Як відомо, діяльність людини призводить до деградації, або повного знищення природних ландшафтів. Одним з проявів цього є фрагментація, або, навіть, інсуляризація природних екосистем, тобто розділення суцільних масивів лісів чи степів на окремі ділянки, чи, взагалі перетворення їх на невеличкі острівці природи, які оточені орними землями, населеними пунктами, автомобільними та залізничними шляхами. Дослідженнями багатьох вчених показано, що острівна флора та фауна більш вразливі, ніж материкові. Однією з причин цього є різні екстремальні фактори – пожежі, епідемії, екстремальні погодні прояви – посухи чи паводки, розширення та коливання за межі звичної амплітуди температур. Екстремальні зовнішні фактори можуть призвести до стрімкого зникнення того чи іншого виду тварин та рослин з певної локальної території. І якщо материкові екосистеми досить швидко відновлюють втрати частини біоти за рахунок прилеглих територій, які не постраждали від того чи іншого лиха, і з котрих іде відновлення зниклих на ураженій ділянці видів, то острівні екосистеми таких можливостей не мають, або реколонізація їх дуже ускладнена. Для виживання видів тварин та рослин також є важливим внутрішньовидовий генетичний обмін на великих територіях. Але в острівних популяціях, які ізольовані від інших, це неможливо, тому негативну роль починає відігравати інбрідінг (близькоспоріднене схрещування), випадковий дрейф генів, та деякі інші генетичні процеси, що значно послаблює репродукційні можливості живих організмів, призводять до появи великої кількості аномалій та генетичного виродження популяцій. Інсуляризація природних екосистем також порушує добові та сезонні міграції тварин, що призволить до зниження чисельності видів, або навіть їхньої загибелі. Крім того, важливим аспектом деградації острівних екосистем є привнесення адвентивної біоти з прилеглих, перетворених людиною територій. З метою вирішення цих проблем, близько трьох десятиріч тому було запропоновано ідею створення екологічної мережі, яка має забезпечити просторове сполучення між собою ізольованих ділянок природних екосистем та збільшення їхньої сумарної площі, міграцію та вільне розселення біологічних видів, збереження та відновлення біологічного різноманіття у довгостроковому аспекті.

За цей період ідея екомережі не тільки стала широко відомою, але й вийшла за межі наукових дискусій та публікацій, і стала основою природоохоронної парадигми Європи. В багатьох європейських країнах іде активне створення екологічної мережі. Також іде формування пан-європейської екологічної мережі. В 90-х роках ХХ сторіччя в Україні також було розпочато процеси створення національної екологічної мережі. За цей період було зроблено ряд кроків націлених на втілення ідеї екологічної мережі в нашій країні. По-перше, було створено законодавчі засади формування екомережі. А саме: прийнято два базових для цього напрямку діяльності закони – “Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки” (2000) та «Про екологічну мережу України» (2004). Вказані законодавчі акти вводять поняття екологічної мережі в законодавче поле України, визначають мету її створення, категорії структурних елементів екомережі, категорії земель, які використовуються для її створення, перелік меридіональних та широтних екологічних коридорів національного значення, повноваження органів влади, порядок проектування екологічної мережі та створення її просторових елементів та їх моніторингу. Важливим етапом розвитку законодавством пов’язаним зі створенням екологічної мережі є закони України “Про Генеральну схему планування території України” (2002) та постанова Кабінету Міністрів України “Про забезпечення реалізації Закону України “Про Генеральну схему планування території України” (2002). Зазначеними документами, створення екологічної мережі було включено в Генеральну схему планування території України. Це є дуже важливим, оскільки Генеральна схема є інструментом довгострокового планування користування та розвитку території держави на національному, регіональному та місцевому рівнях. В 2003 році питання створення екомережі було введено в сферу земельного законодавства, зокрема в Закон України “Про охорону земель”. Потрібно також зауважити, що з формуванням, управлінням та моніторингом стану екологічної мережі України пов’язана і низка інших законів, а саме: „Про охорону навколишнього природного середовища”; „Про основи містобудування”; „Про охорону земель”; „Про землеустрій”; „Про місцеве самоврядування в Україні”; Водний, Лісовий та Земельний кодекси України, „Про ратифікацію Європейської ландшафтної конвенції”, „Про тваринний світ”, „Про рослинний світ”.

Створення законодавчого базису для формування екологічної мережі дозволило розпочати державне фінансування її створення, що є однією з найбільш важливих умов досягнення цілі. Завдяки цьому було створено значну кількість нових об’єктів природно-заповідного фонду, розроблено схеми окремих екологічних коридорів національного рівня та регіональні схеми екомережі більшості областей України та створено програми формування мережі в цих областях, підготовлено деякі методичні матеріали тощо.

Розробка Регіональної схеми екологічної мережі Київської області в 2011 році здійснено колективом фахівців з Інституту зоології ім. І.І. Шмальгаузена та ТОВ «Елан», з залученням експертів з Національного екологічного центру України (у т.ч. матеріалів проекту «Громадський контроль та підтримка мережі природно-заповідного фонду в Київській області, як основного напрямку розвитку національної екологічної мережі України».

В.А.Костюшин

Регіональна схема екологічної мережі Київської області
Опис елементів Київської регіональної схеми екологічної екомережі