Ми йдемо степом. Свіжий нічний вітер приємно обдуває обличчя, розвиваюче моє неслухняне довге волосся. Небо усіяне зірками, але ми в них майже не орієнтуємося. А якщо є лише широкий степ і лише зоряне небо, то куди і за якими орієнтирами ми йдемо? Та просто напростець блукаємо просто неба.
Аж раптом застигаємо. Я ніби скам’яніла, настільки жахнулась побаченого. Десь вдалині посеред степу маячили турбини ГАЕС, освітлені мільярдами вогнів.
Одна з турбин мала чіткі обриси хреста. Хреста, на якому була розіп’ята Природа. Природа – жінка без віку, гарна до нестями, була розіп’ята на хресті цивілізації і стікала кров’ю глоду і шипшини, яка заливала її білосніжну зимову сукню. Зелені очі були байдуже прикриті. Свіжий нічний вітер розмітав її неслухняне довге волосся кольору вечірнього сонця.