Здавалося б, гіркі уроки епохального гідробудівництва, отримані в радянський період, багато чого навчили українців. За витрачені мільярди не просто з’явилися нікому не потрібні рукотворні моря, а сталася справжня екологічна й гуманітарна катастрофа з далекосяжними наслідками. Не випадково божевільні ідеї докорінного перетворення природи, поворотів річок назад, осушення морів і зрошення пустель стали темою жартів та іронічних куплетів. Але, виявляється, у перебудовників природи є ще порох у порохівницях.
Останнім часом активно мусується ідея створення 450 міні-гідроелектростанцій у Карпатах, а також спорудження ряду гребель на Десні — останній незарегульованій рівнинній річці України.
До чого вже призвело зарегулювання річок в Україні.
Щорічно у нас втрачається не менше чверті річкового стоку. Прісна вода або без толку випаровується, або просто йде у землю. І все тому, що річкові системи нашої країни — найбільш зарегульовані у світі. Причому головну масу води в Україні «захоплює» навіть не найбільший у Центральній і Західній Європі каскад рукотворних морів на Дніпрі, а величезна кількість (не менше 40 тис.) малих водойм, ставків, зарезервовані запаси води в яких уже перевищують обсяги води в дніпровських рукотворних морях.
Якщо взяти до уваги, що «прісна вода — це кров біосфери, а річки — артерії, по яких вона тече», то зарегулювання річок можна порівняти з тромбозом кровоносних судин, а сучасний стан екосистем України — зі станом хворого на тромбофлебіт. І ця аналогія цілком доречна. Якщо річки перестають текти, в екосистемах відбуваються такі самі негативні зміни, як і в організмі хворого. Недосить швидко виводяться, а отже — нагромаджуються, відходи, надходить замало живлення, зменшується швидкість обміну, що призводить в одному випадку до виснаження клітин організму, а в іншому — до різкого зниження продуктивності екосистем — «клітин», із яких складається природа.
Саме через зарегулювання річкові біоценози України перейшли у стан дуже глибокої депресії, що насамперед проявляється в масовій втраті живої речовини. У водах України катастрофічно зменшилася кількість риби, практично зникли осетрові, середньорічний видобуток яких ще 60 років тому тримався на рівні 2 тис. тонн — на той час це був другий результат у світі; промислове значення втратили керченське, азовське і дніпровські стада чорноморського оселедця, якого недавно виловлювали в межах 8—12 тис. тонн. Через 50 років після створення каскаду водойм на Дніпрі тут у десятки і сотні разів зменшилися запаси колись масових видів прісноводних риб.
Відштовхуючись від офіційних даних, можна зробити невтішний висновок, що сучасні запаси чехоні, тарані, рибця, жереха, в’язя, лина в Україні становлять менше 1%, щуки — 5%, судака — до 10%, а ляща, найблагополучнішого з промислових видів, — 15% від рівня півстолітньої давності. При цьому частина колись промислових риб, серед яких підуст, ялець, йорж-носар, марена дніпровська, карась золотий, вирезуб, минь тощо, стали настільки рідкісними, що їх занесли до третього видання Червоної книги України, аби хоч якось зберегти. Звісно, таке падіння ресурсів риб значною мірою cлід пояснювати перепромислом і браконьєрством, але на першому місці все ж таки залишаються негативні зміни водних екосистем та зниження біологічної продуктивності річок і водойм.
Екологічні регресії проявляються не тільки в різкому зниженні запасів риб, а й, найголовніше, — у практичному вимиранні в Україні великої кількості тих груп різних водних безхребетних, які так люблять швидку течію: одноденок, волохокрильців, інших комах, личинкові стадії яких проходять у воді, а також багатьох молюсків та ракоподібних. Усі вони колись становили основу тваринної біомаси гідроекосистем і не тільки слугували трофічною базою для риб, а й були дуже важливим чинником кругообігу живої речовини в природі, підтримували екологічний баланс, який склався упродовж сотень тисяч років.
Однак найсумніше — те, що колишній баланс водних екосистем уже порушений, а новий стабільний стан ще не настав, отож найгірше — попереду. Триватиме зникнення малих річок, обміління великих і середніх, наростатиме забруднення і знижуватиметься продуктивність. Усе це, врешті-решт, призведе до вкрай жорсткого дефіциту питної води. А останнє для України критичне. Адже, згідно з матеріалами ООН, у нашій країні на кожного жителя навіть у найкращі роки прісної води припадало вдесятеро менше від прийнятої для планети норми: Україна — країна з дефіцитом прісної води через своє географічне розташування.
Глибоко помилкове уявлення, що водойми «зберігають» запас прісної води. Насправді водойми прісну воду розбазарюють: вода випаровується, застоюється, псується. Зменшення річкового стоку викликало дуже значні дисбаланси Азово-Чорномор’я, унікального за своєю геологією та біологією, гідрологічна стабільність і одна з найвищих у світі біологічна продуктивність якого визначалися співвідношенням між річковою водою, яка надходить, водою, яка випаровується з поверхні моря, та морською водою, що витікає через Босфор. Обмеження надходження річкової води вже тепер знищило високопродуктивні лиманні системи, а зменшення проточності порушує питання гідрологічної стабільності Чорного моря взагалі. Адже переважна частина його об’єму заповнена надзвичайно токсичним сірководнем.
