ
Степе широкий наш, батьку наш сивий!
Скіфи, та половці, та чумаки.
Сіллю сиваською шлях притрусили
Та й опочили в могилах віки.

Де твої межі і де твій початок?
В чім твоя велич і в чім таїна?
Мчить над житами настримна тачанка –
Наше безсмертя і наша весна.

Степе широкий наш, рідний наш брате,
Трунку, настояний на полині!
Поки ти світиш нам – нас не здолати:
Наше коріння – в твоїй глибині.
***
Синіми паралелями
В безвість лягли дроти.
Конками та Орелями
Світяться наші світи.

Батьку мій, сивий степе,
Куди ми? – аби ж знаття…
А скільки лягло у тебе,
Щоб вирувало життя!

Знову зоря-зоряниця
Світ сповива в золоте.
В поле виходить жниця.
Мак на межі цвіте.

***
Чумацький шлях, немов ріка,
Над стернями світився.
На останцях Чортомлика
Горіла сизим тирса.

Мовчали в плавнях комиші.
Цвів степ імлою білою.
І дві сови, мов дві душі,
Кружляли над могилою.

Що загубили тут вони?
Що знов знайти б хотіли?
Колишню плоть? Забуті сни?
Роки, що відлетіли?

Яка була безмежна ніч
Під нами і над нами!
Степ цвіркунами зусібіч
У Всесвіт слав сигнали.

Зітхала сивим далина.
Стеливсь туман у зворі.
І, наче віщі письмена,
Стояли в небі зорі.
Інтермецо
Світає день, а ніч була – мов Космос.
Світає день, і світиться яса.
У степовому сіні на покосах
Сріблясто віддзеркалює роса.

Над шляхом запромінились тополі
І тихо випливають з міражу.
Якої ще тобі потрібно долі, –
Чого ж ти, серце, рвешся за межу?

Все осягти, пізнати, пояснити,
Перетворити, знову пояснить,
Конати, попелитися, горіти, –
Й ніколи до кінця не догоріть?

Чи є вона? – Нема її, немає!
І спокій нас обходить навіть в сні,
Коли палає небо неокрає
З грозою в високосній вишині.

Тож хай промінно світяться тополі,
І ластівки летять у віражі!
А шлях біжить пшеницями у полі
Й на овиді зникає в міражі.
***
Скіфськими табунами
Степом пролинуть дні.
І загоряться над нами
В небі нічним вогні.

Хтось, може, посіє жито,
Хтось вийде під тінь дерев.
Кохана, я хочу жити!
Хай кат мій безсмертя бере!
Сон
Сиза птиця наснилась мені,
Сиза птиця із зоряними очима.
Білий світ мій конав у вогні,
Рідне поле орда толочила.

Тільки дим пропливав, ніби сон,
Тільки обрії квітли гвоздиками.
Я, до скелі прибитий списом,
Ні звестися не міг, ні покликати.

І тоді крізь дими і вогні
Над безкрайніми […]
Сиза птиця звелась вдалині,
І злетіла, і вдарила крилами.

Й покотилась, і впала орда,
Й допомоги не кликати – пізно.
І звелась, як життя, молода
Над степамси окрилена пісня.

Я лежаві і не знав, що то є,
Звідки мтса та прийшла і подібність:
Чи то серце звелося чиє,
Чи чиясь нерозтоптана гідність.

Так темниці любов розбива,
Так говорять з віками титани…
Пробивалась крізь мене трава.
Над степами поволі світало.

***
Вийшли вранці косарі,
Край долини стали,
Покосили до зорі
Молоді отави.

Ой як жайвір прилетів
Та й забивсь без тями:
– Степи ж мої золоті!
Сироти ми з вами…

За роками, за ріками…
Роки, неначе чумаки,
Пройшли степами – і немає.
Туманом білим з-над ріки
Мені прощальна хустка має.

І все здається – вдалині,
В краю, де зорі, мов дукати,
Хтось тужно плаче по мені,
Та не осмілиться гукати.
Дикі мальви
Дикі мальви,
Нареченими стоїте ви в степах.
Виглядаючи з якоїсь нескінченої війни
Своїх суджених,
І місячне сяєво
Сріблом тремтить
На ваших рожевих чашечках.

Дикі ружі,
Крик степів,
Крик, тому що неможна мовчати
В ці ночі тернові!
Коли пролітають над вами ворони,
Як різко очі тоді пече,
Як душу тоді перевертає до дна
Чистота ваша,
Дикі мальви.

Разом з вами я ріс тут,
Від часу не ховавсь.
Повоєне дитинство
Відлітало фатально.
Коли хто мене кривдив,
Я звертався по ласку до вас,
Душу вам відкриваючи,
Мальви.

