Cтепи України

Понад третину території України, а конкретніше — 40 відсотків, займає степова зона, але тільки 4% її не розорано. Наразі вся смуга Понто-Каспійських степів перебуває на межі повного зникнення. Тож слід негайно визначитися хоча б із першими кроками, які здатні покращити ситуацію в найбільш понівеченій із усіх природних зон України. Отож розглянемо цю проблему з погляду практичної природоохорони.

Невеликі ділянки степу майже повсюдно збереглися на кам’янистих виходах чи по крутих схилах балок через непридатність для землеробства. Багато їх потрапили до складу заказників місцевого значення, заповідних урочищ та пам’яток природи, але дальша їхня доля дуже непевна. Досить великі рівнинні степові комплекси охороняються лише на території невеликих за своєю площею природних заповідників та в біосферному заповіднику «Асканія-Нова». Невеликі території увійшли до складу національних природних та регіональних ландшафтних парків. Водночас уважне обстеження виявило, що найбільші фрагменти рівнинного степу збереглися на території військових полігонів. Значні за площею степові залишки зберігаються і в розсічених балками місцевостях. Без перебільшень, можна констатувати: ці та деякі інші території — останній резерв для збереження Припонтійських степів.

Та чи будуть вищезазначені фрагменти, навіть узяті під охорону, здатні до стабільного існування й самовідновлення? Як свідчать дослідження, площа степів уже менша від мінімуму, необхідного для самовідновлення та збереження генофонду всієї степової екосистеми. В умовах людського наступу в колись степові, а тепер — агроландшафти проникає велика кількість адвентивних рослин, більшість яких — злісні бур’яни, що можуть перешкоджати поновленню степових екосистем на звільнених від ведення сільського господарства землях, природним відновлювальним процесам на десятки років. Екологічна структура решток степової екосистеми настільки підірвана, її площі такі малі, що вона вже не може здійснювати експансію на перелоги, натомість останні степові острівці атакують бур’яни.

Зникнення невід’ємних для існування степу компонентів — ратичних тварин, степових птахів та звірів-рийників — призвело до дестабілізації залишків степових екосистем. Тепер їх до певної міри стабілізують деякі фактори людської діяльності, що дуже приблизно моделюють природні впливи. В літературі наводяться дані про те, що для відновлення степу необхідно 70—100 років. Наразі важко уявити цей процес успішним без цілеспрямованого втручання людини.

Найбільшою проблемою є те, що в умовах антропогенно-зміненого ландшафту та мікроклімату Степової зони України оголошення певного острівця природним заповідником, тобто територією, на якій виключається будь-яка діяльність людини, — аж ніяк не сприяє його збереженню. Останнім часом усі ділянки заповідного степу тією чи іншою мірою охопили зміни, пов’язані саме зі встановленням на них заповідного режиму. Виведений з-під дії стабілізуючих факторів людської діяльності, степ швидко трансформується в чагарниково-деревні комплекси. Причина — відсутність тварин — природних стабілізаторів. Зараз через антропогенні зміни мікроклімату, підняття ґрунтових вод тощо ці процеси значно прискорилися. З наступами лісового поясу степова зона впродовж останніх десяти тисяч років зіштовхувалася неодноразово. Але тоді, коли степові простори були неозорими, це не несло істотної загрози.

Справедлива ідея абсолютної заповідності, сформульована російським природоохоронцем Г.Кожевніковим і розвинута у працях справжнього борця за дику природу Ф.Штільмарка, напевно, може бути реалізована практично тільки за наявності певної, критично достатньої для підтримання екосистеми, площі заповідної території. Головна мета такого режиму — створення умов для незалежного від людини розвитку біологічних систем. Це дозволяє всебічно вивчити природний перебіг екологічних процесів.

Втім, створення природних заповідників, що, до речі, є унікальною природоохоронною категорією, якої не мають ні Європа, ні Америка, ставить перед собою ще одну фундаментальну мету — збереження біологічного різноманіття. Якщо ми плануємо колись цілеспрямовано перейти до відновлення на виведених із сільськогосподарського обороту землях степових комплексів, то мусимо зберегти весь генофонд степових рослин і тварин. Дослідження останніх років засвідчили: на території об’єктів з абсолютною заповідністю біорізноманіття стрімко падає.

З огляду на складність поєднання на території степових природних заповідників завдань моніторингу екосистем та збереження біорізноманіття, доцільно розділити ці функції між заповідниками (з дотриманням абсолютно-заповідного режиму) і національними природними парками, які повинні взяти на себе функції охорони біорізноманіття. Втім, такий розподіл можливий, звичайно, тільки тоді, коли буде створено достатньо репрезентативну систему степових національних природних парків, для чого, як уже зазначалося вище, в Україні існують достатні території.