До всього цього слід додати різке погіршення якості питної води: насичену токсинами від розкладання синьо-зелених водоростей воду з водойм, яку нещадно протруюють хлором, аж ніяк не можна порівнювати з проточною річковою водою. До чого це призводить? Чи можна виправдати погіршення здоров’я, якості і тривалості життя народу України? Відповідь очевидна.
Зарегулювання річки робить людину заручницею природи, оскільки за дурість доводиться платити дедалі більше. Тільки на підтримання досить гнітючого сучасного стану дніпровських водойм щорічно витрачаються сотні мільйонів гривень. При цьому лавиноподібно наростають нові проблеми. Однією з них стало розмивання берегової лінії і пов’язане з цим щорічне зникнення під водою сотень гектарів родючого ґрунту. Уже тепер для сякого-такого додаткового укріплення берегів необхідні величезні капіталовкладення, оскільки ж берегова лінія через підмивання неухильно розширюється, то коштів це потребуватиме дедалі більше. При цьому незрозуміло, наскільки ефективним буде захист берегів кам’яними брилами і які екологічні наслідки це спричинить.
Чудовий приклад того, як ми всі разом стаємо заручниками гідробудівництва, — Київська ГЕС. Вона нібито убезпечила від паводків і уможливила забудову заплави (лівого берега, Оболоні, Троєщини). У цих спальних районах тепер проживає близько половини населення Києва. Але не випадково ситуацію з Київською ГЕС вважають однією з найбільш аварійно-небезпечних у Європі. У разі руйнування греблі або 60-кілометрової земляної дамби багатометрова хвиля може стати причиною небувалої повені, і результати такого паводка виявилися б катастрофічними. Якби не Київська ГЕС, то, так би мовити, не було б і печалі. Київ розширювався б по правому березі, а отже, над Києвом не нависало б майже 4 млрд. тонн води, не виникало б проблем із мостами, а лівий берег залишився б зоною відпочинку.
Гідробудівники стверджують, що створення системи міні-ГЕС у Карпатах приборкає стихію паводків. Але, з урахуванням досвіду Дніпра, можна стверджувати: нагромадження води у високогір’ях Карпат згодом стане міною уповільненої дії. Очевидно, що гірські водойми нависнуть дамокловим мечем над побудованими нижче гребель поселеннями, як Київське море — над Києвом, а регіональна еліта матиме ненаситну прірву для капіталовкладень на утримання цих водоймищ.
Чому в жодному разі не можна допустити зарегулювання останніх вільних від водосховищ річок України
Річки Карпат і Десна — це останній оплот природних річкових ландшафтів України, які колись були поетичною окрасою нашої батьківщини. Хоч у цих річках зосереджено тільки кілька відсотків усієї прісної води України, в них живе безліч видів риб (стерлядь, йорж, пічкур, вирезуб, марена, ялець тощо), які в інших річках України практично вимерли, а тому 2009 року були занесені до Червоної книги. Для таких видів зарегулювання річок, замулення і дефіцит кисню означають смерть. Особливу увагу слід приділити заплаві Десни, яку давно варто було б зробити охоронюваною територією, а не місцем будівництва нових і нових маєтків. Адже це одне з небагатьох більш-менш збережених в Україні місць нересту цінних порід риб та масового гніздування біляводних птахів, тут росте безліч червонокнижних видів рослин.
Головна цінність фауни річок Карпат — ендемічні види риб, занесені до Червоної книги. Особливо цікавий європейський таймень, або, як його ще називають, дунайський лосось. Два рази на рік він мігрує вгору і вниз за течією. Побудова гребель неминуче його знищить. Але лукаві гідробудівники рапортують: «Нічого не трапиться. Ми побудуємо рибоходи». Однак досвід свідчить, що найдосконаліші рибоходи пропускають за сезон не більше 15% рибного стада. Це означає, що за дві міграції від популяції залишиться тільки 2,25% від колишньої кількості, а через два роки — взагалі нічого.
У науковій спільноті постійно обговорюється питання проведення наукової екологічної експертизи цього витка гідробудівництва в Україні. Хто експерти, які дають добро на таке масштабне знищення природи? Чи їх взагалі не залучали? Зрозуміло, що серед докторів і кандидатів наук не бракує штрейкбрехерів, готових на певних умовах підписати будь-який папірець. Однак, за законом України «Про Червону книгу», знищення місць проживання видів, занесених до цього природоохоронного списку, прирівнюється до їх прямого винищування, а тому за жодних умов, за законами України, неможливе у принципі. Звісно, потрібні різного роду експертні оцінки, але їх слід проводити з прямою участю офіційного органу — Національної комісії з питань Червоної книги.
У зв’язку з цим виникає запитання до керівництва Міністерства екології та природних ресурсів: а чи взагалі розглядатиметься на засіданнях Національної комісії з питань Червоної книги тема гідробудівництва у Карпатах?
Сергій Межжерін «Дзеркало тижня. Україна» №13, 06 квітня 2012
http://dt.ua/ECOLOGY/karpati__gori_chi_more,_abo_do_chogo_prizvede_noviy_vitok_gidrobudivnitstva_v_ukrayini-100059.html