І коли залишити
Доведеться цю землю мені, –
Не печальтесь, не треба!
Але в час той прощальний
Ви до мене прийдіть
І, як сестри,
Наді мною схиліться тоді в тишині, –
Я любив так нестямно вас,
Мальви.
***
Ось і осінь прийшла у степи.
Жовте листя спливло за вітрами.
І гудуть телеграфні стовпи, –
То мороз, мабуть, шле телеграми.

До весни, ластівки і журавлі!
До весни, мої рідні степове!
……………………………………..
……………………………………..
***
Коли б та вернутись в ті ночі і дні,
У степ той розлогий з ярами і кручами!
До діда Федоса, до кавунів,
Хай навіть до кривди, гіркої й пекучої.

Прийти б до них знову безхмарним хлоп’ям,
В торбинку поклавши читанку.
Сказати їм тихо: – Добридень, це я! –
І мовчки сховатись за вчительку.
***
І де б іще отак прощалось?
Де б?
Отак душа натомлено зітхала? –
І я один, як перст, на цілий степ,
І ти на обрії одна, кохана.

І вже в житті нічого не змінити,
І жити чим в тобі, терпкий мій світе?
І гуси протягли у небі синь
Та й витягли її, немов століття.
***
Калина мріяла над плесом,
Степи стелились рушником.
На вутлім човнику без весел
Пливла любов Базавлуком.

Пливла іздалеку-далеку,
Із незапам’ятних розлук.
У білій хусточці лелека
Дитятко ніс на Базавлук.
***
Над степом хижо яструби злітали,
Стікало небо, плавлячись в пісок.
І Ольга йшла між стиглими житами,
Сама неначе житній колосок.

Моя біда потроху затихала,
Спливала в небуття моя біда.
А Ольга йшла і хусткою махала –
Струнка, високочола, молода.

Цвіло під залізницею тройзілля.
Мов ізмарагд, темнів у балці глід.
І мчали поїзди, мов на весілля,
І машиніст сигналив Ользі вслід…

Ну от і все – прощай, моя любове!
Мої світи тобі не по плечу.
Колись іще поплачемо обоє,
А поки що не треба – я плачу!

Плачу своїми мріями – нехай їм.
Світанками. Сльозою у пісок.
Отим дівчам, що хусткою махає
Мені здаля, мов житній колосок.
***
Море моє ти, моречко,
Степоньку ти мій, степе!
Горе моє ти, горечко, –
Як мені жити без тебе?

Чайка летить над Калміусом,
Хвиля пливе з Донецька.
Мучуся – і не каюсь.
Може, іще минеться.

Пісня вічної дороги
Чингизові Айтматову
Літній день починається щебетом.
Тануть в білім серпанку горби.
Щоб у мандрах далеких не щезнути,
Виріж костур собі із верби.

І коли просвістить під тобою
Та безжальна остання коса,
Ти над світом зведешся вербою
І вростеш в молоді небеса.

Гожі зорі тобі з високості
Заплітатимуть в листя свій спів.
Будуть листя до тебе у гості
Прилітати із рідних степів.

І, згадавщи у видиві тому
Стріхи рідної сиви й комиш,
Ти поклонишся отчому дому
І хорально в світи просурмиш.

І, в шуканнях долаючи простір,
Твій братерський зачувши привіт,
Хтось із тебе вже виріже костур
І піде в нерозгаданий світ.

Хай горить йому в дальній дорозі
Неповторна зоря голуба.
Хай над ним при останнім порозі
Окрай шляху зведеться верба.

Хай всміхнеться душі його добрій
Те, що нам не давалось обом…
А дорога снується за обрій
І зникає за тертім горбом.
***
В задумі світлий і прекрасний,
Степ спочива на ковилі.
А зорі падають і гаснуть,
Не долетівши до землі.

Звідкіль вони сюди летіли?
З яких світів? З якої мли?
Що розказати нам хотіли? –
Та не зуміли, не змогли.

Невже і я отак завчасно
Впаду, погасну, промину,
До душ людських не докричавшись,
Їх не розкривши таїну?

Навіщо ж мати світлочола
Дарує нам тоді життя,
Коли немає в нім нічого,
Крім суєти і забуття?

Чи, може, жить – не так вже й мало?
І в тім-то, може, й вища суть,
Що зірка задля того й впала,
Щоб світлу душу сколихнуть?