Щоб урятувати степ, замало підтримувати невеликі степові фрагменти, адже це не дозволить нам зберегти степові екосистеми загалом. Тому пріоритет — це відновлення мережі взаємопов’язаних степових та напівстепових угруповань. Дуже важливо позбутися в цих районах факторів, які змінюють мікроклімат (ставів та лісосмуг), при одночасному масовому підсіві сумішей насіння та куртин основних видів, що визначають обличчя степу. Необхідно пропагувати тут знищення заносних видів. Одночасно слід розробити й відпрацювати на степових територіях, які ще збереглися, методику розселення степових тварин, що стабілізують степ. Найбільше проблем вчені пов’язують із відтворенням природних пасовищних впливів ратичних. Цей фактор визнається одним із найголовніших для підтримання степу. Втім, на території України не збереглося степових видів ратичних, тим більше таких, які могли б існувати в умовах напівприродної степової екомережі. З огляду на це, слід звернути увагу на коня Пржевальського. Ця тварина вже досить довго випробовується в умовах напіввільного випасу у Великому Чапельському поді «Асканії-Нової». Непогані результати її натуралізації в Зоні відчуження ЧАЕС. Коня Пржевальського не можна вважати чужим видом, адже це єдиний підвид дикого коня тарпана, що зберігся до наших часів. Слід відзначити, що він менше цікавить пожадливих людей, ніж навіть здичавілий свійський кінь. Водночас саме коні мають оптимальну площу ратиць, щоб не викликати ущільнення степових ґрунтів. Коні об’їдають, але не виривають із корінням степові трави, а взимку виїдають підріст чагарників та дерев, що сприяє підтриманню степу. В умовах напівпустель Приазовсько-Причорноморської смуги перспективним видається інший аборигенний вид України — кулан, досвід утримання якого набуто на острові Бірючий (Азово-Сиваський національний парк).

Створення мережі взаємопоєднаних степових і напівстепових територій — степової екомережі — дозволить визначати спеціальні ділянки, придатні для гніздування степових птахів (це мають бути заказники з режимом, сприятливим саме для цих видів).

Не можна навіть уявити собі зменшення території степових заповідників. Навпаки, площу таких територій необхідно постійно розширювати, навіть за рахунок напівприродних територій. Для кожного степового заповідника слід визначити перспективні території для розширення і резервувати їх (а краще — оголосити заказниками), щоб покласти край небезпечному явищу останніх років — роздачі цінних природних територій під паї селянам.

Регуляційні заходи мають проводитися лише на спеціально відведених ділянках охоронюваних територій та прилеглих виведених із господарського обороту ділянках в умовах достатнього теоретичного обґрунтування. Такі регуляційні заходи повинні мати гнучкий і мозаїчний характер.

Потрібно поступово переходити до охорони біорізноманіття на території степових національних парків, а заповідники переводити в режим абсолютної заповідності. Слід визначитися з тим, до якої площі необхідно розширити наявні степові заповідники, щоб природні процеси на їх території стабілізувалися. Постійну роботу з розширення та створення нових об’єктів природно-заповідного фонду треба визнати пріоритетом вітчизняної заповідної справи.

Екологічна спільнота на основі вивчення мережі наявних і потенційних малих природоохоронних територій повинна створити потужну лінію оборони степового екологічного поясу від зазіхань господарників. Головне в цій справі — постійний моніторинг стану степових територій, за результатами якого в місцеві органи влади та контролюючі органи міністерства надсилаються листи з вимогами припинити виявлені порушення. Це не тільки дозволяє запобігати загрозі, а й викликає у чиновників стійку впевненість у тому, що той чи інший об’єкт є цінним або ж перебуває під наглядом. Оперативно подана інформація про цінність тієї чи іншої території, яка не має охоронного статусу, може припинити її нищення, а при достатній наполегливості — територія може стати об’єктом природно-заповідного фонду.

Не менше важить повна інвентаризація всіх ділянок степу в регіонах України (останні далеко не повні і вже застаріли) та послідовний захист їх від розпаювання. На цій базі треба створювати малі об’єкти природно-заповідного фонду — важливу складову загальної степової екомережі.

Але самого захисту замало. Існує проблема несприйняття громадськістю необхідності збереження степових ділянок. Тоді як до відновлення і збереження лісів спільнота ставиться з розумінням, роботи на цьому напрямі фінансуються і вважаються пріоритетними, — про знищення степових комплексів згадується вкрай рідко. Частково причина в тому, що в розумінні сучасного українця чи росіянина степ — уже не території, покриті ковилою, що вражають своєю первозданною величчю й красою, а неозорі лани зернових. У таких умовах без цілеспрямованої кампанії та популяризації ідеї збереження степу не обійтися. Завдяки активній діяльності таких учених-сподвижників як В.Докучаєв, Й.Пачоський, М.Котов, В.Талієв, І.Бородін, В.Альохін, Ф.Фальц-Фейн та ін. у громадській думці початку минулого століття існували позитивні для збереження цілинних ділянок тенденції. Але вже в 40-х роках інтерес до степової проблематики зійшов нанівець. А тому доля українського степу залежить, більшою чи меншою мірою, від кожного з нас, від нашої самосвідомості.

Іван ПАРНІКОЗА
Дзеркало Тижня, № 5 (634) 10 — 16 лютого 2007