Про кота Микитку і чарівну квітку
Казка
Уривок (казка взагалі, на жаль, не дописана)
А цар степів, їх темний грізний дух,
Лежав на травах, наче на ряднині.
Відпаленівши люттю, він ущух,
Лише світився жаром всередині.
Йому пекло. Душа його алкала
Нової крові, спрагу ту залить.
Він розпливався, як в кривих дзеркалах,
І той – і зовсім інший в кожну мить.
Він всіх людей взивав з презирством черню,
А тут не зміг себе перемогти:
Він кликав Зірку, не знайшовши зерня,
Хоч облітав за ним усі світи.
Та ось в його нутрі майнла думка,
Він мало не почав кричать “уря” –
Але чогось напружився, як гумка,
І викликав мишачого царя.
– Притулок вам дали мої степи,
Ви маєте від мене хліб і воду.
Нарили нір, немає де ступить,
А що за те я маю в нагороду?
Все витовкли довкруж, як череда,
На місці ковили стоять лиш стерні.
За все оце нехай твоя орда
Знайде мені хоч би одненьке зерня.
Яке? – Таке! Збирай свій ниций рід
І нічого мені дивитись в жменю.
Хай кожен, хто збирається в похід.
Прийде й мою понюхає кишеню.
По запаху ж і розшука зерно,
Та тільки хай збагне твоя голота,
Що то не їжа, бо мені воно
Дорожче від мільярдів пудів злота.
Нюхни і йди, жебраче, та мерщій,
не зволікай – щоб миттю у дорогу! –
Закінчив Дух степів і цар Мишій
Рвонувся до орди зчинять тривогу.

Ліричний відступ з горицвітом
(частина поеми “Ірій”)
Століття кров’ю сходили в гонитві.
Як хвилі, розбивались об причал.
А в балці Яблунівій цвів горицвіт –
Так божевільно цвів, немов кричав!

Чи то вогонь розсипало світило?
Чи мрії запалали з ковили?
А чи земля свічки свої світила
Над тими, що у неї полягли?

***
На схилах кам’яних прасивого кургану,
Де сиво зацвіли полин і ковила,
Неначе древня кров, шипшина доспівала.
І стежка на курган замріяно вела.

Цвіла осіннім даль, синіла неба пілка,
Високі вежі хмар стояли, як живі.
Із сивої трави злітала перепілка
І з криком “піть-пітьом” зникала у траві.

Половецький ідол
(Знахідка 1905 року)

Щоб знало межі недолуге бидло
Й сиділо мовчки, підле, на цепу,
Мене на пострах видовбали ідолом
І високо поставили в степу.

Я міг би стати жорнами і домною,
Лягти в бруківку, звестися мостом.
Але мені дано стояти догмою
На куцих ніжках з дутим животом.

Століттями я глухну тут від грому,
А люди йдуть і йдуть на манівці.
Переді мною хилиться сірома,
Й підступно посміхаються жерці.

Мені вже Сонце випікло зіниці,
Щоб я не бачив вашої ганьби.
До мене підлітають тільки птиці,
Бо лиш крилаті гідні боротьби.

Торкніться вуст німих моїх руками –
Й моє мовчання страх ваш розжене!
Я тільки камінь, грубий сірий камінь –
У барикаду покладіть мене!

Співай мені

Летять червоні коні степу –
Мої гіркі полинні дні.
Я вже не можу жить без тебе –
Співай мені, співай мені!
Летять шалено, навіжено,
Підкови гублять на стерні,
Летять – і тільки тінь рожева.
Співай мені, співай мені!
Брехня хапається за скроні,
Тікає заздрість до брехні.
А на губах твої долоні, –
Співай мені, співай мені!
Місячна баллада
Як я її уже вмовив,
Ще сказала. не пручаючись:
– Пусти мене, мій медовий.
Тільки з Місяцем попрощаюся!
Вийшла боса із намету
Й, простягнувши руки д’горі,
Затремтіла, мов трепета,
Чи у радості, чи в горі.
Степ заходивсь цвіркунами,
Плив рікою повз могили.
Понад мареннями й снами
Стерні з небом говорили.
А вона під тими зорями,
Світлом місячним сповита,
Вся до денця опрозорена,
Йшла степами, мов сновида.
Я брав її безсоромно,
Спиваючи груденята.
Я порвав на ній сорочку,
Бо ніколи було зняти.
І коли вона злетіла,
Спалахнувши нейлоново,
Я побачив: біле тіло
Було місяцем обціловане…
…Ранок хори вів пташині,
Котив степом хвилі гамору.
А вона вже на машині
Від’їздила із табору, –
Ніби рвала всі тенета, –
Тільки губи, мов тюльпани,
Тільки коса, мов комета,
Все горіла над степами.

Пісня акина

З А. Вознесенського
Не слави і не корони,
Не трону прошу, не платні –
Пошли мені, боже, рівню,
Хто б міг підспівати мені.
Прошу не кохання краденого,
Не почту, не орденів –
Товариша, Боже праведний,
По долі пошли мені.
Щоб мав би із ким пасуватися
Піснями серед степів.
Для серця, не для овацій
Звести на два голоси спів.
Щоб хтось мене хай не часто,
Та все ж зрозуміти міг.
Із гуь моїх взяв, як причастя,
Подряпаний кулею ріг.
І хай мій напарник співочий,
Забувши, що кликав мене,
В суперництві серед ночі
Ножаку мені зажене, –
Прости йому. Хай до гробу
Один би проскнів між стін, –
Пошли йому, Боже. другого –
Такого, як я і він.